Рішення № 116003354, 16.11.2023, Господарський суд Тернопільської області

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

16 листопада 2023 року м. ТернопільСправа № 921/672/21(921/362/23)

Господарський суд Тернопільської області

у складі судді Боровця Я.Я.

за участю секретаря судового засідання Крутіної Ю.С.

Розглянув справу у порядку загального позовного провадження

за позовом Арбітражного керуючого Микитіва Олега Ігоровича, АДРЕСА_1 .

до відповідачів:

1. ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 .

2. ОСОБА_2 , АДРЕСА_3 .

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача 2: Приватне підприємство "Захід Агроінвест" , вул. Богданівська, 15А, м. Львів .

про визнання недійсним договору купівлі - продажу частки в статутному капіталі ПП "Захід Агроінвест" від 09.09.2019, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Ваврів О.Б., зареєстрований в реєстрі за №4114.

в межах справи №921/672/21 про неплатоспроможність ОСОБА_1 .

За участю учасників судового процесу:

від відповідача 2: Степанюк Н.Л.- адвокат (участь в режимі відеоконференції).

Судові процедури

Судом роз`яснено форму і стадії судового провадження, що здійснюється у межах справи згідно до вимог ГПК України.

Для розгляду справи в режимі відеоконференцзв`язку використовуються засоби для здійснення фіксації судового процесу в режимі відеоконференц-прийому "EASYCON".

Заяв про відвід (самовідвід) судді та секретаря судового засідання з підстав, визначених ст. ст. 35-37 ГПК України не надходило.

Суть справи.

В провадженні Господарського суду Тернопільської області перебуває справа №921/672/21 про неплатоспроможність фізичної особи ОСОБА_1 , відповідно до положень Кодексу України з процедур банкрутства.

Постановою Господарського суду Тернопільської області від 26 грудня 2022 року у справі №921/672/21 припинено процедуру реструктуризації боргів фізичної особи ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 . Припинено повноваження керуючого реструктуризацією боргів фізичної особи - ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 - арбітражного керуючого Микитіва Олега Ігоровича. Визнано банкрутом фізичну особу - ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 . Введено процедуру погашення боргів боржника ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 . Призначено керуючим реалізацією майна банкрута фізичної особи ОСОБА_1 - арбітражного керуючого Микитіва Олега Ігоровича ( свідоцтво арбітражного керуючого №229 від 26.02.2013).

Арбітражний керуючий Микитів Олег Ігорович звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовом до відповідачів: 1. ОСОБА_1 та 2. ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі - продажу частки в статутному капіталі ПП "Захід Агроінвест" від 09.09.2019, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Ваврів О.Б., зареєстрований в реєстрі за №4114.

Відкриття провадження у справі.

Відповідно до Протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 22.05.2023, для розгляду справи №921/672/21(921/362/23) визначено суддю Боровця Я.Я.

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 25.05.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №921/672/21(921/362/23) в межах справи №921/672/21 про неплатоспроможність ОСОБА_1 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 15.06.2023.

Розгляд справи здійснювався за правилами загального позовного провадження.

Підготовче провадження.

Підготовче засідання вперше призначено на 15.06.2023.

Протокольною ухвалою від 15.06.2023 підготовче засідання відкладено на 18.07.2023.

Ухвалою суду від 24.07.2023 підготовче засідання у справі №921/672/21(921/362/23) призначено на 08.08.2023.

Ухвалою суду від 24.07.2023 продовжено строк підготовчого провадження у справі №921/672/21(921/362/23) на 30 днів.

Протокольною ухвалою від 08.08.2023 підготовче засідання відкладено на 22.08.2023.

У судовому засіданні 22.08.2023 оголошено перерву до 11.09.2023, про що винесено відповідну ухвалу.

Ухвалою суду від 11.09.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу №921/672/21(921/362/23) до судового розгляду по суті на 28.09.2023.

Розгляд справи по суті.

У судовому засіданні 12.10.2023 розпочато розгляд справи по суті.

Ухвалою суду від 28.09.2023 судове засідання відкладено на 12.10.2023 з підстав, викладених в ній.

У судовому засіданні 12.10.2023 оголошено перерву до 19.10.2023, про що винесено відповідну ухвалу.

Протокольною ухвалою від 19.10.2023 судове засідання відкладено на 06.11.2023.

Ухвалою суду від 06.11.2023 судове засідання відкладено на 16.10.2023 з підстав, викладених в ній.

При розгляді справи по суті, суд з`ясував обставини справи, дослідив докази у справі, заслухав обґрунтування позовних вимог представника позивача, його вступне слово та заперечення представника відповідача 2, його вступне та заключне слово.

Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

Оскільки, даний позов розглядається в межах справи №921/672/21 про неплатоспроможність ОСОБА_1 , то відповідно за результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

У судовому засіданні 16.11.2023, після з`ясування обставин справи та дослідження доказів у справі, суд, після виходу із нарадчої кімнати, оголосив вступну та резолютивну частини рішення, відповідно до вимог статті 240 ГПК України.

Судом враховано, що Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" затверджено Указ Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", яким введено в Україні воєнний стан із 05:30 год. 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, строк дії воєнного стану в Україні (востаннє) продовжено з 05 години 30 хвилин 18 серпня 2023 року строком на 90 діб згідно з Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 26.07.2023, затверджений Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 27.07.2023 за №3275-ІХ.

Згідно з приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У відповідності до вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів.

Враховуючи обставину - запровадження воєнного стану в Україні строк розгляду даної справи судом продовжено з урахуванням розумності тривалості розгляду справи по суті.

При цьому суд враховує приписи ст. 129 Конституції України, ст. 2 ГПК України, за якими своєчасний розгляд справи є одним із завдань судочинства, що відповідає положенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права кожного на справедливий розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Інші процесуальні дії.

Ухвалою суду від 25.05.2023 залучено до участі у справі №921/672/21(921/362/23) в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача 2 Приватне підприємство "Захід Агроінвест".

Відповідно до статті 197 ГПК України, ухвалою суду заяву представника відповідача 2 про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, задоволено.

Аргументи сторін

Правова позиція позивача.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що договір купівлі продажу частки в статутному капіталі Приватного підприємства " Захід Агроінвест" є фіктивним.

За твердженням позивача, відповідач 1 ОСОБА_1 здійснив відчуження частки в статутному капіталі ПП "Захід Агроінвест" здійснив відчуження частки за ціною 1,00 грн, за ціною, що є значно занижено, та не відповідає номінальній вартості частки.

На думку позивача вказані обставини свідчать про те, що договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі Приватного підприємства " Захід Агроінвест" від 09.09.2019 має ознаки фіктивності угоди, яка не призводить до реальних наслідків , а саме отримання доходу боржником та вчинено на шкоду кредиторам.

Позов мотивовано статтями 7, 42, 61, 65 Кодексу України з процедур банкрутства, статями 3, 13, 202, 203, 215 Цивільного кодексу України, статтями 8, 9, 55, 124 Конституції України.

У судовому засіданні представником позивача підтримано позовні вимоги в повному обсязі, просить суд позов задоволити.

Заперечення відповідача 1.

Представник відповідача 1 в судовому засіданні - 15.06.2023 підтвердив факт укладення спірного правочину.

Заперечення відповідача 2.

Представник відповідача 2 в судове засідання з"явилася, щодо позовних вимог заперечує з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву (вх. №5848 від 11.07.2023), просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Пояснення третьої особи.

Третя особа явку свого представника в судове засідання не забезпечила, причин неявки суду не повідомила, вимог ухвали суду не виконала, хоча про дату, час та місце розгляду справи повідомлялася, на підставі статей 120, 121 ГПК України - ухвалами суду, які надсилалися рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення поштового відправлення з позначкою "Судова повістка", про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення (містяться в матеріалах справи).

Згідно частин 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Враховуючи, положення статті 13 ГПК України, якою в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, беручи до уваги, що явка представника відповідача не визнавалась судом обов`язковою, брати участь у судовому засіданні є правом сторони, передбаченим ГПК України, доказів у справі є достатньо для вирішення спору по суті, справа розглядається без їх участі, за наявними у ній матеріалами.

Також, беручи до уваги, що учасник справи, зокрема третя особа не скористалася наданим її процесуальними правами на подання письмових пояснень, суд дійшов висновку, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами, а неявка вказаних учасників справи не перешкоджає розгляду справи по суті.

Крім того, судом враховано, що у відповідності до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень", усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень (частина 2 статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Згідно із частиною 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.

Отже, сторони не позбавлені права та можливості ознайомитись з ухвалами суду щодо даної справи у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Фактичні обставини, встановлені судом.

09 вересня 2019 року між ОСОБА_1 (як, Продавець) та ОСОБА_2 (як, Покупець) укладено договір купівлі продажу частки в статутному капіталі Приватного підприємства "Захід- Агроінвест", відповідно до умов якого Продавець передає у власність Покупця, а Покупець приймає у свою власність та оплачує частку в статутному капіталі Підприємства у розмірі 45% статутного капіталу Підприємства номінальною вартістю 9 103 473,00 грн ( п.2.1 Договору).

Відомості про підприємство : найменування Приватне підприємство "Захід Агроінвест", код ЄДРПОУ 32865702, розмір статутного капіталу підприємства ( у гривнях) : для забезпечення діяльності підприємства сформовано статутний капітал у розмірі 20 229 940,00 грн ( п.2.2 Договору).

Відомості про частку в статутному капіталі Підприємства , яка відчужується ( є предметом купівлі продажу) - розмір частки : 45% статутного капіталу підприємства, номінальна вартість частки: відповідно до статуту підприємства номінальна вартість частки становить 9 103 473,00 грн ( п.2.3 Договору).

Пунктом 3.1 Договору сторони домовились, що частка в статутному капіталі підприємства продається ( передається у власність Покупця) у розмірі 45% статутного капіталу підприємства номінальною вартістю 9 103 473,00 грн .

Згідно п. 3.2 Договору визначено, що право власності на частку та корпоративні права на підприємство ( що випливають із частки) переходять від Продавця до Покупця в момент укладення цього Договору. З моменту укладення цього Договору Продавець втрачає усі права власника ( учасника) підприємства.

В день укладення цього Договору, Сторони зобов"язані підписати Акт приймання - передачі частки, який додатково засвідчуватиме перехід права власності на частку від Продавця до Покупця ( п. 3.3 Договору).

Договірна ціна (вартість) частки становить 1,00 грн без ПДВ ( п.4.1 Договору).

Договірну ціну (вартість) частки, зазначену в пункті 4.1 цього Договору (грошову суму у розмірі 1,00 грн ), Покупець сплатив Продавцю в повному обсязі до моменту підписання цього Договору ( п.4.2 Договору).

Пунктом 9.1. Договору встановлено, що договір є укладеним (тобто набирає чинності) з моменту його підписання сторонами і нотаріального посвідчення та діє до моменту повного та належного виконання сторонами усіх своїх зобов"язань за цим Договором.

Договір купівлі - продажу частки в статутному капіталі ПП "Захід Агроінвест" від 09.09.2019, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Ваврів О.Б., зареєстрований в реєстрі за №4114.

Факт виконання договору підтверджується Актом приймання передачі частки в статутному капіталі ПП "Захід Агроінвест" від 09.09.2019, підписаний сторонами договору.

За твердженням позивача, відповідач 1 ОСОБА_1 здійснив відчуження частки в статутному капіталі за ціною 1,00 грн, за ціною, що є значно занижено, та не відповідає номінальній вартості частки.

На думку позивача вказані обставини свідчать про те, що договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ПП "Захід Агроінвест" від 09.09.2019 має ознаки фіктивності угоди, яка не призводить до реальних наслідків , а саме отримання доходу боржником та вчинено на шкоду кредиторам.

Такі обставини є підставою для звернення позивача з даним позовом до суду за захистом свого порушеного права.

Норми права, які застосував суд.

Мотивована оцінка судом.

Згідно статті 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист.

Відповідно до частини 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України, ст. 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 910/16448/18.

Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у ній, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а отже наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Аналогічні висновки викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18.

Процесуально-правовий зміст захисту права, закріпленого у Господарському процесуальному кодексі України, полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (стаття 4 ГПК України).

Захист цивільних прав - це передбаченні законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно частини 2 статті 20 Господарського кодексу України, кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Метою господарського судочинства є ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (стаття 2 Господарського процесуального кодексу України).

Способи захисту права та законного інтересу передбачені в статті 16 Цивільного кодексу України, зокрема способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до статті 20 Господарського кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд, тобто обирає той спосіб захисту, який вона вважає належним та ефективним. Обов`язок доведення суду обґрунтованості своїх вимог з урахуванням обраного способу захисту покладається на особу (позивача), який звернувся до суду за захистом своїх прав.

Зазначені приписи узгоджуються із процесуальними нормами статті 5 Господарського процесуального кодексу України за змістом якої здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними, зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Отже, зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який має відповідати тим фактичним обставинам, які склалися, виходячи із тих відносин, які відповідають відповідним нормам права.

Відповідно до частини 6 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Кодексом України з процедур банкрутства.

Статтею 2 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.

Застосування положень Господарського процесуального кодексу України та інших законодавчих актів України здійснюється з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частин 1, 2 статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Отже, за умови відкриття провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без відкриття нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Кодексу України з процедур банкрутства, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Судом встановлено, що ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 18.11.2021 відкрито провадження у справі №921/672/21 про неплатоспроможність ОСОБА_1 ; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; введено процедуру реструктуризації боргів боржника та керуючого реструктуризацією призначено арбітражного керуючого Микитіва Олега Ігоровича.

Постановою Господарського суду Тернопільської області від 26 грудня 2022 року у справі №921/672/21 припинено процедуру реструктуризації боргів фізичної особи ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 . Припинено повноваження керуючого реструктуризацією боргів фізичної особи - ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 - арбітражного керуючого Микитіва Олега Ігоровича. Визнано банкрутом фізичну особу - ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 . Введено процедуру погашення боргів боржника ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 . Призначено керуючим реалізацією майна банкрута фізичної особи ОСОБА_1 - арбітражного керуючого Микитіва Олега Ігоровича ( свідоцтво арбітражного керуючого №229 від 26.02.2013).

ОСОБА_1 перебуває у процедурі погашення боргів.

Отже, даний позов розглядається в межах справи №921/672/21 про неплатоспроможність ОСОБА_1 .

Позов обґрунтований укладенням боржником правочину (договору дарування квартири від 26.04.2019) у період (три роки, що передували відкриттю провадження у справі про неплатоспроможність 18.11.2021) із заінтересованою особою, наявності майнових вимог боржника та відмови від них, передача майна у власність третім особам, відкриття справи про неплатоспроможність відносно боржника, дають підстави для висновку про зловживання з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, оскільки відчуження майна призвело до зменшення його активів. Правовими підставами визнання недійсним оспорюваних договорів позивач вважає норми частини 1 статті 42 КУзПБ.

Банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано Кодексом України з процедур банкрутства, які визначають особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є спеціальними у застосуванні при розгляді цих справ.

Законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України та ГК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.

У контексті зазначеного можна зробити висновок, що застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, а отже правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам спеціального закону про банкрутство.

До того ж, на відміну від вимог ЦК України та ГК України, законодавство про банкрутство, як стаття 42 Кодексу України з процедур банкрутства не визначає вимоги до укладеного правочину, а врегульовує спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів, укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, та містить спеціальні положення щодо строків (сумнівного періоду протягом якого боржник вчиняє правочини), суб`єктів (осіб які мають ініціювати право визнання договорів недійсними) і переліку підстав, за наявності яких можна визнавати правочини недійсними.

Критерієм для застосування норм статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства є дата відкриття провадження у справі про банкрутство.

Отже, стаття 42 КУзПБ застосовується до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих у справах про банкрутство, провадження у яких відкрито після введення в дію цього Кодексу.

Враховуючи правову позицію, а також те, що провадження у цій справі про неплатоспроможність ОСОБА_1 відкрито ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 18.11.2021, тобто після введення в дію КУзПБ (21.10.2019), суд дійшов висновку про наявність правових підстав для застосування статті 42 КУзПБ.

Наведена правова позиція викладена Верховним Судом у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 28.10.2021 у справі №911/1012/13 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 січня 2022 року у справі №905/814/20.

Стаття 42 КУзПБ регулює відносини, що виникли між боржником, кредитором та іншими особами з приводу дій боржника щодо розпорядження своїм майном, вчинені в так званий "підозрілий" період до відкриття провадження у справі про банкрутство або після відкриття провадження у справі про банкрутство. Вказана стаття визначає підстави оспорювання майнових дій боржника з метою забезпечення зберігання майна в інтересах кредиторів або повернення майна боржника, у разі його вибуття, до ліквідаційної маси.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. У період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.

Оскільки, період часу з моменту виникнення грошового зобов`язання у боржника у тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості до дня порушення справи про його банкрутство є підозрілим періодом, а правочини (договори, майнові дії) боржника, що вчинені у цей період часу є сумнівними, ст. 42 КУзПБ, встановлено правову презумпцію сумнівності правочинів та майнових дій боржника, що вчинені ним протягом вказаного у Законі строку, тому будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна може бути визнаний недійсним на підставі наведеної норми, а майнові дії спростовані із застосуванням наслідків передбачених цією нормою.

При розгляді спорів в порядку статті 42 КУзПБ, належить брати до уваги, що дії боржника, зокрема, але не виключно щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.

Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

З огляду на сферу регулювання КУзПБ загалом і за змістом зазначеної норми статті 42, вона є спеціальною по відношенню до загальних, установлених ЦК підстав для визнання правочинів недійсними, тобто ця норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом.

Правові висновки викладено у постанові Верховного суду від 03.03.2020 у справі № 910/1405/14.

Водночас слід зазначити, що Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду з метою єдності та сталості судової практики щодо застосування статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства у Постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 дійшов висновку, що норми цієї статті з урахуванням приписів пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, який стосується процесуальних норм Кодексу України з процедур банкрутства, застосовується до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих після вступу в дію Кодексу України з процедур банкрутства, а темпоральним критерієм її застосування є дата відкриття провадження у справі про банкрутство. Передбачений статтею 42 Кодексу України з процедур банкрутства трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство.

Розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник, з дня введення в дію 21 жовтня 2019 року КУзПБ повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

Правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного суду від 31 серпня 2023 року у справі № 640/26320/20.

Відповідно до частин 1-2 статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав: боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна; боржник узяв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування.

Аналіз норм ст. 42 КУзПБ дає підстави для висновку, що приписами цієї норми чітко визначено, що ст. 42 КУзПБ підлягає застосуванню до правочинів, вчинених саме боржником.

Відповідно до статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі №6-78цс13, від 11.05.2016 у справі №6-806цс16, постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 17.06.2020 у справі №910/12712/19, від 20.01.2021 у справі №910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі №910/3356/20, від 18.03.2021 у справі №916/325/20, від 19.02.2021 у справі №904/2979/20 тощо.

Згідно з частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, зокрема визнання правочину недійсним.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

За змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За приписами статей 638 і 639 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 Цивільного кодексу України).

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (стаття 509 Цивільного кодексу України).

Судом встановлено, що 09 вересня 2019 року між ОСОБА_1 (як, Продавець) та ОСОБА_2 (як, Покупець) укладено договір купівлі продажу частки в статутному капіталі Приватного підприємства "Захід- Агроінвест", відповідно до умов якого Продавець передає у власність Покупця, а Покупець приймає у свою власність та оплачує частку в статутному капіталі Підприємства у розмірі 45% статутного капіталу Підприємства номінальною вартістю 9 103 473,00 грн ( п.2.1 Договору).

Відомості про підприємство : найменування Приватне підприємство "Захід Агроінвест", код ЄДРПОУ 32865702, розмір статутного капіталу підприємства ( у гривнях) : для забезпечення діяльності підприємства сформовано статутний капітал у розмірі 20 229 940,00 грн ( п.2.2 Договору).

Відомості про частку в статутному капіталі Підприємства , яка відчужується ( є предметом купівлі продажу) - розмір частки : 45% статутного капіталу підприємства, номінальна вартість частки: відповідно до статуту підприємства номінальна вартість частки становить 9 103 473,00 грн ( п.2.3 Договору).

Пунктом 3.1 Договору сторони домовились, що частка в статутному капіталі підприємства продається ( передається у власність Покупця) у розмір 45% статутного капіталу підприємства номінальною вартістю 9 103 473,00 грн .

Згідно п. 3.2 Договору визначено, що право власності на частку та корпоративні права на підприємство ( що випливають із частки) переходять від Продавця до Покупця в момент укладення цього Договору. З моменту укладення цього Договору Продавець втрачає усі права власника ( учасника) підприємства.

В день укладення цього Договору, Сторони зобов"язані підписати Акт приймання - передачі частки, який додатково засвідчуватиме перехід права власності на частку від Продавця до Покупця ( п. 3.3 Договору).

Договірна ціна (вартість) частки становить 1,00 грн без ПДВ ( п.4.1 Договору).

Договірну ціну (вартість) частки, зазначену в пункті 4.1 цього Договору (грошову суму у розмірі 1,00 грн ), Покупець сплатив Продавцю в повному обсязі до моменту підписання цього Договору ( п.4.2 Договору).

Пунктом 9.1. Договору встановлено, що договір є укладеним (тобто набирає чинності) з моменту його підписання сторонами і нотаріального посвідчення та діє до моменту повного та належного виконання сторонами усіх своїх зобов"язань за цим Договором.

Договір купівлі - продажу частки в статутному капіталі ПП "Захід Агроінвест" від 09.09.2019, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Ваврів О.Б., зареєстрований в реєстрі за №4114.

Факт виконання договору підтверджується Актом приймання передачі частки в статутному капіталі ПП "Захід Агроінвест" від 09.09.2019, підписаний сторонами договору.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено перелік загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідними для дійсності правочину, є вичерпним.

Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені нормами статті 215 ЦК України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Оскільки оспорюваний правочин - договір купівлі - продажу частки в статутному капіталі ПП "Захід Агроінвест" вчинений у 09.09.2019 року (тобто за два роки, що передували відкриттю провадження у справі про неплатоспроможність (18.11.2021), тому, відповідно до приписів ст.42 КУзПБ, цей факт ставить під сумнів справедливе задоволення вимог кредитора у справі про неплатоспроможність ОСОБА_1 .

За ст.42 КУзПБ недійсність перш за все пов`язується з оцінкою дій боржника, виконання яких мало негативні наслідки для боржника у вигляді зменшення його майнових активів та неплатоспроможності, а наслідком правового регулювання за цією статтею є повернення у ліквідаційну масу майна боржника та унеможливлення боржником зловживаючи своїми правами, вчинення дій на шкоду кредиторам.

Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, яка передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора

Враховуючи, що за оспорюваним договором, який укладено у період протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про неплатоспроможність ОСОБА_1 , тобто у підозрілий період, між заінтересованими особами, при цьому за наявності значних боргових зобов`язань перед кредиторами, судом встановлено, що оспорюваний правочин вчинено з метою уникнення задоволення вимог кредитора за рахунок майна, що є предметом продажу за такими договорами, а відтак боржник використав правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам його кредитора, в той час, як особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів, а угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.

Вказане свідчить про спрямованість волі ОСОБА_1 не на досягнення розумної ділової мети, а на виведення активів боржника та завдання йому збитків, з метою ухилення від виконання своїх зобов`язань та порушення прав кредиторів.

Вибуття майна з володіння власника на підставі фраудаторного правочину свідчить про відсутність у нього волі на законне відчуження цього майна, оскільки за таким правочином воля власника спрямована не на правомірну реалізацію свого права власності, а на зловживання ним для досягнення неправомірної цілі - завдання шкоди кредиторам та безпідставне зменшення своїх активів.

Воля власника на відчуження майна може бути виражена виключно в рамках здійснення права власності. Тоді як у відносинах між боржником та його керівником, єдиним учасником (засновником) мало місце не здійснення права власності, а використання боржником свого права власності з іншою метою, яка не захищається позитивним правом.

Статтею 3 Цивільного кодексу України визначено, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність.

Отже, дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю й повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Так, згідно статті 13 Цивільного кодексу України встановлено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач 1 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) у законодавстві регулюються тільки в певних сферах, в тому числі і у банкрутстві .

Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Слід зазначити , що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна кредитне зобов`язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже, виникло право вимоги до кредитора основного боржника у зв`язку з його неплатоспроможністю.

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинне бути виконане належним чином, а тому кожний кредитор управі розраховувати, що всі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому всі боржники мають на меті добросовісно виконати всі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.

Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Тому будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір, а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.

Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: - момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі; - контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи); - щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора. Висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.

Слід зауважити, що цивільні й господарські відносини, у межах яких передбачається виконання обов`язку боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу, ґрунтуються в основному на довірі учасників відносин до свого контрагента, а також на впевненості в можливості захистити свої майнові права в спосіб, передбачений законом, зокрема, через суд.

У сучасному українському законодавстві, як і в іноземних правопорядках, оспорювання так званих підозрілих угод божника є одним з найважливіших юридичних інструментів консолідації та збільшення конкурсної маси шляхом повернення до неї майна боржника, переданого іншим особам.

Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, викладеного у постанові від 05.04.2023 у справі №920/10/21 (920/868/21), що фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства на підставі пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин третьої, шостої статті 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі статті 234 ЦК України. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

Водночас, категорія фраудаторності у галузі банкрутства спрямована на недопущення недобросовісного виведення активів з метою уникнення відповідальності цим майном перед кредиторами, зважаючи, що частина друга статті 96 ЦК України вимагає, щоб юридична особа відповідала за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Тобто боржник має усвідомлювати повне виконання свого обов`язку перед кредитором.

У зв`язку з цим можна розмежувати також критерії фраудаторності: об`єктивний - коли вчиняється правочин цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку за наявності існуючої вже заборгованості; суб`єктивний - усвідомлення боржником появи боргу в результаті укладення правочину, що повинно аналізуватися через призму економічної мети договору, сумлінність та добросовісність дій боржника, які мають бути спрямовані на погашення боргу, а не навпаки, на неможливість виконання зобов`язання.

Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.

Висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18.

У період протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.

Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані, із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.

Дії боржника, зокрема, але не виключно, щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора.

Отже будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредиторами, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.

Як вбачається, договір купівлі-продажу майна був укладений за два роки до судових процедур банкрутства, тобто у підозрілий період. У той час як з урахуванням вищевказаного в період протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або після відкриття провадження у справі про банкрутство, дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права його кредиторів, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.

Першою ознакою фраудаторності є майновий критерій: "перестає бути платоспроможним" безвідносно до наявності/відсутності кредиторів у межах справи про банкрутство.

Відповідно до частини 2 статті 96 ЦК України юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном.

Отже, за законом майно юридичної особи фактично є способом забезпечення майбутніх зобов`язань боржника перед третіми особами кредиторами. За загальним правилом майнова сутність господарювання полягає у відносно еквівалентному обміні матеріальними цінностями задля забезпечення росту у суб`єкта господарювання виробництва товарів, надання послуг. Тож навмисне зменшення майнової основи суб`єкта господарювання без наявності підстав вважати, що таке зменшення буде компенсовано порівняно рівним еквівалентом з боку контрагента, знижує можливість такого суб`єкта відповідати перед своїми кредиторами належним йому майном, що і є безпосередньою ознакою фраудаторності та її економічною сутністю. При цьому поява у майбутньому кредиторів у справі про банкрутство не впливає на економічну сутність фраудаторного правочину і не змінює фраудаторної природи такого правочину. Наявність у межах справи про банкрутство кредиторів як позивачів у справах про визнання фраудаторного правочину недійсним лише підкреслює наслідок фраудаторності: зменшення ліквідаційної маси боржника і, відповідно, зменшення можливості кредиторів отримати повне задоволення своїх грошових вимог у межах справи про банкрутство за рахунок належного боржникові майна. Водночас інтерес кредитора у межах справи про банкрутство щодо визнання певного правочину, вчиненого боржником, як фраудаторного обумовлений самим фактом отримання таким кредитором статусу кредитора у межах справи про банкрутство та належністю відповідного майна боржника предмета фраудаторного правочину боржникові. Тому кредитору як позивачу, який звертається з позовом про визнання недійсними договорів, за якими боржником було відчужено належне йому майно, не слід доводити, що саме за рахунок цього майна могли б бути погашені вимоги такого кредитора.

Правова позиція наведена у Дайджесті правових позицій Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо застосування положень Кодексу України з процедур банкрутства за вересень - жовтень 2022 року.

Для класифікації правочину як фраудаторного має значення фактична участь боржника у ньому як одного з учасників вольових дій, направлених на виведення майна боржника з метою незадоволення вимог одного або декількох його кредиторів у легальній судовій процедурі.

Однією із форм такої участі боржника є вчинення ним, за наявності в нього невиконаних зобов`язань та заборгованості перед іншими кредиторами, правочину задля виведення майна і відповідно незадоволення таких вимог перед кредиторами.

Учинення боржником, за наявності у нього невиконаних зобов`язань перед кредитором та неможливості їх виконання, правочину з продажу свого активу за явно заниженою вартістю, свідчить про зменшення конкурсної маси боржника за рахунок якої здійснюється задоволення вимог кредиторів.

Такий правочин за участі боржника своїм правовим наслідком вчинення очевидно має вплив на зменшення розміру задоволених вимог кредитора, які задовольняються за рахунок конкурсної маси.

Особа, в якої наявний інтерес у справі про банкрутство - збільшення ліквідаційної маси боржника, має право на звернення до суду з заявою про визнання недійсним правочину боржника, який було вчинено до відкриття провадження у справі про банкрутство боржника з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів.

Недійсність договору як приватно - правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (висновок об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17).

Суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Вказаний спірний правочин є як наслідок вибуття майна з володіння банкрута, тобто здійснено відчуження майна, а отже відповідно порушено права кредиторів.

Суд, дійшов висновку про наявність недобросовісної поведінки відповідача 1, внаслідок чого договір купівлі продажу частки в статутному капіталі набуває ознак фраудаторного правочину.

Отже, договір купівлі продажу частки в статутному капіталі є фраудаторним і його укладення порушує права та охоронювані законом інтереси кредиторів. Тобто, вчинення відповідачами 1 та 2 оспорюваного правочину є формою зловживання правом на укладення договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливило виконання зобов`язання боржника і завдає шкоди кредиторам. Такий правочин позивач поставив під сумнів у частині його добросовісності. На переконання суду, вчинений відповідачами 1 та 2 правочин набув ознак фраудаторного правочину, оскільки вчинений боржником на шкоду кредиторам. Метою вчинення оспорюваного правочину є уникнення виконання зобов`язання зі сплати боргу та виведення майна з-під стягнення. Вчинення відповідачами 1 та 2 оспорюваного правочину призвело до неможливості задовольнити вимоги кредитора за рахунок такого майна.

З урахуванням наведених правових норм та обставин справи, суд дійшов висновку про те, що спірний правочин, підлягає визнанню недійсним.

Враховуючи викладене, суд визнає вимогу про визнання вчиненого відповідачами 1 та 2 правочину обґрунтованою та доходить висновку про наявність підстав для задоволення позову.

За визначеними у ст. 20 ГПК України загальними правилами предметної юрисдикції господарські суди розглядають справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником .

У частині 2 статті 7 КУзПБ конкретизуються зазначені положення, зокрема визначено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Отже, за умови відкриття провадження у справі про банкрутство боржника на час звернення із позовом про визнання недійсним правочину (договору), укладеного щодо його майна, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю КУзПБ, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Отже , суд здійснив розгляд даного позову про визнання недійсним правочину, у межах справи про неплатоспроможність ОСОБА_1 , що забезпечує належну реалізацію судом, в провадженні якого перебуває справа про неплатоспроможність, принципу судового нагляду у правовідносинах неспроможності та є ефективним процесуальним засобом захисту прав як боржника, так і кредиторів, оскільки результат розгляду таких спорів може впливати на права та обов`язки боржника та його кредиторів.

Одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 902/761/18.

Таким чином, позивач, стверджуючи про існування певної обставини подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18).

При аналізі доводів сторін, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, який у рішенні "Трофимчук проти України" зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не слід розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід (рішення від 28.10.2010, заява № 4241/03).

Всі інші доводи та заперечення сторін не приймаються судом до уваги, оскільки спростовуються вищевикладеними висновками суду.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Правова позиція, наведена у постановах Верховного суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.

Висновок суду.

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є зокрема справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Верховенство права - це панування права в суспільстві, що вимагає від держави його втілення в правотворчу та правозастосовчу діяльність, зокрема в закони, зміст яких має відповідати критеріям соціальної справедливості, рівності тощо.

Справедливість - одна з основних засад права - є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальних вимірів права.

Верховний Суд у справі № 521/17654/15-ц (постанова від 16 січня 2019 року) при вирішенні спору застосував загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керувався однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права".

При цьому Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.

Отже, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції.

Частиною 1 статті 2 ГПК України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно частин 2-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).

Приписами статті 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Пунктами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частиною 4 статті 236 ГПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

З огляду на викладене, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Спір повинен вирішуватись на користь тієї сторони, яка за допомогою відповідних процесуальних засобів переконала суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Відповідно до принципу змагальності сторони, інші особи, які беруть участь у справі, якщо вони бажають досягти бажаного для себе, або осіб, на захист прав яких подано позов, найбільш сприятливого рішення, зобов`язані повідомити суду усі юридичні факти, що мають значення для справи, вказати або надати докази, які підтверджують чи спростовують ці факти, а також вчинити інші передбачені законом дії, спрямовані на те, аби переконати суд у своїй правоті.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позов слід задоволити.

Судові витрати.

Як передбачено пунктом 2 частини 5 статті 238 ГПК України, в резолютивній частині рішення зазначається про розподіл судових витрат.

Щодо судового збору.

Згідно частини 9 статті 129 ГПК України, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Суд, вважає, що спір виник внаслідок неправильних дій відповідача1.

Отже, в силу приписів статті 129 ГПК України судовий збір у розмірі 2684, 00 грн покладається на відповідача 1.

Керуючись статтями 7, 13, 42, 86, 129, 210, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Судові витрати у складі судового збору у розмірі 2684,00 грн покласти на відповідача 1 - ОСОБА_1 .

3. Визнати недійсним договір купівлі - продажу частки в статутному капіталі ПП "Захід Агроінвест" від 09.09.2019, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Ваврів О.Б., зареєстрований в реєстрі за №4114.

4. Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 на користь арбітражного керуючого Микитіва Олега Ігоровича, ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , вул. Копичинецька, 124 Є, м. Чортків, Тернопільська області - 2684,00 грн судового збору.

5. Видати наказ стягувачеві після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду в порядку статті 256 -257 ГПК України подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів, з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Примірник рішення надіслати рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення поштового відправлення:

Позивачу: Арбітражному керуючому Микитіву Олегу Ігоровичу, вул. Копичинецька, 124 Є, м. Чортків, Тернопільська область.

Відповідачу 1: ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 .

Відповідачу 2: ОСОБА_2 , АДРЕСА_3 .

Третій особі: Приватному підприємству "Захід Агроінвест", вул. Богданівська, 15А, м. Львів .

Учасники справи можуть отримати інформацію у справі на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб - адресою: https://te.court.gov.ua/sud5022.

Повне рішення складено та підписано "28" грудня 2023 року.

Суддя Я.Я. Боровець