Рішення № 116361378, 17.01.2024, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 січня 2024 року № 320/1268/23

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії.

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі по тексту також відповідач, Святошинський ВДВС), в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Святошинського ВДВС щодо незакінчення виконавчого провадження НОМЕР_3;

- зобов`язати Святошинський ВДВС закінчити виконавче провадження НОМЕР_3 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 11089,20 грн у зв`язку з його сплатою.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що в провадженні Святошинського ВДВС перебувало виконавче провадження НОМЕР_2 з виконання виконавчого листа Дніпровського районного суду міста Києва про стягнення з позивача (боржник) на користь АТ «Укрсоцбанк» 110891,95 грн. У межах цього виконавчого провадження НОМЕР_2 за заявою стягувача виконавчий документ був повернутий, про що винесено відповідну постанову від 29.05.2019 з одночасним винесенням постанови про стягнення виконавчого збору у сумі 11089,20 грн, з виконання якої було відкрито виконавче провадження НОМЕР_3.

У подальшому виконавчий лист Дніпровського районного суду міста Києва про стягнення з позивача на користь АТ «Укрсоцбанк» 110891,95 грн. був поданий стягувачем для примусового виконання приватному виконавцю Кошарському О.В., яким постановою від 07.06.2019 було відкрито виконавче провадження НОМЕР_4. Це виконавче провадження постановою від 23.08.2019 було закінчено у зв`язку з фактичним виконанням рішення суду та стягненням з позивача суми боргу, основної винагороди та витрат виконавчого провадження.

Натомість, позивач стверджує, що виконавче провадження НОМЕР_3 з примусового виконання постанови від 29.05.2019 про стягнення виконавчого збору у сумі 11089,20 грн відповідачем не закінчено, що створює для позивача негативні наслідки у вигляді його перебування в Єдиному реєстрі боржників та можливість стягнення виконавчого збору при тому, що основна винагорода приватному виконавця за примусове виконання одного й того самого виконавчого документа вже була стягнута.

З урахуванням цього, позивач звернувся до суду з позовом у цій справі, оскільки вважає, що виконавче провадження НОМЕР_3 має бути закінчено відповідачем.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 06.02.2023 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідач правом на надання відзиву на позовну заяву не скористався, про відкриття провадження у справі був проінформований належним чином шляхом направлення ухвали та копії позовної заяви з додатком на юридичну адресу, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. Відправлення вручено відповідачеві 13.02.2023.

Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно з частиною другою статті 175 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

у с т а н о в и в:

Постановою державного виконавця Святошинського ВДВС Сокур Н.В. від 22.04.2016 було відкрито виконавче провадження НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого листа №55/30982/13-ц, виданого 17.01.2014 Дніпровським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» боргу у розмірі 110891,95 грн.

Постановою головного державного виконавця Святошинського ВДВС Абакумовою Н.І. від 29.05.2019 ВП НОМЕР_2 з ОСОБА_1 стягнуто виконавчий збір у розмірі 11089,20 грн.

Постановою головного державного виконавця Святошинського ВДВС Абакумовою Н.І. від 29.05.2019 у ВП НОМЕР_2 виконавчий лист №55/30982/13-ц, виданий 17.01.2014 Дніпровським районним судом м. Києва, повернуто стягувачу у зв`язку з надходженням заяви стягувача про повернення виконавчого документу. Постанову про стягнення з боржника виконавчого збору та постанову про стягнення витрат виконавчого провадження вирішено винести в окреме провадження.

Постановою старшого державного виконавця Святошинського ВДВС Башинського Р.В. від 07.06.2019 відкрито виконавче провадження НОМЕР_3 з примусового виконання постанови від 29.05.2019 ВП НОМЕР_2 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 11089,20 грн.

У подальшому стягувачем, Акціонерним товариством «Укрсоцбанк», було подано до приватного виконавця Кошарського О.В. заяву про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа №55/30982/13-ц, виданого 17.01.2014 Дніпровським районним судом м. Києва, за результатом розгляду якої постановою приватного виконавця Кошарського О.В. від 07.06.2019 відкрито виконавче провадження ВП НОМЕР_4.

В цей же день, 07.06.2019, приватним виконавцем Кошарським О.В. було винесено постанову про стягнення з боржника основної винагороди у сумі 11089,20 грн.

Постановою приватного виконавця Кошарського О.В. від 23.08.2019 ВП НОМЕР_4 у зв`язку з фактичним виконанням рішення суду, а також стягнення основної винагороди та витрат виконавчого провадження, виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №55/30982/13-ц, виданого 17.01.2014 Дніпровським районним судом м. Києва, закінчено.

Позивач звернувся до Святошинського ВДВС із заявою від 23.11.2022 про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_3 про стягнення з нього виконавчого збору, яка обґрунтована вищевказаними обставинами щодо закінчення виконавчого провадження НОМЕР_4 у зв`язку зі сплатою боргу, основної винагороди та витрат виконавчого провадження.

Заява була зареєстрована відповідачем 25.11.2022, що підтверджується штампом реєстрації вхідної кореспонденції.

Позивач стверджує, що відповіді на подану заяву станом на дату подання адміністративного позову до суду він не отримав.

Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо не закінчення виконавчого провадження, позивач звернувся з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Положеннями частини першої статті 58 Конституції України, які є нормами прямої дії, визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначає Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 №1404-VIII (далі по тексту - Закон №1404).

Відповідно до статті 1 Закону №1404 виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно пункту 1 частини першої статті 3 Закону №1404 підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень.

Приписами частини першої статті 5 Закону 1404 визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Згідно з вимогами частини першої статті 10 Закону 1404 заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Частиною 1 статті 13 Закону 1404 встановлено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною 1 статті 18 Закону 1404 визначено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 26 Закону 1404 виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Відповідно до частини п`ятої статті 26 Закону 1404 виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Згідно з частиною першою статті 27 Закону 1404 виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Відповідно до частини другої статті 27 Закону 1404 у редакції, чинній станом на день відкриття виконавчого провадження НОМЕР_2, виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» №2475-VIII від 03.07.2018 (далі - Закон 2475), який набрав чинності 28.08.2018, було, зокрема, внесено зміни до частини другої статті 27 Закону 1404, відповідно до яких виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Отже, законодавцем було змінено порядок обрахунку виконавчого збору з 28.08.2018.

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 37 Закону 1404 виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.

За приписами частини третьої статті 40 Закону 1404 у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Судом встановлено, що головний державний виконавець Святошинського ВДВС Абакумова Н.І., приймаючи постанову від 29.05.2019 ВП НОМЕР_2 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 11089,20 грн, керувалася приписами частини другої статті 27 Закону 1404 у редакції Закону 2475 (станом на 29.05.2019), а не редакцією частини другої статті 27 Закону 1404 станом на день відкриття виконавчого провадження НОМЕР_2 (22.04.2016).

При цьому з матеріалів справи слідує, що фактичне виконання виконавчого листа №55/30982/13-ц, виданого 17.01.2014 Дніпровським районним судом м. Києва, не відбулось, а виконавчий документ був повернутий 29.05.2019 стягувачу у зв`язку з поданням ним відповідної заяви державному виконавцю.

Суд звертає увагу відповідача, що статтею 58 Конституції України прямо передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У Рішенні Конституційного Суду України №1/99-рп від 09.02.1999 Конституційний Суд України зазначив, що принцип, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акту в часі, треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

При цьому згідно з правилом «закон зворотної сили не має» дія закону чи іншого нормативно-правового акту поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття ним чинності. Це є однією з найважливіших гарантій правової стабільності, впевненості суб`єктів права в тому, що їх правове становище не погіршиться з прийняттям нового закону чи іншого нормативного акту, а також необхідною умовою довіри до держави і права.

Отже, з урахуванням того, що внесені Законом 2475 зміни до частини другої статті 27 Закону 1404 погіршили правове становище позивача, як боржника у виконавчому провадженні НОМЕР_2, а також того, що державною виконавчою службою фактично не було стягнуто з позивача коштів за виконавчим листом, то застосуванню в спірних правовідносинах підлягала редакція частини другої статті 27 Закону 1404, чинна до 28.08.2018.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 24.12.2021 у справі №420/2218/21, від 15.06.2023 у справі №420/2013/22, від 06.09.2023 у справі №160/11725/22.

Ураховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що у відповідача не було підстав для винесення постанови від 29.05.2019 НОМЕР_2 про стягнення виконавчого збору та, як наслідок, постанови від 07.06.2019 про відкриття на її підставі виконавчого провадження НОМЕР_3.

Як було вказано вище, позивач звернувся до Святошинського ВДВС із заявою від 23.11.2022, зареєстрованою 25.11.2022 згідно штампу вхідної кореспонденції, про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_3 про стягнення з нього виконавчого збору у зв`язку зі сплатою.

Позивач стверджує, що відповіді на подану заяву станом на дату подання адміністративного позову до суду не отримав.

З метою захисту свого порушеного права позивач звернувся до суду, оскільки вважає, що виконавче провадження НОМЕР_3 має бути закінчено.

При цьому в обґрунтування своїх вимог позивач посилається, серед іншого, на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 21 липня 2022 року у справі №320/6215/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 105359162).

У вказаному судовому рішенні Верховний Суд зазначив, зокрема, таке:

«83. Застосування частини восьмої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» до спірних правовідносин дає Верховному Суду підстави зробити такий висновок: у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред`явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується.

84. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент відкриття приватним виконавцем провадження з виконання того ж самого виконавчого документа стягнута частина виконавчого збору не повертається.

85. Застосування аналогії закону дозволяє Суду також зробити висновок, що у такому випадку належний та ефективний спосіб захисту, здатний відновити й захистити права боржника, полягає у закінченні виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору.

86. Правовою основою для закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору у подібному випадку слід розглядати як загальні підстави, перелік яких наведений у частині першій статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», так і частину восьму статті 27 цього Закону, яка у таких обставинах має характер спеціальної підстави для закінчення виконавчого провадження.

87. Зважаючи на вжиті у частині восьмій статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» часові маркери для її застосування: , , то застосування аналогії закону до правовідносин дозволяє виснувати, що право на захист виникає з дня відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того самого документа, який раніше був на виконанні у державного виконавця.

88. Водночас строк на оскарження у такому випадку пов`язується не з винесенням постанови про стягнення виконавчого збору, а з діями державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору, вчиненими після відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того ж самого виконавчого листа.

89. Зрештою, враховуючи положення частини восьмої статті 27, частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», до способів судового захисту у подібних ситуаціях можна віднести, серед іншого, визнання дій, бездіяльності протиправними; зобов`язання закінчити виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору. Способи такого роду не суперечать закону, є адекватними обставинам і здатні забезпечити ефективний захист права боржника на припинення стягнення з нього виконавчого збору.

90. Указаний підхід до правозастосування дає змогу подолати невизначеність законодавчого регулювання, не атакувавши конвенційні й конституційні права особи та знайшовши справедливий баланс прав й інтересів учасників виконавчого провадження на основі волі законодавця, закладеної у нормі, що регулює подібні суспільні правовідносини».

Натомість суд зауважує, що вказаний правовий висновок підлягає застосуванню у тому випадку, коли постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору та постанова про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання цієї постанови були винесені правомірно, за наявності нормативних передумов для цього. У такому випадку порушені права боржника дійсно підлягають захисту шляхом спонукання державної виконавчої служби закінчити виконавче провадження з огляду на виконання виконавчого документа приватним виконавцем та стягнення ним основної винагороди, яка є своєрідною альтернативою виконавчого збору.

У свою чергу, у даному випадку матеріали справи свідчать про те, що постанова від 29.05.2019 НОМЕР_2 про стягнення виконавчого збору та, як наслідок, постанова від 07.06.2019 про відкриття на її підставі виконавчого провадження НОМЕР_3, були прийняті відповідачем неправомірно, за відсутності правових підстав для цього, оскільки примусове виконання не відбулося, фактичне стягнення за виконавчим документом відсутнє, а сам виконавчий документ був повернутий стягувачу за його заявою.

На підставі викладеного, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є визнання протиправними та скасування вищевказаних постанов як таких, що були прийняті з порушенням норм чинного законодавства.

Згідно з частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Отже, вихід за межі заявлених позовних вимог допускається з метою захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина.

При цьому, відповідно до положень частини першої та другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

В абзаці десятому пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора; справа № 1-12/2003) Конституційний Суд України, серед іншого, констатував, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

З огляду на вказане, суд вважає, що для повного та ефективного поновлення порушеного права позивача слід вийти за межі позовних вимог, змінити спосіб захисту та визнати протиправними та скасувати постанову від 29.05.2019 НОМЕР_2 про стягнення виконавчого збору та постанову від 07.06.2019 про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_3, як такі, що були прийняті відповідачем неправомірно, за відсутності правових підстав для цього.

Таким чином, позов слід задовольнити повністю з виходом за межі позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Під час звернення до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 992,40 грн, що підтверджується квитанцією від 19.12.2022 №39763832.

Враховуючи задоволення позову, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 992,40 грн, підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Святошинського ВДВС.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною та скасувати постанову Святошинського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 29.05.2019 у виконавчому провадженні НОМЕР_2 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 11089,20 грн.

3. Визнати протиправною та скасувати постанову Святошинського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 07.06.2019 про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_3.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 992,40 грн (дев`ятсот дев`яносто дві грн 40 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (ідентифікаційний код 34999049, місцезнаходження: 03148, м. Київ, вул. Гната Юри, 9).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя Дудін С.О.