Рішення № 116422517, 04.12.2023, Сумський окружний адміністративний суд

СУМСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 грудня 2023 року Суми Справа № 480/1770/23

Сумський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Сидорука А.І.,

за участю секретаря судового засідання - Гонтаренко І.І.,

за участю представників сторін:

від позивача - Авраменка О.В.;

від відповідача - Бігдан А.В.;

розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до Державна служба України з безпеки на транспорті про визнання протиправним та скасування наказу про оголошення простою, стягнення різниці у заробітній платі.

1. Позиції сторін. Заяви сторін. Процесуальні дії суду.

1.1. Позивач 01.03.2023 звернувся до суду з позовною заявою, в якій просить суд: визнати протипраним та скасувати наказ відповідача № 235 від 11.04.2022 ''Про оголошення простою'', в частині оголошення простою позивачу з 11.04.2022 до припинення чи скасування воєнного стану в Україні; стягнути з відповідача на користь позивача різницю між виплаченою позивачу сумою заробітної плати, нарахованої під час простою і сумою, належної йому заробітної плати у розмірі 290190,70 грн.

1.2. Позовні вимоги обгрунтовані тим, що наказ є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки у відповідачем не зазначено, які саме конкретні причини та підстави існували для оголошення простою, що саме унеможливлює забезпечення належних організаційних та технічних умов. У відділі, де працює позивач, на різних посадах працюють інші особи, для яких простій не оголошувався та які продовжують працювати, що свідчить про те, що наявні належні організаційні та технічні умови, необхідні для виконання роботи. Також, позивачу стало відомо, що на посаду старшого державного інспектора взагалі прийнято нового працівника. Позивач пов`язує оголошення йому простою з упередженим ставленням до нього.

1.3. Ухвалою суду від 08.03.2023 позовну заяву було залишено без розгляду. Позивач усунув недоліки позовної заяви, а тому суд 31.08.2023 відкрив провадження у справі, про що було постановлено відповідну ухвалу. 18.04.2023 судом, з урахуванням заперечень відповідача, було здійснено перехід до загального позовного провадження та призначино підготовче засідання у справі, про що постановлено ухвалу.

1.4. Також, судом неоднорозово були задоволені клопотання відповідача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

1.5. Відповідач 19.04.2023 надав до суду відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позовних вимог заперечує (а.с.111-122, том 1).

1.6. Відзив обгрунтовано тим, що центральному органу було надано право оголошувати простій і він визначив конкретних осіб. Були об`єктивні обставини для оголошення простою. Спірний наказ є обгрунтованим. Рівень оплати позивачу було встановлено у розмірі двох третин посадового окладу та звільнено від обов`язку перебувати під час простою на робочому місці. Простій було оголошено працівникам як центрального апарату Укртрансбезпеки, а також працівникам територіальних органів із всієї території України, зокрема 55 особам. Дискримінація стосовно позивача відсутня.

1.7. Разом з позозовною заявою, позивач надав клопотання про витребування доказів по справі. Крім того, клопотання про витребування доказів було надано позивачем 27.04.2023 та 01.06.2023. Відповідач 06.06.2023 надав до суду пояснення.

1.8. Позивач 31.03.2023 надав заяву про зміну підстав позову, а саме доповнено підставами, про які буде зазначено в мотивувальній частині рішення (а.с.230-233, том 1). 27.04.2023 позивачем була подана заява про збільшення розміру позовних вимог, в якій він просить суд стягнути з відповідача різницю між виплаченою позивачу сумою заробітної плати, нарахованої під час простою і сумою належної йому заробітної плати у розмірі 321332 грн 94 коп. Суд прийняв вказані заяви до розгляду.

1.9. Відповідач 06.06.2023 надав до суду заперечення (а.с.1-9). Також, 06.06.2023 відповідач надав до суду заперечення проти заяви про збільшення розміру позовних вимог. Крім того, 24.07.2023 відповідач надав до суду додаткові пояснення по справі. Суд долучив вказані документи до матеріалів справи.

1.10. Позивач надав до суду 14.08.2023 клопотання про долучення доказів по справі (а.с.56-61, том 2). Суд залучив докази до матеріалів справи.

1.11. Ухвалою суду від 14.08.2023 було прийнято до розгляду заяву позивача від 24.04.2023 про збільшення розміру позовних вимог. Прийнято до розгляду заяву позивача від 31.05.2023 про зміну підстав позову. Клопотання позивача від 24.04.2023 про витребування доказів залишено без розгляду. Клопотання позивача від 31.05.2023 про витребування доказів задоволено. Крім того, було зобов`язано відповідача надати докази по справі (а.с.67, том 2).

1.12. До суду 29.08.2023 надійшла заява позивача про зменшення позовних вимог, в якій він просить суд стягнути з відповідача суму у розмірі 318392 грн 91 коп. Суд прийняв вказану заяву до розгляду, про що 29.08.2023 постановлена відповідна ухвала. Крім того, вказаною ухвалою суд закрив підготовче провадження та призначив справу до розгляду по суті (а.с.76, том 2).

1.13. Позивач надав до суду 19.09.2023 пояснення по справі. Суд залучив пояснення до матеріалів справи.

1.14. Також, 27.09.2023, після закриття підготовчого провадження, позивач надав до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій, окрім визнання протиправним та скасування спірного наказу, просить суд стягнути належну йому заробітну плату у розмірі 667985 грн 88 коп. Відповідач 03.10.2023 надав до суду заперечення на клопотання. Крім того, 05.10.2023 відповідач надав заперечення на заяву про збільшення позовних вимог. Також, 13.10.2023 відповідачем була надана до суду заява з процесуальних питань, в якій він зазначає додаткові пояснення та заперечення проти позову (а.с.148-151, том 2).

1.15. Суд відмовив у задоволенні вказаної заяви, оскільки вона була подана після закриття підготовчого провадження, що суперечить ч. 3 ст. 47 КАС України (а.с.188-190). Також, 30.10.2023 позивач надав до суду пояснення по справі. Крім того, 01.11.2023 позивач надав до суду клопотання, в якому просить суд вийти за межі позовних вимог та захистити права позивача (а.с.194, том 2).

2. Встановлені судом фактичні обставини справи.

2.1. Позивач проходить публічну службу на посаді заступника начальника Слобожанського міжрегіонального управління Укртрансбезпеки - начальника відділу державного контролю за безпекою на транспорті у Сумській області. Позивач не входить до штату, про що зазначає сам позивач (а.с. 107, том 1).

2.2. Відповідачем 11.04.2022 видано наказ №235 «Про оголошення простою», яким, у тому числі, позивачеві оголошено простій не з вини працівника з 11.04.2022 року до припинення чи скасування воєнного стану в Україні, вирішено здійснювати оплату у розмірі 2/3 посадового окладу. До переліку працівників (додаток до наказу №235), яким оголошено простій з Відділу державного нагляду (контролю) у Сумській області включено дві особи - позивача та ще одного державного службовця.

2.3. Суд звертає увагу, що саме вказаний наказ є спірним і саме його правомірність досліджується судом. Крім того, не досліджується правомірність оголошення простою іншому працівнику відділу.

2.4. Позивач стверджує, що наказ є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки у преамбулі спірного наказу оголошення простою мотивовано відсутністю можливості забезпечення належних організаційних та технічних умов, необхідних для виконання робот, в той час, коли такі можливості були наявні.

2.5. У відділі, де працює позивач, крім позивача на різних посадах працюють інші особи, для яких простій не оголошувався. Вони продовжують працювати, що свідчить про те, що наявні належні організаційні та технічні умови, які необхідні для виконання роботи.

2.6. Більше того, позивачу стало відомо, що на посаду старшого державного інспектора відділу, в якому працює позивач, прийнято нового працівника.

2.7. При цьому, позивачу не пропонували вийти з простою, не пропонувалося переведення на інші посади. В той же час, позивач, як особа з інвалідністю ІІ групи та з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, віднесена до категорії 1 та має переважне право залишення на роботі, а також на працевлаштування.

2.8. Позивач вважає, що рішення про простій у роботі йому оголошено незаконно та без наявних на те підстав, не відбулася зупинка роботи ні загалом відділу, ні в окремих напрямках його діяльності.

2.9. Також, позивач пов`язує оголошення йому простою з упередженим ставленням до нього, адже протягом 2021 року він перебував у судових процедурах з відповідачем з приводу незаконного звільнення, що підтверджено рішенням суду у справі №480/409/21, яким позивача поновлено на посаді.

2.10. На думку позивача, з того часу прояви дискримінації є постійною та послідовною практикою відповідача по відношенню до нього. Так, при здійсненні реорганізації структури територіальних органів, відповідачем було проігноровано заяву позивача про переведення його на посаду начальника відділу. При цьому, виконання обов`язків начальника відділу на той час поклали на головного спеціаліста - службовця, посада якого була нижчою.

2.11. Після вказаних обставин позивача єдиного з відділу у відповідності до доручення голови Державної служби України з безпеки на транспорті №62/4.1./13-22 від 14.02.2022, відправили на дистанційну форму роботи без будь-яких на те законних підстав.

2.12. Крім того, позивач, з урахуванням заяви про зміну підстав позову, зазначає, що до позивача має місце дискримінація за віком та станом здоров`я.

2.13. Суд звертає увагу позивача, що не є предметом дослідження по даній справі питанання стосовно поновлення позивача на посаді, переведення на інші посади, питання інших судових спорів між сторонами, а також накази про переведення на дистанційну роботу, чи інші накази про оголошення простою. Позивач сам обрав предмет позову - спірний наказ від 11.04.2022, а також підстави позову. Тому суд розглядає справу саме в межах спірного наказу. В тому числі, і відносно питання дискримінації стосовно позивача саме при прийнятті спірного наказу, а не до чи після нього.

2.14. Крім того, як стверджує позивач, у зв`язку з оголошенням простою у роботі позивач не отримав від відповідача належної заробітної плати, яку б отримав у тому випадку, коли б працював. У зв`язку з цим позивач вважає, що підлягає стягненню різниця у заробітній платі.

2.15. Тому позивач звернувся до суду з даним позовом для захисту свого порушеного права.

2.16. Отже, основними питаннями по даній справі є те, по-перше, чи були підстави у позивача приймати спірний наказ та чи є він мотивованим, по-друге, чи не застосовувалась до позивача дискримінація при прийнятті такого рішення? Відповідаючи на перше запитання суд зазначає, що підстави були. На друге - дискримінація стосовно позивача відсутня.

2.17. Дослідивши вказані докази, заслухавши усні пояснення представників сторін, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягают, з огляду на таке.

2.18. Мотиви висновку суду.

2.19. По-перше, щодо наявності підстав для прийняття спірного наказу та мотивів такого рішення.

2.20. Під час проходження позивачем публічної служби, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022, постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року. Указами Президента строк дії воєнного стану неоднорозово продовжувався.

2.21. Одночасно, військовому командуванню разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування постановлено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

2.22. В той же час, відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

2.23. Як передбачено п.1 «Положення про Укртрансбезпеку» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 №103), Укртрансбезпека є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті.

2.24. Отже, позивачу було надано право запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави. Тобто, внаслідок суттєвої зміни низки суспільних процесів, державою вжито заходи щодо врегулювання питань забезпечення трудових прав осіб в умовах воєнного етапу та постійної загрози життю та здоров`ю.

2.25. Суд погоджується з твердженням відповідачач, що виключною та визначальною обставиною предмета розгляду даної справи є те, що простій оголошено у зв`язку з настанням непердбачуваних обставин, зокрема введення на території України правового режиму воєнного стану. Нормативно-правове обгрунтування вказаного правового режиму є загальновідомим та не потребує доказування, так само які і те, що подібні обставини настали вперше з часу проголошення незалежності України.

2.26. Відповідно до статті 34 Кодексу законів про працю України простій це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. Стаття 34 КЗпП України не забороняє роботодавцю при встановленні простою визначити коло осіб стосовно яких на підприємстві застосовується простій, оскільки саме відносно вказаних працівників об`єктивно можуть існувати умови відсутності організаційних та технічних можливостей для виконання посадових обов`язків.

2.27. Статтею 113 КЗпП України передбачено, що час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу).

2.28. Отже, поняття «простій» законодавчо визначено як призупинення роботи, що викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.

2.29. Тобто, простій є винятковим випадком у процесі виробництва (діяльності підприємства чи установи), коли працівник з об`єктивної причини тимчасово не має можливості виконувати свої трудові функції.

2.30. На переконання суду, війна та пов`язані з нею воєнні дії, а також запровадження воєнного стану є саме такими обставинами, що виникли незалежно, а ні від роботодавця, а ні від працівника, у зв`язку з чим наявність таких обставин надає роботодавцю право оголосити простій.

2.31. В той же час, на законодавчому рівні не встановлено жодних вимог та умов, які б забороняли або обмежували роботодавців у питанні прийняття ними рішення про запровадження простою під час війни.

2.32. Це вказує на те, що кожний роботодавець має дискрецію у вирішенні питання про оголошення простою під час війни.

2.33. Простій може бути оголошено як для всього підприємства, так і для окремого структурного підрозділу або для окремих працівників.

2.34. Припиняється простій на підставі наказу у випадку відсутності обставин, які зумовили його оголошення.

2.35. Суд звертає увагу, що питання припинення простою відносно позивача не є предметом дослідження по даній справі. Вказане питання може бути предметом іншого спору.

2.36. Як вже зазначалось, відповідно до частини першої статті 34, частини першої статті 113 КЗпП України, ст. 12, ч. 1 ст. 13 Закону України «Про оплату праці», Указів Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та від 14.03.2022 № 133/2022 «Про продовження строку дії военного стану в Україні», постанови КМУ від 07.03.2022 № 221 «Деякі питання оплати праці працівників державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, що фінансуються або дотуються з бюджету, в умовах воєнного стану», у зв`язку з відсутністю можливості забезпечення належних організаційних та належних умов, необхідних для виконання роботи, та з метою належної роботи органу, Укртрансбезпекою прийнято наказ від 11.04.2022 № 235 «Про оголошення простою».

2.37. У цій справі судом встановлено, що відповідно до спірного наказу був оголошений простій не з вини працівників не для всієї установи чи її структурних підрозділів, а для окремих працівників (55 осіб), в тому числі і для позивача.

2.38. Як вже зазначалось, підставою для оголошення простою окремим працівникам, Укртрансбезпека визначила введення в Україні воєнного стану через широкомасштабне вторгнення військ російської федерації, а також, як наслідок, припинення виконання значної частини функцій.

2.39. Зокрема, у зв`язку з прийняттям 13.03.2022 КМУ постанови № 330 «Про припинення заходів державного нагляду (контролю) і державного ринкового нагляду в умовах воєнного стану», такі завдання територіальних органів Укртрансбезпеки, як здійснення державного ринкового нагляду, не виконуються, завдання з приводу забезпечення виконання Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» у сфері автомобільного та залізничного транспорту, виконуються обмежено, завдання щодо здійснення державного контролю (нагляду) за безпекою на автмообільному, міському електричному та залізничному транспорті виконуються лише на підставі звернень органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, фізичних або юридичних осіб.

2.40. Суд звертає увагу, що питання подальшого зменшення або збільшення обсягу робіт не стосується предмету доказування по даній справі, оскільки може бути підставою для виходу з простою, що в даному випадку не досліджується. Спірним питанням є саме, чи були наявні підстави для оголошення простою позивачу станом на 11.04.2022.

2.41. Суд погоджується з доводами відповідача, що внаслідок обмеження завдань, які мають виконувати територіальні органи Укртрансбезпеки, зменшилась і значна частина функцій, які ці територіальні органи мали виконувати, що в свою чергу, призвело до неможливості забезпечення роботою всіх працівників.

2.42. Відповідно, оголошення простою, в тому числі й позивачу, обґрунтовано специфічними умовами праці, які полягають у здійсненні заходів державного нагляду (контролю) на автомобільному транспорті, шляхом проведення відповідних рейдових перевірок (перевірок на дорозі), а також неможливістю виконання державним службовцем службових обов`язків за посадою у дистанційному форматі.

2.43. Суд зазначає, що простій оголошується також у разі відсутності організаційних і технічних можливостей для виконання їх посадових обов`язків.

2.44. В даному випадку судом встановлено, що станом на 11.04.2022 (дата прийняття спірного наказу) більша частина функцій виконання яких забезпечувалась територіальними органами Укртрансбезпеки не виконується саме в силу приписів нормативно-правових актів.

2.45. Наведене беззаперечно свідчить, що обсяг навантаження значно зменшився, таким чином, в умовах тимчасового зупинення виконання значної частини функцій, відповідно неможливим є й забезпечення всіх працівників роботою у тому обсязі, який був наявний до початку повномасштабного вторгнення.

2.46. Крім того, суд погоджується з відповідачем, що положення чинного законодавства не встановлюють для роботодавця обов`язку посилання в акті індивідуальної дії на Постанову №303. Позивачем не доведено, як незазначення вказаної норми в спірному наказі може вплинути на його правомірність.

2.47. Між тим, в наказі є посилання на Указ Президента України від 24.02.2022 №64/2022 відносно можливості обмеження конституційних прав та на інші нормативно-правові акти.

2.48. Необхідно вказати, що забезпечення ефективної роботи державного органу в воєнний стан вимагає гнучкості та швидкої адаптації до подій, що відбувались навкого.

2.49. Суд не приймає до уваги доводів позивача, що будівля не була зруйнована, робоче місце було ціле, що з кінця березня Сумська область була звільнена від окупації збройних сил російської федерації, а місто Суми, де знаходиться робоче місце позивача, не було територією ведення бойових дій.

2.50. Загальновідомим фактом є те, що саме 8 квітня 2022 року, а не в кінці березня, голова Сумської військової адміністрації повідомив про звільнення Сумської області від російських загарбників.

2.51. Крім того, не відповідає фактичним обставинам посилання позивача на те, що Суми не були місцем ведення бойових дій. Є загальновідомими факти, що в місті після початку вторгнення відбувались вибухи, бойові зіткнення. Тим більше, станом на 11.04.2022 відповідач не міг достовірно прогнозувати розвиток подальших подій. Також, суд звертає увагу, що Сумська область є прикордонною областю України та межує з російською федерацією. На момент оголошення простою не з вини позивача Сумська область все ще піддавалась систематичним ракетним обстрілам та зазнала значних руйнувань військової та цивільної інфраструктури, що є загальновідомим фактом.

2.52. Суд звертає увагу на те, що у період воєнного стану на керівників дійсно покладає додаткові обов`язки, зокрема вжити усіх можливих заходів для збереження державного майна, що перебуває в їх управлінні (користуванні).

2.53. Суд погоджується з доводами відповідача, що існували на той момент обставин, які створюють загрозу життю та здоров`ю не лише позивачу, а й іншим особам, які, на переконання суду, об`єктивно були підставою для оголошення простою.

2.54. В той час, саме керівники органів влади повинні вживати усіх можливих заходів для подальшої роботи державного органу, а позивач не є безпосереднім керівником та його посада є позаштатною, що позивачем не спростовується.

2.55. Сам позивач зазначає, що у березні 2022 року, після повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України, він намагався забезпечити організацію та єдино можливих та актуальних на той час задач, а саме забезпечити виїзд службового автомобіля (буса) на захід України з метою доставлення до міста Суми гуманітарних вантажів та ліків (а.с.107, том 1). Тобто, сам позивач, то зазначає, що ризиків і підстав не було і були всі умови працювати, то вказує, що у період, який передував прийняттю спірного наказу, єдино можливим було забезпечити виїз на захід України, що фактично передбачає і виїзд самого позивача.

2.56. Позивач не стверджує, що станом на 11.04.2023 він перебував у Сумській області і виявляв намір сприяти функціонуванню органу влади не дистанційно, а безпосередньо на робочому місці. Не надано тверджень, заяв, звернень, доказів, що позивач був в області і приходив на роботу, вимагаючи надати можливість сприяти виконанню функцій держави та збереженню майна. В заяві про усунення недоліків позовної заяви позивач зазначив, що не міг звернутись до суду у період з квітня 2022 року по листопад 2022 року, оскільки об`єктивно не міг звернутись у цей період, оскільки дізнався про оспорюваний наках пізніше, лише у грудні 2022 року з відкритих джерел, а саме соціальної мережі Facebook. З лютого 2022 року він перебував на дістаційній роботі, у квітні 2022 року на стаціонарному лікуванні, а з наказом не ознайомлювався.

2.57. Отже, на переконання суду, є нелогічними і суперечливими твердження позивача, що його незаконно відправили в простій, в той час як орган влади функціонує і виконує ще й підвищені об`єми робіт. Позивач не є безпосереднім керівником, на якого покладені підвищені обов`язки, знаходиться поза штатом, перебуває на дистанційній роботі, не довів, що взагалі перебуває в області, не оскаржує дистанційну роботу, яка все ж вимагає тримати контакт з керівництвом і розуміти хід подій, не доводить, що йому було зрозуміло станом на 11.04.2022 про підвищений обсяг роботи, протягом 8 місяців він взагалі не знає про простій, в той час, як продовжує отримувати заробітну плату.

2.58. Суд ще раз звертає увагу на те, що не є предметом дослідження по даній справі питання стосовно осіб, яких приймали на роботу після 11.04.2022, оскільки вказане не входить в предмет доказування по даній справі, а може стосуватись питання доцільності виходу з простою на конкретно визначений момент часу.

2.59. Крім того, позивачем не доведено як невчасність повідомлення його про спірний наказ вплинуло на законність спірного наказу.

2.60. Суж погоджується з доводами відповідача, що враховуючи оцінку безпосередньої діяльності Укртрансбезпеки та її територіальних органів, проведену їх начальниками, у подальшому було видано спірний наказ. Крім того, судом досліджувалось питання стосовно інформуваня територіальними керівниками керівника центрального органу і було встановлено, що така процедура відсутня і відноситься до процесуальної діяльності, яка передує прийняттю рішення, що з урахуванням ситуації, що склалась велась в оперативному режимі. Простій було оголошено працівникам як центрального апарату Укртрансбезпеки так і працівникам територіальних органів із всієї території України.

2.61. Суд погоджується з доводами відповідача, що центральному органу було надано право оголошувати простій і він визначив конкретних осіб. Були об`єктивні обставини, оскільки у квітні 2022 року взагалі не було відомо і зрозуміло про хід подій і не логічно давати правову оцінку ситуації, виходячи з сьогодення, а не на момент прийняття спірного рішення, оскільки вказане було б необ`єктивним.

2.62. Рівень оплати позивачу було встановлено у розмірі двох третин посадового окладу та звільнено від обов`язку перебувати під час простою на робочому місці, що позивачем не оспорюється. Оплата простою не є предметом дослідження по даній справі. Позивачем факт оплати не оспорюється в межах даної справи.

2.63. Крім того, не посилання в наказі органу виконавчої влади про оголошення простою працівникам на норму закону або нормативно-правового акту, яка безпосередньо не регулює питання оголошення простою чи його оплати, не вливає на його правомірність.

2.64. Враховуючи вищевикладене, суд погоджується з відповідачем, що внаслідок об`єктивних обставин: у роботі територіального органу державної влади відбулись зміни з огляду на нормативно-правові зміни, що зумовило низку змін у фактичній організації його роботи; виникла необхідність першочергового дотримання гарантій безпеки життя та здоров`я працівників з огляду на непередбачувані збройні атаки з боку російської федерації; незважаючи на складні суспільні процеси, права працівників Укртрансбезпеки дотримано, у тому числі й позивача, що підтверджено долученими до матеріалів справи доказами.

2.65. За таких обставин, суд дійшов висновку про наявність об`єктивних підстав для оголошення простою позивачу та відповідність оскаржуваного наказу (на момент прийняття) критеріям, встановленим частиною 2 статті 2 КАС України.

2.66. По-друге, щодо питання дискримінації відносно позивача.

2.67. Позивач зазначає, що вибіркове включення відповідачем з усього штату Відділу державного нагляду (контролю) у Сумській області (16 осіб), окремих осіб, зокрема позивача, до переліку осіб, яким оголошено простій спірним наказом, без наведення жодного обгрунтування та мотивів, чому саме цим конкретним особам оголошено простій, суперечить нормам КЗпП України. Простій не може бути використаний як інструмент дискримінації у сфері праці. Позивач, як вже зазначалось, посилається на те, що його дискриміновано, за участь у судових справах з відповідачем, а також, що його дискриміновано за віком (59 років) та станом здоров`я (має інвалідність 2 групи).

2.68. Як вже зазначалось, простій було оголошено працівникам як центрального апарату Укртрансбезпеки так і працівникам територіальних органів із всієї території України, зокрема 55 особам.

2.69. Відповідач зазначає, що з березня 2022 року частина працівників в центрального апарату та різних територіальних органів Укртрансбезпеки перебувала у простої. Зокрема, що у 2022 році простій було оголошено працівникам Відділу державного нагляду (контролю) у Сумській області, а саме двом старшим державним інспекторам (з 02 травня 2022 року).

2.70. Окрім того, наступні працівники, робоче місце яким визначено у Сумській області, та які перебувають поза штатом, у період з 01 квітня 2022 року по 20 березня 2023 року перебували у простої не з вини працівника начальнику відділу надання адміністративних послуг у Сумській області, Слобожанського міжрегіонального управління Укртрансбезпеки (з 11 квітня 2022 року) та позивачу (з 11 квітня 2022 року).

2.71. Організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина визначені в Законі України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

2.72. Положеннями частини першої статті 1 Закону про дискримінацію визначено, що дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 2).

2.73. Пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 6).

2.74. Частиною першою статті 14 Закону про дискримінацію визначено, що особа, яка вважає, що стосовно неї виникла дискримінація, має право звернутися із скаргою до державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або до суду в порядку, визначеному законом.

2.75. Позивач із скаргою щодо виникнення щодо нього дискримінації до відповідача не звертався.

2.76. Крім того, згідно з наведеною вище дефініцією поняття "дискримінація", остання має місце лише тоді коли порушення прав відбувається з причини певної ознаки особи. Таке тлумачення у повній мірі відповідає положенням частини першої статті 24 Конституції України.

2.77. Позивач вказує на застосування щодо нього дискримінації шляхом оголошення простою саме йому, а не іншим, в зв`язку з віком і інвалідністю. Дискримінація є серйозним твердженням і підлягає ретельному, як доведенню позивачем так і вивченню судом, відповідно до певних стандартів.

2.78. З аналізу вищезазначеного, можна дійти висновку, що відповідно до Закону про дискримінацію дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях, а також в однаковий спосіб до осіб, які перебувають у ситуаціях, що істотно відрізняються.

2.79. Суд зазначає, що рівність і недопустимість дискримінації особи - це не тільки конституційні принципи національної правової системи України, а й фундаментальні цінності світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 1) та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7).

2.80. Гарантована Конституцією України рівність усіх у правах і свободах означає необхідність забезпечення рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод.

2.81. Важливо також, що принцип рівності має універсальний характер, і його однаковою мірою повинні дотримуватися у своїй діяльності всі суб`єкти владних повноважень, які забезпечують виконання множинних функцій держави.

2.82. При цьому, згідно з положеннями частини третьої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації.

2.83. Аналогічне положення міститься в Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 11 березня 1980 року № R(80)2, згідно з якими, приймаючи конкретне рішення, адміністративний орган влади зобов`язаний діяти, зокрема, з дотриманням принципу рівності перед законом, не допускати несправедливої дискримінації.

2.84. Як вже зазначалось, Закон про дискримінацію встановлює такий перелік ознак, за якими заборонена дискримінація: раса, колір шкіри, політичні переконання, релігійні та інші переконання, стать, вік, інвалідність, етнічне походження, соціальне походження, громадянство, сімейний стан, майновий стан, місце проживання, мова або інші ознаки. Фраза «або інші ознаки» означає те, що наведений у положенні Закону перелік є невичерпним.

2.85. В той же час, на переконання суду, участь у судових процесах між сторонами сама по собі не може бути ознакою дискримінації, оскільки не характеризує особу.

2.86. Суд звертає увагу, що для ідентифікації прямої дискримінації стосовно віку і інвалідності, необхідно проаналізувати найбільш важливі елементи, які допоможуть встановити, чи мала місце пряма дискримінація.

2.87. По-перше, чи має особа, яка скаржиться на дискримінацію, певну ознаку, за якою заборонена дискримінація? На думку суду дійсно має. Вік 59 років і за станом здоров`я має інвалідність 2 групи.

2.88. По-друге, оскільки встановлено, що особа має ознаку, за якою заборонена дискримінація, потрібно встановити, чи була саме ця захищена ознака причиною відмінності у поводженні, яка призвела до порушення прав. В даному випадку бачимо, що особа хоча і має ознаки, за якими можлива дискримінація, проте порушення її прав судом не встановлено.

2.89. По-третє, оскільки пряма дискримінація є «менш прихильним ставленням в аналогічній ситуації», то її встановлення завжди вимагає проведення порівняння між особою або групою осіб, які, як передбачається, через свою певну ознаку зазнали менш прихильного ставлення, та іншою особою або групою осіб, які такого ставлення не зазнали або не могли б зазнати у зв`язку з тим, що їхня відповідна ознака є відмінною. При цьому треба зазначити, що від коректного вибору компаратора (тієї особи або групи осіб, з якою проводиться порівняння) у значній мірі залежить результат справи. Такий обов`язок покладено на позивача і в даному випадку він не виконаний. Крім того, суд не може шукати таку особу, замість позивача, аналізуючи невизначене коло всіх осіб, як працівників відповідача, так і інших органів державної влади.

2.90. Отже, суд вважає, що доводи позивача грунтуються на необгрунтованих припущеннях про обмеження його прав, в зв`язку з дискримінацією. Вказане не можна пов`язувати з дискримінацією. Дискримінація є серйозним твердженням, яке підлягає серйозному доведенню, оскільки може бути підставою для відповідної компенсації, тощо. Саме позивач стверджуючи про дискримінацію зайняв нейтральну позицію при доведенні такого факту. Не знайшов конкретного компаратора. Простой було оголошено і іншим особам, які знаходяться в різному становищі і мають різні ознаки, а тому порівнювати їх є недоцільним.

2.91. Остаточний висновок суду по двох основних питаннях.

2.92. За таких обставин, суд дійшов висновку про наявність об`єктивних підстав для оголошення простою позивачу та відповідність оскаржуваного наказу (на момент його прийняття) критеріям, встановленим частиною 2 статті 2 КАС України, в тому числі, такий наказ було мотивовано, в тій мірі, яка допускала ситуація в Україні на той час, а також не було застосовано до позивача дискримінацію за ознаками, про які він зазначав у позові та заяві про зміну її підстав. Тому позовні вимоги задоволенню не підлягають, в тому числі і стосовно стягнення заявлених сум та в частині виходу за межі позовних вимог.

3. Судові витрати.

3.1. Оскільки судовий збір позивачем не сплачувався, позивачем не заявлялись витрати на правничу допопогу, а також відповідачем не заявлено судових витрат, то такі витрати відсутні, а тому не розподіляються судом.

Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд

В И Р І Ш И В:

1. В задоволенні позову ОСОБА_1 до Державна служба України з безпеки на транспорті про визнання протиправним та скасування наказу про оголошення простою, стягнення різниці у заробітній платі відмовити.

2. Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.

3. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано 19.01.2023.

Суддя А.І. Сидорук