Рішення № 115446423, 07.11.2023, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/10029/22

Провадження № 2/761/4474/2023

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2023 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді: Волошина В.О.

при секретарі: Харечко О.В.,

за участі:

позивачки: ОСОБА_1

представника позивачки: ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в приміщенні суду за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до держави російської федерації про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заданих збройною агресією російської федерації проти України,

в с т а н о в и в :

В червні 2022р. позивачка ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом (а.с. 37-43 т. 1) до відповідача держави російської федерації (далі по тексту - рф), в якому просила суд, з урахуванням поданої заяви про збільшення позовних вимог (а.с. 138-140 т. 1):

- стягнути з відповідача на свою користь у відшкодування матеріальної шкоди 459139,19 дол. США (далі по текст у- вимога № 1);

- стягнути з відповідача на свою користь у відшкодування моральної шкоди 206612,63 дол. США (далі по тексту - вимога № 2).

Свої позовні вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що з 20 лютого 2014р. тривають незаконні збройні військові дії російської федерації проти України, наслідком яких стала нелегітимна воєнна окупація значної частини державної території України, анексія території Автономної Республіки Крим і, в тому числі м. Севастополя та незаконна експропріація нерухомого майна яке її належить. Так, за законодавством України, позивачці на праві приватної власності належить садовий будинок з господарськими спорудами, загальною площею 278,8 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 та земельна ділянка кадастровий номер 8536400000:04:002:0071, площею 0,0402 га на якій він знаходиться, проте внаслідок зазначеної військової агресії фона фактично була позбавлена свого майна, не може користуватися, володіти та розпорядитися ним, що додатково їй спричиняє моральні страждання.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 05 серпня 2022р. відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадженні і призначено справу в підготовче засідання.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 29 травня 2023р. закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду по суті.

В судовому засіданні позивачка та її представник заявлені позовні вимоги підтримали в повному обсязі, з підстав, зазначених у позові, просили суд позов задовольнити, не заперечували проти заочного розгляду справи.

Так, допитана в судовому засіданні позивачка суду пояснила, що вона є власником зазначеної земельної ділянки та будинку, розташованому на цій земельній ділянці, яка була в користуванні тривалий час до набуття у власність у її сім`ї. Від знайомих позивачка дізналася, що вона не є власником свого будинку та земельної ділянки, якими заволоділи незаконно після початку тимчасової окупації АР Крим, при цьому нею не видавалися ні за законодавством України, ні за законодавством рф будь-які документи, які б надавали право відчужувати належне їй майно. Крім того, і вона особисто не укладала відповідних правочинів, як за вітчизняним законодавством, так і за законодавством держави - агресора щодо відчуження належного їй будинку та земельної ділянки. Також позивачка звертала увагу суду, що вимушена була повернутись з чоловіком в 2014р. до материкової частини України, внаслідок агресії рф.

Відповідач, про час і місце судового розгляду оповіщався у встановленому законом порядку, у судове засідання не з`явився, поважності причин неявки не повідомив, свого представника до суду не направив, відзив на позов не подавався.

Оскільки, сторона позивача не заперечувала проти проведення заочного розгляду справи і відповідно до ст. ст. 280, 282 ЦПК України суд постановив ухвалу про заочний розгляд справи на підставі наявних у справі доказів.

Суд, заслухавши пояснення сторони позивача, допитавши позивачку, в якості свідка, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Загальновідомим є той факт, що в лютому 2014р. розпочалася військова агресія рф проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України.

Загальновідомим також є той факт, що 24 лютого 2022р. рф здійснила широкомасштабну військову агресію проти України, що стало підставою для введення з 05:30 год. 24 лютого 2022р. воєнного стану на території України, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022р. № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 3ст. 82 ЦПК України.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991р. № 1932-ХІІ, збройна агресія це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Силові дії рф, що тривають з 20 лютого 2014р. (як початкова подія) та як її продовження військове вторгнення рф до України 24 лютого 2022р., є актами збройної агресії відповідно до пунктів «a», «b», «с», «d» та «g» ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974р.

Приймаючи до уваги приписи ст. 1166 ЦК України, якою визначено загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, зокрема, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Крім того, судом враховано, що за приписами ч. 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014р. № 1207-VII, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди РФ.

рф здійснивши збройну агресію відносно України, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975р. та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Зокрема, п. 1 Будапештського меморандуму передбачено, що російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов`язання, згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

Пункт 2 цього меморандуму говорить, що російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975р. суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975р., які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці.

Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземними судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров`я людини, а також нанесення шкоди її майну.

Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975р., Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією, Договір між Україною і російською федерацією про українсько-російський державний кордон, рф вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст. 2 Статуту ООН, а тому є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету. При цьому, оскільки вчинення рф з 2014р. збройної агресії проти України не припиняється, рф заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

рф, вчинивши повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування.

Аналогічну позицію щодо непоширення на рф судового імунітету при розгляді справ щодо відшкодування шкоди, завданої збройною агресією рф проти України, викладено в постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022р. у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022р. у справі №635/6172/17, провадження №14-167 цс 20.

Як вбачається з матеріалів справи і це вставнолено судом, позивачка ОСОБА_1 є громадянкою України, а також відповіддю Головного управління з питань міграції Міністерства внутрішніх справ РФ від 07 грудня 2022р. за №3/227729963793 щодо неотримання ОСОБА_1 громадянства рф та не вчинення жодних дій пов`язаних із його отриманням.

Судом встановлено, що позивачці на праві власності належить садовий будинок з господарськими спорудами, загальною площею 278,8 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 (на підставі) та земельної ділянки, кадастровий номер 8536400000:04:002:0071, площею 0,0402 га, на якій він знаходиться, що підтверджується Свідоцтвом про право власності від 01 вересня 2010р., видане ФКМ СМР, на підставі рішення сесії СМР №339 від 12 листопада 2002р., наказу ФКМ СМР від 21 липня 2010р, №1115 та Державним актом на право власності на земельну ділянку, серія ЯA №942365 від 26 жовтня 2007р.

З матеріалів справи вбачається, що позивачка перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянином України ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про укладання шлюбу від 19 червня 1981р. за № 288293.

В судовому засіданні позивачка, під час допиту її, в якості свідка, суду повідомила, що у лютому 2014р. вона, перебуваючи в м. Севастополі та розуміючи, що починаються окупаційні дії з боку рф, переживаючи за своє життя та життя чоловіка ( ОСОБА_3 ) зважаючи на його професіональну діяльність, вжили заходів щодо термінового залишення належного їм майна та території Автономної Республіки Крим.

У подальшому ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перетин лінії розмежування з тимчасово окупованими територіями окремих районів Донецької та Луганської областей та тимчасово окупованою територією АР Крим не здійснювався, що підтверджується наданими Адміністрацією Держприкордонслужби довідками за №91/Б-3984-5592 від 01 червня 2022р. та № 91/Б-5257-7693 від 04 липня 2022р. відповідно.

Відповідно до наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» від 22 грудня 2022р. № 309, територія місця розташування садового будинку та земельної ділянки, які належать позивачці на праві власності, а саме: вся територія м. Севастополя з 20 лютого 2014р. і до сьогодні віднесена до територій, тимчасово окупованих російською федерацією (пункт 12 розділу ІІ наказу).

Згідно проведеної суб`єктом оціночної діяльності ПП «Приват - Інвеста» незалежної оцінки, ринкова вартість втраченого майна позивачки: садового буднику з господарськими спорудами, загальною площею 278,8 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки, кадастровий номер 8536400000:04:002:0071, площею 0,0402 га, на якій він знаходиться, становить 14109585,00 грн. та 2681135,00 грн. відповідно, що разом складає 16790720,00 грн., що є еквівалентом 459139,19 дол. США.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивачка зазначала, що оскільки рф, як держава-агресор вчинила дії, які позбавили її можливості здійснювати реалізацію свого права власності на майно, остання позбавлена можливості доступу до свого майна, можливості ним володіти, користуватися та розпоряджатися, а відтак просить стягнути завдану матеріальну шкоду у розмірі 459139,19 дол. США.

В той же час, пункт 9 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 2005р., визначає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН.

Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19 грудня 2016р.).

Декларація про право народів на мир, прийнята резолюцією 39/11 Генеральної Асамблеї ООН 12 листопада 1984р., проголошує, що збереження права народів на мир та сприяння його здійсненню є одним з основних обов`язків кожної держави.

Отже, обов`язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.

Наслідком саме збройної агресії російської федерації відносно України, що є загальновідомими фактами, стала окупація частини території України.

А, федеральний конституційний закон рф № 19 від 29 грудня 2014р. «Про внесення змін до статті 4 і 12 Федерального конституційного закону «Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб`єктів - Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», який набув чинності у 2015р., фактично затвердив протиправну анексію Автономної Республіки Крим.

До того ж, згідно з впровадженим рф у АР Крим законодавством, суб`єкти права власності в АР Криму зобов`язані перереєструвати своє майно відповідно до вимог російського законодавства до 01 січня 2017р. (ст. 3 Закону Республіки Крим № 38-3PK «Про особливості регулювання майнових та земельних відносин на території Республіки Крим» від 30 липня 2014р. http://www.rg.ru/2014/08/05/krim-zakon38-reg-dok.html та ст. 1 федерального закону рф № 122-ФЗ «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та укладання угод щодо нього» від 21 липня 1997р.).

Українські власники майна, які не перереєстрували свою власність до зазначеної дати, повністю втратили право власності на своє майно (ст. 4 Закону Республіки Крим № 38-3PK від 30 липня 2014р.).

27 травня 2015р. верховний суд рф підтвердив, що закон про націоналізацію власності в Криму відповідає конституції рф (http://www.supcourt.ru/stor_pdf.php?id=1339844).

Згідно поданих позивачкою доказів, судом встановлено, що вже після 24 лютого 2022р., коли рф розпочала широкомасштабну війну проти суверенної України, позивачка звернулась до уряду російської федерації із запитом від 28 липня 2022р. щодо надання інформації стосовно внесення до Єдиного державного реєстру нерухомості рф відносно її майна.

05 серпня 2022р. від апарату уряду рф № И-150742 позивачкою було отримано відповідь на електронну пошту, що її звернення було отримано та направлено до росреєстру відповідно до компетенції.

10 серпня 2022р. позивачкою було отримано електронного листа від ОСОБА_4 , щодо направлення актуальної виписки з Єдиного державного реєстру нерухомості російської федерації щодо об`єкту нерухомого майна - садового будинку, що додатково закріплено електронно цифровим підписом росреєстру.

23 вересня 2022р. на електронну пошту позивачки надійшли відповіді, а саме: апарату уряду рф за №И-175146 від 21 вересня 2022р. та росреєстру за №14-08764/22 від 23 вересня 2022р. з додатком, а саме копією відповіді управління державної реєстрації права та кадастру Севастополя на запит від 23 серпня 2022р. за № 5826/01-24-01-04/02/22.

Суд зазначає, що відповідь управління державної реєстрації права та кадастру Севастополя на запит від 23 серпня 2022р. за № 5826/01-24-01-04/02/22 не може виступати доказом в розумінні норм ЦПК України, оскільки видана органами окупаційної влади на тимчасово окупованій територію України в АР Крим, однак виступає як непрямий доказ.

Згідно з отриманою відповіддю від управління державної реєстрації права та кадастру м. Севастополя від 23 серпня 2022р. за №5826/01-24-01-04/02/22, що задля отримання даних відносно зареєстрованих речових прав на нерухоме майно - садового будинку та земельної ділянки, на якій він розташований, згідно законодавства рф необхідно отримати виписку з Єдиного державного реєстру нерухомості російської федерації у встановленому росреєстром порядку надання даних внесених до ЄДРН.

Відповідно до п.1.1 та п.2.1 Розділу 2, наявної в матеріалах справи виписки з Єдиного державного реєстру нерухомості російської федерації від 01 серпня 2022р. щодо об`єкту нерухомого майна - садового будинку, що додатково скріплено електронно-цифровим підписом росреєстру, власником об`єкту нерухомого майна зазначено « ОСОБА_5 » та підстава реєстрації речового права зазначено «№91-91/001-91/001/103/2016-697/1 от 10.08.2016».

Таким чином, аналізуючи отримані відповіді окупаційної влади та законодавство рф, факт внесення до Єдиного державного реєстру нерухомості російської федерації інформації про право власності на садовий будинок та земельну ділянку за ОСОБА_5 , є прямим підтвердженням позбавлення російською федерацією, яка наразі здійснює ефективний загальний контроль над окупованим АР Крим та м. Севастополь, права власності позивачки на належне їй майно (садовий будинок та земельну ділянку), в незаконний (в контексті норм міжнародного права) спосіб.

Таким чином, російська федерація є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод фізичних та юридичних осіб, зокрема, прав позивачки. Внаслідок військової агресії російської федерації позивачці була завдана шкода, що полягає у порушенні її права власності на садовий будинок із земельною ділянкою та протиправному обмеженні у реалізації його правомочностей власника внаслідок окупації та захоплення територій зі сторони рф.

При розгляді даної справи суд враховує й такі положення чинного Українського законодавства.

Згідно зі ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

У ч. 1 ст. 317 ЦК України правомочності власника розкриваються за допомогою цивілістичної тріади правомочностей: володіння, користування та розпорядження.

Засада недоторканності права власності передбачена ст. 41 Конституції України, згідно з якою право приватної власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.

Стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Натомість рф своїми діями порушила законне конституційне право власності позивачки на садовий будинок та земельну ділянку, які розташовані в зоні тимчасової окупації території України, оскільки у позивачки не має доступу до свого майна, що позбавляє її можливості володіння та користування об`єктом нерухомого майна та фактично призводить до неможливості ним розпорядитися, оскільки відсутня можливість передачі майна в натурі та безпосередньо за місцем його знаходження.

Суд зазначає, Європейський суд з прав людини при розгляді справ щодо порушення права власності дотримується позиції, що будь-яке обмеження чи позбавлення правомочностей власника є «de facto» позбавленням права власності та відповідно порушенням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, розглядаючи заяви про порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції Європейський суд з прав людини зіштовхувався не лише зі справами, в яких заявників фактично позбавляли майна, але й зі справами, в яких таке позбавлення було визнано ним «de facto». Однією з таких справ є справа «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lunnroth v. Sweden), заяви №7151/75, №7152/75, рішення від 23 вересня 1982р., рішення від 18 грудня 1984р. (справедлива сатисфакція).

У цій справі Суд дійшов висновку, що хоча фактично заявники не були позбавлені майна, обмеження накладені на їх майно державою, фактично призвели до того, що право заявників на власність виявлялося відкличним і таким, що за певних умов могло бути скасоване.

Суд зазначає, що відбулось обмеження можливості власників розпорядитися своїм майном. Тобто втративши певною мірою свій зміст, право власності не зникло. Наслідки не є такими, щоб можна було прирівняти їх до наслідків позбавлення майна. Суд зауважує з цього приводу, що заявники мали змогу й надалі користуватися своїм майном, а також що хоча продати нерухомість було складніше, незважаючи на це, можливість продажу існувала.

Однак навіть за вказаних обставин Суд прийшов до висновку, що будь-яке обмеження чи позбавлення правомочностей власника є «de facto» позбавленням права власності, визнав порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та призначив справедливу компенсацію заявникам у своєму рішенні від 18 грудня 1984р.

У справі «Лоізіду проти Туреччини» Європейським судом з прав людини прийнято рішення про необхідність компенсації Турецькою Республікою моральної і матеріальної шкоди заявниці, яка була змушена залишити місце свою проживання внаслідок окупації Туреччиною північної частини території Кіпру.

У пункті 63 мотивувальної частини рішення від 18 грудня 1996р. ЄЄПЛ зазначив, що оскільки заявниці починаючи з 1974р. було відмовлено у праві доступу до майна, вона фактично повністю втратила над ним контроль, рівно як і можливість користуватись ним. Ця відмова, що триває, повинна розглядатися як втручання у права, передбачені ст. 1 Протоколу №1. Таке втручання з урахуванням виключних обставин цієї справи, на які посилаються пані Лоізіду на Уряд Кіпру, не може розглядатися як позбавлення власності або контролю за її використанням у рамках першого і другою пунктів ст. 1 Протоколу 1. Водночас воно, поза будь-яким сумнівом, підпадає під дію норми, що міститься у першому реченні цієї статті, зокрема, становить порушення права на безперешкодне користування своїм майном. У цьому зв`язку з цим, Суд вважає, що фактична неможливість здійснення цього права є таким же порушенням Конвенції, як і перешкоди юридичного характеру.

Визначаючи розмір компенсації завданої пані Лоізіду матеріальної шкоди, Європейський суд з прав людини зазначив, що заявниця продовжує залишатися законним власником дев`яти ділянок землі і однієї квартири, і що висновок Суду про порушення ст. 1 Протоколу №1 ґрунтувався на тому факті, що внаслідок відмови у праві доступу до її землі починаючи з 1974р. заявниця фактично повністю втратила контроль над своїм майном, рівно як і можливість користуватись ним. Отже, Суд дійшов висновку, що вона має право на компенсацію збитків, безпосередньо пов`язаних з цим порушенням її прав.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 ст. 32 Конвенції), у своїй практиці наголошує на тому, що неможливість здійснення права на безперешкодне користування своїм майном, зумовлена діями або бездіяльністю держави, є порушенням Конвенції. У цьому зв`язку ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо необхідності компенсації матеріальної шкоди, завданої власникам нерухомого майна у результаті втрати контролю над таким майном і неможливості користуватися ним.

Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов`язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно зі ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов`язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13цього Кодексу.

За змістом ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.

Крім того, факт доведення вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України, не покладає на позивачку обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021р. у справі №648/2035/17 та від 14 лютого 2018р. у справі № 686/10520/15-ц.

Відповідно до ч. 1 ст. 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно зі ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Крім того, згідно з п. 1 та 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907р., відповідальність у формі відшкодування збитків у випадку порушення правил і звичаїв ведення воєнних дій покладається саме на державу в цілому, як воюючу сторону. Відтак, стягнення відповідної шкоди також має здійснюватись із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022р. військова агресія російської федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, російську федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022р. у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав російську федерацію припинити військову агресію проти України.

Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022р., якою додатково засуджує військову агресію росії проти України, вимагає від російської федерації припинення військових дій, в тому числі атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977р. до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022р. «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні»» визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022р.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020р. у справі № 210/4458/15-ц та від 30 січня 2020р. у справі 287/167/18-ц, а також в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017р. у справі №761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії російської федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907р., IV Женевською конвенцією 1949р., а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994р., Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997р. та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Протиправність діяння відповідача - російської федерації, як складового елементу факту збройної агресії росії проти України, в розумінні ст. 82 ЦПК України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, а також визнано на найвищому міжнародному рівні.

Обов`язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв`язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинно-наслідкового зв`язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

При розгляді справи судом поряд з дотриманням основоположних процесуальних принципів - права на доступ до суду, закріпленого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та дотримання встановленої процесуальним законом процедури було вжито додаткових заходів щодо забезпечення процесуальних прав відповідача, який ними не скористався.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989р. у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосереднього його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

В даному випадку принцип більшої вірогідності у сукупності з принципом розумності, справедливості та з урахуванням поданих позивачкою доказів та пояснень можливо зробити висновок про те, що перебування Автономної Республіки Крим під окупацією російськими окупаційними військами в умовах воєнного стану та військової агресії очевидно позбавило позивачку вільного та безперешкодного доступу до будинку, який розташований на земельній ділянці, яка перебуває в зоні тимчасової окупації.

Таким чином, військова агресія рф, окупація, незаконне поширення на окремих територіях України юрисдикції відповідача, що призвело до втручання в усталені цивільно-правові та господарсько-правові зв`язки, перебуває у прямому причинно-наслідковому зв`язку з позбавленням позивачки доступу до садового будинку та земельної ділянки на якій він розташований, унеможливленням здійснення контролю за майном, як наслідок, позбавлення можливості здійснювати реалізацію правомочностей володіння, користування та розпорядження майном чим завдало позивачці збитків.

Таким чином, російська федерація починаючи ще з 2014р., а в подальшому вчинивши в 2022р. повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, нанесла майнової шкоди позивачці, внаслідок фактичного позбавлення її права власності на садовий будинок з господарськими спорудами, загальною площею 278,8 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки, кадастровий номер 8536400000:04:002:0071, площею 0,0402 га на якій він знаходиться, в розмірі 459139,19 дол. США, яка підлягає відшкодуванню.

Водночас, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у п. 5 своєї Постанови №4 від 31 березня 1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» обов`язковому з`ясуванню при вирішені спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду ті з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. За загальними правилами відшкодування шкоди, відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії певних осіб чи органів завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Відповідно п. 9 вищезазначеної Постанови №4 розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер та обсяг моральних страждань, яких зазнав позивач внаслідок протиправних дій відповідача, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

В пункті 10 зазначеної Постанови № 4 вказано, що при заподіянні особі моральної шкоди, обов`язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов`язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту ч. 3 ст. 12 та ст. 81 ЦПК України.

За ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 грудня 2020р. у справі № 752/17832/14-ц вказала, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в п. 49 постанови від 01 вересня 2020р. у справі № 216/3521/16-ц вказала, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

В ситуації, що склалась, ніхто не в змозі здійснити реальний обрахунок моральної шкоди. Така методика з врахуванням тривалості збройної агресії рф - відсутня.

Виходячи із норм, закріплених у Європейській Конвенції, можна зробити висновок, що Європейський суд з прав людини, затвердивши «Правила суду - компенсація шкоди», виходив із того, що збитки, нанесені особі через порушення прав та законних інтересів, встановлених в Європейській Конвенції, можуть мати не тільки матеріальний, а й моральний характер.

Отже, суд при визначенні розміру заподіяної йому моральної шкоди повинен взяти до уваги також і факт заподіяння йому збитків та наявності упущеної вигоди (якщо отримав компенсацію одразу), що також носять моральний характер.

Заявник, який вважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення.

В процесі правозастосовної діяльності Верховного Суду неодноразово застосовувався ряд нових принципів, серед яких: у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед формальним розумінням права.

Як неодноразово вказував у своїх постановах Верховний Суд, рішення суду повинне бути не просто формально законним і обґрунтованим, а й справедливим за своєю суттю.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

При вирішенні вимог позивачки, суд також застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v.TURKEY (Article50), (40/1993/435/514) 28 July 1998), згідно якого вирішено зобов`язати сплатити компенсацію позивачу, зокрема й за моральні страждання через незаконну окупацію частини Кіпру турецькими Збройними Силами.

Обґрунтовуючи завдану відповідачем моральну шкоду позивачкою доведено, що внаслідок саме збройної агресії російської федерації проти України вона відчуває душевні страждання, що не дають їй можливості проживати повноцінним життям та життям, яким вона проживала до збройної агресії, однак її розмір підлягає зменшенню до єдиноразової виплати в розмірі 35000,0 дол. США.

За змістом статей 192 та 524 ЦК України гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Грошове зобов`язання може бути виражене у гривні або сторони в договорі можуть визначити грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Суд встановлює, чи визначено зобов`язання в іноземній валюті, чи у гривні з визначенням грошового еквівалента в іноземній валюті. У разі визначення зобов`язання в іноземній валюті суд не вправі змінювати грошовий еквівалент зобов`язання і в резолютивній частині рішення має зазначити розмір і вид іноземної валюти, що підлягає стягненню.

Гривневий еквівалент іноземної валюти, що підлягає стягненню, визначається за офіційним курсом НБУ на момент виконання грошового зобов`язання, яким є дата зарахування коштів на рахунок стягувача або видачі йому готівки.

Вказаний правовий висновок відповідає постанові Великої Палати у справі №761/12665/14-ц від 04 липня 2018р. (провадження №14-134цс18).

Згідно відомостей НБУ на 07 листопада 2023р. (день постановлення рішення), офіційний курс дол. США до гривні складає 36,0426 грн. за 1 дол. США.

Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить висновку, що з відповідача на користь позивачки слід стягнути майнову шкоду (вимога № 1) завдану позивачці, внаслідок фактичного позбавлення права власності на об`єкти нерухомого майна - садового будинку та земельної ділянки на якій він розташований, в розмірі 16548570,17 грн. та моральну шкоду (вимога № 2) в розмірі 1261491,0 грн., а в іншій частині позову слід відмовити.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь Держави Україна підлягає стягненню судовий збір у розмірі 16104,0 грн.

Керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76 - 81, 89, 133, 141, 223, 258-261, 263-268, 280, 282, 352, 354, 355 ЦПК України; ст. 41 Конституції України; ст. ст. 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; ст. ст. 15, 16, 22, 23, 317, 319, 322, 1166, 1167 ЦК України; Постановою Пленуму Верховного Суду України за № 4 від 31 березня 1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», суд, -

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) до держави російської федерації (місцезнаходження: російська федерація, м. Москва, Краснопресненська набережна, буд. 2 (Уряд російської федерації)) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заданих збройною агресією російської федерації проти України - задовольнити частково.

Стягнути з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 у відшкодування майнової шкоди 16548570 /шістнадцять мільйонів п`ятсот сорок вісім тисяч п`ятсот сімдесят/ грн. 17 коп.; у відшкодування моральної шкоди 1261491,0 /один мільйон двісті шістдесят одна тисяча чотириста дев`яносто одна/ грн.

Стягнути з держави російська федерація на користь Держави Україна судовий збір у розмірі 16104,0 /шістнадцять тисяч сто чотири/ грн.

В решті позову відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду через Шевченківський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 17 листопада 2023р.

Суддя: