Рішення № 116415268, 11.01.2024, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

11.01.2024Справа № 910/15670/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Ягічевої Н.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Політичної партії "Європейська Солідарність" (вул. Електриків, 29А, м. Київ, 04176, код ЄДРПОУ 21715714)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "КИЇВ" (вул. Лаврська, 16, м. Київ, 01015, код ЄДРПОУ 00308146)

про визнання недійсними окремих положень договору оренди нежитлових приміщень,

Без повідомлення (виклику) учасників справи

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Політична партія "Європейська Солідарність" (далі - позивач) звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "КИЇВ" (далі - відповідач) про визнання недійсними окремих положень договору оренди нежитлових приміщень.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що пунктами 8.3, 8.4, 8.7 укладеного між сторонами договору оренди нежитлових приміщень №к-206 від 15.10.2019, предметом якого є строкове платне користування (оренда) нежитловими приміщеннями загальною площею 1 674, 27 кв.м., що розташовані на першому поверсі будівлі (літ. "Н"), яка знаходиться за адресою: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 16 (далі - договір), на орендаря покладено штрафні санкції за неналежне виконання зобов`язань за договором. Однак, як зазначає позивач, вказані пункти договору є такими, що порушують засади справедливості, добросовісності та розумності, а відтак суперечать положенням статей 3, 509 ЦК України та підлягають визнанню недійсними з підстав, передбачених частиною 1 статті 215 ЦК України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.10.2023 позовну заяву було прийнято до розгляду, та відкрито провадження по справі. Підготовче засідання було призначене на 08.11.2023.

16.10.2023 до канцелярії суду надійшло клопотання про ознайомлення з матеріалами справи від відповідача.

25.10.2023 представник відповідача подав до канцелярії суду відзив на позовну заяву мотивований тим, що у період дії карантинних обмежень та активних бойових дій ТОВ «Підпиємство «Київ» надало численні знижки по сплаті орендних платежів. Відповідно до п.6.3. договору № к-206 сторони погодили, що орендар сплачує орендну плату виключно коштами, отриманих з державного бюджету за бюджетною програмою КПКВК 6331020 «Фінансування статутної діяльності політичних партій». Проте, від часу укладення договору позивачем не здійснено жодного платежу. На думку відповідача недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктивного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

08.11.2023 представник позивача подав до канцелярії суду клопотання про відкладення судового засідання.

За результатом підготовчого засідання 08.11.2023 суд постановив протокольною ухвалою, задовольнити клопотання позивача про відкладення розгляду справи, призначивши наступне підготовче засідання на 30.11.2023.

30.11.2023 на електронну пошту суду надійшло клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи.

У судовому засіданні 30.11.2023 суд протокольною ухвалою відмовив у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи, закрив підготовче провадження та призначив розгляд справи по суті на 11.01.2024.

11.01.2024 до суду надійшло клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи.

Розглянувши у судовому засіданні 11.01.2024 вказане клопотання позивача, суд відмовив в його задоволенні так як відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Застосовуючи при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії"(Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989).

Верховний Суд вже неодноразово у своїх рішеннях звертав увагу на те, що повноваження щодо відкладення судового розгляду на підставі поданого учасниками судового процесу клопотання є дискреційними.

Та обставина, що відповідні повноваження суду є дискреційними не створює імунітету від перевірки належності застосування судом свого розсуду при розгляді справи на предмет відповідності такого цілям та завданням, які стоять перед судом, та в аспекті відповідності таких дій принципу верховенства права як стримуючого фактору.

При цьому будь-який законодавчий припис, що встановлює певні межі розсуду, повинен бути оцінений на предмет дотримання фундаментальних вимог верховенства права, зокрема щодо співмірності (пропорційності) тій меті, за якою законом передбачене відповідне обмеження, або яке відбулось унаслідок застосування розсуду суду.

Пропорційність є загальною умовою для вирішення всіх процесуальних питань у межах дискреційних повноважень і повинна належно застосовуватись на кожній стадії правозастосування.

Оцінюючи дотримання принципу пропорційності, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

При цьому, судова дискреція щодо оцінки обставин, які не дають можливості особі прийняти участь у судовому засіданні, на предмет їх поважності чи неповажності для цілей відкладення судового розгляду не має абсолютних меж. Суд має враховувати конкретну ситуацію та обґрунтування особи, яка просить суд відкласти судовий розгляд, відповідне обґрунтування не має бути абстрактним, а обставини, наведені у ньому, повинні бути підтверджені належною доказовою базою. Тобто реалізація відповідної дискреції суду щодо кваліфікації наведених учасником судового процесу у клопотанні про відкладення судового розгляду обставин має здійснюватися індивідуально з урахуванням принципу верховенства права. Це зумовлено тим, що сама концепція верховенства права передбачає суд як найдієвіший інструмент її застосування, адже тільки суд може вийти за межі формального права та визначити доцільне та належне регулювання в кожній конкретній ситуації. При цьому для цілей дотримання принципу верховенства права суд повинен обирати такий варіант вирішення клопотання про відкладення судового засідання, який є максимально доцільним та справедливим у відповідній ситуації, а обраний ним процесуальний наслідок розгляду відповідного клопотання, як результат реалізації наданих йому дискреційних повноважень, завжди вимагає мотивації зробленого вибору.

Будь-яких інших поважних причин відкладення розгляду справи, зокрема, необхідність подання додаткових доказів, ознайомлення з матеріалами справи позивачем зазначено та обґрунтовано не було.

Крім того, заявником не додано доказів підстав, які викладено в клопотанні про відкладення розгляду справи.

Таким чином, оскільки матеріали справи містять належні та допустимі докази, необхідні для вирішення судом спору у даному судовому засіданні, а відповідачем не подано обгрунтованих доказів необхідності відкладення розгляду справи, суд відмовив в задоволенні клопотання відповідача про відкладення розгляду справи.

В судове засідання представник позивача не з`явився, представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -

ВСТАНОВИВ:

15.10.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ПІДПРИЄМСТВО "КИЇВ" (далі - орендодавець, відповідач, ТОВ "ПІДПРИЄМСТВО "КИЇВ") та Політична партія "Європейська Солідарність", (далі - позивач, орендар, ПП "ЄС") укладено Договір оренди нежитлових приміщень № к-206 (далі - Договір), за яким орендодавець передає орендарю в строкове платне користування (в оренду) нежитлові приміщення, визначені в пункті 1.2 Договору, а орендар зобов`язується прийняти їх та сплачувати орендодавцю орендну плату (пункт 1.1 Договору).

Пункт 1.2 Договору містить перелік нежитлових приміщень, що передається в оренду за даним Договором: 1 674,27 кв.м на першому поверсі будівлі (літ. "Н"), яка знаходиться за адресою: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 16 (далі - приміщення).

Відповідно до пункту 2.1 Договору орендодавець передає орендарю приміщення у користування на підставі акту приймання-передачі нежитлових приміщень, що підписується сторонами та є невід`ємною частиною цього договору.

Пунктом 3.1. Договору передбачено, що орендар використовує приміщення для розміщення власного офісу на умовах, визначених даним Договором. Орендар самостійно отримує дозвільні документи, якщо вони є необхідними для роботи офісу орендаря, розміщеного у приміщеннях.

За Актом приймання-передачі нежитлових приміщень від 01.08.2017 року орендодавець передав, а орендар прийняв у тимчасове платне користування нежитлові приміщення: 1 674,27 кв.м на першому поверсі будівлі головного виробничого корпусу (літ. "Н"), яка знаходиться за адресою: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 16.

Згідно з пунктом 4.2 Договору строк оренди приміщень за даним Договором починається з дати підписання сторонами акту приймання-передачі приміщення та закінчується 31 грудня 2019 року.

Пунктом 6.3. Договору передбачено, що орендар сплачує орендну плату виключно коштами, отриманими з державного бюджету за бюджетною програмою КПКВК 6331020 "Фінансування статутної діяльності політичних партій".

Орендна плата сплачується орендарем у національній валюті України шляхом перерахування грошових коштів у безготівковій формі на поточний банківський рахунок орендодавця, вказаний у даному Договорі (якщо реквізити іншого рахунку не будуть повідомлені орендодавцем у письмовій формі) за кожний поточний місяць не пізніше 10 (десятого) числа кожного поточного місяця, протягом якого орендарем використовуються орендовані приміщення на підставі даного Договору (п. 6.5. Договору).

Розділ 8 Договору містить умови щодо відповідальності сторін за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за Договором, зокрема, за порушення орендарем строків сплати орендної плати та/або комунальних платежів пунктом 8.3 Договору передбачено відповідальність орендаря у вигляді сплати пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на момент прострочення, від простроченої суми за кожен день прострочення, пунктом 8.4. Договору - відповідальність у вигляді сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми. Пунктом 8.7 Договору передбачено штраф у подвійному розмірі від суми орендної плати за весь період нецільового використання приміщень.

Додатковими угодами, які підписані уповноваженими представниками сторін, до Договору вносились зміни, а саме:

- Додаткова угода №1 від 01.04.2020 (відповідно до якої розмір орендної плати у період з 01.04.2020 по 30.04.2020 (включно) з урахуванням ПДВ становить 334 854,00 грн;

- Додаткова угода №02 від 30.04.2020 (відповідно до якої розмір орендної плати у період з 01.05.2020 по 31.05.2020 (включно) з урахуванням ПДВ становить 334 854,00 грн;

- Додаткова угода №03 від 27.05.2020 (відповідно до якої розмір орендної плати у період з 01.06.2020 по 30.06.2020 (включно) з урахуванням ПДВ становить 334 854,00 грн;

- Додаткова угода №04 від 22.06.2020 (відповідно до якої розмір орендної плати у період з 01.07.2020 по 31.07.2020 (включно) з урахуванням ПДВ становить 334 854,00;

- Додаткова угода №05 від 23.06.2020 (відповідно до якої розмір орендної плати у період з 01.08.2020 по 31.12.2020 (включно) з урахуванням ПДВ становить 334 854,00 грн;

- Додаткова угода №06 від 31.12.2020 (відповідно до якої розмір орендної плати у період з 01.01.2021 по 31.01.2021 (включно) з урахуванням ПДВ становить 334 854,00 грн.

Додаткову угоду № 7 від 24.02.2022 про встановлення щомісячної орендної плати на період з 1 березня 2022 року по 31 серпня 2022 року за Договором в розмірі 100,00 грн разом з ПДВ, позивач підписав зі своєї сторони.

Позовні вимоги мотивовані тим, що пунктами 8.3, 8.4, 8,7 Договору на орендаря покладено штрафні санкції за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за Договором, в той час як будь-якими іншими положеннями Договору на орендодавця за невиконання ним зобов`язань штрафних санкцій не покладено, а тому, на думку позивача, пункти 8.3, 8.4 Договору є такими, що порушують засади справедливості, добросовісності та розумності, а відтак суперечать положенням статей 3, 509 ЦК України та підлягають визнанню недійсними з підстав, передбачених частиною 1 статті 215 ЦК України. Крім того, оплата штрафних санкцій не є одним із статутних завдань політичної партії, тобто виконання пунктів 8.3, 8.4 Договору суперечать положенням частини 1 та пункту 2 частини 3 статті 14 закону України "Про політичні партії в Україні" та призведе до нецільового використання бюджетних коштів. Позивач також зазначив, що орендар позбавлений можливості здійснювати цільове використання орендованих приміщень (яким згідно п. 3.1 Договору є використання приміщення для розміщення власного офісу) з підстав, що знаходяться поза його волею - запровадження посилених протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2 та воєнного стану на усій території України. Тому, на думку позивача, пункт 8.7 Договору, яким на орендаря покладено штраф у випадку нецільового використання приміщень, не відповідає засадам справедливості, добросовісності та розумності, а відтак суперечать положенням статей 3, 509 ЦК України також підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених частиною 1 статті 215 ЦК України.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд зазначає наступне.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України).

Як передбачено частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1-5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Разом з тим, приписами частини третьої наведеної статті встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).

Згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі судового рішення.

Отже, встановлення судом наявності або відсутності зазначених позивачем обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом правочину (його частини) недійсним, належить до предмету доказування у даній справі.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення прав та обов`язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Правочином на підставі ч. 1 ст. 202 ЦК України є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 626 ЦК України).

Частиною 7 ст. 179 ГК України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Порядок укладення господарських договорів регулюється ст. 179-181 ГК України та ст. 638-647 ЦК України.

Частиною 1 статті 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 ЦК України).

Аналогічні приписи містить частина 1 статті 180 ГК України, згідно якої зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

За приписами ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, які визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Приписами п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України закріплено принцип свободи договору.

Відповідно до вимог ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Зміст принципу справедливості, добросовісності і розумності полягає в тому, що норми законів, умови договорів та їх застосування суб`єктами цивільних правовідносин мають відповідати загальновизнаним вимогами цивільного обороту, вимогам справедливості, добросовісності та розумності, що практично виражається у встановленні нормами цивільного законодавства рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права з дотриманням прав і інтересів інших осіб.

Цивільне законодавство не дає визначення даних принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов`язання, тобто укладаючи угоду сторони повинні керуватись внутрішнім критерієм - добросовісністю по відношенню до контрагента (вчиняти дії таким чином, щоб при цьому не завдавалась шкода, неможливість укладення зобов`язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою, дотримуватись правової поведінки суб`єктів зобов`язання, вчиняти всі залежні від сторони зобов`язання дії щодо належного виконання зобов`язання та непорушення прав інших осіб), і виходити з зовнішнього критерію - справедливості та розумності, що виражається в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, тобто кожна сторона у виконанні цивільно-правових зобов`язань повинна дотримуватись такої поведінки по відношенню до своїх прав і обов`язків, яка б виключала необ`єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов`язання стосовно одна одної.

Позивач стверджує, що пункти 8.3, 8.4, 8.7 Договору, якими на орендаря покладено штрафні санкції за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за Договором, порушують засади справедливості, добросовісності та розумності, а відтак суперечать положенням статей 3, 509 ЦК України, у зв`язку з чим підлягають визнанню недійсними з підстав, передбачених частиною 1 статті 215 ЦК України.

Судом встановлено, що 15.10.2019 між позивачем та відповідачем був укладений Договір оренди нежитлових приміщень № к-206. Розділ 8 даного Договору містить умови щодо відповідальності сторін за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за Договором, у тому числі спірні пункти 8.3, 8.4 та 8.7 Договору.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони на власний на розсуд визначили і погодили всі умови Договору. Доказів заперечень позивача при укладенні Договору в частині спірних пунктів 8.3, 8.4 та 8.7 Договору, доказів звернення позивача до відповідача з пропозицією внести зміни до Договору в частині цих пунктів Договору, позивачем суду не надано, а матеріали справи таких доказів не містять.

Відповідно до пункту 8.3 Договору у випадку порушення орендарем строків сплати орендної плати та/або комунальних платежів відповідно до Договору, орендар (на письмову вимогу орендодавця) сплачує на користь орендодавця пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на момент прострочення, від простроченої суми за кожен день прострочення.

Відповідно до пункту 8.4. Договору у випадку порушення орендарем строків сплати орендної плати та/або комунальних платежів відповідно до Договору, орендар (на письмову вимогу орендодавця) сплачує на користь орендодавця суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

Відповідно до пункту 8.7 Договору у випадку нецільового використання приміщень Орендар сплачує на користь орендодавця штраф у подвійному розмірі від суми орендної плати за весь період нецільового використання приміщень.

Передбачена наведеними пунктами Договору відповідальність за порушення зобов`язань за договором узгоджується з нормами чинного законодавства, а саме.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 193 ГК України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Згідно з статтями 525, 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 217 ГК України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання (ч. 1 ст. 218 ГК України).

Згідно з ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Статтею 1 Закону України № 543/96-ВР від 22.11.1996 "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Згідно ст. 3 зазначеного Закону України, розмір пені, передбачений статтею 1, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 4 ст. 231 ГК України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Вказана норма ст. 231 ГК України не є імперативною, що надає змогу сторонам договору визначити розмір штрафних санкцій за порушення господарського зобов`язання на власний розсуд та закріпити вказаний розмір в укладеному між ними договорі, що фактично і було здійснено сторонами при визначенні відповідальності, закріпленої у п. 8.3, 8.4, 8.7 Договору.

Отже, твердження позивача про те, що пункти 8.3, 8.4 та 8.7 Договору суперечать загальним засадам справедливості, добросовісності, розумності, а отже не відповідають положенням статей 3, 509 ЦК України, судом відхиляються як безпідставні, оскільки Договір укладено сторонами відповідно до положень статей 6, 627 ЦК України, при цьому узгоджені сторонами спірні пункти Договору не суперечать нормам чинного законодавства.

Зважаючи на наведене, суд вважає безпідставні доводи позивача про те, що пунктами 8.3, 8.4 Договору на орендаря покладено штрафні санкції за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за Договором, в той час як на орендодавця, за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за Договором, штрафних санкцій не покладено. До того ж, як встановлено судом, відповідно до пункту 8.1 Договору, що при невиконанні або неналежному виконанні зобов`язань за цією угодою винна сторона відшкодовує іншій стороні завдані збитки в повному обсязі згідно чинного законодавства України; пунктом 8.9 Договору передбачено відповідальність орендодавця за неналежну роботу систем тепло-, енерго- та водопостачання, телефонних ліній, інших комунікацій, які знаходяться не в приміщеннях, а тільки підведені до приміщень.

Посилання позивача на те, що оплата штрафних санкцій не є одним із статутних завдань політичної партії, тобто виконання пунктів 8.3 та 8.4 суперечить ст. 14 Закону України "Про політичні партії в України" призведе до нецільового використання бюджетних коштів, судом відхиляються як безпідставні та необгрунтовані з огляду на наступне.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про політичні партії в України" політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, цього Закону, а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим Законом порядку.

Відповідно до ч. 1, п. 2 ч. 3 ст. 14 Закону України "Про політичні партії в України" держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань. Надання матеріальної та фінансової підтримки політичним партіям здійснюється у формі: 1) внесків на підтримку партій; 2) державного фінансування статутної діяльності політичних партій у порядку, встановленому цим та іншими законами України.

З моменту реєстрації політичної партії у визначеному законом порядку вона набуває статусу юридичної особи (ч. 2 ст. 11 Закону України "Про політичні партії в України").

Відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми збов`язаннями.

Законодавством України презюмується, що усі політичні партії в Україні під час своєї діяльності повинні діяти добросовісно, розумно та належним чином виконувати взяті на себе зобов`язання.

У разі ж порушення зобов`язання, настають наслідки, встановлені договором або законом (ч. 1 ст. 611 ЦК України, ч. 2 ст. 193 ГК України).

Отже, вжиття юридичною особою (зокрема, політичною партією) усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання за Договором, виключає настання наслідків порушення зобов`язання.

Додатково суд звертає увагу, що стягнення заборгованості по сплаті орендних платежів, а також інфляційних втрат, трьох процентів річних та пені, за Договором оренди нежитлових приміщень №к-206 від 15.10.2019 було предметом спору між сторонами у справах № 910/113719/21, № 910/8651/22, 910/4720/23.

Доводи позивача стосовно визнання недійсним пункту 8.7. Договору у зв`язку з карантинними обмеженнями та введенням воєнного стану на всій території України судом відхиляються як безпідставні, оскільки цим пунктом Договору встановлено, що штраф покладається на орендаря лише у випадку нецільового використання орендованих приміщень.

Карантині обмеження, запроваджені з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, та введення воєнного стану на усій території України могли вплинути лише на невикористання (часткове невикористання) у певний період орендованих приміщення, а не на цільове чи нецільове використання орендованих приміщень.

З огляду на наведене, беручи до уваги ті обставини, що пункти 8.3, 8.4, 8.7 Договору не суперечить положенням ст. 203 ЦК України, іншим вимогам чинного законодавства, підстави для визнання таких пунктів Договору недійсними відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України відсутні.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, повно і всебічно з`ясувавши обставини, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність заявлених позивачем позовних вимог.

Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частиною 1 статті 124 ГПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Позивачем у позовній заяві зазначено, що попередній (орієнтовний) розмір судових витрат які позивач поніс та очікує понести у зв`язку з поданням позову, складається з судового збору та витрат на професійну правничу допомогу, розмір якої із відповідними документами, що підтверджують зазначені витрати, буде надано позивачем за підсумками фактично понесених судових витрат за результатами судового розгляду справи, у порядку передбаченому статтею 129 ГПК України.

Відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що очікує понести судові витрати у зв`язку із розглядом справи орієнтовно в розмірі 250 000,00 грн, які будуть уточнені згідно вимог законодавства. Відповідач заявив, що докази та підтвердження понесення судових витрат, в тому числі витрат на професійну правничу допомогу, будуть подані у встановлений ГПК України строк.

З огляду на відмову в позові повністю та наведені приписи ст. 129 ГПК України, судовий збір у сумі 2 684,00 грн покладається на позивача.

Керуючись ст. 4, 13, 73, 74, 76-80, 86, 123, 124, 129, 232, 233, 236, 238, 240, 241 ГПК України, Господарський суд міста Києва

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Відповідно до ч. 1, 2 статті 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 16.01.2024.

Суддя Наталія ЯГІЧЕВА