Рішення № 113923475, 04.10.2023, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.10.2023Справа № 910/6662/23Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи №910/6662/23

За позовом Київського міського центру зайнятості

до Головного управління Національної поліції в Київській області

про стягнення 31669,54 грн

Без повідомлення (виклику) учасників справи

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Київський міський центр зайнятості (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Головного управління Національної поліції в Київській області (далі - відповідач) про стягнення 31669,54 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що виплачена позивачем ОСОБА_1 допомога по безробіттю в розмірі 31669,54 грн підлягає відшкодуванню відповідачем (як роботодавцем) на підставі частини 4 статті 35 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», у зв`язку з поновленням ОСОБА_1 на роботі за постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.10.2017 у справі № 826/16864/16.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.05.2023 відкрито провадження у справі №910/6662/23 та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними матеріалами.

15.06.2023 року через відділ діловодства суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що задоволення позову може призвести до подвійної відповідальності Головного управління Національної поліції в Київській області, оскільки відповідач зобов`язаний виплатити поновленому працівнику суму втраченого заробітку без зменшення цієї суми на розмір отриманої допомоги по безробіттю, в той же час, на думку відповідача, Київський міський центр зайнятості має право в судовому порядку стягнути грошові кошти, сплачені як допомога по безробіттю, саме з ОСОБА_1 . Разом з цим, відповідач зауважує, що строк пред`явлення претензії/позову по відшкодуванню страхових коштів та вартості соціальних послуг, законодавцем не встановлений, однак, у даному випадку, потрібно звернути увагу, що з моменту поновлення на посаді ОСОБА_1 пройшло 5 років, а тому, на думку відповідача, слід враховувати, що строки позовної давності у даному спорі сплинули.

22.06.2023 року через відділ діловодства суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач заперечує проти доводів відповідача та зауважує на тому, що Фонд загальнообов`язкового державного соціального страхування України, в силу положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» наділений правом, зокрема, стягувати з роботодавця суму страхових коштів та вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду, а роботодавець, у свою чергу, зобов`язаний, зокрема, повернути суму виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.

Своїм правом на подання заперечень, як то передбачено приписами Господарського процесуального кодексу України, відповідач не скористався.

У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

З 24.06.2016 року на підставі підпункту 4 пункт 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» громадянина ОСОБА_1 згідно наказу №170 о/с від 15.04.2016 «По особовому складу» звільнено Головним управлінням Національної поліції в Київській області з посади сержанта поліції, поліцейського полку патрульної поліції служби поліції особливого призначення «Миротворець».

11.10.2016 року ОСОБА_1 звернувся із заявами до Дніпровського районного центру зайнятості (з 13.11.2017 - Дніпровська районна філія Київського міського центру зайнятості) (надалі - позивач, центр зайнятості, Дніпровська РЦЗ) про надання (поновлення) статусу безробітного та призначення (поновлення) виплати по безробіттю, якими просив вирішити питання його працевлаштування, надання статусу безробітного відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» і Порядку реєстрації, переєстрації безробітних та ведення обліку осіб, які шукають роботу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2013 року № 198 та призначити виплату допомоги по безробіттю в розмірі, передбаченому Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».

Наказами центру зайнятості №НТ161012 від 12.10.2016 та №НТ161111 від 11.11.2016 громадянину ОСОБА_1 надано статус безробітного з 11.10.2016 та призначено допомогу по безробіттю з 18.10.2016 по 12.10.2017.

У зв`язку з недотриманням рекомендацій щодо сприяння працевлаштуванню на підставі наказу Дніпровського РЦЗ №НТ161205 від 05.12.2016 ОСОБА_1 скорочено виплату допомоги по безробіттю з 05.12.2016 по 19.12.2016.

Наказом Дніпровського РЦЗ №161220 від 20.12.2016 ОСОБА_1 продовжено допомогу по безробіттю з 20.12.2016.

Наказом Дніпровського РЦЗ №НТ170202 від 02.02.2017 у зв`язку з повторним недотриманням рекомендацій щодо сприяння працевлаштуванню, громадянину ОСОБА_1 скорочено виплату по безробіттю з 02.02.2017 по 03.03.2017.

На підставі наказу Дніпровського РЦЗ №НТ170306 від 06.03.2017 продовжено допомогу по безробіттю з 04.03.2017.

При цьому, ОСОБА_1 не погоджуючись з прийнятим відповідачем рішенням про його звільнення, звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з вимогою про скасування відповідного наказу про звільнення.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.10.2017 у справі №826/16864/16 позовні вимоги задоволено, поновлено ОСОБА_1 на посаді поліцейського полку патрульної служби поліції особливого призначення «Миротворець» Головного управління Національної поліції в Київській області, стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 середньомісячне грошове утримання за час вимушеного прогулу за період з 25.04.2016 по 02.10.2017 у розмірі 117722,10 грн.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2018 у справі №826/16864/16 апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції України в Київській області на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 02.10.2017 року повернути апелянту.

13.10.2017 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до позивача про припинення реєстрації як безробітного, у зв`язку з чим, на підставі наказу Дніпровської районної філії Київського міського центру зайнятості №НТ171013 від 13.10.2017, було припинено виплату допомоги по безробіттю.

13.09.2022 позивачем було складено та підписано довідку-розрахунок №08-1934/10-21/22 надлишково виплачених коштів матеріального забезпечення на випадок безробіття гр. ОСОБА_1 , який був зареєстрований як безробітний в Дніпровській районній філії КМЦЗ, з якої вбачається, що за період з 11.10.2016 по 12.10.2017 роки допомога по безробіттю була виплачена у розмірі 31669,54 грн.

20.09.2022 позивач звернувся до Головного управління Національної поліції України у Київській області з листом №266.5-1651/22, в якому просив повернути виплачені Дніпровським РЦЗ як допомога по безробіттю ОСОБА_1 кошти у розмірі 31669, 54 грн.

Втім, відповідачем кошти не були перераховані позивачу, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття - система прав, обов`язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Пунктом 8 статті 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» передбачено, що страховий випадок - це подія, через яку: застраховані особи втратили заробітну плату (грошове забезпечення) або інші передбачені законодавством України доходи внаслідок втрати роботи з незалежних від них обставин та зареєстровані в установленому порядку як безробітні, готові та здатні приступити до підходящої роботи і дійсно шукають роботу; застраховані особи опинилися в стані часткового безробіття.

Виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі поновлення безробітного на роботі за рішенням суду (п. 2 ч. 1 ст. 31 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 31 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі припинення реєстрації безробітного відповідно до статті 45 Закону України «Про зайнятість населення».

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 45 Закону України «Про зайнятість населення», реєстрація безробітного в територіальному органі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, припиняється у разі поновлення на роботі за рішенням суду, що набрало законної сили.

При цьому, ч. 1 ст. 34 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» визначено, що Фонд має право, зокрема, стягувати з роботодавця суму страхових коштів та вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду, а також незаконно виплачені безробітному суми матеріального забезпечення в разі неповідомлення роботодавцем Фонду про прийняття його на роботу.

Із роботодавця утримується, зокрема, сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду (ч. 4 ст. 35 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»).

Отже, нормами чинного законодавства, зокрема, положеннями статей 34, 35 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» визначено право Фонду стягувати з роботодавця суму страхових коштів і вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду та обов`язок роботодавця відшкодувати суму виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.

Частинами 2 та 3 статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» визначено, що застраховані особи, зареєстровані в установленому порядку як безробітні, зобов`язані своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати їм забезпечення та надання соціальних послуг.

Сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов`язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг (ч. 3 ст. 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»).

Пред`явлення громадянином ОСОБА_1 позову до суду про поновлення його на роботі не позбавляло останнього права на отримання допомоги по безробіттю до його поновлення на роботі за рішенням суду, а тому не звільняє відповідача від обов`язку компенсувати вартість фактично здійснених громадянину ОСОБА_1 соціальних виплат на підставі частини 4 статті 35 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».

За таких обставин, оскільки постановою Окружного адміністративного суду міста Києва 02.10.2017 у справі № 826/16864/16, скасовано наказ відповідача про звільнення ОСОБА_1 , який став підставою для втрати заробітної плати, а в подальшому ця подія стала підставою для призначення та виплати йому допомоги по безробіттю, позивач має право на відшкодування відповідачем суми виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у відповідності до ст.ст. 34, 35 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».

При цьому, суд вважає доводи відповідача про те, що стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.10.2017 у справі № 826/16864/16 та виплаченої центром зайнятості допомоги по безробіттю, що є предметом судового розгляду у цій господарській справі, призведе до подвійного стягнення, безпідставними, оскільки сума соціальної допомоги по безробіттю в розмірі 31669,54 грн, що виплачена позивачем гр. ОСОБА_1 підлягає відшкодуванню в порядку, визначеному статтями 34, 35 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», а виплати, що були присуджені гр. ОСОБА_1 на підставі вищезгаданої постанови в порядку статті 235 Кодексу законів про працю України, є сумою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тобто види юридичної відповідальності відповідача перед позивачем та перед безробітним, є різними, що не суперечить приписам статті 61 Конституції України.

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі №910/12913/17 та від 12.07.2018 у справі №914/586/17.

Як вже зазначалось судом вище, у відповідності до абз. 2 ч. 4 ст. 35 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» із роботодавця утримується, зокрема, сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.

Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про організації роботодавців, їх об`єднання, права і гарантії їх діяльності» визначено, що роботодавець - юридична особа (підприємство, установа, організація) або фізична особа - підприємець, яка в межах трудових відносин використовує працю фізичних осіб.

Матеріалами справи підтверджується, що саме Головне управління Національної поліції України у Київській області є роботодавцем по відношенню до громадянина ОСОБА_1 в розумінні ч. 4 ст. 35 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", а тому саме на нього покладено обов`язок відшкодувати суми виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.

Крім того, відповідно до ч.ч. 2-3 ст. 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» застраховані особи, зареєстровані в установленому порядку як безробітні, зобов`язані своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати їм забезпечення та надання соціальних послуг. Сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов`язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.

Отже, на безробітного покладено обов`язок повідомляти центри зайнятості лише про обставини, що впливають на умови виплати йому забезпечення.

Відповідачем не наведено суду жодної норми чинного законодавства, яка б передбачала обов`язок безробітного повідомляти центри зайнятості саме про стягнення на його користь коштів за час вимушеного прогулу, і, головне, що таке стягнення якимось чином впливає на виплату допомоги по безробіттю, зокрема і на її розмір, а саме, що сума чи розмір допомоги по безробіттю, які виплачуються безробітному, мають бути зменшені на суму коштів, стягнутих в якості оплати за час вимушеного прогулу.

Доводи ж відповідача про те, що оскільки з нього стягнуто оплату за час вимушеного прогулу без вирахування суми допомоги по безробіттю, то заявлені до стягнення кошти повинні стягуватись безпосередньо з громадянина ОСОБА_1 є безпідставними, так як, при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.

Тобто, саме оплата за час вимушеного прогулу зменшується, в тому числі, на отриману допомогу по безробіттю, а не навпаки.

Частина 4 статті 35 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», покладена в основу даного позову, не передбачає жодних підстав чи можливостей зменшити суму виплаченого безробітному та вартості наданих соціальних послуг, які підлягають відшкодуванню роботодавцем у разі поновлення його на роботі за рішенням суду, в тому числі, і на суму коштів, стягнутих в якості оплати за час вимушеного прогулу.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.07.2018 у справі №914/1875/17 та від 12.06.2018 у справі №914/2087/17.

Приймаючи до уваги все вищевикладене в сукупності, суд прийшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог Київського міського центру зайнятості та стягнення з Головного управління Національної поліції України у Київській області на користь Київського міського центру зайнятості коштів у розмірі 31669,54 грн, які були безпідставно виплачені безробітному з вини роботодавця.

Разом з цим, у відзиві на позовну заяву відповідач заявив про застосування строків позовної давності, посилаючись на те, що позивачем пропущено строк на звернення до суду за захистом свого права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 р. "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11.09.1997 р., передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення".

Як визначено статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За приписами статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Формулювання загального правила (частина 1 статті 261 Цивільного кодексу України) щодо початкового моменту перебігу позовної давності здійснено законодавцем за допомогою суб`єктивного критерію, тобто пов`язане з моментом, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права.

При цьому, вимоги частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України, що пов`язують початок перебігу позовної давності з можливістю особи знати про порушення права, застосовується і до вимог юридичних осіб.

Статтею 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

При цьому згідно із частиною першою статті 254 Цивільного кодексу України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. Для спірних відносин застосовуються загальна позовна давність тривалістю у три роки (статті 256, 257 ЦК України).

Виходячи з положень частини 4 статті 35 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» право вимоги Фонду до роботодавця щодо утримання суми виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному виникає у разі поновлення безробітного на роботі за рішенням суду.

Так, на виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.10.2017 р. у справі № 826/16864/16, наказом Головного управління Національної поліції в Київській області №690 о/с від 27.10.2017 ОСОБА_1 поновлено на роботі.

Отже, право вимагати з відповідача сум страхових коштів та вартості соціальних послуг, наданих безробітному ОСОБА_1 , виникло у позивача з 28.10.2017 р., тобто на наступний день, що слідує після видання відповідачем наказу №690 о/с від 27.10.2017 про поновлення на роботі ОСОБА_1 , відтак, позивач для захисту свої прав та інтересів в межах визначеного статтею 257 Цивільного кодексу України строку позовної давності, міг звернутися до суду з даним позовом до 28.10.2020 включно.

В той же час, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Постановою Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» постановлено установити карантин на усій території України з 12.03.2020, який тривав станом на дату звернення позивача з даним позовом 26.04.2023.

Отже, строк позовної давності за вимогою про стягнення з відповідача виплаченої допомоги по безробіттю в силу приписів пункту 12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України було продовжено на строк дії карантину.

Відтак, у зв`язку з продовженням строків визначених ст. 257 ЦК України у суду відсутні правові підстави для застосування строку позовної давності за вищезазначеною вимогою.

За таких обставин, беручи до уваги вище викладене, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача виплаченої допомоги по безробіттю у розмірі 31669,54 грн є обґрунтованим та підлягає задоволенню.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідач під час розгляду справи не надав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги та свідчили про відсутність у нього обов`язку повернути виплачену позивачем допомого по безробіттю, а доводи викладені у відзиві спростовуються вищевикладеним.

Приймаючи до уваги наведене вище в сукупності, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, враховуючи положення ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача в повному обсязі, у зв`язку із задоволенням позову.

Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 236-242, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Київського міського центру зайнятості до Головного управління Національної поліції в Київській області про стягнення 31669,54 грн задовольнити.

2. Стягнути з Головного управління Національної поліції в Київській області (01601, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 15; ідентифікаційний код 40108616) на користь Київського міського центру зайнятості (01033, м. Київ, вул. Жилянська, 47-Б; ідентифікаційний код 03491091) грошові кошти у розмірі 31669 (тридцять одна тисяча шістсот шістдесят дев`ять) грн 54 коп. та судовий збір у розмірі 2684 (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири) грн 00 коп.

3. Видати наказ позивачу після набрання рішенням суду законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 04.10.2023.

СуддяТ.В. Васильченко