Рішення № 113512192, 16.08.2023, Солом'янський районний суд міста Києва

Справа №760/10590/16-ц

2/760/5709/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2023 року Солом`янський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді - Кушнір С.І.,

секретар судового засідання - Федоренко Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: відділ надання адміністративних послуг Солом`янської районної в місті Києві адміністрації про визнання права власності в порядку спадкування, -

встановив:

У червні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності в порядку спадкування, у якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 01 грудня 2016 року, просив:

- припинити право власності ОСОБА_2 на частину квартири АДРЕСА_1 ; скасувати державну реєстрацію прав на квартиру АДРЕСА_1 , індексний номер 30479344 від 15 липня 2016 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно;

- визнати за позивачем право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовано наступними обставинами.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача - ОСОБА_4 , яка була співвласницею квартири АДРЕСА_1 .

Позивач як син померлої має право на спадщину за законом на частку квартири. Ще одним спадкоємцем майна померлої є брат позивача - ОСОБА_3 .

Після смерті матері позивач звернувся до П`ятої державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 у зв`язку з чим відкрито спадкову справу №211/2004.

За відсутності у позивача оригіналів правовстановлюючих документів на квартиру АДРЕСА_1 оформити спадкові права він не має можливості, про що свідчить відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Крім того, мати позивача перебувала у шлюбі з ОСОБА_6 , на якого було оформлено право власності на спірну квартиру.

У 2016 році відповідачка ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_6 .

Оскільки під час оформлення спадщини нотаріус не перевірив чи купувалося спірне майно у шлюбі, чи відкриті спадкові справи щодо такого майна, вважає, що при видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину порушені його права як спадкоємця ОСОБА_4 .

Зазначив, що ОСОБА_2 має право на спадщину лише частини квартири АДРЕСА_1 , інша частина квартири у рівних долях належить позивачу та його брату ОСОБА_3 , тому просить припинити право власності відповідачки ОСОБА_2 на частину квартири та визнати за позивачем право власності на 1/4 частину квартири.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 15.06.2016 року зазначену цивільну справу передано в провадження судді Солом`янського районного суду м. Києва Кушнір С.І.

Ухвалою суду від 01.07.2016 р., відкрито провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності в порядку спадкування, та призначено судове засідання.

Ухвалою суду, постановленою на місці у судовому засіданні 19 квітня 2017 року, за клопотанням позивача залучено до участі у справі співвідповідача ОСОБА_2

27 квітня 2018 року відповідачка ОСОБА_2 подала відзив на позовну заяву, у якому заперечила проти задоволення позовних вимог у повному обсязі. Вказала, що спірна квартира перебувала у особистій приватній власності ОСОБА_6 та не належала до спільного сумісного майна подружжя.

Так, з метою придбання квартири АДРЕСА_1 продав іншу квартиру.

Вважає, що позивачем не надано належних та допустимих доказів звернення до нотаріуса для оформлення спадкових прав на спірну квартиру та відмови у вчиненні нотаріальних дій щодо вказаної квартири.

Крім того, до відзиву відповідачка долучила заяву про застосування строків позовної давності до позовних вимог. Зазначила, що оскільки позивач довідався про порушення своїх прав з 08.06.2004 року, строк позовної давності на подачу позову про визнання права власності сплив 08.06.2017 року, що є окремою підставою для відмови у позові.

Ухвалою суду від 17 лютого 2021 року за клопотанням відповідачки ОСОБА_2 витребувано докази у приватного нотаріуса Київського МНО Мазепіної В.Г.

16.03.2021 року до суду надійшли витребувані у приватного нотаріуса Київського МНО Мазепіної В.Г. докази.

Ухвалою суду від 24 листопада 2021 року за клопотанням відповідачки ОСОБА_2 витребувано докази у приватного нотаріуса Київського МНО Ганчук Ю.Я.

Ухвалою суду від 03 липня 2023 року за клопотанням представника відповідачки ОСОБА_2 витребувано докази у Обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Україна», Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», Київського державного нотаріального архіву.

11.08.2023 року представник відповідачки ОСОБА_2 подав письмові пояснення, у яких просив у задоволенні позову відмовити з підстав викладених у відзиві. Додатково вказав на необхідність скасування заходів забезпечення позову, вжитих 19 червня 2018 року постановою Апеляційного суду м. Києва у справі щодо арешту частини квартири АДРЕСА_1 . Просив стягнути з позивача на користь відповідачки витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 19000,00 грн.

Позивач у судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлявся у встановленому законом порядку. Через канцелярію суду подав заяву про розгляд справи без його участі, позов просив задовольнити.

Відповідачка ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, про розгляд справи повідомлялася у встановленому законом порядку. Представник через канцелярію суду подав заяву про розгляд справи без його участі, у задоволенні позову просив відмовити.

Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлявся у встановленому законом порядку, про причини своєї неявки суд не повідомив, будь-яких клопотань, письмових пояснень/відзиву щодо заявлених позовних вимог від відповідача до суду не надійшло.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явилася, про розгляд справи повідомлялася у встановленому законом порядку. Подав до суду заяву про розгляд справи без його участі.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами п. п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

З матеріалів справи судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , що підтверджено свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим 08 грудня 2003 року відділом реєстрації смерті у м. Києві, актовий запис №20036.

Відповідно до положень статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Статтею 1261 ЦК України визначено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У першу чергу спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 входили:

син ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим 26 лютого 1977 року відділом РАЦС Жовтневого району м. Києва, актовий запис №392;

син ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 , виданим 28 березня 1985 року відділом РАЦС Жовтневого райвиконкому м. Києва, актовий запис №659;

чоловік ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_4 , виданим 08 жовтня 1993 року Залізничним відділом РАЦС м. Києва, актовий запис №741.

Відповідно до ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Прийняття спадщини можливе шляхом подачі заяви про прийняття спадщини у строки, встановлені ст. 1270 ЦК України та видачі відповідного свідоцтва.

Позивач ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті своєї матері звернувшись 17 березня 2004 року зі спільною заявою з відповідачем ОСОБА_3 в П`яту київську державну нотаріальну контору.

Згідно із частиною першою статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

11 травня 2016 року за вих. №2380/01-32 державний нотаріус П`ятої київської державної нотаріальної контори Наумов В.В. відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно.

Постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії мотивована тим, що відповідно до підпунктів 4.15 та 4.18 п. 4 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу 1 цього Порядку, та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку.

Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять всі права і обов`язки, які належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Встановлено, що ОСОБА_6 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу нерухомості, укладеного 11 квітня 1995 року на Київській універсальній біржі за реєстраційним №9330/2400.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_6 , що підтверджено свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_5 , виданим 27 листопада 2013 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис №473.

13 липня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мазепіна В.Г. видала відповідачці ОСОБА_7 свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_6 , яка складається з квартири АДРЕСА_1 .

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 вважав, що спірна квартира є об`єктом права спільної сумісної власності його матері та ОСОБА_6 оскільки набута під час їх перебування у шлюбі, а тому позивач як спадкоємець ОСОБА_4 має право успадкувати частину квартири.

При встановленні юридичного статусу майна (особисте чи спільне) визначальним є те, коли мали місце факт і дата набуття (створення) такого майна, а не факт реєстрації прав на нього, що може мати місце після розірвання шлюбу.

Оскільки право власності на спірну квартиру набуто у 1995 році, при вирішенні питання чи належить вона до об`єкта спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_8 , застосуванню підлягають норми КпШС України.

Відповідно до ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Відповідно до статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Згідно з частиною першою статті 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.

Аналогічні положення закріплені в статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України.

У пункті 9 постанови від 12 червня 1998 року №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» Пленум Верховного Суду України роз`яснив, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі ст. 25 КпШС) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (ст. 28 КпШС).

Відповідно до висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 22.01.2020 року у справі № 711/2302/18 набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Застосовуючи норму статті 22 КпШС України або статті 60 СК Українита визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, необхідно установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

За інформацією КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 04.08.2023 року, первинну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_6 було проведено на підставі довідки ЖБК «Україна» № 28 від 03 квітня 1995 року.

З довідки ЖБК «Україна» №28 від 03 квітня 1995 року встановлено, що ОСОБА_6 є власником квартири АДРЕСА_3 в ЖБК «Україна». ОСОБА_6 є членом ЖБК та повністю вніс пайовий внесок за квартиру у 1992 році.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про власність» (в редакції чинній на час виникнення спірних відносин) член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.

Відтак, ОСОБА_6 за особисті кошти у 1992 році вніс повністю пайовий внесок за квартиру АДРЕСА_3 у зв`язку з чим набув право власності на вказану квартиру у 1992 році, тобто до укладення 08 жовтня 1993 року шлюбу з ОСОБА_4 та у 1995 році було проведено первинну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_6 на підставі довідки ЖБК «Україна» № 28 від 03 квітня 1995 року про повне внесення ним пайового внеску за квартиру у 1992 році.

За договором купівлі-продажу квартири, укладеним 11 квітня 1995 року та посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Литош В.П., ОСОБА_6 продав квартиру АДРЕСА_3 за ціною 4000000000 карбованців.

Того ж дня, ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу нерухомості, укладеного 11 квітня 1995 року на Київській універсальній біржі за реєстраційним №9330/2400, придбав квартиру АДРЕСА_1 за ціною 280000000 карбованців.

Згідно вимог ст. ст. 76, 77, 79, 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч.ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Надаючи оцінку обставинам купівлі-продажу спірної квартири, суд вважає, що наявні у матеріалах справи докази у своїй сукупності дають підстави для обґрунтованого висновку про те, що виручена ОСОБА_6 в результаті продажу квартири АДРЕСА_3 сума коштів в розмірі 4 млрд. карб. була достатньою для придбання квартири АДРЕСА_1 за 280 млн. карб.

Враховуючи положення ст.ст. 22-24 КпШС України та роз`яснення, що містяться в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб і сім`ю України», суд приходить до висновку, що спірна квартира, хоча і була придбана під час перебування ОСОБА_6 у шлюбі з ОСОБА_4 , однак за кошти, які були одержані від продажу квартири, що належала ОСОБА_6 на праві особистої власності, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею подружжя, а тому не була об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_8 .

Подібні висновки зроблено Верховним Судом у постанові від 08 серпня 2022 року у справі № 759/23368/19.

Таким чином, спірна квартира АДРЕСА_1 не є об`єктом спадкування після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 .

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку про відсутність у позивача законних прав на частку спірної квартири, а відтак і порушень його прав відповідачем ОСОБА_2 у зв`язку з отриманням свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_6 , яка складається з квартири АДРЕСА_1 .

Порушенням права вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

За встановлених судовим розглядом обставин, суд дійшов висновку, що позивач належними та допустимими доказами не довів наявність обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а тому приходить до висновку про відмову у задоволенні заявлених вимог позивача.

Вирішуючи заяву відповідачки ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності до вимог ОСОБА_1 суд зазначає наступне.

Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. А отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.

Вказане відповідає позиції Великої палати Верховного суду у постанові від 13.02.2019 року по справі № 826/13768/16 (11-609апп18).

Частиною 1 статті 158 ЦПК України передбачено, що суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.

Відповідно до ч. ч. 9, 10 ст. 158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.

Відповідно до ч. 11 ст. 158 ЦПК України примірник ухвали про скасування заходів забезпечення позову невідкладно після набрання такою ухвалою законної сили надсилається заявнику, всім особам, яких стосуються заходи забезпечення позову і яких суд може ідентифікувати, а також державним та іншим органам, які повинні були та (або) виконували ухвалу про забезпечення позову, для здійснення ними відповідних дій щодо скасування заходів забезпечення позову.

Встановлено, що постановою Апеляційного суду м. Києва від 19 червня 2018 року у справі №760/10590/16-ц вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_2 .

З врахуванням наведеного, а також тієї обставини, що за результатами розгляду справи суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, з урахуванням вимог ч. 9 ст. 158 ЦПК України, вважає за необхідне скасувати заходи забезпечення позову, вжиті за постановою Апеляційного суду м. Києва від 19 червня 2018 року у справі №760/10590/16-ц.

Вирішуючи питання про стягнення з позивача на користь відповідачки ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу на загальну суму 19000, 00 грн., суд виходить з наступного.

Згідно п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Так, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

При цьому даною статтею передбачено цілі розподілу, визначення розміру та розмір судових витрат, зокрема: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 137 ЦПК України, встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим (п. 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), п. 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), п. 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01)).

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Так, відповідачем до суду, для підтвердження витрат на професійну правничу допомогу подано наступні документи: копію договору про надання правової (правничої) допомоги, укладеного 27 червня 2023 року між АО «АНВЕРІС» в особі адвоката Луценка В.В. та ОСОБА_2, копію додатку №1 до договору про надання правової (правничої) допомоги від 27 червня 2023 року; копію Акту №1 приймання-передачі послуг від 07 серпня 2023 року за договором про надання правової (правничої) допомоги від 27 червня 2023 року на суму 19000,00 грн.; копію рахунку на оплату №1 від 07 серпня 2023 року на суму 19000,00 грн.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

У відповідності до положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат, суд враховує складність справи, час, вказаний як витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також ціну позову та (або) значення справи для сторони, в тому числі вплив вирішення справи на репутацію сторони або публічний інтерес до справи, і робить висновок, що слід відшкодувати відповідачу за рахунок позивача витрати на правничу допомогу, у розмірі 10000, 00 грн., так як саме такий розмір правової допомоги буде співмірним заявленим позовним вимогам.

За таких обставин, суд вважає за необхідне зменшити розмір витрат на правничу допомогу та стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн.

Керуючись ст. ст. 22, 28, 29 КпШС України, ст. ст. 60, 70 СК України, ст.ст. 392, 1216, 1218, 1220, 1222, 1223, 1258, 1261, 1268, 1270, 1296 ЦК України, ст.ст. 10, 12, 13, 76-81, 258, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: відділ надання адміністративних послуг Солом`янської районної в місті Києві адміністрації про визнання права власності в порядку спадкування відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (РНОКПП НОМЕР_6 , місце проживання: АДРЕСА_4 ) на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (РНОКПП НОМЕР_7 , місце проживання: АДРЕСА_5 ) витрати на правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн.

Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті постановою Апеляційного суду м. Києва від 19 червня 2018 року у справі №760/10590/16-ц з метою забезпечення позову, а саме зняти арешт з частини квартири АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_2 .

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.І. Кушнір