Рішення № 115164387, 15.11.2023, Ржищевський міський суд Київської області

Головуючий суддя

в суді І інстанції Потапенко А.В.

Єдиний унікальний № 374/365/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2023 року Ржищівський міський суд Київської області у складі:

головуючого - судді Потапенка А.В.,

за участі:

секретаря Репях А.Г.,

позивачів: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

представника відповідача - (не з`явився),

представника третьої особи - Отькало С.В. (не з`явилась),

розглянувши в відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Ржищівської міської ради Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Ржищівська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна, -

ВСТАНОВИВ:

16.10.2023 до Ржищівського міського суду Київської області надійшла вказана вище позовна заява.

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер чоловік позивачки ОСОБА_1 та батько позивача ОСОБА_2 , - ОСОБА_3 . Після його смерті відкрилася спадщина, у тому числі на належну йому 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_1 . Документ, що підтверджує право приватної спільної власності покійного ОСОБА_3 , та позивачів: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , виданий не на житловий будинок, а на квартиру, що була набута її співвласниками, шляхом приватизації згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, виданим 24.03.1994 Ржищівським середнім професійно-технічним училищем № 28, право власності зареєстровано в Фастівському БТІ, записане в реєстрову книгу 12 за № 2978. Однак, за своїми технічними характеристиками, даний об`єкт нерухомого майна є житловим будинком. Коли позивачі звернулись до Ржищівської державної нотаріальної контори щодо вчинення правочину стосовно зазначеної вище нерухомості, то отримали відмову з посиланням на те, що на даний час існує невизначеність щодо типу даного об`єкта нерухомого майна, оскільки в зазначених вище правовстановлюючих документах останній значиться, як квартира, а земельна ділянка, розташована за цією адресою має цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Тому врегулювати даний спір можливо лише в судовому порядку.

Той факт, що спірний об`єкт нерухомості є індивідуальним житловим будинком садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, підтверджується проведеним його технічним обстеженням кваліфікованим спеціалістом з інвентаризації нерухомого майна та виготовленим на підставі цього обстеження висновком про технічний стан нерухомого майна від 20.02.2023 № 3, а також технічним паспортом на житловий будинок садибного типу. Додатковим підтвердженням факту, що даний об`єкт нерухомості підпадає під визначення «житловий будинок» є Державний акт на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), виданий на ім`я покійного ОСОБА_3 .

У разі, якби на даній земельній ділянці був розміщений багатоквартирний будинок, то цільове призначення такої ділянки було б визначене як «земельні ділянки багатоквартирних будинків та належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності» у відповідності до ст. 42 цього Кодексу.

У зв`язку із допущеною помилкою в назві даного житлового об`єкта позивачі не можуть володіти та розпоряджатися у повній мірі своєю власністю, тому вимушені вирішувати питання щодо усунення розбіжностей у визначенні типу спірного об`єкта нерухомого майна у судовому порядку.

Але оскільки визнанню за нами права власності на будівлю передує скасування права власності на спірну квартиру, тому відповідно до правової позиції Великої палати Верховного Суду, вираженої у її постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, правильним способом захисту порушеного права, за таких обставин, буде подання позову про визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК України.

Відповідно до приписів ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до п. 37 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» з урахуванням положень частини першої статті 15 та статті 392 ЦК власник майна має право пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Отже потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб`єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється, а не в тому разі, коли цими особами не виконується відповідне рішення суду, ухвалене раніше.

Посилаючись на ст. ст. 4, 15, 321, 328, 392, 1268 ЦК України, позивачі просили визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частки індивідуального житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами номер АДРЕСА_1 , 1990 року побудови, загальною площею 152,8 кв.м., житловою площею 44,9 кв.м., що був набутий шляхом приватизації, з урахуванням частки, що належала ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частку індивідуального житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами номер АДРЕСА_1 , 1990 року побудови, загальною площею 152,8 кв.м., житловою площею 44,9 кв.м., що був набутий шляхом приватизації.

Заяви, клопотання, інші процесуальні дії у справі.

Позивачі у судове засідання не з`явились, подавши клопотання про розгляд справи без їхньої участі, позовні вимоги підтримували та просили їх задовольнити.

Представник відповідача у судове засідання не з`явилась, подавши клопотання про розгляд справи без участі представника, проти позову не заперечувала.

Представник третьої особи у судове засідання не з`явились, подавши клопотання про розгляд справи без участі представників, проти позову не заперечували.

Представник третьої особи у судове засідання не з`явилась, подавши клопотання про розгляд справи без участі представника, вказувала, що не заперечує проти визнання права спільної часткової власності за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на житловий будинок з відповідними надвірними будівлями та спорудами, у відповідних частках, крім веранди 2 та гаража Г, які побудовані самочинно.

Судом встановлено наступні обставини.

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть (а.с.9).

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 24.03.1994 (а.с.10) квартира, що за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_3 та членам його сім`ї: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0453 га, для ведення особистого селянського господарства, підтверджено державним актом, серії ЯЕ №996990 від 10.01.2008.

На підставі висновку про технічний стан нерухомого майна № 3 від 20.02.2023, по АДРЕСА_1 тип об`єкта - житловий будинок, станом на 10.02.2023 загальна площа будинку складає 152,8 м.кв., житлова площа 44,9 м.кв. Самочинне будівництво: веранда а2 та гараж Г (а.с.14). На даний будинок виготовлено технічних паспорт 20.02.2023 (а.с.15-17).

Відповідно до заяви ОСОБА_2 від 02.12.2022, він відмовився від прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_3 (а.с.12).

Відповідно до листа Ржищівської державної нотаріальної контори щодо оформлення спадщини № 79/01-16 від 02.09.2023, ОСОБА_1 повідомлено, що заведена спадкова справа після смерті ОСОБА_3 . Як встановлено з поданих документів, наявні розбіжності в правовому документі та технічній документації щодо одного й того ж об`єкта нерухомості, а саме: документ, що підтверджує право приватної спільної власності на житловий будинок, виданий на квартиру, а згідно технічної документації тим нерухомого майна - будинок садибного типу. Через вказані розбіжності вчинення нотаріальних та реєстраційних дій щодо державної реєстрації права власності на успадковане нерухоме майно неможливі. Тому рекомендовано звернутися до суду за визначенням складу спадкового майна, а саме: предмета спадщини, - житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та частки у ньому померлого ОСОБА_3 (а.с.13).

З дослідженої у судовому засіданні копії спадкової справи судом встановлено, що ОСОБА_1 01.12.2023 подала заяву до Ржищівської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини. Спадкова справа містить копію свідоцтва про смерть ОСОБА_3 , копію свідоцтва про укладення шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження, копію паспорта ОСОБА_4 а копію довідки про ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків, копію паспорта ОСОБА_2 , інформаційну довідку зі Спадкового реєстру, витяг про реєстрацію в Спадковому реєстрі, інформаційну довідку зі Спадкового реєстру щодо заповітів/спадкових договорів), інформацію щодо земельних ділянок, які належали померлому, інформацію щодо місця реєстрації померлого.

Норми права, застосовані судом.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до ч.ч.1, 3, 5 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Частиною першою статті 1296 ЦК України встановлено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Оцінка суду аргументів сторін, доказів.

З матеріалів справи встановлено, що у свідоцтві на право власності на житло від 24.03.1994 тип об`єкта нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 , визначено як квартира. Разом із тим, згідно висновку про технічний стан та технічного паспорта, тип нерухомості визначено як житловий будинок.

Листом Ржищівської державної нотаріальної контори щодо оформлення спадщини № 79/01-16 від 02.09.2023, ОСОБА_1 повідомлено про наявність розбіжності в правовому документі та технічній документації щодо одного й того ж об`єкта нерухомості, а саме: документ, що підтверджує право приватної спільної власності на житловий будинок, виданий на квартиру, а згідно технічної документації тим нерухомого майна - будинок садибного типу. Через вказані розбіжності вчинення нотаріальних та реєстраційних дій щодо державної реєстрації права власності на успадковане нерухоме майно неможливі. Тому рекомендовано звернутися до суду за визначенням складу спадкового майна, а саме: предмета спадщини, - житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та частки у ньому померлого ОСОБА_3 (а.с.13).

За змістом статті 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріусу або посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії, забороняється безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії.

Відповідно до пункту 4.15 пункту 4 Глави 10 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій) видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу І цього Порядку, та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна.

Згідно пункту 4.22 пункту 4 Глави 10 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій при оформленні спадщини як за законом, так і за заповітом нотаріус у випадках, коли із документа, що посвідчує право власності, вбачається, що майно може бути спільною сумісною власністю подружжя, повинен з`ясувати, чи є у спадкодавця той з подружжя, який його пережив і який має право на 1/2 частку в спільному майні подружжя. За наявності другого з подружжя нотаріус видає йому свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком не обмежена. Якщо спадкоємців декілька, то кожному із них видається окреме свідоцтво про право на спадщину із зазначенням його частки. Свідоцтво про право на спадщину оформляється в двох примірниках, один з яких залишається в матеріалах спадкової справи.

Відповідно до статті 71 Закону України «Про нотаріат» у разі смерті одного з подружжя (колишнього з подружжя) свідоцтво про право власності на частку в їхньому спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя (колишнього з подружжя) з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.

У разі, коли спір виникає у зв`язку з неможливістю документального оформлення права на спадщину, за відсутності спору про безпосереднє право на неї, спадкоємець може оскаржити відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальних дій у судовому порядку.

Порядок оформлення права на спадщину встановлений главою 89 ЦК України, Законом України "Про нотаріат", підзаконними нормативними актами та являє собою визначеною законодавством сукупністю функцій, притаманною юрисдикційній діяльності судів та нотаріусів.

Верховний Суд у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 559/2667/13-ц (провадження № 61-1416св18) зазначив, що обґрунтованим є висновок, за яким свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину у порядку , установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину, вимоги про визнання права на спадщину судовому розгляду не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Тож, якщо бракує умов для одержання у нотаріуса свідоцтва про право на спадщину не підтверджена належними доказами, а саме відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, це може бути підставою для відмови у позові.

Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24 серпня 2022 у справі № 538/2344/20 (провадження № 61-16653св21).

Однак, у матеріалах справи відсутня постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, натомість нотаріусом надіслано лист до спадкодавця ОСОБА_1 з рекомендаціями звернення до суду за визначенням складу спадкового майна, а саме: предмета спадщини.

Відповідно листа Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16.05.2013 №24-753/0/4-13 "Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування" при розгляді справ про визнання права власності на спадкове нерухоме майно у випадках, якщо спадщина прийнята , проте спадкоємцем не було одержано свідоцтва про право на спадщину( ст.1297 ЦК України) або не здійснено державну реєстрації права на спадщину, слід брати до уваги, що законодавець розмежував поняття "виникнення права на спадщину" та " виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини", і пов`язує із виникненням цих майнових прав різні правові висновки. Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також і разі втрати ним документа, який засвідчує право власності (ст. 392 ЦК України). Норми статті 392 ЦК України не застосовуються щодо вимог про визнання права власності на об`єкти самочинного будівництва (ч. 3 ст. 376 ЦК України), оскільки особа не є власником, а лише заявляє вимогу про встановлення права власності на об`єкт самочинного будівництва.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц., постанові Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 554/5261/21-ц (провадження № 61-1641св23).

Відповідно до ч.5 ст. 12 ЦК України якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Задоволення вимог та визначення судом ефективного способу захисту за відсутності доказів наявності спору про право є насправді недобросовісною поведінкою, тому можуть кваліфікуватися судом як зловживання процесуальними правами (ст. 44 ЦПК України).

Отже будь-який ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів судом можливий тільки за умови наявності спору про право, як те закріплює ч.1 ст. 4 ЦПК України.

В силу статей 2, 4, 5 ЦПК України суд захищає виключно порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи законні інтереси особи. У разі якщо законом передбачено інший не судовий порядок відновлення порушених прав особи, то остання повинна його реалізувати, а вже потім у випадку відмови в поновленні прав, свобод чи інтересів, звертатися до суду з відповідними вимогами. Така ж правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 640/4301/17.

Щодо вибору способу захисту необхідно зазначити таке.

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правову позицію щодо застосування статті 392 ЦК України і звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Такий правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18. Це

Позивачем у позові про визнання права власності (ст. 392 ЦК України) може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Наведений правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі 344/16879/15-ц.

Як встановлено із позовної заяви, позивачі не здійснювали заходи досудового врегулювання спору, крім того, не звертались до Ржищівської міської ради чи до державного реєстратора з приводу реєстрації (внесення змін) щодо типу нерухомого майна тощо. Також як зазначалось вище, матеріали справи не містять постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

Дослідивши матеріали справи, повно та всебічно оцінивши подані докази, судом встановлено, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог щодо визнання права власності позивачів на відповідні частки на нерухоме майно, оскільки відсутні належні та допустимі докази щодо існування спору про право (ст. 4 ЦПК України), тому суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Крім того, у позовній заяві відсутні вимога про визнання права власності в порядку спадкування за законом, а також вимога про визнання права власності на самочинне будівництво (ст. 376 ЦК України).

При цьому, суд звертає увагу, що у світлі зазначених вище обставин та з огляду на такі принципи цивільного судочинства, зокрема як диспозитивність та змагальність, суд позбавлений можливості самостійно визначати підстави та предмет заявлених вимог.

Наведене, не позбавляє позивачів повторно звернутися до суду з дотриманням наведених вище умов та вимог закону.

Відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання за допомогою технічних засобів не здійснювалось.

Керуючись ст. 392, 1268 ЦК України, ст. 2, 4, 12, 81, 82, 128, 141, 209-211, 213, 214, 228-239, 241-246, 247, 259, 263 - 265, 267, 268, 272, 273, 354, 430 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Ржищівської міської ради Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Ржищівська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повні найменування сторін:

- ОСОБА_1 , код РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ;

- ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_3 ;

- Ржищівська міська рада Київської області, код ЄДРПОУ 35486602, адреса: Київська область, м. Ржищів, вул. Соборна, 22;

- Ржищівська державна нотаріальна контора, адреса: Київська область, м. Ржищів, вул. Соборна, 48.

Повне рішення складено 24 листопада 2023 року.

Суддя А.В. Потапенко