Ухвала суду № 113040300, 10.08.2023, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД У Х В А Л А

про залишення позову без розгляду

10 серпня 2023 року № 320/8512/23

Київський окружний адміністративний суд в місті Києві у складі: головуючого судді Щавінського В.Р., при секретарі судового засідання Ставничому Н.В., за участю представника позивача - Тарана О.В., представника відповідача - Плясун Н.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду в адміністративні справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора з вимогами:

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 21.12.2019 №2009ц про звільнення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), з посади заступника начальника управління зв`язків і взаємодії з державними органами та установами Департаменту забезпечення діяльності керівництва Генеральної прокуратури України та органів прокуратури;

- поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), на посаді заступника начальника управління зв`язків і взаємодії з державними органами та установами Департаменту забезпечення діяльності керівництва Генеральної прокуратури України у Генеральній прокуратурі України (код ЄДРПОУ 00034051);

- стягнути з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.12.2019 по день ухвалення судом рішення за результатами розгляду даної позовної заяви.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.04.2023 позовну заяву залишено без руху та запропоновано позивачеві у десятиденний строк з дня отримання позивачем копії даної ухвали шляхом подання до суду заяви про поновлення пропущеного строку на звернення до суду з даним позовом та доказів поважності причин пропуску такого строку.

До суду 17.04.2023 від позивача надішли заява та заява про зміну підстав позову (доповнення новою підставою).

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.04.2023 відкрито загальне позовне провадження у даній адміністративній справі, розпочато підготовку справи до судового розгляду та призначити підготовче засідання.

До суду 05.06.2023 від відповідача надійшло клопотання про залишення позовної заяви без розгляду. Дане клопотання обґрунтоване тим, що спірні правовідносини стосуються звільнення з публічної служби та поновлення на ній, під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають положення КАС України, як норми спеціального процесуального закону. Тобто, даний у цьому випадку підлягає застосуванню місячний строк звернення до суду.

Вказав, що Наказом Генерального прокурора від 21.12.2019 №2009ц ОСОБА_1 правомірно звільнено з посади заступника начальника управління зв`язків і взаємодії з державними органами та установами Департаменту забезпечення діяльності керівництва Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII (далі Закон №1697-VІІ) з 23.12.2019. З вказаним наказом позивач ознайомився 23.12.2019, про що свідчить його особистий підпис із відміткою про ознайомлення в оскаржуваному наказі.

Наголосив на тому, що з позовною заявою до Київського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 звернувся 24.03.2023, тобто більше ніж через три роки, після того, як дізнався, що його право порушено.

Вважає, що звернення до суду з адміністративним позовом більше ніж через три роки, свідчить про байдуже ставлення позивача до своїх прав, оскільки позивач був обізнаний про невідворотність звільнення його з посади за результатом непроходження атестації.

Стверджує, що ОСОБА_1 , як на підставу для поновлення пропущеного процесуального строку на звернення до суду, безпідставно посилається на ухвалення Конституційним Судом України рішення від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023.

Вказав, що Конституційний Суд України 01.03.2023 ухвалив рішення №1-р(ІІ)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) щодо відповідності Конституції України пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури». Вказаним рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

В той же час, у п. 2 резолютивної частини рішення Конституційний Суд України вказав, що положення п. 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Згідно із ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017 № 2136-УІІІ закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Отже, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, та не може застосовуватись до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення.

Також наголосив на тому, що рішення Конституційного Суду України стосується саме процедури вивільнення працівника у зв`язку з ліквідацією, реорганізацією та скороченням, а також необхідності з цих підстав вручення працівнику індивідуального попередження у зв`язку із змінами в організації виробництва. Проте позивача було звільнено не у відповідності до КЗпП України, у зв`язку із змінами в організації виробництва, а відповідно до Закону №113-ІХ, який визначає першочергові заходи із реформи органів прокуратури, та є спеціальним законом у спірних правовідносинах і підставою для звільнення позивача стало рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації, а не ліквідація, реорганізація органу прокуратури та скорочення кількості працівників.

На думку відповідача, рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 №1-р(ІІ)/2023 жодним чином не може вплинути на спірні правовідносини, оскільки такі виникли до прийняття указаного рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.

Таким чином вважає, що ухвалення Конституційним Судом України рішення від 01.03.2023 №1-р(ІІ)/2023 не може вважатися підставою для поновлення пропущеного процесуального строку для звернення до суду з адміністративним позовом.

12.07.2023 до суду від представника позивача надійшло заперечення на клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, у якому просив суд не приймати до розгляду та не враховувати при розгляді даної справи доводи відповідача викладенні у клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду.

У судовому засіданні призначеному на 10.08.2023 представник відповідача просив суд позов задовольнити та відмовити у задоволенні клопотання відповідача про залишення даної позовної заяви без розгляду.

Представник відповідача у судовому засіданні підтримав своє клопотання про залишення позовної заяви без розгляду та просив суд його задовольнити.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та з`ясувавши обставини справи, заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши клопотання про залишення даної позовної заяви без розгляду, суд зазначає таке.

Як вбачаться з матеріалів справи, позивач просить суд, зокрема, визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 21.12.2019 №2009ц про звільнення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), з посади заступника начальника управління зв`язків і взаємодії з державними органами та установами Департаменту забезпечення діяльності керівництва Генеральної прокуратури України та органів прокуратури, та поновити його на посаді заступника начальника управління зв`язків і взаємодії з державними органами та установами Департаменту забезпечення діяльності керівництва Генеральної прокуратури України у Генеральній прокуратурі України.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до адміністративного суду суб`єкта владних повноважень встановлюється тримісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб`єкту владних повноважень право на пред`явлення визначених законом вимог. Цим Кодексом та іншими законами можуть також встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду суб`єкта владних повноважень. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, встановлений ч. 5 ст. 122 КАС України.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.

Аналізуючи наведені положення законодавства, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в справі № 240/532/20 (постанова від 11.02.2021) за схожих фактичних обставин сформулював такі висновки: «Установлений у частині першій статті 233 Кодексу законів про працю України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.

Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України і частина п 'ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців.».

Строк в один місяць визнано законодавцем достатнім для того, щоб у справах про проходження публічної служби особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Слід зазначити, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому повинна слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Встановлення строків звернення до суду з відповідними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, певних процесуальних дій.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

У даній категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Вказані висновки неодноразово були застосовані Верховним Судом у справах цієї категорії, зокрема у постановах від 17.07.2019 у справі № 821/2004/17, від 20.05.2020 у справі № 826/14598/16, від 18.08.2022 у справі № 240/41471/21 та від 24.09.2019 у справі № 420/6389/18.

Суд звертає увагу і на практику Європейського Суду з прав людини. У справах «Стаббігс та інші проти Великобританії», «Девеер проти Бельгії», суд дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.

Судом встановлено, що наказом Генерального прокурора від 21.12.2019 №2009ц ОСОБА_1 правомірно звільнено з посади заступника начальника управління зв`язків і взаємодії з державними органами та установами Департаменту забезпечення діяльності керівництва Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону №1697-VІІ з 23.12.2019.

З вказаним наказом позивач ознайомився 23.12.2019, про що свідчить його особистий підпис із відміткою про ознайомлення в оскаржуваному наказі.

В свою чергу, з позовною заявою до Київського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 звернувся 24.03.2023, тобто більше ніж через три роки, після того, як дізнався, що його право порушено.

Таким чином, суд вважає, що звернення до суду з адміністративним позовом більше ніж через три роки, свідчить про байдуже ставлення позивача до своїх прав, оскільки позивач був обізнаний про невідворотність звільнення його з посади за результатом непроходження атестації.

Крім того, ОСОБА_1 , як на підставу для поновлення пропущеного процесуального строку на звернення до суду, посилається на ухвалення Конституційним Судом України рішення від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023, з даного приводу суд зазначає таке.

Конституційний Суд України 01.03.2023 ухвалив рішення №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) щодо відповідності Конституції України пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури». Вказаним рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

В той же час, у п. 2 резолютивної частини рішення Конституційний Суд України вказав, що положення п. 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Частиною 2 ст. 152 Конституції України встановлено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Згідно із ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017 №2136-VІІІ закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Отже, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, та не може застосовуватись до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення.

Також суд звертає увагу на те, що рішення Конституційного Суду України стосується саме процедури вивільнення працівника у зв`язку з ліквідацією, реорганізацією та скороченням, а також необхідності з цих підстав вручення працівнику індивідуального попередження у зв`язку із змінами в організації виробництва.

Пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України передбачена можливість звільнення працівника за ініціативою власника чи уповноваженого ним органу у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації.

За загальним правилом про розірвання трудового договору з працівником власник або уповноважений ним орган зобов`язаний під розписку попередити працівника особисто не пізніше ніж за два місяці до звільнення, одночасно запропонувавши працівникові іншу роботу на цьому ж підприємстві.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, позивача звільнено не у відповідності до КЗпП України, у зв`язку із змінами в організації виробництва, а відповідно до Закону №113-ІХ, який визначає першочергові заходи із реформи органів прокуратури, та є спеціальним законом у спірних правовідносинах і підставою для звільнення позивача стало рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації, а не ліквідація, реорганізація органу прокуратури та скорочення кількості працівників.

Таким чином, варто наголосити, що дія окремого положення пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22), втратила чинність 01.03.2023.

Отже, рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 №1-р(ІІ)/2023 жодним чином не може вплинути на спірні правовідносини, оскільки такі виникли до прийняття указаного рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.

З огляду на вказане, ухвалення Конституційним Судом України рішення від 01.03.2023 №1-р(ІІ)/2023 не може вважатися підставою для поновлення пропущеного процесуального строку для звернення до суду з адміністративним позовом.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 11.11.2021 у справі №640/23057/19 зазначає наступне: « 50. Системний аналіз положень абзацу першого пункту 19 Закону №113-ІХ дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію; і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.

51. Відповідно до пункту 10 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.

52. Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивачем не було подано у порядку, визначеному чинним законодавством, до відповідача заяви про переведення на відповідну посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, яка б містила відомості про його намір пройти атестацію, його згоду на обробку персональних даних та на застосування процедур і умов проведення атестації.

53. Верховний Суд звертає увагу, що саме неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заявити до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію в силу вимог пункту 19 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ є самостійною підставою для звільнення з посади прокурора.».

Аналогічні позиції викладені в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24.09.2021 у справі № 140/3790/19, від 13.10.2021 у справі № 560/4176/19.

Враховуючи те, що позивач має вищу юридичну освіту та стаж роботи в органах прокуратур, будучи обізнаним з підставами звільнення у випадку неподання заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора, він не міг не розуміти наслідків таких дій. З урахуванням того, що неподання заяви про переведення має безальтернативний правовий наслідок у вигляді звільнення з посади, обґрунтування підстав для поновлення строку тим, що про право на судове оскарження рішення кадрової комісії у нього виникло лише після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 01.03.2023 №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22), суперечить положенням пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

В той же час, як зазначено в постанові Верховного Суду від 16.10.2020 у справі №640/18439/19, частиною 2 ст. 122 КАС України чітко визначено момент, з яким пов`язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме, з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Поняття «особа повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Отже, адміністративний позов про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку був поданий більше ніж через три роки, як позивач дізнався або повинен був дізнатися що, на його думку право порушено, тобто з пропуском встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України місячного строку звернення до суду.

В той же час, як вбачається із позовної заяви, ОСОБА_1 не надано жодного доказу, який би підтверджував неможливість направлення позовної заяви до суду у місячний строк, визначений ч. 5 ст. 122 КАС України.

Крім того, позивачем не спростовується факт обізнаності з наказом Генерального прокурора від 21.12.2019 №2009ц, що, у свою чергу, свідчить про наявність у нього об`єктивної можливості звернутися до суду з позовом про скасування вказаного наказу у передбачений законодавством строк.

Щодо посилання позивача на відповідь Офісу Генерального прокурора від 28.03.2023 № 05/2/1-154-24 на адвокатський запит від 22.03.2023 №1842, суд зазначає таке.

Позивач зазначає, що з відповіді Офісу Генерального прокурора від 28.03.2023 №05/2/1-154-24 на адвокатський запит від 22.03.2023 №1842 він дізнався, що на момент виникнення спірних правовідносин не мав статусу прокурора, що, на думку останнього, свідчить про відсутність підстав для застосування положень пп. 1 п. 19 Розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ та п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру».

Вказана ОСОБА_2 відповідь Офісу Генерального прокурора від 28.03.2023 №05/2/1-154-23, яка, на його думку, має довести суду, що він не був прокурором на момент звільнення, стосувалася виключно опису посадових обов`язків ОСОБА_2 на посаді, з якої його було звільнено відповідно до Закону №113-ІХ від 19.09.2019.

Судом встановлено, що про питання оцінки статусу прокурора у вказаній вище відповіді не йшлося.

Отже, відповідь Офісу Генерального прокурора від 28.03.2023 №05/2/1-154-23 не може вважатися такою, що доводить чи спростовує існування у ОСОБА_2 статусу прокурора.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про прокуратуру» прокурором органу прокуратури є: серед інших заступник керівника підрозділу Генеральної прокуратури України (у тому числі Головної військової прокуратури та 2 Спеціалізованої антикорупційної прокуратури на правах самостійних структурних підрозділів Генеральної прокуратури України).

Будь-яких застережень щодо допустимого предмету відання підрозділу чи посадових обов`язків прокурора, у тому числі того, який обіймає адміністративну посаду, від яких би залежав його статус як прокурора, у Законі №1697-VII не обумовлено.

Отже, покладення чи не покладення на ОСОБА_1 тих чи інших посадових обов`язків жодним чином не впливало на існуючий у нього статус прокурора, про що останній, будучи фаховим юристом, маючи стаж роботи в органах прокуратури на керівних посадах, не міг не знати.

Виходячи з наказу Генерального прокурора України від 13.04.2017 № 413-ц, копію якого позивачем долучено до позову, посада, на яку був призначений, а згодом звільнений з неї відповідно до Закону № 113-ІХ від 19.09.2019 ОСОБА_1 , належала до посад, які заміщувалися прокурорами.

В наказі про призначення на цю посаду вказано класний чин ОСОБА_1 - радник юстиції, який на той час присвоювався лише прокурорам та обумовлено встановлення йому надбавки за класний чин та вислугу років, право на отримання яких мали прокурори.

Крім того, судом встановлено, що у 2017 та 2018 роках ОСОБА_1 пройшов таємну перевірку доброчесності прокурора, проходження якої передбачено прокурорами органів прокуратури в порядку статті 19 Закону України «Про прокуратуру», що підтверджує його статус прокурора.

Таким чином, викладене свідчить про те, що ОСОБА_1 на момент звільнення з посади заступника начальника управління зв`язків і взаємодії з державними органами та установами Департаменту забезпечення діяльності керівництва Генеральної прокуратури України та органів прокуратури не міг не знати про наявність у нього статусу прокурора.

Європейський Суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21.12.2010 у справі «Перетяка та Шереметьев проти України»).

Крім того, у рішенні Європейського Суду з прав людини від 26.04.2007 у справі «Олександр Шевченко проти України» зазначено: заявник не зміг довести, що він вчиняв будь-які кроки, щоб довідатись про стан провадження у його справі, отже його скарга є необгрунтованою, оскільки є невідповідною вимозі «розумного строку».

Таким чином, поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були об`єктивно непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Відповідно до ч. 3 ст. 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що у позивача була можливість оскаржувати вищезазначений наказ в межах визначеного загальними положеннями КАС України строку, який обраховується з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Зокрема, позивач не надав до суд належних доказів на підтвердження того, що існували поважні причини для пропуску строку для звернення до суду з даною позовною заявою.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що даний адміністративний позов слід залишити без розгляду, оскільки позивачем пропущено строки на подачу даного позову, які визначенні КАС України.

Приписами п. 8 ч. 1 ст. 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, з підстав, визначених ч. 3 та ч. 4 ст. 123 цього Кодексу.

При цьому, суд звертає увагу, що згідно з ч. 4 ст. 240 КАС України особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення підстав, з яких позов було залишено без розгляду, має право звернутися до адміністративного суду в загальному порядку.

Керуючись ст.ст. 123, 205, 240, 243, 248 КАС України, суд, -

у х в а л и в:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - залишити без розгляду.

Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення. Ухвала, постановлена судом поза межами судового засідання або у судовому засіданні у разі неявки учасників справи, під час розгляду справи в письмовому провадженні, набирає законної сили з моменту її підписання.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом п`ятнадцяти днів з дня складення повного тексту ухвали.

Суддя Щавінський В.Р.

Повний текст ухвали виготовлено та підписано 23.08.2023.