Рішення № 113796350, 28.09.2023, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 вересня 2023 року № 320/17600/23

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України (далі по тексту також відповідач, Департамент), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача по особовому складу від 03.04.2023 №186 о/с щодо звільнення позивача зі служби в поліції;

- поновити позивача на посаді головного оперуповноваженого 13-го відділу (протидії злочинам у небанківському фінансовому секторі) 2-го управління (протидії організованим формам злочинності в органах державної влади) відповідача;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 18.04.2023 і до дня ухвалення рішення суду.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що у період з 07.11.2015 по 17.04.2023 проходив службу в поліції. 03.04.2023 ним подано рапорт про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням з 17.04.2023, проте 14.04.2023 ним було подано засобами електронного зв`язку рапорт про відкликання раніше поданого рапорту про звільнення, який, однак, не було прийнято відповідачем до уваги.

Позивач звертає увагу, що після закінчення строку попередження про звільнення він не залишив службу в поліції та продовжував виконувати роботу, не вимагав розірвання трудового договору.

Позивач стверджує, що ним було реалізовано право на відкликання рапорту про звільнення зі служби в поліції, наслідком чого є протиправність його звільнення спірним наказом.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 25.05.2023 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання.

Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зауважив, що у зв`язку із зазначенням позивачем у рапорті про звільнення за власним бажанням конкретної дати припинення служби в поліції, означену дату погоджено керівництвом Департаменту, а відтак вихід позивача на роботу після вказаної дати не є підставою для скасування спірного наказу.

Таким чином, на думку відповідача, положення статті 38 КЗпП України можуть застосовуватись, якщо особа не була звільнена після закінчення двох тижнів з моменту попередження про звільнення. Проте, у спірних відносинах позивача було звільнено, а відтак після 17.04.2023 він не перебував у трудових відносинах з Департаментом.

Відповідач стверджує, що рапорт позивача від 14.04.2023 про відкликання рапорту про звільнення його зі служби в поліції до Департаменту станом на 20.04.2023 не надходив, оскільки керівництвом Департаменту не встановлювались інші альтернативні способи комунікації, ніж безпосередня подача працівником рапортів до керівництва департаменту або канцелярії.

На думку відповідача, отримання позивачем трудової книжки, витягу з оскаржуваного наказу особисто є свідченням того, що він погодився із звільненням.

У письмових поясненнях, наданих представником позивача на виконання вимог ухвали суду від 25.05.2023, зазначено, що 14.04.2023 позивач мав намір подати рапорт про відкликання раніше поданого рапорту про звільнення зі служби в поліції. У зв`язку з тим, що канцелярія ДСР розташована в окремій будівлі, куди без спеціальної перепустки потрапити неможливо (позивач такої перепустки не мав), позивач звернувся до працівників кадрового забезпечення, які відмовилися прийняти у нього рапорт. У зв`язку з викладеним позивач прийняв рішення подати сканкопію рапорту на електронну пошту відповідача.

У відповіді на відзив позивач зазначив, що позивачу положеннями статті 38 КЗпП України надано безумовне право на відкликання рапорту про звільнення за власним бажанням.

Позивач стверджує, що у зв`язку з відсутністю у рапорті про звільнення жодних поважних причин, які перешкоджали йому виконувати службові обов`язки, наявність яких могла бути беззаперечною підставою для звільнення його відповідачем, відсутні підстави для застосування у межах спірних відносин пункту 8 Положення №114, на яке посилається відповідач.

Також позивач з посиланням на практику Верховного Суду вказує про наявність у нього права на відкликання поданого ним рапорту про звільнення до спливу погодженого ним із роботодавцем строку.

Щодо тлумачення відповідачем положень статті 38 КЗпП України, позивач з посиланням на практику Верховного Суду зазначив про те, що працівник не підлягає звільненню у випадку закінчення строку для відкликання рапорту у випадку, коли цей строк закінчився і він не залишив місце роботи та не вимагає припинення трудових відносин.

Позивач зазначає про відсутність законодавчо встановлених вимог до форми відкликання заяви про звільнення, а тому поданим ним рапортом від 14.04.2023 підтверджується волевиявлення позивача продовжувати працювати у Департаменті.

Позивач стверджує про продовження виконання ним своїх службових обов`язків після звільнення до кінця травня 2023 року, що підтверджується інформацією з системи контролю доступу та відеоспостереженням до приміщення відповідача.

У судовому засіданні 15.08.2023 судом допитано ОСОБА_1 в якості свідка.

Присутні у судовому засіданні 15.08.2023 представники позивача та відповідача заявили клопотання про здійснення подальшого розгляду справи у порядку письмового провадження.

Згідно з частиною третьою статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

На підставі цього, усною ухвалою суду від 15.08.2023, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання, було вирішено подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

у с т а н о в и в:

Наказом Департаменту від 07.12.2022 №565 о/с полковника поліції ОСОБА_1 призначено на посаду головного оперуповноваженого 13-го відділу (протидії злочинам у небанківському фінансовому секторі) 2-го управління (протидії організованим формам злочинності в органах державної влади) Департаменту.

03 квітня 2023 року позивачем на ім`я начальника Департаменту подано рапорт про звільнення зі служби в поліції відповідно до пункту 7 (за власним бажанням) частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», з 17.04.2023.

14 квітня 2023 року позивачем на електронну адресу Департаменту надіслано репорт, яким повідомлено, що рішення про звільнення прийнято ним передчасно, у зв`язку з чим раніше поданий позивачем рапорт від 03.04.2023 про звільнення його зі служби в поліції відкликає та просить його не розглядати.

Наказом Департаменту від 03.04.2023 №186 о/с позивача звільнено зі служби в поліції з 17.04.2023 відповідно до пункту 7 (за власним бажанням) частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем цього наказу, позивач звернувся з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Приписами статті 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі по тексту - Закон № 580-VIII).

Відповідно до статті 2 Закону № 580-VIII завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: забезпечення публічної безпеки і порядку; охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидії злочинності; надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

У своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами (частина перша статті 3 Закону № 580-VIII).

Згідно частини першої статті 59 Закону № 580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.

Частиною першою статтею 60 Закону № 580-VIII встановлено, що відносини, що виникають у зв`язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, регулюються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами з питань проходження служби в поліції.

В силу положень пункту 7 частини першої, частини третьої статті 77 Закону № 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням.

День звільнення вважається останнім днем служби відповідно.

Згідно пункту 4 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Приписами Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 №114 (далі по тексту - Положення №114), передбачено, що це Положення визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов`язки.

Відповідно до пункту 10 Положення №114 особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов`язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов`язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

Згідно підпункту «ж» пункту 64 Положення №114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

Особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою (пункт 68 Положення №114).

Суд звертає увагу, що нормативно-правові акти, які були прийняті до утворення поліції і не суперечать законодавству про останню, мають застосовуватися, як спеціальні норми права, до правовідносин, що виникають з приводу проходження служби поліцейськими до прийняття відповідних нормативно-правових актів.

Спеціальним актом законодавства, нормами якого врегульовані спірні правовідносини та чинним на час їх виникнення є Положення №114.

Крім того, пунктом 4 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону №580-VIII передбачено можливість застосування норм Положення №114 при вирішенні питання щодо дотримання відповідачем процедури звільнення позивача зі служби в поліції.

Верховний Суд України в постанові від 24.06.2014 №21-241а14 зазначив, що згідно з пунктом 68 Положення №114 особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Така позиція законодавця, на відміну від загального правила про обов`язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні, обумовлена особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов`язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку, здійснення оперативно-розшукових заходів тощо.

Отже, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника поліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення №114 строку, якщо таке прохання не міститься у рапорті про звільнення, є протиправним.

Проте у межах передбаченого пунктом 68 Положення №114 строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк. Такою домовленістю між сторонами (проханням), зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник поліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 12.08.2019 у справі №810/3376/16, від 20.12.2019 у справі №826/375/17, від 05.02.2020 у справі №819/744/16, від 20.05.2020 у справі №804/868/16, від 30.09.2020 у справі №826/16621/17, від 14.01.2021 у справі №822/1093/18, від 09.02.2021 у справі №826/10404/16, від 11.08.2021 у справі №826/7075/16.

Суд відхиляє твердження відповідача про те, що оскаржуваний наказ прийнято, за результатом розгляду відповідного рапорту, з дотриманням строків визначених Положенням №114, з огляду на таке.

Як вже зазначалося судом, згідно підпункту «ж» пункту 64 Положення №114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

Тобто, обов`язковою умовою для звільнення за підпунктом «ж» пункту 64 Положення №114 є наявність поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

Водночас про такі причини позивач у рапорті від 03.04.2023 не зазначав, відповідачем наявність таких причин не з`ясовувалася.

Означене, на думку суду, свідчить про необґрунтованість доводів відповідача стосовно застосування ним під час звільнення зазначеним вимог Положення №114.

Згідно з частинами першою, другою статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Таким чином, загальними нормами трудового законодавства передбачено право працівника розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

При цьому, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Таке правило зумовлене тим, що після закінчення зазначеного терміну працівник може залишитися на роботі й не вимагати розірвання трудового договору.

Отже, КЗпП України цією правовою нормою надає працівникові безумовне право на відмову від раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку і власник або уповноважений ним орган не має права звільняти таку особу до закінчення строку попередження.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.12.2020 у справі № 140/3179/19, від 07.03.2018 у справі № 810/2728/16, від 10.03.2020 у справі № 803/959/17, від 03.12.2020 у справі № 140/3179/19.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, позивачем подано рапорт від 03.04.2023 про звільнення зі служби в поліції з 17.04.2023.

Водночас, до закінчення строку, про який домовилися позивач та відповідач шляхом зазначення у рапорті конкретної дати 17.04.2023 позивачем подано 14.04.2023 до Департаменту рапорт про відкликання рапорту про звільнення зі служби в поліції.

Вказаний рапорт надісланий на електронну адресу відповідача 14.04.2023 о 10:23, про що свідчить скріншот з електронної пошти позивача, оригінал якого досліджено судом у судовому засіданні 13.06.2023.

Відповідно до пункту 4 Інструкції з діловодства в системі Національної поліції України, затвердженої наказом Національної поліції України від 20.05.2016 №414, «Приймання та первинне опрацювання кореспонденції до апарату поліції»:

1) доставка документів до органів та підрозділів поліції здійснюється, як правило, з використанням засобів поштового зв`язку і електрозв`язку, а також кур`єрською службою та фельд`єгерським зв`язком або безпосередньо працівниками органів та підрозділів поліції;

9) документи, що надійшли до апарату поліції у неробочий час, приймаються оперативним черговим чергової служби підрозділу організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування;

19) службові документи, отримані як виняток, безпосередньо працівниками органу чи підрозділу поліції й адресовані цьому органу чи підрозділу поліції або конкретно комусь з його керівників, а також документи, одержані електронною поштою та факсимільним зв`язком, необхідно передавати до підрозділу документального забезпечення для реєстрації.

З аналізу положень Інструкції вбачається про можливість приймання відповідачем кореспонденції засобами електрозв`язку, у тому числі у неробочий час.

Однак відповідачем поданий рапорт від 14.04.2023, поданий у робочий час (п`ятницю) о 10:23, не був взятий до уваги.

Крім того, з листа Департаменту від 20.04.2023 №4904/55/01-2023 за наслідками розгляду електронного звернення позивача стосовно проходження служби повідомлено, що станом на сьогодні до ДСР не надходив оригінал його рапорту щодо бажання подальшого проходження служби та скасування рапорту від 03.04.2023 без посилань на законодавчо встановлені обмеження щодо надіслання такого рапорту засобами електрозв`язку.

У розріз з наведеними відповідачем доводами щодо не встановлення інших альтернативних способів комунікації, аніж безпосередня подача працівником рапортів до керівництва Департаменту, матеріали справи містять копію журналу вхідної кореспонденції за період з 14.04.2023 по 17.04.2023, з якого вбачається, що рапорт позивача від 14.04.2023 був зареєстрований 17.04.2023.

Таким чином, відповідачем жодними доводами та доказами не обґрунтовано неприйняття поданого позивачем засобами електрозв`язку рапорту від 14.04.2023 про відкликання рапорту від 03.04.2023 про звільнення зі служби в поліції.

Отже, у відповідача були відсутні підстави для звільнення позивача зі служби до спливу обумовленого сторонами строку від дня попередження позивачем про своє бажання звільнитися 03.04.2023 до дня, зазначеного у рапорті 17.04.2023.

Суд вважає за доцільне зазначити, що у зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, який діє і по теперішній час.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 №2136-IX цей Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Згідно із статтею першою зазначеного Закону у зв`язку з веденням бойових дій у районах, в яких розташоване підприємство, установа, організація, та існування загрози для життя і здоров`я працівника він може розірвати трудовий договір за власною ініціативою у строк, зазначений у його заяві (крім випадків примусового залучення до суспільно корисних робіт в умовах воєнного стану, залучення до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури).

Отже, під час дії в Україні воєнного стану, чинне законодавства України продовжує функціонувати та регулювати трудові відносини, окрім окремих змін. Працівник може розірвати трудовий договір за власною ініціативою без двотижневого строку попередження у зв`язку із веденням бойових дій у районі, в якому розташоване підприємство, установа, організація, та загрозою для його життя і здоров`я.

Крім того, суд констатує, що Національне агентство України з питань державної служби надало роз`яснення від 16.03.2022 «Щодо можливості і правильності оформлення та надсилання кадрових документів (заяв про надання відпусток, переведення, звільнення тощо) в електронному вигляді або різними засобами телекомунікаційного зв`язку» в якому зазначило таке:

«Зрозуміло, що сьогоднішні умови в більшості випадків не дають можливість працівникам подавати необхідні заяви в паперовому вигляді із власноручними підписами, як ми це робимо зазвичай.

Звертаємо увагу, що оскільки законодавство не містить визначених форм та обсягів таких заяв, вони можуть бути складені в будь-якій формі, проте мають містити чітке, однозначне і зрозуміле волевиявлення заявника. Таким чином, письмові заяви також можуть подаватись в електронній формі з накладенням кваліфікованих електронних підписів.

У разі коли і електронні кваліфіковані підписи недоступні, такі заяви можуть бути надані в письмовій формі будь-якими засобами телекомунікаційного зв`язку (електронна пошта, WhatsApp, Telegram тощо) без накладання згаданих підписів. В такому випадку відповідну заяву, написану на папері і підписану заявником, доцільно сфотографувати і переслати уповноваженій особі органу. Але це, звісно, якщо є така можливість. Якщо ж такої можливість немає, то відповідну заяву надішліть у формі текстового повідомлення, що відповідає наведеним вище критеріям. Як свідчить судова практика, у разі отримання відповідних заяв (повідомлень) працівників в електронній формі, це спонукає роботодавця перевірити справжнє волевиявлення працівника у разі наявності сумнівів щодо такого волевиявлення (постанова Чернівецького апеляційного суду від 04.03.2019 у справі № 725/4244/18)».

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про протиправність видання спірного наказу про звільнення позивача, оскільки працівник (позивач), вчасно відкликавши попередньо поданий рапорт про звільнення, виявив бажання не розривати трудові відносини з відповідачем.

При цьому судом не встановлено факт запрошення на його посаду іншої особи, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Враховуючи вищевказані правові норми та обставини справи, суд зазначає, що дії відповідача суперечать вимогам законодавства, оскільки до закінчення встановленого строку позивач мав право відкликати поданий ним рапорт, чим і скористався.

Більш того, факт подання позивачем відповідного рапорту свідчить про відсутність його волевиявлення щодо звільнення. В свою чергу, відсутність належного волевиявлення дає підстави вважати про відсутність наміру працівника звільнитись саме за власним бажанням.

Крім того, суд зазначає, що у відносинах звільнення за власним бажанням діє правило, за яким звільнення є одностороннім волевиявленням працівника-поліцейського, який подав рапорт про звільнення за власним бажанням, він у будь-який момент до закінчення обумовленого сторонами строку з моменту подання рапорту може його відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться.

Також працівник не підлягає звільненню у випадку, коли цей строк закінчився, і він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин.

Така позиція міститься у постанові Верховного Суду від 06.06.2023 у справі №380/7509/22.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_1 пояснив, що 17.04.2023 офіційно припинив виконувати свої функціональні обов`язки. Проте, у зв`язку з великим обсягом роботи на прохання керівництва продовжував виконувати свої обов`язки у Департаменті стратегічних розслідувань Національної поліції України. Безпосередній керівник був обізнаний, що позивач продовжує виконувати свої обов`язки та не заперечував проти цього. Свідок повідомив, що фактично доступ до Департаменту було закрито лише після проведення судового засідання у цій справі (після 13.06.2023), на якому позивач повідомив, що продовжує ходити на роботу.

На підтвердження зазначеного матеріали справи містять витяг з пропускної системи Департаменту, в якому відображена інформація про доступ позивача до входу у Департамент у період з 18.04.2023 по 06.06.2023, тобто вже після його звільнення спірним наказом.

Таким чином, оскільки позивач у рапорті від 03.04.2023 просив звільнити його за власним бажанням з 17.04.2023, проте, до закінчення цього строку подав рапорт про відкликання рапорту про звільнення зі служби в поліції, а також враховуючи підтверджену наявними у справі доказами обставину продовження ним служби у поліції після закінчення цього строку, суд дійшов висновку про відсутність у відповідача підстав для його звільнення спірним наказом.

Виходячи з аналізу викладених норм чинного законодавства, дослідження наявних доказів у справі, суд дійшов висновку, що звільнення позивача за рапортом про звільнення за власним бажанням без врахування рапорту про відкликання рапорту про звільнення є порушенням його прав як працівника поліції, а тому є підставою для визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу від 03.04.2023 № 186 о/с.

Таким чином, позовні вимоги про визнання протиправним та скасування наказу від 03.04.2023 №186 о/с підлягають задоволенню у повному обсязі як такі, що знайшли своє документальне та нормативне підтвердження під час судового розгляду справи.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Згідно з частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

За таких обставин, враховуючи скасування судом наказу про звільнення позивача, він підлягає поновленню на попередній роботі з дня, наступного за днем звільнення, тобто, з 18.04.2023, оскільки працівник вважатиметься звільненим з наступного дня після того дня, з якого починається строк звільнення.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі №711/8138/18 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 85679198) зазначила, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає в тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися. У разі невиконання цього обов`язку добровільно рішення суду підлягає виконанню у примусовому порядку.

Поновлення на роботі - це повернення працівника в попередній стан, який існував до його незаконного звільнення, а тому правовими наслідками поновлення на роботі працівника є надання йому попередньої роботи (посади), з тими ж функціональними обов`язками, які мали місце до звільнення. Обов`язком боржника є не лише видання наказу (розпорядження) про поновлення працівника на роботі, а й фактичний допуск поновленого працівника до виконання попередніх обов`язків.

Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акту органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника. Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.

Верховний Суд у постанові від 26.02.2020 у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18) зазначив, що КЗпП України не містить поняття «поновлення на роботі», як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов`язків, тобто, створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов`язків.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові від 17.06.2020 у справі № 521/1892/18 (провадження № 61-39740св18).

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2018 у справі №826/808/16 зазначила, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, а законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Пленум Верховного Суду України у пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначив, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року № 348).

Згідно з підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100 (далі - Порядок №100), цей Порядок застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.

Відповідно до положень пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.

У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Пунктом 3 Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

Суми нарахованої заробітної плати враховуються у тому місяці, за який вони нараховані та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Пунктом 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

Отже, справляння і сплата податку на доходи фізичних осіб та військового збору є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, а тому суд повинен визначати зазначену суму без утримання цього податку та збору, про що вказує в резолютивній частині рішення.

Саме до такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18.07.2018 по справі №359/10023/16-ц.

Враховуючи вищевказані норми та приймаючи до уваги те, що позивача було звільнено з посади з 17.04.2023, при обчисленні середньоденної заробітної плати слід враховувати заробітну плату позивача за лютий та березень 2023 року (два місяці, що передують звільненню).

Відповідно до наявної у матеріалах справи довідки про доходи від 30.05.2023 №193 заробітна плата позивача за лютий становить 46453,95 грн за 28 робочих дні, за березень 2023 року 46454,00 за 31 робочий день. Середньоденна заробітна плата позивача складає 1574,71 грн.

Період вимушеного прогулу позивача - з 18.04.2023 (наступний день після звільнення, враховуючи, що день звільнення є останнім робочим днем) по 28.09.2023 (день постановлення рішення у цій справі) або 164 календарних дня.

З урахуванням цього, на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 18.04.2023 по 28.09.2023 у розмірі 258 252,44 грн (1574,71 грн х 164 дні).

Отже, всебічно та в повному обсязі розглянувши матеріали справи, оцінивши в сукупності наявні у справі докази, суд дійшов висновку, що позов слід задовольнити повністю.

Відповідно до положень статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

У зв`язку з цим суд вважає за необхідне звернути до негайного виконання рішення суду в частині:

- поновлення позивача на посаді головного оперуповноваженого 13-го відділу (протидії злочинам у небанківському фінансовому секторі) 2-го управління (протидії організованим формам злочинності в органах державної влади) Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України з 18.04.2023;

- стягнення з відповідача на користь позивача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України від 03.04.2023 №186 о/с щодо звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції.

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді головного оперуповноваженого 13-го відділу (протидії злочинам у небанківському фінансовому секторі) 2-го управління (протидії організованим формам злочинності в органах державної влади) Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України з 18.04.2023.

4. Стягнути з Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 258252,44 грн. (двісті п`ятдесят вісім тисяч двісті п`ятдесят дві грн. 44 коп.).

5. Звернути до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на службі у поліції на посаді головного оперуповноваженого 13-го відділу (протидії злочинам у небанківському фінансовому секторі) 2-го управління (протидії організованим формам злочинності в органах державної влади) Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України з 18.04.2023.

6. Звернути до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України області на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Дудін С.О.