Рішення № 114459360, 26.10.2023, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2023 року Справа № 160/25403/23

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Лозицької І.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа: Державна судова адміністрація України, третя особа: Державна казначейська служба України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа: Державна судова адміністрація України, третя особа: Державна казначейська служба України, в якому просить суд:

- визнати протиправними дії територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо нарахування та виплати судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період 01.07.2023 року по 01.10.2023 року обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2022 року в розмірі 2 102 грн. 00 коп.;

- зобов`язати провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2023 року, а саме в сумі 2 684 грн. 00 коп., щомісячних доплат за вислугу років в розмірі 20% від посадового окладу, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 01.07.2023 року по 01.10.2023 року;

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць;

- зобов`язати територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, як суб`єкта владних повноважень, не на користь яких ухвалене судове рішення, подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначила, що працює на посаді судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області. При цьому, суддівська винагорода нарахована та виплачена відповідачем за період з 01.07.2023 року по 01.10.2023 року, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 01 січня 2022 року, в розмірі 2102,00 грн. Водночас, позивач посилається на те, що відповідно до приписів Закону України "Про державний бюджет України на 2023 рік" установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 2023 рік у розмірі 2684,00 грн,

Тому, позивач стверджує, що розмір виплаченої їй винагороди не відповідає розміру, встановленому спеціальним Законом, що в свою чергу призвело до зменшення розміру суддівської винагороди і, відповідно, порушення її прав та гарантій.

Ухвалою суду від 04.10.2023 року було відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

13.10.2023 р. представником Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області подано до суду відзив на позовну заяву, в тексті якого зазначено, що Законом № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» визначено базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду, який становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. При цьому, представник відповідача вказує, що норма частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII є бланкетною, оскільки встановлює лише кількість прожиткових мінімумів для обчислення базового розміру посадового окладу судді місцевого суду (30), але не встановлює розміру прожиткового мінімуму, який необхідний для цього. Таким чином, нормативним доповненням до зазначеної статті є відповідні законодавчі положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" від 03 листопада 2022 року №2710-ІХ (далі - Закон №2710-ІХ). Так, статтею 7 Закону №2710-ІХ установлено у 2023 році прожитковий мінімум на одну особу становить в розрахунку на місяць 2589 грн. Зокрема, представник відповідача зазначає, що оскільки стаття 7 Закону №2710-ІХ містить спеціальну норму щодо розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 грн, то відсутні підстави для застосування іншої (загальної) норми статті 7 Закону №2710-ІХ, якою установлено, що у 2023 році розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 1 січня становить 2684 грн. Таким чином, за наявності в спеціальному законі (який встановлює конкретні розміри прожиткового мінімуму на 1 січня календарного року) спеціальної норми щодо розміру прожиткового мінімуму для визначення базового розміру посадового окладу судді, територіальне управління не вправі було застосовувати загальну норму щодо розміру прожиткового мінімуму для (всіх інших) працездатних осіб, навіть якщо розмір прожиткового мінімуму в загальній нормі більший за розмір прожиткового мінімуму в спеціальній нормі. З огляду на вказане, відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Станом на дату розгляду справи третя особа: Державна судова адміністрація України, третя особа: Державна казначейська служба України не скористалась правом щодо надання письмових пояснень по даній справі, у відповідності до норм КАС України.

Відтак, позиція останніх стосовно даної справи суду невідома.

Дослідивши матеріали справи та надані докази, проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов таких висновків.

Указом Президента України «Про призначення суддів» №425/2016 від 29 вересня 2016 року позивача ОСОБА_1 , призначено на посаду судді Сєвєродонецького міського суду Луганської області строком на п`ять років, що підтверджується копією Указу, яка додається до позову.

Наказом Голови Сєвєродонецького міського суду Луганської області № 105/K від 12.10.2016 року позивача ОСОБА_1 зараховано до штату Сєвєродонецького міського суду Луганської області, що підтверджується копією наказу, яка додається до позову.

На виконання рішення Голови Верховного суду № 273/0/149-22 від 05.07.2022 року «Про відрядження судді Сєвєродонецького міського суду Луганської області» позивача ОСОБА_1 відряджено до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області, про що винесено наказ Голови Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області №177-К від 11.07.2022 року, що підтверджується копією наказу, який міститься в матеріалах справи.

Вказаним наказом вважати суддю Журавель Т.С. такою, що приступила до виконання повноважень судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області з 12.07.2022р..

За період з 01.07.2023р. по 01.10.2023 року відповідач нараховував позивачу суддівську винагороду, для визначення суми якої використовувалася величина "розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2023 року", у розмірі 2 102,00 гривні.

При цьому, як стверджує позивач, відповідач повинен був нарахувати та виплатити суддівську винагороду, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб у 2023р., встановленого на 01 січня 2023 року у розмірі 2684 грн.

Вважаючи протиправними дії відповідача, позивач звернувся до суду з позовом за захистом порушеного права.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За змістом ч. 1 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Приписами статті 43 Конституції України визначено, зокрема, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Згідно зі статтею 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Розмір винагороди судді встановлюється Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII (далі Закон №1402-VIII).

У преамбулі Закону №1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Частиною 1 статті 4 Закону № 1402-VIII встановлено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.

Частиною 1 статті 135 Закону №1402-VIII визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини 2 статті 135 цього Закону суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.

Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2)перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Приписами частини 3 статті 135 вказаного Закону визначено, що базовий розмір посадового окладу, зокрема, судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

На підставі пункту 2 частини 4 статті 135 Закону №1402-VIII до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовується регіональний коефіцієнт 1,2 якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

Відповідно до частини 5 статті 135 Закону №1402-VIII суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» установлено, що у 2023 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення:

дітей віком до 6 років - 2272 гривні;

дітей віком від 6 до 18 років - 2833 гривні;

працездатних осіб - 2684 гривні;

працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні;

працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів - 2102 гривні;

працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури, - 1600 гривень;

осіб, які втратили працездатність, - 2093 гривні.

Суд зазначає, що визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом, а саме, Законом № 1402-VIII гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці Рішень Конституційного Суду України, зокрема в Рішеннях від 20.03.2002 року № 5-рп/2002, від 01.12.2004 року № 19-рп/2004, від 11.10.2005 року № 8-рп/2005, від 22.05.2008р. № 10-рп/2008, від 03.06.2013 року № 3-рп/2013, а також від 04.12.2018 року № 11-р/2018.

При вирішенні спору суд виходить із того, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII. Норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.

З 30.09.2016 року набрали чинності зміни, внесені до Конституції України на підставі Закону України від 02.06.2016 року № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)".

Цим Законом, зокрема, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище.

Конституція України у редакції Закону №1401-VIII вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що «розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій».

З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону №1402-VIII, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій.

Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону №1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в розумінні частини другої статті 130 Конституції України.

Пунктом 1 частини третьої та пунктом 1 частини четвертої статті 135 Закону №1402-VIII визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Водночас, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, насамперед залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до статті 46 Конституції України визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо, наведено у Законі України «Про прожитковий мінімум» від 15 липня 1999 року №966-XIV (далі Закон №966-XIV).

Відповідно до статті 1 Закону № 966-XIV, прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.

У змісті наведеної норми Закону №966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення відносно яких визначається прожитковий мінімум.

Статтею 4 Закону №966-XIV встановлено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.

Суд зазначає, що Законом №966-XIV не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді».

Разом з тим, судді Законом № 966-XIV не віднесені до соціальної демографічної групи населення стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.

Натомість, статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», разом із встановленням на 01 січня 2023 року прожиткових мінімумів, зокрема, для працездатних осіб в розмірі 2684 грн, є також вид прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді», розмір якого становить 2102,00 грн.

Відповідачем у спірному періоді для розрахунку базового розміру посадового окладу позивача застосовувався прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлювався на 01 січня відповідного календарного року, як це передбачено статтею 135 Закону № 1402-VIII.

При цьому, суд зауважує, що зміни до Закону №1402-VIII в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у спірний період, а також в Закон № 966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, а тому, законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 1 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди, немає.

Крім того, суд звертає увагу на те, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону №1402-VIII, які у часі прийняті раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік».

Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 18.06.2020 року № 5-рп(II)/2020 визначено, що до судів різних видів юрисдикції ставиться вимога застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori) - «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali) - «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Водночас, Закон України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» фактично містить змінену складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону № 1402-VIII.

Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів. Тобто, у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права «спеціальний закон скасовує дію загального закону». Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.

Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону, тобто Закону №1402-VIII, а положення Закону №966-XIV вважати загальними нормами.

На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у Рішеннях від 09.07.2007 №6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008р. №10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).

Отже, Законом №1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки вказана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, відповідач неправильно визначився із розрахунковою величиною посадового окладу, застосувавши в розрахунку іншу величину, відмінну від тієї, що визначена спеціальним законом.

Таким чином, заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2023 року, на іншу розрахункову величину, яка Законом № 1402-VIII не передбачена у спірному періоді, на підставі статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», є неправомірною.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.11.2021 року у справі № 400/2031/21 та від 30.11.2021 року у справі № 360/503/21.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що розмір суддівської винагороди встановлено статтею 135 Закону № 1402-VIII, а тому, позивач має право на перерахунок та виплату недоотриманих сум винагороди, яка повинна обчислюватися з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого на 01.01.2023р. складає 2684 грн.

Застосовуючи практику Верховного Суду щодо аналогічних правовідносинах, суд зазначає, що у постанові від 10.11.2021р. у справі №400/2031/21, Верховний Суд, розглядаючи спір у подібних правовідносинах щодо обчислення суддівської винагороди із урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2102 грн, дійшов таких висновків: «виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України. Відповідач (ТУ ДСА України) як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі.

Тому для правильного вирішення цієї справи та обрання ефективного способу захисту порушених прав судам потрібно з`ясувати також участь ДСА України (через призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні прожиткового мінімуму «для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді» при виплаті суддівської винагороди, передбачених абзацом 5 статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», відтак визначити правовий статус цього державного органу в адміністративному спорі - третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору чи відповідач (другий відповідач)».

У цьому зв`язку Верховним Судом зазначено, що причиною невиплати позивачу суддівської винагороди в повному обсязі протягом спірного періоду може бути недостатність виділених відповідачу коштів (бюджетних асигнувань) на ці потреби. У такому випадку невиплату суддівської винагороди в повному обсязі можна пов`язувати із діяльністю ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону №1402-VIII), відповідно як суб`єкта владних повноважень, рішеннями/діями якого порушено право особи (судді).

Суд Касаційної інстанції зазначив, що в іншому випадку, коли ДСА України виділила відповідачу достатньо коштів для виплати суддівської винагороди (зокрема й позивачу) з урахуванням вимог статті 135 Закону №1402-VIII (затвердивши відповідний кошторис), але відповідач натомість розпорядився цими коштами з урахуванням зменшеного розміру прожиткового мінімуму, є підстави стверджувати, що невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі, як наслідок виникнення заборгованості з її виплати (перед позивачем), є результатом дій/рішень відповідача, а тому спосіб захисту повинен співвідноситися/пов`язуватися з цими діями та їх наслідками".

З метою врахування правових висновків Верховного Суду при вирішенні даного спору, та задля повного, об`єктивного та всебічного розгляду даної справи, ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.07.2023 витребувано у Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області інформацію та докази, на підтвердження наданої інформації.

З урахуванням доказів, які містяться в матеріалах справи, територіальним управлінням як розпорядником коштів нижчого рівня здійснено виплату суддівської винагороди із застосуванням норм ст. 7 Законів №2710-ІХ в рамках виділених йому бюджетних асигнувань.

Отже, враховуючи надану інформацію, а також те, що ДСА України є головним розпорядником бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів, суд дійшов висновку, що спір у даній справі безпосередньо пов`язаний із діяльністю ДСА України, а ДСА України є особою, яка має відповідати за цим позовом.

З урахуванням статусу ДСА України, як головного розпорядника бюджетних коштів та учасника бюджетного процесу у питаннях фінансування судової системи Верховний Суд у постанові від 24.09.2020 року у справі № 280/788/19 дійшов висновку про правильність рішення судів у спорі "щодо розміру суддівської винагороди", яким зобов`язано Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування розпорядника коштів нижчого рівня з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого для виконання рішень судів на користь суддів, для проведення виплати судді недоотриманих сум суддівської винагороди.

Також аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.02.2022р. у справі № 160/10554/20.

Щодо позовної вимоги позивача про допуск до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць, суд зазначає наступне.

Відповідно пункту 2 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Враховуючи, що за наслідком розгляду справи судом визначено належний спосіб захисту порушеного права шляхом зобов`язання відповідача провести нарахування та виплату позивачу суддівську винагороду, а не присудження її виплати у певному розмірі, клопотання позивача про звернення рішення суду до негайного виконання в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць задоволенню не підлягає.

Щодо позовної вимоги позивача про зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення суд зазначає наступне.

Порядок встановлення судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах визначено у ст. 382 КАС України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

З аналізу викладених норм вбачається, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов`язком.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Європейський Суд з прав людини звертав увагу, що судове та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні (рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy). Таким чином, виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду і провадження повинно розглядатися загалом (рішення у справі «Сіка проти Словаччини» (Sika v. Slovaki), № 2132/02, пп. 24-27, від 13.06.2006, пп. 18 рішення «Ліпісвіцька проти України» №11944/05 від 12.05.2011).

Крім того, у рішеннях Європейського Суду з прав людини у справах «Бурдов проти Росії» від 07.05.2002, «Ромашов проти України» від 27.07.2004, «Шаренок проти України» від 22.02.2004р. зазначається, що право на судовий захист було б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла щоб остаточне зобов`язувальне рішення залишалося бездієвим на шкоду одній із сторін; виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має вважатися невід`ємною частиною судового процесу.

Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), №29439/02, від 26.04.2005, та у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), №1811/06, від 19.02.2009).

Аналіз зазначених вище рішень Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що з метою забезпечення права особи на ефективний судовий захист в адміністративному судочинстві існує інститут судового контролю за виконанням судового рішення. Судовий контроль - це спеціальний вид провадження в адміністративному судочинстві, відмінний від позовного, що має спеціальну мету та полягає не у вирішенні нового публічно-правового спору, а у перевірці всіх обставин, що перешкоджають виконанню такої постанови суду та відновленню порушених прав особи-позивача.

Згідно із статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

При цьому, відповідно до приписів частини другої статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Отже, рішення суду, яке набрало законної сили є обов`язковим для учасників справи. Це забезпечується, в першу чергу, через примусове виконання судових рішень відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Судовий контроль у формі зобов`язання подати звіт, також є формою забезпечення виконання судових рішень.

Суд наголошує, що завершальною стадією судового провадження з примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) є виконавче провадження (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»).

При цьому, у разі відсутності добровільного виконання судових рішень, приписами Закону України «Про виконавче провадження» врегульований порядок дій та заходів, що спрямовані на примусове виконання таких рішень.

Судом не встановлено, що загальний порядок виконання судового рішення не дасть очікуваного результату, або що відповідач буде створювати перешкоди для його (рішення) виконання і позивачем не надано жодних доказів на спростування зазначеної обставини.

Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для задоволення позовної вимоги позивача про зобов`язання відповідача подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення у цій справі.

На підставі означеного, суд прийшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовної заяви ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа: Державна судова адміністрація України, третя особа: Державна казначейська служба України, в частині визнання протиправними дій територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо нарахування та виплати судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період 01.07.2023 року по 01.10.2023 року обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2022 року в розмірі 2 102 грн. 00 коп., та, як наслідок, зобов`язання провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2023 року, а саме в сумі 2 684 грн. 00 коп., щомісячних доплат за вислугу років в розмірі 20% від посадового окладу, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 01.07.2023 року по 01.10.2023 року.

Щодо розподілу судових витрат у вигляді судового збору, суд зазначає наступне.

За змістом ч. 1 ст. 143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до закону, а докази понесення ним інших судових витрати відсутні, виходячи з положень ч. 5 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 241-246, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа: Державна судова адміністрація України, третя особа: Державна казначейська служба України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо нарахування та виплати судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період 01.07.2023 року по 01.10.2023 року обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2022 року в розмірі 2 102 грн. 00 коп.

Зобов`язати провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 на підставі частин 2, 3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2023 року, а саме в сумі 2 684 грн. 00 коп., щомісячних доплат за вислугу років в розмірі 20% від посадового окладу, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті за період з 01.07.2023 року по 01.10.2023 року.

У іншій частині заявлених позовних вимог відмовити.

Судові витрати у вигляді судового збору у справі не розподілялись.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.О. Лозицька