Рішення № 114547509, 31.10.2023, Оболонський районний суд міста Києва

31.10.2023 Справа № 756/2202/20

Ун.№756/2202/20

Пр.№2/756/132/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 жовтня 2023 року Оболонський районний суд м.Києва в складі:

головуючого судді Майбоженко А.М.

секретаря Приходько К.А.

за участю

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «СІНЕВО УКРАЇНА», ОСОБА_4 , Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства про визнання договору недійсним, скасування реєстрації договору,

В С Т А Н О В И В:

Позивачка ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_4 , ТОВ «Сінево Україна» про визнання недійсним договору №11/11/08-1 про створення за замовленням і використання твору від 11.11.2008, що укладений між відповідачами та визнання недійсним рішення про реєстрацію договору, який стосується права автора на твір №3384 від 05.05.2017 і виключення відомостей про реєстрацію зазначеного вище договору з Державного реєстру договорів, які стосуються права автора на твір.

Заявлені вимоги обґрунтовані тим, що позивач разом з ОСОБА_5 є співавтором серії творів « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (далі за текстом - Лінійка), яка була створена в 2002 році.

Відповідно до договору про передання (відчуження) майнових прав від 14.03.2013 ОСОБА_5 передав позивачці виключні майнові права на цю Лінійку.

В вересні 2019 з матеріалів цивільної справи №756/453/17 за позовом ОСОБА_3 до ТОВ «Сінево Україна» про стягнення компенсації за порушення авторського права, позивачу стало відомо про укладення між відповідачами оспорюваного договору, згідно якого відповідач ОСОБА_4 за замовленням ТОВ «Сінево Україна» створила і передала (відчужила) майнові права на літературний твір «ІНФОРМАЦІЯ_2», який є повним відображенням твору, майнові права на який належать позивачу.

Цей договір був зареєстрований у Державній службі інтелектуальної власності на підставі рішення №3384 від 05.05.2017.

Позивач вважає, що цей договір створений відповідачами виключно з метою введення в оману суду у справі №756/453/17, є фіктивним без реального наміру створення правових наслідків у зв`язку з чим має бути визнаний судом недійсним.

У відзиві на позов відповідач ТОВ «Сінево Україна» просить відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що позивачем не доведено порушення її прав укладанням між відповідачами спірного договору, не спростовано презумпцію правомірності правочину, договір не є фіктивним, оскільки спрямований на настання реальних наслідків, оскільки відповідач ТОВ «Сінево Україна» використовує об`єкт авторського права, майнові права на який отримав на підставі спірного договору, що визнається у позові і представником позивачки. Крім того, позивачці належать майнові права на брошуру «Маркерная диагностика вирусных гепатитов (практическое руководство)» 2002 року, а за спірним договором передано були майнові права на письмовий твір наукового характеру «ІНФОРМАЦІЯ_2».

У відзиві на позов відповідач ОСОБА_4 зазначено, що вона має значний досвід професійної діяльності у сфері лабораторних і діагностичних захворювань людини та співпрацювала з різними медичними закладами, зокрема ТОВ «Сінево Україна». У 2008 році ОСОБА_4 отримала можливість практичної перевірки вироблених напрацювань щодо діагностування гепатитів та вивчення питань класифікації методів їх діагностики і створила спосіб експрес-інтерпретації результатів аналізів та лабораторних критеріїв діагностики гепатитів завдяки допоміжного додатку до результатів аналізів - діагностичної лінійки. Основу зазначеного способу становить швидка та незалежна інтерпретація результатів аналізів завдяки якому можливо було б лікарю визначити діагноз на короткий проміжок часу та, не користуючись жодними додатковими джерелами інформацій, призначити вид та/або стадію захворювання на основі отриманих результатів аналізів. Оскільки напрацювання пані ОСОБА_6 щодо розробки діагностичної лінійки зацікавили ТОВ «Сінево Україна», останнє запропонувало пані ОСОБА_6 передати виключні майнові права на частину таких напрацювань на користь ТОВ «Сінево Україна». Результатом такої пропозиції стало укладення 11 листопада 2008 року договору №611/11/08-1, за яким Твором був літературний письмовий твір наукового характеру «ІНФОРМАЦІЯ_2» призначений для оптимізації роботи у сфері медицини та фармації В результаті належного виконання договору ОСОБА_4 на підставі Акту від 09 грудня 2008 року передала Твір та всі майнові права, що випливають з Твору , на користь ТОВ «Сінево Україна». Вважає, що укладений договір повністю відповідає вимогам чинного законодавства.

Від Державної організації «Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій» на адресу суду надійшов відзив, у якому вважає заявлені вимоги безпідставними, рішення про реєстрацію договору законним. Зазначає, що позивачем не доведено тверджень щодо повного відображення науковим літературним твором «ІНФОРМАЦІЯ_2» твору « ІНФОРМАЦІЯ_1 », оскільки не надано висновку експерта з цього приводу. Крім того, позивачем не доведено, що спірний договір порушує її права

Представник позивача в судовому засіданні заявлені вимоги підтримала, просила їх задовольнити.

Представник відповідача ТОВ «Сінево Україна» в судовому засіданні проти задоволення вимог заперечував, просив позовну заяву залишити без задоволення з підстав, зазначених у відзиві, додатково зазначивши, що авторство ОСОБА_3 щодо спірної Лінійки не підтверджено доказами.

Інші учасники справи до суду в судове засідання 17.10.2023 не з`явились, суд ухвалив розглядати справу за їх відсутності.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Позивачем надано суду примірник твору « ІНФОРМАЦІЯ_1 », 2002 року, авторами якого є позивачка і ОСОБА_5 , якому присвоєно ISBN 966-508-226-4.

Міжнародний стандартний номер книги (ISBN = International Standard Book Number) - універсальний ідентифікаційний код, який проставляється на книгах і брошурах на різних носіях інформації незалежно від способу їх виготовлення, каналів розповсюдження, обсягу та накладів. ISBN є супровідним елементом видання, починаючи з моменту його виготовлення, та обов`язковим атрибутом видавничого оформлення.

ISBN є обов`язковим основним елементом в межах сучасного міжнародного та міжбібліотечного книгообміну, а також книжкової торгівлі, оскільки однозначно й безпомилково ідентифікує лише одне неперіодичне видання (незалежно від кількості його примірників) одного конкретного видавця, є унікальним і використовується тільки для цього видання.

В Україні функцію національного агентства ISBN виконує Державна наукова установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова», що в межах своєї компетенції забезпечує впровадження системи ISBN, контролює правильність її функціонування, провадить консультаційну діяльність, надає ідентифікатори видавцям, а також виробникам окремих видів аудіо-, візуальної, аудіовізуальної продукції і надає їм у користування відповідні номери ISBN.

ISBN надають книгам і брошурам, підготовку і випуск яких здійснюють видавці (самостійно або разом із зарубіжними партнерами, а також міжнародними організаціями, членом яких є Україна, незалежно від місця виготовлення накладу), що як суб`єкти видавничої справи внесені до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

Згідно листа Державна наукова установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова» (а.с.44), ISBN 966-508-226-4 Робочого групою з впровадження в Україні Міжнародної стандартної нумерації друкованих видань Міністерства України у справах преси та інформації було надано в користування (лист від 12.07.1996 р. N° 2 (Пр.)-056) Товариству з обмеженою відповідальністю "Лебідь" (вул.Чикирисова, 34, м. Донецьк, 83062). Станом на 05.11.2019 обов?язковий примірник видання з. ISBN 966-508-226-4 у вихідних відомостях, випущеного у світ Товариством з обмеженою відповідальністю "Лебідь", до Книжкової палати України видавцем не доставлений і державну бібліографічну реєстрацію не пройшов.

Зазначене, з огляду на комплекс наданих суду доказів, дає змогу дійти висновку про те, що під ISBN 966-508-226-4 в 2002 році дійсно було опубліковано примірник твору « ІНФОРМАЦІЯ_1 », авторами якого є позивачка і ОСОБА_5 .

Сам по собі факт того, що видавництвом обов`язковий примірник видання з. ISBN 966-508-226-4 до Книжкової палати України не доставлений і державну бібліографічну реєстрацію не пройшов не спростовує факту його публікації у 2002 році.

Крім того, принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний

Аналогічні висновки вкладені у постанові Касаційного господарського суду від 2.10.2018 у справі №910/18036/17 та від 23.10.2019 у справі №917/1307/18 (п.41).

Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. п.43 постанови КГС від 23.10.2019 у справі №917/1307/18).

Тому, суд вважає, що саме лише посилання сторони відповідача на те, що за відсутності обов`язкового примірнику видання з. ISBN 966-508-226-4 у Книжковій палаті України свідчить про сумнівність доказів, наданих стороною позивача на підтвердження факту публікації твору, не достатньо для спростування того, що це видання було опубліковано у 2002 році у видавництві ТОВ «Лебідь».

Судом було оглянуто обидва примірника твору, які були надані сторонами, а саме: позивачем - «Маркерная диагностика вирусных гепатитов (практическое руководство і відповідачем- Інтерактивна лінійка інтерпретацій вірусних гепатитів з діагностичними маркерами, які є схожими між собою за формою, змістом інформації, особливостями застосування, системою відображення тексту та даних. Відмінними між ними є кольорове оформлення.

При цьому, класифікація гепатитів, що відображена в Інтерактивній лінійці інтерпретацій вірусних гепатитів з діагностичними маркерами, згідно виноски отримана саме з навчального посібника ОСОБА_3 « ІНФОРМАЦІЯ_3» за 2010 рік.

Судом було переглянуто примірник твору, який згідно заяви про реєстрацію спірного Договору, був наданий відповідачами Державній службі інтелектуальної власності України, який ідентичний тому, що наявний в матеріалах справи і також містить зірочку на обкладинці Лінійки гепатитів, але не має тієї зноски, про яку зазначено судом вище.

Це, на думку суду, підтверджує те, що примірник письмового твору, який за спірним у цьому провадженні договорі від 11.11.2008 року був створений та майнові права на який було передано ТОВ «Сінево Україна», був виготовлений вже після публікації навчального посібника ОСОБА_3 «ІНФОРМАЦІЯ_3» за 2010 рік, оскільки будь-яких доказів які б дозволяли суду інакше тлумачити наявність зірочки, яка передбачає зноску, суду не надано.

В провадженні Оболонського районного суду м.Києва перебувала цивільна справа за ун.№765/453/17 за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «СІНЕВО УКРАЇНА», Товариства з обмеженою відповідальністю «СІНЕВО ЦЕНТРАЛ ЛАБ УКРАЇНА», БЛАГОДІЙНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ «СІНЕВО-МЕДІКАВЕР ФУНДАЦІЯ», Товариства з обмеженою відповідальністю «СІНЕВО СХІД» про стягнення компенсації за порушення авторського права. Рішенням суду від 05.06.2020 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції було залишено без змін постановою колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Київського апеляційного суду від 23.11.2020.

Аналіз наданих суду доказів дозволяє встановити те, що реєстрація спірного договору від 11.11.2008 у Державній службі інтелектуальної власності України проведена 05.05.2017, тобто вже після відкриття провадження у справі за ун.№756/453/17 і наявності претензій зі сторони позивача щодо використання Лінійки та ініціювання нею судового захисту права автора.

Частиною 1 ст. 41 Конституції України передбачено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності.

Згідно з ч. 1 ст. 54 Конституції України, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв`язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Відповідно до ч. 2 ст. 54 Конституції України, кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Як вбачається зі ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (далі - Закон № 3792-XII) об`єктами авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме зокрема літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті тощо). Охороні за цим Законом підлягають всі твори, зазначені у частині першій цієї статті, як оприлюднені, так і не оприлюднені, як завершені, так і не завершені, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо). Передбачена цим Законом правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі.

Згідно ст. 7 Закону суб`єктами авторського права є автори творів, зазначених у ч. 1 ст. 8 цього Закону, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 11, ч. 1 ст. 13, ч.ч. 1, 2, 3 ст. 15 Закону первинним суб`єктом, якому належить авторське право, є автор твору. Авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення. Для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей. Співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір. До майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб`єктом авторського права. Виключне право на використання твору автором (чи іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом. Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти зокрема відтворення творів; публічне виконання і публічне сповіщення творів.

Згідно з частиною першої статті 423 ЦК України особистими немайновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об`єкта права інтелектуальної власності;

2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об`єкта права інтелектуальної власності;

3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Відповідно до статті 438 ЦК України автору твору належать особисті немайнові права, встановлені статтею 423 цього Кодексу, а також право:

1) вимагати зазначення свого імені у зв`язку з використанням твору, якщо це практично можливо;

2) забороняти зазначення свого імені у зв`язку з використанням твору;

3) обирати псевдонім у зв`язку з використанням твору;

4) на недоторканність твору.

Згідно з частиною першою статті 14 Закону автору належать такі особисті немайнові права:

1) вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо;

2) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом;

3) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання;

4) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.

Відповідно до частини першої статті 424 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на використання об`єкта права інтелектуальної власності;

2) виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об`єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Статтею 440 ЦК України передбачено, що майновими правами інтелектуальної власності на твір є:

1) право на використання твору;

2) виключне право дозволяти використання твору;

3) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Відповідно до частини першої статті 15 Закону до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать:

а) виключне право на використання твору;

б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

Згідно з частиною третьою статті 423 ЦК України особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності. При цьому відповідно до частини 2 статті 14 Закону особисті немайнові права автора не можуть бути передані (відчужені) іншим особам; частиною другою статті 201 ЦК України авторство віднесене до особистих немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством.

Позивачка звертаючись до суду з цим позовом обґрунтовує його тим, що укладання спірного договору та його реєстрація порушує її особисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності, а сам договір є фіктивним.

Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 757/12646/16, від 28 лютого 2018 року у справі №909/330/16, від 01 листопада 2018 року в справі № 910/18436/16.

Відповідно ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Положеннями ст.ст. 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з роз`ясненнями абзацу п`ятого п. 5 постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Отже, виходячи з положень цивільного законодавства, заінтересованою особою, яка наділена правом оспорювати правочин, що укладений без її участі між іншими особами, є та особа права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Водночас згідно з пунктом 2 частини першої статті 440 ЦК України до майнових прав інтелектуальної власності на твір віднесено виключне право дозволяти використання твору; відповідно до пункту «б» частини першої статті 15 Закону до майнових прав належить виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 ЦК України.

Статтею 16 ЦК України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 зі справи №912/1856/16, від 14.05.2019 зі справи № 910/11511/18.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

При розгляді справи, з огляду на комплекс наданих сторонами доказів, суд вважає, що між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 існує спір щодо авторства творів, які представлені суду у вигляді «Маркерная диагностика вирусных гепатитов (практическое руководство)» (авторства ОСОБА_3 ) і Інтерактивна лінійка інтерпретацій вірусних гепатитів з діагностичними маркерами (авторства ОСОБА_4 ).

Дослідженню при вирішенні цього питання підлягають обставини щодо первинного поширення творів ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , наявності чи відсутності між ними суттєвих відмінностей, наявність або відсутність часткового використання одного твору при створенні іншого, що не є предметом доказування у цій справі. Дослідження судом цих обставин, з огляду на зміст пред`явлених у справі позовних вимог, порушуватиме принцип диспозитивної і змагальності сторін в цивільному процесі, що є неприпустимим з огляду на завдання цивільного судочинства, визначені процесуальним законом.

Отже, за відсутності доказів щодо вирішення спору щодо авторства твору, суд вважає, що ОСОБА_3 не є тією заінтересованою особою, яка вправі захищати свої права шляхом пред`явлення вимог про визнання недійсним договору, стороною у якому вона не є. Крім того, обраний нею спосіб захисту права не є ефективним, оскільки визнання цього договору недійсним, жодним чином не відновить її права як автора твору за наявності твору іншого автора до спростування того, що твір ОСОБА_3 використаний повністю чи частково при створенні твору ОСОБА_4 .

З цих підстав, суд вважає правильним відмовити у задоволенні заявлених у цій справі позовних вимог щодо визнання недійсними договору №11/11/08-1 від 11.11.2008 і рішення про реєстрацію договору, виключення відомостей про реєстрацію зазначеного вище договору з Державного реєстру договорів, які стосуються права автора на твір.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 5, 12, 13, 81, 89, 259, 263, 264, 265 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В

Позовні вимоги ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «СІНЕВО УКРАЇНА», ОСОБА_4 , Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства про визнання договору недійсним, скасування реєстрації договору- залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання його повного тексту до Київського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя А.М. Майбоженко