Рішення № 113291868, 30.08.2023, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

30.08.2023Справа № 910/8033/23Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., за участю секретаря судового засідання Тарасюк І.М., розглянувши у судовому засіданні матеріали справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Енергопостач»

про визнання правочинів недійсними

Представники сторін:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Гавриленко Р.М.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

22.05.2023 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Енергопостач» про визнання недійсним Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 та визнання недійсною Додаткової угоди №1 від 15.12.2021.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує, що керівник Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» (Савчук А.Р.) в порушення вимог ст. 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» уклав Договір №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 та додаткову угоду до нього, в яких вартість майна перевищує 50% вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, без попередньої згоди учасників товариства. Крім того, позивач заперечує факт підписання попереднім керівником Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 та додаткової угоди до нього.

Разом з позовною заявою позивачем було подано клопотання про витребування доказів, в якому позивач просив суд витребувати у відповідача оригінал Додаткової угоди №1 від 15.12.2021 до Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021, оригінал Додатку №1, оригінал Додатку №2.

Крім того, разом з позовною заявою позивачем було подано клопотання про призначення у справі судової технічної експертизи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.05.2023 відкрито провадження у справі №910/8033/23, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 28.06.2023, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи; задоволено клопотання позивача про витребування оригіналів документів.

22.06.2023 та 27.06.2023 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зазначив, що на виконання умов Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 він поставив позивачу електроенергію на суму 16223677,46 грн, тоді як позивач частково здійснив оплату за отриману від відповідача продукцію у сумі 6075107,72 грн., з огляду на що Товариство з обмеженою відповідальністю «Смарт Енергопостач» звернулось до суду з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» заборгованості за Договором №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 (справа №910/10124/22) та судовим рішенням у вказаній справі позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Енергопостач» було задоволено.

Крім того, відповідач зауважив, що після укладення оспорюваного договору позивач вчинив дії, які свідчать про його схвалення позивачем, - подання (реєстрація) відповідних повідомлень до електронної платформи оператора системи передачі, здійснення часткових оплат, підписання актів приймання-передачі.

У підготовчому засіданні 28.06.2023 судом було відмовлено у задоволенні клопотання позивача про призначення у справі судової експертизи у зв`язку з його необґрунтованістю; постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про відкладення підготовчого засідання на 26.07.2023.

У підготовчому засіданні 26.07.2023 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 30.08.2023.

Представник відповідача у судовому засіданні 30.08.2023 надав усні пояснення по справі, проти задоволення позову заперечив.

Представник позивач у судове засідання 30.08.2023 не з`явився, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином за адресою, яка вказана у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, що підтверджується інформацією з офіційного сайту АТ «Укрпошта» щодо відстеження пересилання поштових відправлень, відповідно до якої ухвала суду була отримана позивачем 08.08.2023 (за ідентифікатором пошуку 0105494863452).

У судовому засіданні 30.08.2023 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну і резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

14.12.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Смарт Енергопостач» (продавець) укладено Договір №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії, відповідно до умов якого продавець продає, а покупець купує електричну енергію та здійснює її оплату відповідно до умов даного договору та додатків до нього.

Як вбачається з Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021, з боку позивача (покупця) він укладений (підписаний) директором Савчуком А.Р., який діє на підстав Статуту.

Відповідно до п. 2.5 Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 фактичний обсяг електричної енергії, проданої продавцем у купованої покупцем, щомісячно визначається в акті купівлі-продажу, який оформлюється в порядку та згідно з цим договором.

Згідно з п. 3.1 Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 ціна цього договору складається із вартості електричної енергії, придбаної покупцем у продавця протягом строку дії цього договору.

Вартість електричної енергії, придбаної покупцем у продавця, визначається на підставі фактичних обсягів купівлі-продажу електричної енергії та договірної ціни за 1 МВт*год електричної енергії, узгодженої сторонами у відповідних додатках до цього договору (п. 3.2 Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021).

Згідно з п. 4.1 Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 з метою визначення обсягу купівлі-продажу електричної енергії протягом дії цього договору сторони підписують плановий погодинний обсяг купівлі-продажу електричної енергії (за формою Додатку №2 до цього договору до відповідного додатка (за формою Додатку №1 до цього договору).

Відповідно до п. 11.1 Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 цей договір набирає чинності з моменту підписання і є чинним до 31 грудня 2022 року включно.

14.12.2021 між сторонами укладено Додаток №1412-П до Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021, в якому визначено, що загальний обсяг електричної енергії становить 16235472,00 грн.

З боку позивача (Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд») Додаток №1412-П до Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 підписаний директором Савчуком А.Р., який діє на підстав Статуту.

15.12.2021 між сторонами укладено Додаткову угоду №1 до Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021, де погоджено, зокрема, що загальна вартість обсягу електроенергії становить 16223677,46 грн.

З боку позивача (Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд») Додаткова угода №1 від 15.12.2021 підписана директором Савчуком А.Р., який діє на підстав Статуту.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує, що керівник Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» (Савчук А.Р.) в порушення вимог ст. 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» уклав Договір №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 та додаткову угоду до нього, в яких вартість майна перевищує 50% вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, без попередньої згоди учасників товариства. Крім того, позивач заперечує факт підписання попереднім керівником Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 та додаткової угоди до нього.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач зазначив, що на виконання умов Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 він поставив позивачу електроенергію на суму 16223677,46 грн, тоді як позивач частково здійснив оплату за отриману від відповідача продукцію у сумі 6075107,72 грн., з огляду на що Товариство з обмеженою відповідальністю «Смарт Енергопостач» звернулось до суду з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» заборгованості за Договором №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 (справа №910/10124/22) та судовим рішенням у вказаній справі позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Енергопостач» було задоволено. Крім того, відповідач зауважив, що після укладення оспорюваного договору позивач вчинив дії, які свідчать про його схвалення позивачем, - подання (реєстрація) відповідних повідомлень до електронної платформи оператора системи передачі, здійснення часткових оплат, підписання актів приймання-передачі.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Частина 1 ст. 202 Цивільного кодексу України встановлює, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Частинами 1 - 3, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

У господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами.

Вирішуючи спори, пов`язані з представництвом юридичної особи у вчиненні правочинів, господарські суди повинні враховувати таке.

Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта.

Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов`язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.

Частиною 1 ст. 2 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа є учасником цивільних відносин.

У ч. 2 ст. 80 Цивільного кодексу України зазначено, що юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю.

Згідно з ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Статтею 237 Цивільного кодексу України передбачено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Правочини юридична особа вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи ст. 237 Цивільного кодексу України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Припис абзацу першого частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України зобов`язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов`язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). Наприклад, третя особа, укладаючи договір, підписаний керівником господарського товариства, знає про обмеження повноважень цього керівника, оскільки є акціонером товариства і брала участь у загальних зборах, якими затверджено його статут.

У зв`язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо:

- такі обмеження передбачені законом;

- про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» статут товариства може встановлювати особливий порядок надання згоди уповноваженими на те органами товариства на вчинення певних правочинів залежно від вартості предмета правочину чи інших критеріїв (значні правочини).

Згідно з ч. 2 ст. 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (в редакції станом на дату укладення Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 та станом на дату укладення оспорюваної додаткової угоди до нього) рішення про надання згоди на вчинення правочину, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, приймаються виключно загальними зборами учасників, якщо інше не передбачено статутом товариства.

Відповідно до ч. 3 ст. 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» рішення про надання згоди на вчинення інших значних правочинів, крім зазначених у частині другій цієї статті, приймаються загальними збори учасників, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Тобто, законодавством України станом на дату укладення між сторонами Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 та Додаткової угоди до нього від 15.12.2021 було встановлено, що для вчинення правочину, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, необхіднерішення загальних зборів учасників, якщо інше не передбачено статутом товариства.

Тобто, статутом Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» може бути передбачено, що для укладення оспорюваного Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 та Додаткової угоди №1 від 15.12.2021 непотрібне рішення загальних зборів.

Суд зазначає, що обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Крім того, відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Однак, позивачем не надано суду Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» в редакції станом на дату укладення Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 та Додаткової угоди до нього від 15.12.2021, з огляду на що суд вважає необгрунтованими та недоведеними доводи позивача про необхідність з метою укладення вказаних оспорюваних правочинів існування відповідного рішення загальних зборів учасників товариства.

При цьому, судом встановлено, що у жовтні 2022 року Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Енергопостач» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» основного боргу у сумі 10148569,74 грн, пені в сумі 2235636,20 грн, штрафу у сумі 2029713,94 грн, інфляційних втрат в сумі 1611455,47 грн. та 3% річних у сумі 195911,60 грн. (справа №910/10124/22).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.06.2023 у справі №910/10124/22, яке набрало законної сили, позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Енергопостач» задоволено частково.

Задовольняючи позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Енергопостач», суд у справі №910/10124/22 дійшов висновку, що сторони спору не тільки уклали Договір купівлі-продажу № РДД-1221-4008 від 14.12.2021 з погодженням вартості електричної енергії та її обсягів (додаткова угода № 1 від 15.12.2021), а й вчинили дії на його виконання, тобто схвалили такий правочин. Тому доводи Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» про те, що керівник товариства не підписував додаткових угод, актів купівлі-продажу електричної енергії та акту звірки розрахунків суд відхиляє як такі, що не впливають на правильність вирішення спору.

Зважаючи на викладені обставини, суд вважає необгрунтованими та недоведеними твердження позивач у даній справі про не підписання директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» як Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021, так і Додаткової угоди до нього від 15.12.2021.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Положення частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Частинами 1 і 2 статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15).

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини 5 статті 216 Цивільного кодексу України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в пунктах 80- 82 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Однак якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 Господарського процесуального кодексу України).

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)).

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17).

У постанові Верховного Суду від 26.05.2023 у справі №905/77/21 зазначено, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).

Аналогічні висновки сформульовано в пунктах 5.5- 5.8, 5.12, 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №908/976/19.

Фактично уточнюючи висновок, викладений в пункті 5.29 постанови від 21.09.2022 у справі №908/976/19, Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі №522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 Цивільного кодексу України).

Верховний Суд у постанові від 26.05.2023 у справі №905/77/21 уточнив зазначений висновок, сформулювавши свій висновок таким чином: «Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача…».

Таким чином, зважаючи на те, що наявні в матеріалах справи докази свідчать про те, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» сплачувались грошові кошти на виконання умов оспорюваного договору та додаткової угоди до нього, тоді як позивач не просить застосувати наслідки недійсності вказаних правочинів, а обрання позивачем неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, суд дійшов висновку відмовити у позові Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерго Холд» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Енергопостач» про визнання недійсним Договору №РДД-1221-4008 купівлі-продажу електричної енергії від 14.12.2021 та визнання недійсною Додаткової угоди до нього від 15.12.2021.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Судовий збір покладається на позивача у зв`язку з відмовою у позові (на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у позові.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст складено та підписано 07.09.2023.

Суддя О.М. Спичак