Рішення № 115070885, 20.11.2023, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 листопада 2023 року 640/22934/19

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Балаклицького А.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі також - відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України від 22.10.2019 року №1173ц;

- поновити ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України або на рівнозначній посаді в органах прокуратури;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу до моменту фактичного поновлення на посаді.

Позов обґрунтовано тим, що оскаржуваний наказ про звільнення прийнято всупереч положенням Конституції України, міжнародним договорам, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших норм міжнародного права, практиці Європейського суду з прав людини та чинному законодавству України, оскільки відсутні передбачені Законом підстави звільнення, порушено принцип правової визначеності.

Позивач зазначає, що у наказі про звільнення відсутня чітка підстава звільнення, що ставить його в умови невизначеності.

Також позивач указує, що ним належним чином подана заява про відсутність заперечень щодо переведення до Офісу Генерального прокурора на рівнозначну посаду. При цьому неподання заяви про переведення на посаду в Офіс Генерального прокурора та про намір пройти атестацію визначеного зразка не може бути підставою для звільнення, передбаченою пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

На думку позивача відповідачем при його звільненні не дотримано гарантій, передбачених, зокрема, статтею 16 Закону України «Про прокуратуру», а також статтями 40, 49-2 КЗпП.

Відповідач проти задоволення позову заперечує з тих підстав, що для звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» важливим є не юридичний факт ліквідації, реорганізації органу прокуратури чи скорочення кількості прокурорів, а один з юридичних фактів, передбачених у пункті 19 «Прикінцевих і перехідних положень» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».

В свою чергу, відповідачем звертається увага, що заява позивача від 11.10.2019 року не відповідає вимогам пункту 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» та Порядку проходження прокурорами атестації. Більш того, ОСОБА_1 не тільки не надав згоду на умови, передбачені пунктом 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, а й заперечував їх.

Відповідачем вказано, що оскільки обов`язковою умовою для призначення прокурорів до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур є успішне проходження ними атестації та надання їх згоди на призначення, неподання відповідної заяви вказує на відсутність бажання позивача щодо його переведення до відповідної прокуратури з дотриманням чітко визначеного у Законі механізму.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.01.2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора від 22.10.2019 року №1173ц. Поновлено на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме посаді начальника четвертого відділу з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 2 373 263, 98 грн. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді допущено до негайного виконання.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.06.2021 року апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.01.2021 року змінено. Викладено абзац 4 резолютивної частини у наступній редакції: стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 2169341,18 грн. В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.01.2021 року у справі №640/22934/19 залишено без змін.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що Закони України «Про прокуратуру» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», а також Порядок проходження прокурорами атестації, не передбачають ототожнення невідповідності поданої позивачем заяви формі, встановленій Додатком 2 вказаного Порядку, неподанню такої заяви взагалі. Оскільки Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» визначено вимоги до змісту заяви про переведення та проходження атестації, судами не прийнято до уваги доводи Офісу Генерального прокурора про невідповідність змісту заяви вимогам Додатку 2 до Порядку проходження прокурорами атестації як на обставину/підставу звільнення позивача з органів прокуратури.

Суд першої інстанції при цьому виходив із встановленого судом факту подання позивачем 11.10.2019 року заяви на адресу Генерального прокурора, в якій останній хоча і висловив незгоду із проходженням атестації, однак просив перевести його на рівнозначну посаду до Офісу Генерального прокурора.

Поряд із цим суд апеляційної інстанції надаючи оцінку заяві позивача від 11.10.2019 року констатував, що позивачем подано заяву у встановлений строк та останнім висловлено намір пройти атестацію для переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора.

Натомість, як зазначено судами, саме неподання прокурором у встановлений строк заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію, в силу вимог пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, є умовою для звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України від 14.10.2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру».

За висновками судів попередніх інстанцій в цьому випадку наявність двох окремих підстав для звільнення породжує для позивача негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення.

Поряд із цим судами зазначено, що пунктом 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» закріплено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. З огляду на наведене, правові підстави для переведення позивача відсутні, тому рішення про поновлення останнього на посаді прокурора в Генеральній прокуратурі України за своєю суттю є рішенням про поновлення на посаді в органі, з якого було здійснено звільнення.

Постановою Верховного Суду від 23.09.2022 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.01.2021 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.06.2021 року у справі №640/22934/19 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Так, Верховним Судом констатовано, що заява позивача від 11.10.2019 року не може уважатися заявою, поданою на виконання вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» та у відповідності до пунктів 9, 10 розділу І Порядку про проходження прокурорами атестації.

Своєю чергою наслідки неподання такої заяви полягали у звільненні з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Разом з тим, вирішуючи питання щодо правомірності оскаржуваного наказу про звільнення позивача та досліджуючи правомірність застосування відповідачем пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII як підстави його звільнення Верховним Судом зауважено на необхідності враховувати ту обставину, що позивач обіймав посаду начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.

Так, Верховний Суд звернув увагу, що зі змісту пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (в редакції чинній на час звільнення позивача) слідує, на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» можуть бути звільнені лише прокурори у визначених цим пунктом випадках, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» займали посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах.

Пунктом 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (в редакції до чинній до внесення змін Законом України від 15.06.2021 року № 1554-IX «Про внесення змін до розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури») передбачено, що слідчі органів прокуратури можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Проте, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», в редакції чинній на час звільнення позивача (до внесення змін Законом № 1554-IX), не передбачено підстав за яких може бути звільнено слідчих органів прокуратури.

Отже, ураховуючи, що Закон України «Про прокуратуру» розмежовує поняття посад слідчого та прокурора, Верховний Суд дійшов висновку, що в цій справі дослідженню підлягає саме питання, які функціональні обов`язки виконував позивач обіймаючи посаду начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, тобто прокурора (адміністративні повноваження) чи слідчого.

Направляючи справу на новий розгляд Верховний Суд зазначив, що для правильного вирішення справи судами мало б бути досліджено Положення про Головне слідче управління Генеральної прокуратури України, Положення про четвертий відділ з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, зокрема, в частині повноважень начальника цього відділу. Також, під час нового розгляду справи суду необхідно з`ясувати, чи, займаючи адміністративну посаду в органі прокуратури та відповідно до посадових обов`язків, маючи можливість безпосередньо здійснювати розслідування кримінальних проваджень, позивач у розумінні Закону України «Про прокуратуру» міг відноситися до слідчого органу прокуратури.

Зокрема, під час нового розгляду справи суду першої інстанції підлягає з`ясувати зміни до штатного розпису Генеральної прокуратури, які були чинними на час звільнення позивача і чи функціонували слідчі підрозділи у Генеральній прокуратурі та чи міг позивач займати в них посаду слідчого чи виконувати обов`язки слідчого.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.09.2022 року справу №640/22934/19 передано на розгляд судді Окружного адміністративного суду міста Києва Аблову Є.В.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.10.2022 року прийнято справу №640/22934/19 до провадження та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

13.12.2022 року Верховною Радою України прийнято Закон України №2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду», статтею 1 якого ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва.

Пунктом 1 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону визначено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

14.12.2022 року вказаний Закон опубліковано в газеті «Голос України» №254 та набрав чинності 15.12.2022 року.

26.04.2023 року на адресу Київського окружного адміністративного суду від Окружного адміністративного суду міста Києва надійшли матеріали адміністративної справи №640/22934/19, які 27.04.2023 року за результатами автоматизованого розподілу передані на розгляд судді Балаклицькому А.І.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02.05.2023 року суддею Балаклицьким А.І. прийнято до провадження адміністративну справу №640/22934/19, розгляд якої призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

Згідно з копією Трудової книжки НОМЕР_1 , ОСОБА_1 з 2005 року працював в органах прокуратури на слідчих посадах, та з 14.08.2019 року наказом Генерального прокурора України позивача призначено на посаду начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.

У зв`язку з набранням 25.09.2019 року чинності Законом України від 19.09.2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», позивач 11.10.2019 року надіслав Генеральному прокурору заяву про переведення на рівнозначну посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, що підтверджується накладною Укрпошти №0100173725790 та фіскальним чеком від 11.10.2019 року.

При цьому, уважаючи форму заяви, яка розміщена у Додатку 2 до Порядку про проходження прокурорами атестації, такою, що порушувала його права, позивач згоди на проведення такої атестації у цій заяві не надавав.

Вказану заяву отримано Генеральною прокуратурою України 15.10.2019 року о 09 год. 43 хв., що підтверджується роздруківкою відстеження поштового відправлення за трек номером 0100173725790 із сайту Укрпошти.

Наказом Генерального прокурора від 22.10.2019 року № 1173ц на підставі статті 9, пункту 2 частини другої статті 41 Закону України «Про прокуратуру», підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», ОСОБА_1 звільнено з посади начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 23.10.2019 року.

Вважаючи наказ Генерального прокурора про звільнення незаконним, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Згідно з частиною п`ятою статті 253 Кодексу адміністративного судочинства України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов`язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, відповідь на відзив та додаткові пояснення, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, з урахуванням мотивів направлення Верховним Судом справи на новий розгляд, суд дійшов наступних висновків.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України від 14.10.2014 року №1697-VII «Про прокуратуру» (далі також - Закон № 1697-VII).

Відповідно до статті 1 Закону №1697-VII прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

За приписами статті 131-1 Конституції України прокуратура в Україні здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Водночас пунктом 9 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України (у редакції Закону України від 02.06.2016 року №1401-VIII) обумовлено, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію досудового розслідування до початку функціонування органів, яким законом будуть передані відповідні функції, а також функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян, - до набрання чинності законом про створення подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій.

Зазначені перехідні положення Конституції України в частині виконання прокуратурою функції досудового розслідування знайшли своє продовження у пункті 1 розділу X «Прикінцеві положення» і пункті 1 розділу«Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України (далі також КПК України), якими закріплені повноваження слідчих органів прокуратури щодо здійснення досудового розслідування у кримінальних провадженнях, які відповідно до частин четвертої і п`ятої статті 216 цього Кодексу підслідні слідчим органів державного бюро розслідувань і детективам Національного антикорупційного бюро України, - до дня початку діяльності Державного бюро розслідувань України, але не пізніше п`яти років з дня набрання чинності цим Кодексом, та до дня початку діяльності Національного антикорупційного бюро України, але не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Кодексом відповідно.

Аналогічна норма щодо здійснення слідчими органів прокуратури досудового розслідування у визначеному КПК України порядку до початку діяльності державного бюро розслідувань, але не пізніше п`яти років після набрання чинності цим Кодексом закріплена в пункті 4 розділу XIII «Перехідні положення» Закону №1697-VII.

При цьому відповідно до пункту 5 розділу XIII «Перехідні положення» Закону №1697-VII положення цього Закону, в тому числі статті 86, що регулює пенсійне забезпечення працівників органів прокуратури, поширюється на слідчих органів прокуратури до початку діяльності державного бюро розслідувань.

Державне бюро розслідувань розпочало свою діяльність з 27.11.2018 року, про що офіційно повідомлено в газеті «Урядовий кур`єр» від 23.11.2018 року №221 (6337).

Таким чином, до 27.11.2018 року прокуратура продовжувала виконувати відповідно до чинних законів функцію досудового розслідування у підслідних їй кримінальних провадженнях, а на її слідчих поширювалися положення Закону №1697-VII.

Наказом Генеральної прокуратури України від 23.08.2018 року №168 затверджено Положення про Головне слідче управління Генеральної прокуратури України (далі також - Положення).

За змістом пунктів 1.1 і 3.1 цього Положення Головне слідче управління Генеральної прокуратури України (далі - Головне управління) є самостійним структурним підрозділом Генеральної прокуратури України (на правах Департаменту), одним із основних завдань якого є організація та проведення відповідно до вимог пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» КПК України та пункту 9 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України досудового розслідування кримінальних правопорушень.

Згідно з пунктом 2.1 Положення до складу Головного управління, зокрема, входять: управління з розслідування особливо важливих справ, управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, управління з розслідування кримінальних проваджень у сфері економіки, управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, кожне з яких діє у складі відповідних відділів.

Пунктом 4.1 Положення визначено повноваження вказаних управлінь (слідчих управлінь) та їхніх структурних підрозділів (слідчих відділів), крім організаційно-методичних відділів та відділів документального забезпечення, як органів досудового розслідування відповідно до КПК України.

Відповідно до пункту 5.6.1 Положення начальники слідчих відділів виконують, зокрема: повноваження курівника органу досудового розслідування та інші повноваження, передбачені КПК України; за дорученням керівництва Генеральної прокуратури України, Головного управління та управлінь особисто здійснюють досудове розслідування у кримінальному провадженні чи очолюють групу слідчих тощо.

Так, згідно з пунктом 8 частини першої статті КПК України керівник органу досудового розслідування - начальник Головного слідчого управління, слідчого управління, відділу, відділення органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу Державного бюро розслідувань, Головного підрозділу детективів, підрозділу детективів, відділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України та його заступники, які діють у межах своїх повноважень.

Пунктом 19 частини першої статті 3 КПК України встановлено, що сторони кримінального провадження - з боку обвинувачення: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом; з боку захисту: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники.

Статтею 36 КПК України врегулювано статус прокурора у кримінальному провадженні в якості сторони обвинувачення.

В свою чергу, окремий статус має й керівник органу досудового розслідування, що визначено статтею 39 КПК України. Зокрема, згідно з частиною третьою цієї статті, керівник органу досудового розслідування зобов`язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які даються у письмовій формі. Невиконання керівником органу досудового розслідування законних вказівок та доручень прокурора, наданих у порядку, передбаченому цим Кодексом, тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Отже, з аналізу викладених положень КПК України, безпідставним є ототожнення статусу та повноважень керівника органу досудового розслідування та прокурора.

Враховуючи викладене, в розумінні пункту 8 частини першої статті 3 КПК України, позивач, як начальник четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, мав змогу та виконував обов`язки керівника органу досудового розслідування, службове становище і процесуальний статус якого, з огляду на приписи статей 36 і 39 КПК України, статей 22-26 Закону №1697-VII, є відмінними від правового статусу прокурора.

В свою чергу, у поясненнях від 14.11.2022 року за вх. №03-14/11167/22 наявність у позивача статусу прокурора відповідач обґрунтовує пунктом 6 частини першої статті 15 Закону №1697-VII із посиланням на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 08.06.2022 року у справі №640/21878/19.

Разом з тим, суд вважає, що вказане відповідачем посилання не є релевантним до спірних правовідносин в цій справі, оскільки, позивач у справі №640/21878/19 перебував на посаді заступника начальника управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України, що не є за функціональними обов`язками тотожною посаді начальника відділу управління Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, яку обіймав позивач у справі, що розглядається.

Зі змісту пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі також Закон №113-ІХ в редакції, чинній на час звільнення позивача) висновується, що на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII можуть бути звільнені лише прокурори у визначених цим пунктом випадках, які на день набрання чинності Законом №113-ІХ займали посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах.

Пунктом 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ (в редакції до чинній до внесення змін Законом України від 15.06.2021 року № 1554-IX «Про внесення змін до розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ») передбачено, що слідчі органів прокуратури можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Проте, Законом № 113-ІХ, в редакції чинній на час звільнення позивача (до внесення змін Законом № 1554-IX), не передбачено підстав за яких може бути звільнено слідчих органів прокуратури.

У подальшому це питання було врегульовано законодавцем шляхом внесення відповідних змін до розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» Законом України від 15.06.2021 року № 1554-IX.

У контексті наведеного необхідно зазначити, що Верховним Судом у постанові від 21.07.2022 року у справі № 640/22657/19 надавалася оцінка поширенню пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII і підпункту 1 пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 113-ІХ (в редакції чинній до внесення змін Законом № 1554-IX) на слідчих органів прокуратури.

Зокрема, Верховним Судом зазначено, що пунктом 9 Розділу XV «Перехідні положення» Конституції України (у редакції Закону України від 02.06.2016 року № 1401-VIII) передбачено, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію досудового розслідування до початку функціонування органів, яким законом будуть передані відповідні функції.

З матеріалів справи судом встановлено, що згідно з наказом Генеральної прокуратури України від 23.10.2019 року №241 «Про розподіл обов`язків між керівництвом Генеральної прокуратури України», за стан організації роботи з питань, зокрема, Головного слідчого управління, відповідає заступник Генерального прокурора Головний військовий прокурор Чумак В.В.

Крім того, відповідно до наказу від 21.11.2019 року №294 «Про проведення позачергової інвентаризації матеріалів досудового розслідування у кримінальних провадженнях, які розслідуються слідчими Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України» створено інвентаризаційну комісію та затверджено її персональний склад, до якого, серед інших, включено ОСОБА_2 виконувача обов`язки начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.

Вказані обставини свідчать про функціонування слідчих підрозділів у Генеральній прокуратурі на день звільнення позивача з посади та після його звільнення.

Таким чином, позивач, обіймаючи посаду начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України не виконував повноваження прокурора, передбачені КПК України і Законом №1697-VII, а отже, не мав статусу прокурора, що виключало можливість застосування до нього станом на день звільнення (22.10.2019 року) положень Закону №1697-VII, в тому числі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону щодо звільнення прокурора з посади з підстави ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Подібного висновку щодо поширення з початком роботи Державного бюро розслідувань, а саме: з 27.11.2018 року, дії норм Закону №1697-VII виключно на прокурорів та відсутності підстав для їх застосування після цієї дати, зокрема в частині дисциплінарної відповідальності, до керівника органу досудового розслідування (слідчих органів прокуратури) дійшла й Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів у рішенні від 11.09.2019 року №272дп-19.

Так само приписи пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що визначали порядок звільнення прокурорів на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII під час проведення їхньої атестації, стосувалися виключно прокурорів. При цьому системний аналіз положень Закону №113-ІХ у взаємозв`язку з положеннями Закону №1697-VII не дає підстав для висновку про ототожнення законодавцем у тексті Закону №113-ІХ понять прокурора і слідчого прокуратури в єдиному терміні «прокурори», на чому наполягає відповідач у своїх процесуальних заявах по суті спору.

Так, норма пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, яка була єдиною в цьому Законі станом на час виникнення спірних правовідносин, що стосувалася слідчих органів прокуратури і передбачала можливість їх переведення на посаду прокурора у реформованих органах прокуратури за умови успішного проходження ними атестації, не означала застосування до таких осіб усіх професійних процедур, обов`язкових для посади прокурора, а також можливість звільнення їх з посад слідчих в разі непроходження або неуспішного проходження атестації для зайняття посади прокурора.

У цьому контексті слід також звернути увагу на приписи статті 38 Закону №1697-VII, яка встановлює правила переведення прокурорів з одного органу прокуратури до іншого, проте не передбачає переведення на посаду прокурора інших осіб, які не мають такого статусу.

З дослідженої судом трудової книжки ОСОБА_1 убачається, що позивач протягом усієї служби в органах прокуратури жодного дня не був прокурором, обіймаючи посаду слідчого прокуратури.

За наведених обставин суд дійшов висновку, що питання подальшого перебування ОСОБА_1 на посаді начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, яке не було вирішено до 27.11.2018 року, після цієї дати мало вирішуватися в інший спосіб, аніж звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, навіть у разі подання ним заяви про проходження атестації, яка б відповідала вимогам Закону №113-ІХ та пунктам 9, 10 розділу І Порядку про проходження прокурорами атестації.

Отже, враховуючи викладене, суд визнає протиправним та скасовує наказ Генерального прокурора України від 22.10.2019 року №1173ц про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 23.10.2019 року.

Згідно з частиною другою статті 21 та частини першої статті 23 Загальної декларації прав людини кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Частиною другою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначених у частині першій статті 235 та статті 240-1 КЗпП України, позаяк встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд приймає рішення про поновлення працівника на попередній роботі.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про поновлення позивача в органах прокуратури та на посаді начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України з 24.10.2019 року, згідно спірному наказі останнім робочим днем є 23.10.2019 року.

Щодо вимоги позивача про поновлення останнього на рівнозначній посаді, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Така правова позиція є усталеною у судовій практиці. Верховним Судом України в постанові від 28.10.2014 року у справі №21-484а14 сформульовано правову позицію, з якою погодився Верховний Суд у своїх постановах від 16.05.2019 року у справі №823/5361/15 та від 16.05.2019 року у справі №820/10744/15, за якою у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Відповідно до змісту частини другою статті 40 та частини першої статті 235 КЗпП України передбачено можливість поновлення незаконно звільненого працівника на посаді, яку він займав, та в органі, з якого його звільнено.

Отже, позовні вимоги в частині поновлення позивача на рівнозначній посаді задоволенню не підлягають.

Щодо розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі також - Порядок № 100).

Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку № 100.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

У пункті 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» № 13 від 24.12.1999 зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з пунктом 10 Постанови №100, який був чинним до 11.12.2020 року (надалі був скасований згідно постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100, набрала законної сили 12.12.2020 року), у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

В свою чергу, суд вважає за необхідним зазначити, що згідно з пунктом 3 Розділу ІІ Закону №113-IX передбачено, що за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури (Постанова Кабінету Міністрів України № 505 від 31.05.2012 року «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури»).

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 року № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів», яка набрала чинності 16.01.2020 року (далі також - Постанова № 1155), затверджено посадові оклади прокурорів Офісу Генерального прокурора.

Разом з тим, оскільки доказів переведення позивача до Офісу Генерального прокурора матеріали справи не містять, суд вважає, що положення Постанови №1155 до розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах цієї справи застосуванню не підлягають.

З огляду на викладене, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться судом шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Відповідно до довідки Офісу Генерального прокурора від 03.09.2020 року №21-102зп, сума середньоденної заробітної плати позивача без урахування обов`язкових відрахувань складає 2 148, 14 грн.

Оскільки днем звільнення позивача є 24.10.2019 року, справу вирішено по суті 18.09.2023 року, то на період часу вимушеного прогулу позивача з 24.10.2019 року по 18.09.2023 року (включаючи перший та останній день цього проміжку) припадає всього 974 робочих днів.

З урахуванням викладеного, стягненню з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.10.2019 року по 18.09.2023 року у сумі 2 092 288, 36 грн. (2148,14 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 974 днів (робочі дні за час вимушеного прогулу)) з відповідним відрахуванням обов`язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.

Судом звернуто увагу, що у своїх поясненнях від 14.11.2022 року за вх.№03-14/111167/22 відповідач наголошує на повному виконанні судового рішення суду апеляційної інстанції у цій справі в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 2 169 341,18 грн., з огляду на що, просить відмовити у стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу за результатами нового розгляду справи.

В свою чергу, з цього питання, суд дійшов наступних висновків.

Так, з матеріалів справи судом встановлено, що на виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.06.2021 року у цій справі №640/22934/19 Окружним адміністративним судом міста Києва 17.06.2021 року видано виконавчий лист в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 2 169 341,18 грн. (два мільйони сто шістдесят дев`ять тисяч триста сорок одна гривня вісімнадцять копійок), що є більшою ніж розрахована судом сума середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу за результатами нового розгляду.

Матеріали справи містять меморіальний ордер від 12.08.2021 року №183046657 про безспірне списання з відповідного рахунку Офісу Генерального прокурора на підставі виконавчого листа від 17.06.2021 року №640/22934/19 на користь ОСОБА_1 1 746 319, 65 грн., що спростовує твердження відповідача у поясненнях про повне безспірне списання суми, визначеної судом апеляційної інстанції до стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача.

Разом з тим, зазначені відповідачем обставини часткового виконання судового рішення суду апеляційної інстанції, яке в подальшому скасовано постановою Верховного Суду від 23.09.2022 року у цій справі, не нівелюють обов`язку суду під час нового розгляду здійснити розрахунок суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у разі, якщо суд дійшов висновку про поновлення позивача на роботі.

В свою чергу, відповідача не позбавлено права скористатися можливими процесуальними механізмами, передбаченими Кодексом адміністративного судочинства України, для вирішення питання виконання скасованого судом касаційної інстанції судового рішення.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Таким чином, на виконання вимог статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва допускає до негайного виконання рішення в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць, яка, згідно з довідкою Офісу Генерального прокурора від 03.09.2020 року №21-102зп, складає 45110,94 грн., та поновлення ОСОБА_1 на посаді.

Згідно статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За приписами статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з положеннями статті 75 Кодексу адміністративного судочинства України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Hirvisaari v. Finland від 27.09.2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Крім того, судом враховується, що згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також доводи позивача та відповідачів щодо заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог з метою ефективного забезпечення захисту прав позивача.

З огляду на звільнення позивача від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», а докази понесення сторонами інших судових витрат у матеріалах справи відсутні, розподіл судових витрат судом не здійснюється.

Керуючись статтями 6, 9, 12, 73-80, 241, 245, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України від 22.10.2019 року №1173ц.

Поновити ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2019 року.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_2 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 2 092 288, 36 грн. (два мільйони дев`яності дві тисячі двісті вісімдесят вісім грн. 36 коп.).

Допустити негайне виконання рішення Київського окружного адміністративного суду в частині поновлення ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді начальника четвертого відділу з розслідування кримінальних проваджень управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2019 року.

Допустити негайне виконання рішення Київського окружного адміністративного суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у сумі 45 110,94 грн. (сорок п`ять тисяч сто десять грн. 94 коп.).

В решті відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Балаклицький А. І.