Рішення № 11378176, 04.08.2010, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"04" серпня 2010 р.Справа № 12/54-10-2017 За позовом заступника Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Семенівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області

до відповідача: фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

про визнання недійсним договору та зобовязання звільнити земельну ділянку.

Суддя Цісельський О.В.

За участю представників сторін:

від прокуратури: Синюк О.М. посвідчення №115 від 26.07.2010р.

від позивача: не зявився.

від відповідача: не зявився.

СУТЬ СПОРУ: заступник Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора Одеської області звернувся до господарського суду Одеської області в інтересах держави в особі Семенівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області (надалі Семенівська сільрада) з позовною заявою до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (надалі ФОП ОСОБА_1) в якій просить суд визнати недійсною угоду від 01.01.2010р. укладену між Семенівської сільрадою та ФОП ОСОБА_1 та зобовязати ФОП ОСОБА_1 звільнити земельну ділянку площею 5,25 м2.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 06.05.2010р. позовну заяву прокурора прийнято до розгляду, порушено провадження по справі та їй присвоєно № 12/54-10-2017.

Ухвалою виконуючого обовязки голови господарського суду Одеської області від 25.06.2010р. термін розгляду справи було продовжено на один місяць, а саме до 05.08.2010р.

Представник прокуратури позовну заяву підтримує, наполягає на її задоволенні.

Позивач - Семенівська сільрада про місце та час судових засідань, згідно повідомлень про вручення поштового відправлення які є у матеріалах справи, повідомлявся вчасно та належним чином. Поряд з цим, в судові засідання не зявлявся, письмової позиції на позов не надав, своє право на захист не використав, причин поважності неявки суду не надав. З цього приводу господарським судом 19.07.2010р. було винесено окрему ухвалу. Вимоги зазначеної ухвали позивачем не виконані.

Відповідач ФОП ОСОБА_1 про місце та час судових засідань, згідно повідомлень про вручення поштового відправлення які є у матеріалах справи, повідомлявся вчасно та належним чином за його адресою, підтвердженою витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 27.04.2010р, наданим суду представником прокуратури. Поряд з цим, в судові засідання не зявлявся, відзив на позов та витребувані судом документи не надав, своє право на захист не використав, причин поважності неявки суду не надав.

За таких обставин, справа розглядається за наявними в ній матеріалами відповідно до ст.75 ГПК України.

Дослідивши у відкритому судовому засіданні матеріали справи та заслухавши пояснення представника прокуратури, суд встановив:

01.01.2010р. між Семенівської сільрадою (Власник) та ФОП ОСОБА_1 (Землекористувач) було укладено договір № 6 про право користування земельною ділянкою (суперфіцй).

Відповідно до п.1.1. зазначеного договору власник надає землекористувачу право користування земельною ділянкою загальною площею 5,25 м2 для будівництва та обслуговування магазину в селі Веселе по пров. Мирному, 1 згідно плану землекористування, який являється невідємною частиною цього договору.

Пунктом 1.2. договору встановлено, що він укладається на один рік.

Згідно п.3.1. договору землекористувач щомісячно, починаючи з 01.01.2010р. до 15 числа наступного за звітним місяцем вносить на рахунок сільської ради плату за користування земельною ділянкою, нараховану згідно нормативної грошової оцінки з урахуванням індексації грошової оцінки земель населених пунктів.

Відповідно до п.3.3. договору грошова оцінка земельної ділянки на 2010р. складає 734,74 грн.

Згідно п.3.4. договору Розрахунок плати за користування земельною ділянкою складає: 88,17 грн. на рік, 7,35 грн. в місяць.

Відповідно до п.5.1. договору він набирає чинності після підписання його сторонами.

На думку прокурора договір № 6 укладений між позивачем та відповідачем не відповідає Земельному кодексу України, а саме главі 15 якою передбачено два види права користування землею право постійного користування земельною ділянкою та право оренди. При цьому прокурор посилається на то, що при укладені оспорюваного договору сторонами не було дотримано приписів ст.123,124 Земельного кодексу України, які передбачають певний порядок передачі земельних ділянок в оренду, зокрема, складання та затвердження акту попереднього вибору земельної ділянки, розроблення та затвердження проекту відведення земельної ділянки, укладення договору оренди земельної ділянки.

Обґрунтовуючи свою позицію прокурор зазначив, що випадків передачі земельних ділянок в оренду, в тому числі короткострокову, в інший спосіб чинне законодавство не передбачає.

Враховуючи те, що при укладені договору № 6 від 01.01.2010р. порядок передачі земельної ділянки в оренду, передбачений чинним законодавством, дотримано не було, проект відведення земельної ділянки не розроблено, на державну експертизу не подано та у встановленому порядку не затверджено, договір оренди земельної ділянки з урахуванням положень Закону України „Про оренду землі” не складався, це на думку прокурора є підставою для звернення з відповідним позовом до господарського суду Одеської області.

Розглянувши матеріали справи, вислухав думку представника прокурора, проаналізувавши норми чинного законодавства, суд дійшов висновку про відмову у задоволені позовних вимог з наступних підстав:

Приписи ст.13 Конституції України визначають, що від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Як вбачається із змісту п.12 Перехідних положень Земельного кодексу України, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів відповідні органи виконавчої влади, тобто місцеві державні адміністрації.

Відповідно до ст. 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Матеріалами справи встановлено, що земельна ділянка стосовно якої позивачем та відповідачем укладено оспорюваний договір № 6 від 01.01.2010р. знаходиться у межах села Веселе, таким чином позивач на законних підставах виступає у спірних правовідносинах як власник землі.

Як вірно зазначив у позові прокурор, право користування землею регулюється приписами глави 15 Земельного кодексу України.

Право постійного користування встановлюється приписами ст. 92 Земельного кодексу України, відповідно до якої право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації;

в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Стаття 93 Земельного кодексу України визначає, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Не підлягають передачі в оренду земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років. Право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного фонду власником земельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда). Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

Проте, відповідно до чинного законодавства України оренда земельної ділянки та суперфіцй є окремими правовими інститутами, які регламентуються різними главами Земельного кодексу України.

Так глава 16-1 Земельного кодексу України встановлює право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови.

Відповідно до ч.1 ст.102-1 Земельного кодексу України визначає наступне. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.

Строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для сільськогосподарських потреб або для забудови не може перевищувати 50 років (ч.4 ст.102-1 ЗК України).

Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу (ч.5 ст.102-1 ЗК України).

Відповідно до ч.1 ст. 413 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.

Частина 1 ст. 414 Цивільного кодексу України визначає, що власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на одержання плати за користування нею.

Частини 1,4 ст. 415 Цивільного кодексу України встановлюють, що землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови, а також інші платежі, встановлені законом.

Як встановлено матеріалами справи, договір № 6 про право користування земельною ділянкою (суперфіцй) від 01.01.2010р. укладений між позивачем та відповідачем в повній мірі відповідає вимогам чинного законодавства України, що регулює право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

Відповідно до ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 204 Цивільного кодексу України встановлює, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним

Відповідно до ч.1 ст.205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 215 Цивільного кодексу України встановлює, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч.1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

З урахуванням вищенаведеного суд прийшов до висновку, що прокурором невірно застосовано норми земельного законодавства, що регулюють орендні відносини до укладеного між позивачем та відповідачем договору № 6 про право користування земельною ділянкою (суперфіцй) від 01.01.2010р. а тому у суду не має законних підстав визнати оспорюваний договір недійсним.

Підсумовуючи наведене, суд прийшов до висновку що позовна вимога прокурора про визнання недійсним договору № 6 про право користування земельною ділянкою (суперфіцй) від 01.01.2010р. укладеному між позивачем та відповідачем є незаконною, спростовується обставинам справи а тому в її задоволені слід відмовити.

Враховуючи те, що позовна вимога прокурора про зобовязання відповідача звільнити земельну ділянку площею 5,25 м2 є похідною від первісної вимоги про визнання недійсним договору № 6 про право користування земельною ділянкою (суперфіцй) від 01.01.2010р. укладеному між позивачем та відповідачем, суд вважає що в її задоволені слід також відмовити.

Враховуючи те, що у задоволені позову прокурора відмовлено, керуючись ст.44, 49 Господарського процесуального кодексу України слід стягнути з позивача до Державного бюджету України 85 грн. державного мита та 236 грн. витрат на ІТЗ судового процесу.

Керуючись ст.ст. 44,49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1.У позові відмовити.

2.Стягнути з Семенівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області (67750, Одеська область, Білгород-Дністровський район, с. Семенівка, вул. Молодіжна, 1, код ЄДРПОУ 04378014) на користь державного бюджету (р/р 31114095700008, одержувач ГУДКУ в Одеській області, код ЄДРПОУ 23213460, банк одержувача ГУДКУ в Одеській області, МФО 828011, код бюджетної класифікації 22090200) державне мито в сумі 85 (вісімдесят пять) грн.

3.Стягнути з Семенівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області (67750, Одеська область, Білгород-Дністровський район, с. Семенівка, вул. Молодіжна, 1, код ЄДРПОУ 04378014) на користь державного бюджету (р/р 31217259700008, одержувач ГУДКУ в Одеській області, код ЄДРПОУ 23213460, банк одержувача ГУДКУ в Одеській області, МФО 828011, код бюджетної класифікації 22050000) витрати на ІТЗ судового процесу у сумі 236 (двісті тридцять шість) грн.

Рішення господарського суду Одеської області набирає чинності у порядку ст.85 ГПК України.

Накази видати у порядку ст.116 ГПК України.

Рішення підписане 09.08.2010р.

Суддя