Рішення № 114148969, 25.09.2023, Солом'янський районний суд міста Києва

760/16806/22

2/760/352/23

СОЛОМ`ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2023 року Солом`янський районний суд міста Києва у складі головуючого судді Жовноватюк В.С., за участю секретаря Лопатюк А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до російської федерації в особі посольства рф в Україні, треті особи: Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, Державна екологічна інспекція України про відшкодування завданих збитків, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до Солом`янського районного суду міста Києва з позовом, у якому просить стягнути з відповідача на свою користь моральну шкоду у розмірі 962 мільярди грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що орієнтовна сума шкоди, яку рашисти завдали довкіллю України, становить понад 962 мільярди гривень. Внаслідок протиправних дій рф, позивачу була спричинена моральна шкода, яка складає 962 мільярди гривень, що підтверджено матеріалами обрахованих збитків, Міністерством захисту довкілля та природних ресурсів України, як третьої сторони по справі. Знищення довкілля України завдало позивачу надлюдських страждань, виражених в психо-емоційного перенавантаженнях, стресах, депресіях, адже фактично держава зазнала та зазнає постійно екологічної катастрофи, яка тільки збільшується, що є додатковими життєвими труднощами окрім того, що позивач є солдатом з 19.10.2022 та призваний ІНФОРМАЦІЯ_1 за загальною мобілізацією. З цих підстав просить позов задовольнити.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 02 грудня 2022 року відкрито загальне позовне провадження.

18.01.2023 до суду надійшли пояснення представника Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України. Зазначає, що Держекоінспекцією зафіксовано більше ніж 2275 випадків шкоди, заподіяної довкіллю. Загальна сума за забруднення та засмічення земель 492743961 тис грн, водним об`єктам 55690425 тис грн. Загальна сума збитків по земельним, водним ресурсам та атмосферному повітрю 1542266660 тис грн.

Протокольною ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 20 лютого 2023 року залучено третю особу Державну екологічну інспекцію України.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 23 травня 2023 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

У судове засідання сторони не з`явились, були повідомлені належним чином про дату, час та місце судового розгляду.

Від позивача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Відповідач своїм правом не скористався, відзив на позов не подав, будь-яких документів з процесуальних питань до суду не надсилав.

Крім того, у зв`язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року, Україна розірвала дипломатичні відносини з рф. З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією рф проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди рф бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.

До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і рф, на основі аналізу наведених вище норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), у постанові від 08 червня 2022 року у справі №490/9551/19, а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 58).

У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється (ч. 2 ст. 247 ЦПК України).

Суд, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та їх безпосередньому дослідженні, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що довідкою ІНФОРМАЦІЯ_1 від 20.10.2022 № 7/2016 зазначено, що солдат ОСОБА_1 19.10.2022 був призваний ІНФОРМАЦІЯ_1 за загальною мобілізацією, відповідно до Указу Президента України № 547/2022 від 12.08.2022 «Про проведення загальної мобілізації». Станом на 20.10.2022 проходить військову службу в ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Вимога ефективного судового захисту передбачена міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.

Звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та рф щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії рф на території України.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Частиною 1 ст. 48 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що до зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.

Згідно з ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема: іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

На підставі ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Загальновідомим є той факт, що 24 лютого 2022 року рф здійснила широкомасштабну військову агресію проти України, що стало підставою для введення з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року воєнного стану на території України, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», а тому не підлягає доказуванню згідно з приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.

Застосування судового імунітету рф (зокрема, частини першої статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право») у цій справі не буде узгоджуватися із обов`язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд.

З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету рф буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію рф, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету рф буде непропорційним до своєї мети.

Верховний Суд у постанові від 12 жовтня 2022 року в справі № 463/14366/21 вказав, що судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004).

Частина 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року.

Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов`язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі North Sea Continental Shelf (ФРН проти Нідерландів) від 20 лютого 1969 року, § 71; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 66).

Зокрема, при застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вона не може тлумачитися абстрактно, а підлягає тлумаченню у світлі правил, викладених у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, у пп. (с) пункту 3 статті 31 якої зазначається про необхідність брати до уваги «будь-які відповідні норми міжнародного права, застосовні у відносинах сторін» (Loizidou v. Turkey (скарга № 15318/89), рішення від 18 грудня 1996 року, § 43).

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що суд повинен пам`ятати про особливий характер Конвенції як договору про права людини, а також брати до уваги відповідні норми міжнародного права, зокрема ті, що стосуються надання державного імунітету (Fogarty v. The United Kingdom, (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001, § 35; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 56; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 48).

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Oleynikov v. Russia, якщо національні суди підтримують юрисдикційний імунітет держави без будь-якого аналізу застосовних принципів звичаєвого міжнародного права, такі суди порушують право заявника на доступ до суду навіть у тих випадках, коли юрисдикційний імунітет підлягає застосуванню (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, §§ 71-73).

Як зазначив ЄСПЛ у справах Cudak v. Lithuania та Oleynikov v. Russia: «Застосування абсолютного державного імунітету явно розмивалося протягом багатьох років, зокрема, у зв`язку із прийняттям Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності у 2004 році» (Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/0256), рішення від 23 березня 2010 року, § 64; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 53; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 61).

Отже, концепція судового імунітету держави зазнала обмежень з огляду на динамічний розвиток звичаєвого міжнародного права.

У рішенні ЄСПЛ у справі Oleynikov v Russia ЄСПЛ підтвердив зазначену правову позицію. ЄСПЛ встановив, що рф не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила її, підписавши Конвенцію 01 грудня 2006 року. З огляду на наведене, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 68).

Підтримання імунітету рф є несумісним із міжнародно-правовими зобов`язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, ратифікованої Верховною Радою України 31 липня 2006 року, Україна вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для ефективного, пропорційного й такого, що відраджує, покарання за злочини тероризму.

Судовий імунітет рф не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням цією державою своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Судові імунітети держав виникли у той час, коли індивідуальних прав людини практично не існувало і коли це було потрібно державам для більшого захисту від можливих переслідувань через судові зловживання. Натомість, доктрина судового імунітету держави в наш час підлягає дедалі більшій кількості обмежень, адже існує тенденція зменшити її застосування з огляду на розвиток прав людини, які зміцнюють позиції особи як суб`єкта правових відносин. У сучасному демократичному суспільстві абсолютний імунітет держави від судового розгляду є анахронічною доктриною, несумісною з вимогами справедливості та верховенства права (рішення ЄСПЛ у справі McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21 листопада 2002 року, Окрема думка Судді L. Лукейдіса).

Тож застосування судового імунітету держави скоротилося у світлі еволюції міжнародного права від правової системи, орієнтованої на державу, до системи, яка також захищає права людини по відношенню до держави.

У своїй постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 Верховний Суд дійшов висновку, що на рф не поширюється судовий імунітет, оскільки «вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН». Зокрема, Верховний Суд встановив, що «такими діями рф вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача».

Отже, такий підхід Верховного Суду відображає те, що суд, перш ніж ухвалити рішення про судовий імунітет держави, має брати до уваги основні обставини конкретної справи, щоб визначити, чи застосовується виняток до судового імунітету.

Військова агресія та окупація рф частини територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права. Більше того, така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва рф.

Зокрема, у пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Згідно із частиною першою статті 1 Статуту Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія рф була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Крім того, аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень у геноциді за Конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти російської федерації) зобов`язав рф припинити військову агресію проти України.

Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію росії проти України, вимагає від рф припинення військових дій, у тому числі атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Проте рф не виконала приписів (вимог) ані Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року, ані наказу Міжнародного суду ООН від 16 березня 2022 року, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об`єктів у порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу I 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року № 2188-IX про заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.

У таких висновках Верховний Суд керується тим, що дії рф вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Враховуючи зазначене, рф не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності.

До таких висновків також дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167цс20, (пункт 49).

У зв`язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства рф в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і рф, на основі аналізу наведених норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21), а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167цс20 (пункт 58).

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до вимог ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, в тому числі, моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Як роз`яснено у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, § 62, ЄСПЛ від 12 липня 2007 року).

У справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (пункт 64, заява № 40450/04, від 15 жовтня 2009 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту.

Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Екологічні інтереси населення можуть підлягати судовому захисту на підставі частини сьомої статті 41 Конституції України, відповідно до якої використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі, а також приписів статті 66 Основного Закону, відповідно до яких ніхто не повинен заподіювати шкоду довкіллю.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої ст. 293 ЦК України фізична особа має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності. Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду. Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо.

Згідно з п. а ч. 1 ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» кожний громадянин України має право на безпечне для його життя і здоров`я навколишнє природне середовище.

Відповідно до п. е ст. 10 Закону України «Про охорону навколишнього середовища» екологічні права громадян забезпечуються невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Згідно зі ст. 50 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» екологічна безпека є такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров`я людей. Екологічна безпека гарантується громадянам України здійсненням широкого комплексу взаємопов`язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів. Діяльність фізичних та юридичних осіб, що завдає шкоди навколишньому природному середовищу, може бути припинена за рішенням суду.

Міжнародним документом, який закріпив зобов`язання держав у сфері доступу до правосуддя в екологічних справах, стала Орхуська конвенція.

Орхуську конвенцію ратифіковано Законом України від 06 липня 1999 року № 832-ХІУ, тому її приписи відповідно до статті 9 Конституції України є правовими нормами прямої дії, а положення національного законодавства про процедури і механізми судового захисту порушених екологічних прав та інтересів можуть їх конкретизувати.

Сторони цієї конвенції визнали, що кожна людина має право жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров`я та добробуту, а також зобов`язана як індивідуально, так і спільно з іншими людьми захищати і покращувати навколишнє середовище на благо нинішнього та прийдешніх поколінь.

Згідно зі ст. 1 Орхуської конвенції з метою сприяння захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров`я та добробуту, кожна зі сторін гарантує права на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, відповідно до положень цієї конвенції.

У постанові від 28 серпня 2019 року у справі № 539/369/19 (провадження № 61-10863св19) Верховний Суд зробив висновок, що право на захист порушеного конституційного права на безпечне довкілля належить кожному та може реалізовуватися особисто будь-якою зацікавленою людиною.

Таким чином, завдання військовою агресією рф шкоди довкіллю України є загальновідомим фактом, відтак порушено право позивача на безпечне довкілля.

Порушивши основоположні права і свободи позивача, рф завдала йому моральних страждань. З огляду на особливий цинізм, з яким рф порушуються основоположні права й свободи людини в Україні, позивач відчуває душевні страждання.

Враховуючі обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, множинний характер порушень конституційних прав позивача, характер немайнових втрат, керуючись принципом розумності, суд приходить до висновку, що справедливою сумою компенсації моральних страждань буде 100 000 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 5, 10, 12, 13, 76 - 82, 141, 259, 263 - 265, 268, 273 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до російської федерації в особі посольства рф в Україні, треті особи: Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, Державна екологічна інспекція України про відшкодування завданих збитків - задовольнити частково.

Стягнути з держави російська федерація на користь ОСОБА_1 / РНОКПП НОМЕР_1 / моральну шкоду у розмірі 100 000 (сто тисяч) грн 00 коп.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя В.С. Жовноватюк