Рішення № 113902571, 26.09.2023, Личаківський районний суд м.Львова

Справа № 463/8290/20

Провадження № 2/463/74/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2023 року Личаківський районний суд м. Львова

в складі:

головуючого судді - Леньо С.І.

з участю секретаря - Станько Р.О.

представника позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2

розглянувши увідкритому судовомузасіданні взалі судув м.Львові впорядку загальногопозовного провадженняцивільну справуза позовом ОСОБА_3 (правонаступника ОСОБА_4 ) до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , третя особа Четверта Львівська державна нотаріальна контора про визнання недійсним заповіту, визнання права власності на спільне майно подружжя, визнання недійсними свідоцтва про право власності, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, визнання недійсними договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації, витребування майна та визнання права власності -

встановив:

Позивач ОСОБА_4 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , звернулась до суду з позовом до відповідача, просить ухвалити рішення, яким:

визнати недійсним заповіт, реєстрований № 1-2136, складений ОСОБА_6 13.10.1995 року на користь ОСОБА_5 та ОСОБА_4 ;

визнати право власності ОСОБА_4 на 1/2 спільного майна подружжя, а саме на 3/10 частин будинку АДРЕСА_1 , виключивши цю частку зі спадкового майна за померлим ОСОБА_6 ;

визнати недійсним свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 23.04.2004р., видане на ім`я померлого ОСОБА_6 ;

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 16.11.2004р. на ім`я ОСОБА_5 ;

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 16.11.2004р. на ім`я ОСОБА_4 ;

визнати недійсним договір купівлі-продажу 27/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 від 02.11.2006р., укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 ;

скасувати державну реєстрацію права власності на 27/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ;

витребувати з володіння ОСОБА_2 27/100 частин будинку АДРЕСА_1 ;

визнати право власності на майно в порядку спадкування за законом 45/100 будинку АДРЕСА_1 за позивачем після смерті її чоловіка ОСОБА_6 .

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що з 10.09.1994 уклала шлюб з ОСОБА_6 , а до цього, починаючи з 1966 року, проживала з ним без реєстрації шлюбу у будинку АДРЕСА_1 . 10.09.1994. ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і за життя склав заповіт згідно якого квартиру АДРЕСА_2 заповів сину ОСОБА_5 та дружині ОСОБА_4 , кожному з яких визначив відповідні приміщення. Проте, такий заповіт не відповідає вимогам закону, оскільки спадкодавцю належало 6/10 ідеальних частин будинку, а не квартира АДРЕСА_3 цього будинку, що свідчить про його недійсність. Вже після смерті ОСОБА_6 було отримано свідоцтво про право власності на квартиру, яке видано на ім`я ОСОБА_6 , а на основі цього свідоцтва їй та ОСОБА_5 видано свідоцтва про право на спадщину за заповітом, які також вважає недійсними з підстав недійсності самого заповіту. ОСОБА_5 відчужив свою частку відповідачу ОСОБА_2 і такий договір також просить визнати недійсним. Крім того, проживаючи в цьому будинку разом з ОСОБА_6 приймала участь в його будівництві, тоді як відповідач ОСОБА_5 ніколи в ньому не проживав. Оскільки таке майно набуте внаслідок її та ОСОБА_6 спільної праці, просить також визнати за нею право власності на 1/2 частки спільного майна подружжя, а саме на 3/10 частки будинку АДРЕСА_1 . У зв`язку з заявленням вимоги про визнання недійсними заповіту та виданих на його підставі свідоцтв, а також вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, просить також ухвалити рішення про витребування з володіння ОСОБА_2 27/100 часток будинку та визнати за нею право власності на 45/100 частин спірного будинку в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 .

Правом на подання відзиву відповідачі не скористались. Інших заяв по суті справи, виключно в яких в силу вимог статті 174 ЦПК України викладаються вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування не надходило.

Інформація про рух справи та процесуальні дії, вчинені судом в процесі її розгляду.

Позовна заява поступила до суду 08.09.2020.

Ухвалою судді Личаківського районного суду м. Львова від 29.09.2020 відкрито провадження у справі та призначено таку до розгляду за правилами загального позовного провадження. Визначено строк та черговість для подання заяв по суті справи.

Надалі, за відповідним клопотанням позивача ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 28.10.2020 витребувано в Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради належним чином завірені копії розпоряджень з додатками № 1331 від 05.12.2003 та № 550 від 23.04.2004; в Обласного комунального підприємства Львівської міської ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» - інвентаризаційну справу на будинковолодіння за адресою АДРЕСА_1 , у реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції реєстраційну справу № 5927315, номер запису: 10259 в книзі: 60 на будинок АДРЕСА_1 .

Матеріали інвентаризаційної справи надійшли на адресу суду 20.11.2020 (а.с.76) і такі зберігаються при матеріалах справи. Також, з Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Львівської міської ради 04.12.2020 надійшла відповідь (а.с.79), згідно якої в Управлінні не зберігається реєстраційна справа № 5927315, номер запису: 10259 в книзі: 60 на будинок АДРЕСА_1 . Витребовувані документи з Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради надійшли на адресу суду 17.11.2020 (а.с.83-108, 109-131).

В подальшому, 25.01.2021 позивач долучила до матеріалів справи висновок інженерно-технічної експертизи від 18.01.2021 щодо можливих варіантів поділу житлового будинку АДРЕСА_1 між двома співвласниками, якщо їхні частки становитимуть 45/100 та 15/100 (а.с.138-150).

ІНФОРМАЦІЯ_2 позивач померла, про що до матеріалів справи долучено копію відповідного свідоцтва про смерть (а.с.185). Оскільки спірні правовідносини допускають правонаступництво, ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 02.06.2021 провадження у справі зупинено.

Після спливу шестимісячного строку для прийняття спадщини, а також за наявності відповідного клопотання ОСОБА_3 (а.с.188-189) ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 09.02.2022 поновлено провадження у справі та залучено останнього в якості правонаступника позивача. Також, на вимогу суду приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу надала копії матеріалів спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_4 , які зберігаються при матеріалах справи.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, яку останній повторив в п. 22 справи «Осіпов проти України» (заява № 795/09, рішення від 08.10.2020), стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Пункт 1 статті 6 Конвенції надає Державам можливість на власний розсуд обирати засоби гарантування цих прав сторонам провадження (див. рішення у справі «Варданян та Нанушян проти Вірменії» (Vardanyan and Nanushyan v. Armenia), заява № 8001/07, пункт 86, від 27 жовтня 2016 року, та наведені у ньому посилання). Отже, питання особистої присутності, форми здійснення судового розгляду, усної чи письмової, а також представництва у суді є взаємопов`язаними та мають аналізуватися у більш ширшому контексті «справедливого судового розгляду», гарантованого статтею 6 Конвенції. Суд повинен встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента.

Суд забезпечив сторонам можливість ефективно представляти свою справу в суді. Справа слухалась у відкритому судовому засіданні, а сторони повідомлялись про дату, місце та час розгляду справи.

Перед тим як розпочати розгляд справи по суті суд провів підготовче засідання, в межах якого були виконані завдання підготовчого провадження. Крім того, суд розглянув абсолютно усі клопотання учасників справи, попередньо надавши можливість протилежній стороні висловитись з приводу таких клопотань.

Підготовче провадження закрито ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 11.02.2021 (а.с.164). Справа призначена до судового розгляду по суті.

Відтак, суд у відповідності до вимог частини п`ятої статті 12 ЦПК України та прецедентної практики ЄСПЛ створив для сторін рівні можливості відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Про існування будь-яких інших доказів, які мають важливе значення і які не були долучені до справи сторони суду не повідомляли, при тому що в силу частин другої, третьої та четвертої статті 83 ЦПК України, вони повинні були подати всі свої докази разом з позовом та відзивом та в цей же строк повідомити про існування доказів, які не можуть бути подані разом з першою заявою по суті справи.

Суд у відповідності до вимог частини сьомої статті 81 ЦПК України розглянув можливість самостійно збирати докази і не знайшов підстав для реалізації такого свого права, оскільки ніщо не ставить під сумнів добросовісність здійснення учасниками справи своїх процесуальних прав та обов`язків.

Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

В будь-якому випадку, право на справедливий судовий розгляд забезпечується, серед іншого, процедурою апеляційного перегляду судових рішень, де сторона не позбавлена можливості подання нових доказів якщо буде доведено поважність причин їх неподання в суді першої інстанції (частина третя статті 367 ЦПК України). Тому, якщо у сторін наявні ті чи інші аргументи або докази, на які даним судовим рішенням не буде надано відповіді, така сторона вправі навести їх у апеляційній скарзі, одночасно вказавши причини неподання їх суду першої інстанції.

Узагальнена позиція учасників справи.

Повноважний представник позивача в судовому засіданні під час виступу із вступним словом позовні вимоги підтримав. Дав пояснення, аналогічні вищенаведеним та просить позов задоволити.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник під час виступу із вступним словом проти обґрунтованості позову заперечили та вказали, що ОСОБА_2 придбав 27/100 частин спірного будинку за оплатним договором та є добросовісним набувачем майна, яке не може бути в нього витребуване. В свою чергу, ОСОБА_4 знала про заповіт і такий не підлягає визнанню недійним. Просять в позові відмовити та окремо заявили про пропуск позивачем строку позовної давності для пред`явлення цього позову.

Відповідач ОСОБА_7 та представник третьої особи в судове засідання не з`явились, хоча про дату, місце та час розгляду справи повідомлялись належним чином. Перший причин неявки не повідомив, заяв про розгляд справи у його відсутності не подав. Другий подав до суду заяву про розгляд справи без його участі, у вирішені спору покладається на розсуд суду.

Оскільки суд забезпечив можливість учасникам справи представити свою позицію, а строки для подання доказів завершились, суд вважає за можливе заслухати справу у відсутності осіб які не з`явились на підставі зібраних доказів, обсяг яких є достатнім для ухвалення законного та обґрунтованого рішення.

Позиція суду.

Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, матеріали інвентаризаційної справи, заведеної на будинок АДРЕСА_1 , матеріали спадкових справ, заведених після смерті ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , оцінивши в сукупності зібрані докази та ухвалюючи рішення у відповідності до вимог статті 264 ЦПК України суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи.

Судом встановлено, що 10.09.1994 між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 укладено шлюб, що стверджується копією відповідного свідоцтва (а.с.12).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер, що також стверджується копією відповідного свідоцтва (а.с.51зв.).

За життя, а саме 13.10.1995 ОСОБА_6 склав заповіт (а.с.55, 97), згідно якого, належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_2 заповів в таких частках: синові ОСОБА_5 одну кімнату площею 20,5 кв.м., одну кімнату площею 11,6 кв.м., коридор площею 3,65 кв.м., кухню площею 5,50 кв.м., ванну площею 1,4 кв.м., а дружині ОСОБА_4 одну кімнату площею 14,4 кв.м., розташовані в півпідвальному приміщенні кухню площею 9,9 кв.м., комору площею 8,7 кв.м. та коридор площею 2,3 кв.м.

У встановленому законом порядку ОСОБА_4 звернулась до суду з заявою про прийняття спадщини (а.с.51). Відповідач ОСОБА_5 також подав відповідну заяву про прийняття спадщини (а.с.50).

Після цього ОСОБА_4 зверталась до нотаріуса з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину (а.с.54), проте згідно відповіді нотаріальної контори від 11.10.2004 (а.с.63зв.) ОСОБА_4 рекомендовано звернутись до суду для оформлення спадкових прав після смерті ОСОБА_6 , оскільки встановлено, що останньому на праві власності належала не квартира АДРЕСА_2 , а 6/10 частин цього будинку.

З метою вирішення питань про оформлення будинковолодіння ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулись з відповідною заявою до ЛРА ЛМР і розпорядженням № 1331 від 05.12.2003 (а.с.84) затверджено висновок міжвідомчої комісії про те, що технічно можливо затвердити висновок про визначення ідеальних долей між співвласниками будинку АДРЕСА_1 .

Крім того, на підставі розпорядження Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради № 550 від 23.04.2004 (а.с.109) «Про оформлення права власності на частину будинку АДРЕСА_1 на ім`я померлого гр. ОСОБА_6 » відділом приватизації державного житлового фонду видано свідоцтва про право власності на 6/10 ідеальних частин будинку від 23.04.2004 (а.с.56), згідно яких ОСОБА_6 належало на праві власності 6/10 ідеальних частин будинку АДРЕСА_1 . Також, на ім`я померлого ОСОБА_6 сформовано відповідний витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 18.06.2004 (а.с.56зв.). Оригінал цього витягу знаходиться в матеріалах інвентаризаційної справи (а.с.102).

З врахуванням таких документів відповідачу ОСОБА_5 видано відповідне свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 16.11.2004 (а.с.65) на 27/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 . Аналогічне свідоцтво від 16.11.2004 на 33/100 ідеальних частин цього будинку видано ОСОБА_4 (а.с.65зв.). Крім того, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 також видано відповідні витяги про реєстрацію права власності на нерухоме майно, оригінали яких знаходяться в матеріалах інвентаризаційної справи, заведеної на будинок АДРЕСА_1 (а.с.131, 141 інвентаризаційної справи).

Після цього, на підставі договору купівлі-продажу від 02.11.2006, належним чином засвідчена копія якого знаходиться в матеріалах інвентаризаційної справи (а.с.166-167 інвентаризаційної справи), відповідач ОСОБА_5 відчужив належні йому 27/100 часток спірного будинку на користь відповідача ОСОБА_2 .

Вважаючи, що вказані вище заповіти, свідоцтва та договір купівлі-продажу є недійсними ОСОБА_4 звернулась до суду з цим позовом.

Також відомо, що на підставі договору дарування від 31.01.2014 ОСОБА_4 (а.с.185 інвентаризаційної справи) відчужила належні їй 33/100 частин спірного будинку на користь ОСОБА_3 , який на даний час приймає участь у справі як правонаступник ОСОБА_4 .

Крім того відомо, що ОСОБА_4 вже оспорювала договір купівлі-продажу від 02.11.2006, укладений між відповідачами ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 20.06.2012 у справі № 2/1312/809/2012, яке набрало законної сили, в задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 20.06.2012 відмовлено.

Мотиви, з яких виходить суд при розгляді цієї справи та застосовані ним норми права.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

У частині другій статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Порушені право чи інтерес підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним способом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 сформульований висновок, що добросовісність це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venirecontrafactumproprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській правовій максимі - nonconceditvenirecontrafactumproprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venirecontrafactumproprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

По-перше, у справі яка розглядається суд не переконаний, що права ОСОБА_4 були порушеними.

Так, ОСОБА_4 успадкувала належну їй частку в будинку на підставі заповіту складеного на її ім`я. З огляду на труднощі в оформленні спадщини разом з відповідачем ОСОБА_5 звернулась до Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради для оформлення відповідного свідоцтва про право власності. Вбачається, що на підставі цього свідоцтва ОСОБА_4 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, яке сама ж оскаржує в цій справі, хоча саме на підставі цього свідоцтва вона зареєструвала своє право власності на майно, яке їй перейшло згідно заповіту, а в подальшому розпорядилась цим майном, відчуживши його на підставі договору дарування від 31.01.2014 на користь ОСОБА_3 .

Очевидно, що оскарження цих правовстановлюючих документів, в т.ч. того, на підставі якого у самої ОСОБА_4 виникло право власності не відповідає її попереднім заявам і поведінці та свідчить про недобросовісність з її сторони, що в свою чергу, вказує на відсутність порушень її прав.

По-друге, враховуючи дату посвідчення оспорюваного заповіту 13.10.1995, до спірних правовідносин слід застосовувати законодавство, чинне на момент його посвідчення.

Відповідно до статті 545 Цивільного кодексу Української РСР, 1963 року, (далі - ЦК Української РСР) заповіт як угода, може бути визнаний недійсним на підставах, визначених у статтях 48-58 цього Кодексу.

Стаття 48 ЦК Української РСР передбачає, що недійсною є угода, яка не відповідає вимогам закону.

Відповідно до статті 541 ЦК Української РСР заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Однак, у справі яка розглядається ОСОБА_4 жодним чином не довела тієї обставини, що оспорюваний нею заповіт суперечить вимогам закону.

Більше того, 1/2 частки на житловий будинок АДРЕСА_1 належала ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 10.07.1965 (а.с.118-121), належним чином засвідчена копія якого, що має силу оригіналу, знаходиться в матеріалах інвентаризаційної справи, заведеної на будинок АДРЕСА_1 (а.с.33-34 інвентаризаційної справи).

Сам будинок на той момент був недобудований, а його відчуження відбувалось на підставі рішення виконкому Ленінської районної ради депутатів трудящих № 1065 від 25.12.1964 (а.с.32 інвентаризаційної справи), яким надано дозвіл на продаж недобудованого будинку.

Після завершення будівництва був складений акт про закінчення будівництва від 01.04.1990, оригінал якого знаходиться в матеріалах інвентаризаційної справи, заведеної на будинок АДРЕСА_1 (а.с.41 інвентаризаційної справи) і який в подальшому був затверджений рішенням виконавчого комітету Червоноармійської районної ради народних депутатів м. Львова від 29.05.1990. Оригінал виписки з цього рішення знаходиться в матеріалах інвентаризаційної справи, заведеної на будинок АДРЕСА_1 (а.с.42 інвентаризаційної справи) і за змістом цих документів, співвласниками будинку АДРЕСА_1 після звершення будівництва були ОСОБА_6 та ОСОБА_8 .

Сам же висновок про визначення ідеальних долей між власниками № 741 від 22.01.1991 (а.с.16, а.с.77 інвентаризаційної справи), згідно якого у користуванні ОСОБА_6 перебуває 60,2% житлового будинку, стосується лише вирішення питання про визначення ідеальних часток, якими користуються співвласники будинку та жодним чином не змінює правого становища як самого будинку, так і його співвласників.

Відповідно, зазначення у оспорюваному заповіті про належність спадкодавцю ОСОБА_6 квартири АДРЕСА_2 не змінює правового становища сторін та не свідчить про невідповідність цього заповіту вимогам закону, що в свою чергу, виключає можливість визнання його недійним згідно з правилами статей 48, 545 ЦК Української РСР.

Зрештою, неузгодженість у заповіті в частині визначення правового стану будинку, яка перешкоджала ОСОБА_4 прийняти спадщину, усунута під час ініційованих нею ж адміністративних процедур, під час яких на ім`я спадкодавця видано правовстановлюючий документ, на підставі якого і була оформлена спадщина.

Тому, підстав для визнання недійними заповіту від 13.10.1995, свідоцтва про право власності від 23.04.2004, свідоцтв про право на спадщину від 16.11.2004, які видані на ім`я ОСОБА_4 та ОСОБА_5 суд не вбачає і відмовляє в задоволенні цих вимог.

Як наслідок, без задоволення слід залишити позовні вимоги про визнання недійним договору купівлі-продажу 27/100 частин житлового будинку від 02.11.2006, скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 на 27/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , витребування з володіння ОСОБА_2 27/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , визнання за ОСОБА_4 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , права власності на 45/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , оскільки всі ці вимоги є похідними від вимог про визнання недійсними заповіту і свідоцтв про право власності та про право на спадщину за заповітом.

Крім того, без задоволення слід залишити позовну вимогу про визнання за ОСОБА_4 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , права власності на 1/2 спільного майна подружжя, а саме на 3/10 частки житлового будинку АДРЕСА_1 .

Зокрема, до сімейних правовідносин, які існували до набуття чинності Сімейним Кодексом України, тобто до 01.01.2004, норми цього Кодексу застосовуються лише в частині тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

За змістом статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Положення Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинний до 01.01.2004, не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, внаслідок чого на такі правовідносини поширюються відповідні норми чинного на той час Закону України «Про власність».

Згідно із частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону «Про власність», статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо.

Таким чином, як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду справи № 712/13305/15-ц (постанова від 30.09.2019), майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим.

Вказане узгоджується із висновком викладеним у постанові Верховного Суду України від 11.03.2015 у справі 6-211цс14.

Як уже зазначалось вище, ОСОБА_4 уклала шлюб з ОСОБА_6 10.09.1994, тоді як останній придбав недобудований будинок АДРЕСА_1 10.07.1965, а завершив будівництво в квітні-травні 1990 року, коли був складений відповідний акт про закінчення будівництва від 01.04.1990, який затверджено рішенням виконавчого комітету Червоноармійської районної ради народних депутатів м. Львова від 29.05.1990.

Як і в попередньому випадку, матеріали справи не містять жодних доказів, які б підтверджували спільне проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_6 з 1966 року, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету, а також ніщо не свідчить про те, що будинок був добудований внаслідок їхньої спільної праці.

На думку суду, одного лише акту від 2002 року (а.с.11), який складено сусідами, паспортистами та майстром дільниці недостатньо для визнання за ОСОБА_4 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , права власності на 3/10 частин будинку на підставі частини першої статті 17 Закону України «Про власність» та й зрештою, цей акт говорить лише про проживання за адресою АДРЕСА_1 з 1966 року та взагалі ніяк не пояснює інших обставин, які підлягають встановленню при застосуванні статті 17 Закону України «Про власність».

Тому, в задоволені позову слід відмовити в повному обсязі.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16-ц, від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28.11.2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 05.12.2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 07.08.2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18.12.2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134)).

Оскільки суд в задоволенні позову відмовляє через його необґрунтованість, заява відповідача ОСОБА_2 про застосування наслідків спливу строку позовної давності не підлягає задоволенню.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт першийстатті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

З огляду на факти справи та характер спірних правовідносин, суд вважає, що він дав відповіді на основні питання і немає необхідності детально обґрунтовувати інші аргументи сторін, що відповідає вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Щодо судових витрат.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позову понесені позивачем судові витрати в силу вимог пункту другого частини другої статті 141 ЦПК України не підлягають відшкодуванню.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 12,81,82,141,223,263-265,268 ЦПК України, ст.ст. 3, 5, 11, 15, 16 ЦК України, ст. ст. 48, 112, 541, 545 ЦК Української РСР, суд -

в и р і ш и в:

В позові ОСОБА_3 як правонаступника ОСОБА_4 ( АДРЕСА_4 ) до ОСОБА_5 ( АДРЕСА_5 , ІПН НОМЕР_2 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_3 ), третя особа Четверта Львівська державна нотаріальна контора (м. Львів, вул. Зелена, 2, код ЄДРПОУ 02899401) про визнання недійсним заповіту, визнання права власності на спільне майно подружжя, визнання недійсними свідоцтва про право власності, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, визнання недійсними договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації, витребування майна та визнання права власності - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в порядку та строки передбачені ст. ст. 354, 355, пп.15.5 п. 15 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду виготовлено 03.10.2023.

Суддя: Леньо С. І.