Рішення № 116203140, 09.01.2024, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"09" січня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/3345/23

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/3345/23

за позовом: Одеського квартирно-експлуатаційного управління (65058, м. Одеса, вул. Армійська, № 18, код ЄДРПОУ 08038284)

до відповідача: Південного управління капітального будівництва Міністерства оборони України (65063, м. Одеса, вул. Армійська, № 18, код ЄДРПОУ 24980210),

про стягнення 40 087,75 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Суть спору.

Одеське квартирно-експлуатаційне управління звернулось до Господарського суду Одеської області із позовною заявою про стягнення з Південного управління капітального будівництва Міністерства оборони України заборгованості в розмірі 40 087,75 грн, з яких відшкодування вартості послуг з теплопостачання в сумі 35833,83 грн, пеня в сумі 4029,92 грн та 3% річних в сумі 224,00 грн, у зв`язку із неналежним виконанням відповідачем умов договору про відшкодування витрат на надання комунальних послуг (теплопостачання) № 23-Т від 02.09.2013 щодо своєчасного здійснення оплати за спожиту послугу в період з лютого 2020 року по березень 2022 року (включно).

2. Позиція учасників справи.

2.1. Аргументи Позивача.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що Одеське КЕУ виконує належним чином свої зобов`язання за договором щодо надання послуг та своєчасно виставляє рахунки відповідачу, проте останній свої зобов`язання за договором щодо здійснення оплати за спожиту послугу не виконує, чим істотно порушує умови договору, у зв`язку з чим за період з лютого 2020 по березень 2022 виникла заборгованість у розмірі 35833,83 грн.

Як зауважує позивач, несплата/ несвоєчасна або не в повному обсязі сплата за надані послуги відповідачем є істотним порушення умов договору та законних інтересів позивача, а відтак, Південним управлінням капітального будівництва МО України, на переконання позивача, вчинено дії, передбачені положеннями ст.ст. 610-612 ЦК України, за які встановлено відповідальність згідно вимог ст.ст. 623-625 ЦК України та ст.ст. 230-232 ГК України

При цьому, враховуючи факт прострочення сплати відповідачем наявного боргу, у відповідності до вимог чинного законодавства, позивачем також нараховано боржнику та заявлено до стягнення 3% річних та пеню.

Щодо заперечень відповідача позивач зазначив, що спірний договір разом з додатком № 1 було укладено у 2-х примірниках та відповідач повинен мати власний примірник даного договору, який, в свою чергу, містить підпис начальника Південного УКБ МОУ. Окрім того, рахунки-фактури та акти здачі-прийняття робіт за послуги з теплопостачання за період з 2020 по 2022 роки включно були повторно направлені на адресу відповідача.

Водночас, позивач наголосив, що органом управління майном, яким наділено як позивача, так і відповідача, є Міністерство оборони України, яке відповідно до покладених на нього повноважень, здійснює функцію по управлінню майном, що є загальнодержавною власністю, здійсню контроль за ефективністю використання, збереження закріпленого за підприємством державного майна. При цьому, позивач та відповідач належать до сфери управління одного і того ж органу, уповноваженого управляти державним майном.

В свою чергу, позивач додає, що наказом начальника Одеського гарнізону № 48 від 10.11.2014 скасовано наказ № 19 від 16.11.2005, наказано начальнику Південного УКБ МОУ привести взаємовідносини з балансоутримувачами нежитлових приміщень будівлі № 7 КЕВ м. Одеси та ДП МОЙ «Південьвійськбуд» до вимог чинного законодавства, а КЕВ м. Одеси прийняти від відповідача приміщення, що обліковуються на балансі відділу.

За висновком позивача, договір оренди між сторонами не доцільно укладати, оскільки вищезазначені приміщення не було передано Одеському КЕУ.

2.2. Аргументи Відповідача.

Південне УКБ МО України у відзиві на позов зауважило, що отримало від КЕВ м. Одеси претензію № 432 від 07.02.2023 щодо відшкодування витрат на надання комунальних послуг (теплопостачання) на підставі договору № 23-Т від 02.09.2013, проте вказаний договір у відповідача був відсутній.

Також, за ствердженням відповідача, за 2020/2021/2022 роки позивачем не було надіслано жодного акту здачі-прийняття робіт (надання послуг) до Південного УКБ МО України, а тому відповідно до бухгалтерського обліку у відповідача відсутня заборгованість щодо спірних витрат.

Відповідач наголошує, що у договорі та додатку № 1 відсутні печатки Південного УКБ МО України, а надіслані КЕВ м. Одеси акти здачі-прийняття робіт (надання послуг) не мають жодного підпису та печатки начальника Південного УКБ МО України за період з 2020 по 2023. Також, за вищевказаним договором жодного разу з 2013 року не здійснювалось відшкодування витрат по наданню комунальних послуг (теплопостачання).

Додатково відповідач зазначає, що КЕВ м. Одеси не передавав, а Південне УКБ МО України не приймало акт приймання/передачі приміщень (кабінетів) за адресою АДРЕСА_1 з теплопостачання в вищевказаній будівлі та, відповідно, не було укладено договір оренди між сторонами.

Відповідач вказує, що відповідно до наказу № 19 від 16.11.2005 начальника Одеського гарнізону МОУ за Південним УКБ МО України закріплені нежитлові приміщення будівлі № 7 військового містечка № НОМЕР_1 .

Окрім того, посилаючись на Положення про Одеське КЕУ, відповідач додає, що основним завданнями позивача є утримання і експлуатація фондів військових містечок, які перебувають у користуванні військових частини, та саме позивач планує та здійснює супроводження нарахування видатків за спожиті енергоносії та комунальні послуги, а також планує витрати та організовує фінансування заходів квартирно-експлуатаційного забезпечення та фінансування комунальних послуг та енергоносіїв.

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

3. Процесуальні питання, вирішені судом

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.08.2023 позовна заява вх.№ 3850/23 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 03.08.2023 було прийнято позовну заяву (вх.№3850/23 від 01.08.2023) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/3345/23. Справу № 916/3345/23 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Відповідачу запропоновано у відповідності до вимог ст. 165 ГПК України надати суду відзив на позов.

Крім того, роз`яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Про судовий розгляд справи № 916/3345/23 сторони повідомлялись належним чином шляхом направлення ухвали суду від 03.08.2023 на офіційні електронні адреси учасників справи.

12.08.2023 до Господарського суду Одеської області від Південного управління капітального будівництва Міністерства оборони України надійшов відзив на позовну заяву (вх. № 28652/23), який був судом прийнятий до розгляду та долучений до матеріалів справи разом із доданими до нього документами.

31.08.2023 Одеським квартирно-експлуатаційним управлінням подано до суду відповідь на відзив (№ 29827/23), яка судом була долучена до матеріалів справи разом із додатками та прийнята до розгляду.

Згідно з ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України ст.252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін від учасників справи до суду не надходило.

В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах «Савенкова проти України», no. 4469/07, від 02.05.2013, «Папазова та інші проти України», no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз`яснив, що строк, який можна визначити «розумним», не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Разом з цим, на підставі Указів Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та №259/2022 від 14.03.2022, №133/2022 від 18.04.2022, №341/2022 від 17.05.2022, №573/2022 від 12.08.2022, №757/2022 від 07.11.2022, №58/2023 від 06.02.2023, №254/2023 від 01.05.2023, №451/2023 від 26.07.2023, № 734/2023 від 06.11.2023 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

Статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» встановлено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

За приписами ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» встановлено, що у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність.

При цьому, статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до статті 26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами У країни може бути, змінено територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місце знаходження судів.

Отже, навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану конституційні права на судовий захист не можуть бути обмежені.

Відповідно до статті 248 ГПК України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Частиною 1 статті 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.

Згідно з частиною 3 зазначеної статті судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України.

Відповідно до ч.1 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов`язків є суттєво ускладненою. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

З огляду на наведене, рішення у справі прийнято судом з урахуванням об`єктивних обставин та в умовах неможливості розгляду відповідного спору у визначений ст.248 Господарського процесуального кодексу України строк.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Водночас суд зауважує, що відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов`язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

09.01.2024 судом було постановлено рішення в нарадчій кімнаті у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

4. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

Наказом начальника Одеського гарнізону № 19 від 16.11.2005 закріплено за Південним управлінням капітального будівництва Міністерства оборони України нежитлові приміщення будівлі № 7 військового містечка № НОМЕР_1 . Окрім того, Наказано начальнику КЕВ м. Одеси в термін до 15.11.2005 передати вказані приміщення та надати до Південного територіального КЕУ зміни щодо квартирного розкладу КЕВ.

02.09.2013 між Квартирно-експлуатаційним відділом м. Одеса, правонаступником якого згідно директиви №Д-7/ДСК від 04.04.2023 є Одеське квартирно-експлуатаційне управління, (далі - сторона 1) та Південним управлінням капітального будівництва МО України (далі - сторона 2) було укладено договір № 23-Т, за умовами п. 1.1. якого сторона 1 забезпечує надання послуг стороні 2 з теплопостачання в будівлі, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а сторона 2 в свою чергу забезпечує своєчасне відшкодування витрат стороні 1 за надані комунальні послуги (теплопостачання) згідно виставленим рахункам відповідно до займаної площі 124,30 м2.

Сторона 1 зобов`язується надати стороні 2 комунальні послуги (теплова енергія) за діючими розцінками і тарифами та своєчасно надавати стороні 2 відповідні рахунки та акти виконаних робіт про відшкодовування витрат за надану теплову енергію, згідно додатку 1 (підпункти 2.1.2., 2.1.3. пункту 2.1. договору № 23-Т від 02.09.2013).

Згідно п/п. 2.2.4. п. 2.2. та п. 2.3.договору № 23-Т від 02.09.2013 сторона 2 зобов`язана своєчасно відшкодовувати стороні 1 витрати на надану теплову енергію, а також здійснювати оплату стороні 1 не пізніше 10 банківських днів з дня підписання обома сторонами та отримання рахунків та актів виконаних робіт.

За невиконання або неналежне виконання зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України (пункт 4.3. договору).

Пунктами 5.1., 5.4. договору № 23-Т від 02.09.2013 встановлено, що даний договір набуває чинності з моменту його підписання, послуги надаються згідно ст. 631 ЦКУ з моменту підписання і діє до 31 грудня 2013 року в частині надання послуг, а в частині розрахунків - до повного виконання сторонами своїх зобов`язань. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, він вважається продовженим на той самий термін і на тих умовах, які були передбачені цим договором.

Між сторонами підписано також додаток № 1, відповідно до п. 1 якого Південне управління капітального будівництва МО України знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (будівлі № 7 за генеральним планом військового містечка № НОМЕР_1 Одеського гарнізону МО України). Загальний обсяг споруд - 28340 кум.м., площа - 6871 кв.м. (1,81 від загальної опалювальної площі). Квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеси МО України забезпечує Південне управління капітального будівництва надання послуг з теплопостачання на зазначену опалювальну площу.

Договір № 23-Т від 02.09.2013 та додаток № 1 до нього підписані повноважними представниками сторін та з боку КЕВ м. Одеси скріплені печаткою.

Позивачем до суду подано рахунки на оплату Південним УКБ МО України спожитої теплової енергії, а саме: від 28.02.2020 за лютий 2020 року в сумі 1560,73 грн; від 31.03.2020 за березень 2020 року в сумі 1908,13 грн; від 30.11.2020 за листопад 2020 року в сумі 1082,35 грн; від 31.12.2020 за грудень 2020 року в сумі 2376,98 грн; від 31.01.2021 за січень 2021 року в сумі 2214,21 грн; від 28.02.2021 за лютий 2021 року в сумі 2690,14 грн; від 31.03.2021 за березень 2021 року в сумі 2155,84 грн; від 30.11.2021 за листопад 2021 року в сумі 3248,34 грн; від 31.12.2021 за грудень 2021 року в сумі 4346,25 грн; від 31.01.2022 за січень 2022 року в сумі 5304,85 грн; від 28.02.2022 за лютий 2022 року в сумі 4290,24 грн; від 31.03.2022 за березень 2022 року в сумі 4655,77 грн.

В матеріалах справи наявна відповідь Південного управління капітального будівництва МОУ № 303/36/438 від 15.03.2023 на претензію КЕВ м. Одеси № 432 від 07.02.2023, де відповідач зазначив, що у нього відсутній спірний договір та для розгляду претензії позивача просив надати належним чином засвідчену копію договору № 23-Т від 02.09.2013.

У відповідь на лист відповідача № 303/36/438 від 15.03.2023 позивач супровідним листом № 1298 від 05.04.2023 направив засвідчену копію договору про відшкодування витрат на надання комунальних послуг (теплопостачання), повторно рахунки-фактури та акти здачі-прийняття робіт за послуги з теплопостачання за 2019, 2020, 2022.

Окрім того, 05.04.2023 за вих. №1298 позивачем направлено на адресу відповідача претензію з повідомленням про заборгованість за теплопостачання згідно договору № 23-Т від 02.09.2013, що станом на 01.04.2023 складає 35833,83 грн з проханням сплатити дану заборгованість у десятиденний строк, відповідь на яку матеріали справи не містять.

В матеріалах справи наявні акти здачі-прийняття робіт (надання послуг) щодо відшкодування теплової енергії за період з лютого 2020 року по березень 2022 року, підписані лише зі сторони позивача та відповідно не містять підпису зі сторони відповідача.

Суд зазначає, що у зв`язку з тим, що умовами договору не визначено особливих умов щодо направлення вищевказаних документів на адресу сторони 2, суд вважає датою отримання відповідних документів, направлених поштою з відміткою на рекомендованому повідомленні вихідного номеру супровідного листа, дату, зазначену представником Південного УКБ МОУ на відповідних поштових повідомленнях, при отриманні відправлення.

Непроведення відповідачем належних розрахунків з позивачем виступило підставою для нарахування останнім до сплати 3% річних та пені, та його звернення до господарського суду з позовом про примусове стягнення суми існуючої заборгованості та штрафних санкцій.

5. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.

Частиною першою статті 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, зокрема, з договорів та інших правочинів.

У статті 55 ГК України зазначено, що суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

За змістом частини першої статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з частиною першою статті 175 Господарського Кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до вимог статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов`язана сторона має право відмовитися від виконання зобов`язання у разі неналежного виконання другою стороною обов`язків, що є необхідною умовою виконання.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Положеннями ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, та встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов`язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов`язку, є зустрічним виконанням зобов`язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов`язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Положеннями ст. 611 ЦК передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

Відповідно до норм статей 6 та 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст.901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Згідно ч.1 ст.903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Згідно із статтею 905 ЦК України строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

6. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оскільки між сторонами по справі склалися господарські правовідносини, то до них слід застосовувати положення Господарського кодексу України як спеціального акту законодавства, що регулює правовідносини у господарській сфері.

Разом з тим, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Слід зазначити, що в основі поділу договорів взагалі і договорів про надання послуг у певній сфері зокрема, можуть лежати різні критерії, що обираються залежно від переслідуваних цілей. Поділ договорів на окремі види дозволяє учасникам правовідносин використовувати в своїй діяльності найбільш істотні властивості договорів, удаватися на практиці до такого договору, який найбільшою мірою відповідає їх потребам.

Згідно зі статтею 638 ЦК України загальним для всіх договорів про надання послуг є те, що всі вони, незалежно від суб`єктного складу, порядку укладення і змісту договору, вважаються укладеними з моменту досягнення сторонами усіх істотних умов, кожна сторона договорів набуває права і одночасно несе зобов`язання щодо до іншої сторони.

Істотними умовами договору є - предмет договору, умови, визначені законом як істотні чи необхідні для договору даного виду, а також всі ті умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Згідно зі статтею 6 ЦК України сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з врахуванням законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Оцінивши договір, з якого виникли цивільні права та обов`язки сторін, суд дійшов до висновку, що укладений між сторонами правочин за своїм змістом і правовою природою є договором про надання послуг, який підпадає під правове регулювання норм ст.ст. 901-903 Цивільного кодексу України.

Разом з тим, суд враховує презумпцію правомірності правочину, передбачену статтею 204 Цивільного кодексу України, за змістом якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Доказів визнання недійсним укладеного між сторонами договору № 23-Т від 02.09.2013 матеріали справи не містять.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Як свідчать фактичні обставини справи, договір № 23-Т про відшкодування витрат на надання комунальних послуг (теплопостачання) від 02.09.2013 підписано з обох сторін, містить суттєві умови для такого виду договорів визначені законом, недійсним не визнано, а отже є таким, що породжує права та обов`язки для його сторін.

Так, укладений між сторонами по справі договір, за яким позивач надає послуги та здійснює постачання теплової енергії відповідачу, є підставою для виникнення у сторін господарських зобов`язань відповідно до ст.ст. 173, 174 ГК України (ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України), і згідно ст. 629 ЦК України є обов`язковим для виконання сторонами.

Доводи Південного УКБ МОУ щодо відсутності печатки на договорі та додатку № 1 відхиляються судом, оскільки відсутність відбитку печатки на спірному документі не спростовує факт підписання вказаного документу начальником Південного УКБ МОУ Мироненком А.Г. і не впливає на результат вирішення справи.

Дійсність або недійсність договору не пов`язується з наявністю чи відсутністю на договорі печатки юридичної особи з урахуванням приписів частини третьої статті 58-1 Господарського кодексу України. Так, відповідно до змісту вказаної статті, наявність або відсутність відбитка печатки суб`єкта господарювання на документі не створює юридичних наслідків.

Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 902/439/19, від 04.12.2019 у справі № 910/17687/18.

Головним обов`язком позивача є доведення факту порушення відповідачем його прав і законних інтересів у договірних відносинах та існування заборгованості.

Як з`ясовано судом, позивачем виставлялись відповідачу рахунки за надані послуги з теплопостачання та в подальшому були складені акти виконаних робіт (надання послуг), які були направлені відповідачу 05.04.2023 супровідним листом засобами поштового зв`язку та вручені особисто Південному УКБ МОУ.

Господарський суд зазначає, що вказані акти здачі-прийняття робіт (надання послуг) відповідачем не підписано, проте відповідач не заперечує факт їх отримання 26.04.2023.

При цьому, вмотивованої відмови від підписання актів наданих послуг відповідач позивачу не направляв. Доказів зворотнього матеріали справи не містять.

Відтак, судом встановлено, що позивачем були направлені на адресу відповідача відповідні рахунки та акти наданих послуг. Відповідачем на адресу КЕВ м. Одеси не направлялись обґрунтовані відмови від підписання актів наданих послуг та/або не вчинялось інших дій, які б могли свідчити про ненадання КЕВ м. Одеси послуг відповідно до договору.

Крім того, твердження відповідача про те, що за вищевказаним договором жодного разу з 2013 року ним не здійснювалось відшкодування витрат по наданню послуг (теплопостачання), також жодним чином не нівелюють обов`язок відповідача виконати взяті на себе зобов`язання з відшкодування вартості спожитої теплової енергії.

Як зазначалось вище, для відшкодування вартості теплової енергії позивач згідно з пунктом умовами договору направив відповідачу відповідні рахунки разом з актами наданих послуг, які відповідачем всупереч пунктів 2.2.4., 2.3. договору оплачені не були, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість в сумі 35833,83 грн, розмір якої відповідачем під час розгляду справи спростований не був.

Доводи відповідача про те, що позивач не передавав, а відповідач не приймав акт приймання/передачі приміщень (кабінетів) за адресою: АДРЕСА_1 та відповідно не було укладено договору оренди між сторонами судом до уваги не приймаються, оскільки відносини з надання послуг теплопостачання, які отримує відповідач від позивача врегульовані безпосередньо договором № 23-Т від 02.09.2013.

При цьому, наявними в матеріалах справи доказами підтверджено знаходження Південного УКБ МОУ та використання ним будівлі № 7 військового містечка за адресою: АДРЕСА_1 , та протилежне відповідачем не доведено, а можливе укладення між сторонами відповідного договору оренди ніяким чином не впливає на відносини позивача та відповідача за укладеним договором №23-Т від 02.09.2013.

Відтак, за висновком суду, під час розгляду справи відповідач не надав доказів того, що у нього відсутні підстави для відшкодування позивачу вартості отриманих послуг з теплопостачання.

За таких обставин, суд вважає, що відповідачем не спростовано наявність у нього обов`язку з відшкодування вартості теплової енергії позивачу за договором № 23-Т про відшкодування витрат на надання комунальних послуг (теплопостачання) від 02.09.2013.

З огляду на викладене суд вважає, що відповідач несумлінно поставився до виконання зобов`язання з оплати наданих позивачем послуг, проявив необачність стосовно виконання, а тому його дії є несправедливими та недобросовісними по відношенню до позивача.

Отже, під час розгляду справи судом встановлений факт наявності у відповідача заборгованості перед позивачем за надані останнім послуги за договором № 23-Т від 02.09.2013 з відшкодування витрат за постачання теплової енергії у період з лютого 2020 року по березень 2022 року (включно) в загальному розмірі 35833,83 грн, а отже позов позивача в цій частині позовних вимог належить задовольнити.

Стосовно нарахування 3% річних судом зазначається наступне.

За змістом статті 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто, приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Враховуючи положення ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України, нарахування 3% річних та інфляційних збитків входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Суд зауважує, що передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

За своїми ознаками, 3% річних є платою за користування чужими коштами в цей період прострочення виконання відповідачем його договірного зобов`язання, і за своєю правовою природою є самостійним від неустойки способом захисту, цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов`язань, а не штрафною санкцією.

Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції та 3% річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц зазначено, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Враховуючи викладене, позивач цілком правомірно на підставі ст. 625 ЦК України нарахував та просить суд стягнути з відповідача 3% річних.

Перевіривши за допомогою калькулятора підрахунку заборгованості та штрафних санкцій «LІGA 360» здійснений позивачем розрахунок 3% річних, що нараховані на суму заборгованості за відповідними рахунками на оплату, з урахуванням їх отримання відповідачем 02.05.2023 та в межах визначених позивачем періодів прострочення, судом встановлено, що він виконаний не правильно та розмір 3% річних, який підлягає стягненню з відповідача становить 226,78 грн.

Відповідно до ч. 2 ст. 237 ГПК України, при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Враховуючи вказане, а також те, що позивачем розраховано та заявлено до стягнення 3% річних, розмір яких є менший ніж розрахований судом, суд, у відповідності до положень частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України, вважає, що саме такий їх розмір підлягає стягненню з відповідача.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення 3% річних підлягають задоволенню в сумі 224,00 грн.

Окрім того, позивач нарахував та просить стягнути з відповідача пеню у розмірі 4029,92 грн, нараховану на суму заборгованості за відповідними рахунками на оплату за період з 17.05.2023 по 01.08.2023.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ст. 548 Цивільного кодексу України).

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ст.549 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором (ч.ч.4, 6 ст. 231 Господарського кодексу України).

Чинне законодавство поділяє неустойку на законну і договірну. Необхідною умовою виникнення права на неустойку є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого неустойка стягується і конкретний її розмір. Законом, у даному випадку, не передбачено розмір штрафних санкцій, таким чином підлягають застосуванню штрафні санкції, передбачені договором.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Господарський суд зазначає, що стягнення пені за несвоєчасне повернення невикористаних грошових коштів не передбачено умовами укладеного між сторонами договору № 23-Т від 02.09.2013.

Позивач у позовній заяві, як на підставу нарахування пені, посилається на ст. 230 Господарського кодексу України, а також на п. 4.3. договору, яким передбачено, що сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

Стаття 230 Господарського кодексу України дає визначення штрафним санкціям та визначає суб`єктів застосування штрафних санкцій.

Господарський суд наголошує, що законом, в тому числі ст. 230 Господарського кодексу України не визначено управненої та зобов`язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого неустойка стягується і конкретний її розмір.

При цьому, згідно ст.547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі; правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

З врахуванням встановлених судом в мотивувальній частині цього рішення обставин та визначених позивачем підстав до стягнення з відповідача пені суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.09.2020 у справі №916/1777/19, що за змістом положень ч.ч.4, 6. ст.231 ГК України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. Розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою НБУ, за увесь час користування грошовими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

З врахуванням наведеного суд зазначає, що можливість застосування штрафних санкцій за порушення строків виконання зобов`язання пов`язується з умовами їх встановлення у договорі за відсутності законодавчо врегульованого розміру таких санкцій.

При цьому, приписами ч.6 ст.231 ГК України визначено можливість встановлення у відсотках до облікової ставки НБУ розміру санкцій за порушення грошових зобов`язань як одиницю вимірювання таких санкцій. Однак, саме зобов`язання зі сплати пені має визначатися згідно з укладеним між сторонами договором. В іншому випадку таке нарахування призведе до порушення принципу свободи договору, оскільки сторони вправі і не передбачати жодних санкцій за порушення строку виконання зобов`язання, в тому числі і грошового. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі №908/1501/18.

Таким чином, з врахуванням встановлених судом в мотивувальній частині цього рішення обставин та наведених доводів суд зазначає про безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 4029,92 грн пені, оскільки сторонами не встановлено забезпечення виконання відповідачем зобов`язання з оплати витрат за комунальні послуги з теплопостачання за договором № 23-Т від 02.09.2013 неустойкою у формі пені, а відтак, позов в цій частині позовних вимог є безпідставним та необґрунтованим, в його задоволені слід відмовити.

Оцінюючи подані докази, що ґрунтуються на повному, всебічному й об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи сутність принципу змагальності сторін та стандарту доказування вірогідності доказів, а також те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що надані в справу докази більш вірогідно свідчать щодо порушення відповідачем умов договору про відшкодування витрат на надання комунальних послуг (теплопостачання) № 23-Т від 02.09.2013, що призвело до стягнення суми основної заборгованості та відповідних 3% річних.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 справа «Серявін та інші проти України» (заява N 4909/04) зазначено, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до п.5 ч.4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

З огляду на встановлені обставини, всі інші доводи та міркування сторін не мають вирішального впливу на результат вирішення спору, тому з урахуванням принципу процесуальної економії не потребують детальної відповіді суду.

З урахуванням висновків, до яких дійшов суд при вирішенні даного спору, суду не вбачається за необхідне надавати правову оцінку кожному із доводів наведених учасниками судового процесу, оскільки їх оцінка не може мати наслідком спростування висновків, до яких дійшов господарський суд під час вирішення даного спору.

На підставі викладеного, за результатами оцінки доказів, з урахуванням факту несплати відповідачем заявленої суми заборгованості за надані послуги та 3% річних, а також недоведеністю позивачем власних вимог щодо стягнення пені, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору, слід зазначити, що згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки, спір виник у зв`язку з неправомірними діями відповідача, то відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, з відповідача підлягає стягненню на користь позивача, пропорційно розміру задоволених позовних вимог, судовий збір в сумі 2414,18 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити частково.

2. Стягнути з Південного управління капітального будівництва Міністерства оборони України (65063, м. Одеса, вул. Армійська, № 18, код ЄДРПОУ 24980210) на користь Одеського квартирно-експлуатаційного управління (65058, м. Одеса, вул. Армійська, № 18, код ЄДРПОУ 08038284) суму основної заборгованості в розмірі 35 833 (тридцять п`ять тисяч вісімсот тридцять три) грн 83 коп, суму 3% річних в розмірі 244 (двісті сорок чотири) грн 00 коп та витрати зі сплати судового збору в розмірі 2 414 (дві тисячі чотириста чотирнадцять) грн 18 коп.

3. В решті позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.

Повний текст рішення складено 09 січня 2024 р.

Суддя О.В. Цісельський