Рішення № 112855909, 16.08.2023, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/2200/23

провадження 2/201/1399/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2023 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Жовтневого районного суду м Дніпропетровська в м. Дніпрі цивільну справу за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та скасування державної реєстрації права власності,

ВСТАНОВИВ:

Дніпровська міська рада 24 лютого 2023 року звернулася до суду до відповідача ОСОБА_1 про фактично витребування з чужого незаконного володіння та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання знести самочинно побудований об`єкт нерухомого майна, позовні вимоги не змінювалися, не уточнювалися і не доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб`єкта власності - народу України, територіальної громади, як власника землі щодо права розпорядження, притаманного власнику.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (пункт 34 частини першої статті 26) органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.

Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону «Про оренду землі») та Цивільного кодексу України. Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Позивач стверджує, що спірні правовідносини виникли щодо земельної ділянки розташованої на території АДРЕСА_1 на якій розміщений гараж № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Звертаючись до суду з даним позовом, Дніпровська міська рада зазначає, що спірна земельна ділянка належить до земель комунальної власності, не передана жодній юридичній та/або фізичній особі у користування, а ОСОБА_1 самовільно, безпідставно та неправомірно використовує вказану земельну ділянку побудувавши на ній гараж та здійснивши протиправну державну реєстрацію права приватної власності на самовільний об`єкт нерухомого майна.

Так, за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано право власності на гараж № З загальною площею 17.5 кв. м. на праві приватної власності за ОСОБА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів від 23 квітня 1990 року № 167/6.

Як вдалося встановити з Державного реєстру речових прав, для проведення державної реєстрації разом з заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень подано на розгляд державного реєстратора рішення Виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів від 23 квітня 1990 року № 167/6 та технічний паспорт, виготовлений станом на 24 липня 2020 року ТОВ «Дніпропетровський проектно-конструкторський технологічний інститут» (рік будівництва значиться 1990).

Зокрема, зі змісту рішення виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів № 167/6 від 23 квітня 1990 року вбачається, що рішенням виконавчого комітету Жовтневої районної Ради народних депутатів вирішено відвести земельну ділянку під будівництво та зазначено про необхідність забудовникам отримати дозвіл на будівництво у головного архітектора району з подальшим присвоєнням кожному гаражу індивідуально поштової адреси. Отже, зі змісту наданого для реєстрації рішення можливо дійти до думки, що даний документ не є належним присвоєнням адреси об`єкту нерухомого майна, а лише містить інформацію про «право на здійснення будівництва на відведеній земельній ділянці», але при цьому особу, якій надано таке право, зобов`язано отримати дозвіл на будівництво.

Співробітниками міської ради було направлено відповідний запит до Архівного управління департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів Дніпровської міської ради з метою перевірки чинності зазначеного рішення виконавчого комітету та отримано відповідь від 03 грудня 2020 року за № 8/2-1543 з інформацією, що в архівному управлінні департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів Дніпровської міської ради згідно з описом справ постійного зберігання виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська за 1990 рік рішення виконавчого комітету від 23 квітня 1990 року № 167/6 не існує. Засідання виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська 23 квітня 1990 року не відбувалося, отже таке рішення не приймалось.

Отже, державним реєстратором було проведено державну реєстрацію права власності на підставі неіснуючого рішення виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів № 167/6 від 23 квітня 1990 року. Вказаним державним реєстратором Юрченко Д.С. не було направлено запиту до органу, який відповідно до законодавства до 01 січня 2013 року проводив оформлення прав власності на нерухоме майно - КП «Міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради, що є грубим порушенням законодавства у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Державний реєстратор Виконавчого комітету Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Юрченко Д.С. на виконання вимог п. З ч. З ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно» та п. 14 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 повинен був зупинити розгляд заяви про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на гараж № НОМЕР_1 , загальною площею 17.5 кв. м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2168316712101).

Отже, з порушенням встановленого Порядком державної реєстрації прав переліком необхідних документів та без дотримання передбаченого терміну розгляду заяв у сфері державної реєстрації, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відбулася незаконна реєстрація права приватної власності на гараж № НОМЕР_1 , місце розташування якого зазначено АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2168316712101) за ОСОБА_1 на підставі рішення Виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів від 23 квітня 1990 року за № 167/6.

З огляду на вищезазначене, Дніпровська міська рада вважає, що рішення № 54064512 від 15 вересня 2020 року прийняте державним реєстратором Виконавчого комітету Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Юрченко Д.С. протиправне та порушує права та інтереси територіальної громади міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради, як власника земельної ділянки, що віднесена до земель комунальної власності, відповідно до ст. ст. 80, 83 Земельного кодексу України та ст. 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та на якій розташований спірний об`єкт нерухомого майна.

Також, враховуючи той факт, що державна реєстрація проведена на підставі неіснуючого рішення виконавчого комітету, співробітниками міської ради було перевірено законність будівництва гаражу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 та направлено відповідні запити для перевірки правомірності зайняття земельної ділянки комунальної форми власності на наявність дозвільних документів, які надавали б дозвіл на проведення будівельних робіт, що мало б змогу надати підстави виключити можливість самочинного будівництва.

З наданих листів-відповідей компетентних органів було встановлено, що земельна ділянка на якій розташований гараж № НОМЕР_1 за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_1 у власність або у користування не надавалась, документи на право виконувати будівельні роботи відсутні.

Крім того, між власником спірної земельної ділянки (позивачем) та відповідачем немає та ніколи не було договірних відносин щодо будівництва або розміщення будь-яких будівель та споруд, Дніпровська міська рада (або її виконавчі комітети) не приймала рішень про передачу ОСОБА_2 або іншим особам земельної ділянки розташованої по АДРЕСА_1 , документи, що посвідчують право користування земельними ділянками і надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт за вказаною адресою не видавалися та не реєструвалися, проектна документація на проведення будівельних робіт не погоджувалася та до містобудівного кадастру не вносилася.

Відсутність доказів належного оформлення за ОСОБА_1 речового права на спірну земельну ділянку, отримання ним відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, належно затвердженого проекту та присвоєння адреси може свідчити про те, що спірна будівля є об`єктом самочинного будівництва.

Отже, здійснивши самочинне будівництво гаражу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 не набув і не міг набути право власності на цей об`єкт з огляду на приписи статті 376 ЦК України.

Власником земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 є територіальна громада міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, в силу ч. 2 ст. 376 ЦК України права не породжує, і нічого не змінює для цілей застосування, зокрема ч. 4 ст. 376 ЦК України (щодо можливості знесення об`єкту самочинного будівництва).

Земельна ділянка за адресою АДРЕСА_1 саме внаслідок самочинного будівництва гаражу № НОМЕР_1 та протиправної державної реєстрації щодо нього у подальшому, вибула з користування Дніпровської міської ради поза її волею, та саме наявність на земельній ділянці комунальної форми власності об`єкту нерухомого майна перешкоджає законному власнику земельної ділянки - територіальній громаді м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради володіти, розпоряджатися та користуватися земельною ділянкою, що є підставою для усунення перешкод у такому користуванні земельною ділянкою.

За таких обставин, враховуючи, що об`єкт нерухомого майна, а саме гараж № З розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який є предметом спору у цій справі, є об`єктом самочинного будівництва, то ефективним способом захисту порушених прав Дніпровської міської ради як власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про знесення такого будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України. При цьому обставина щодо державної реєстрації права власності на цей об`єкт не спростовує факт самочинності зведення цього нерухомого майна, та наявності підстав для застосування статті 376 ЦК України.

Враховуючи вищевикладене, порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування Дніпровської міської ради полягає у тому, що державна реєстрація права власності на об`єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради на підставі неправомірних документів та відчуження у подальшому, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об`єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси громади в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади.

Отже, відповідач при подачі документів, оформленні та реєстрації діяв не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані свої і об`єкту нерухомості. Порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування - Дніпровської міської ради полягає у тому, що визнання виконавчим комітетом права власності на об`єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради та укладення наступних правочинів, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об`єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси територіальної громади міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади. На їх звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача та третіх осіб по оформленню гаражу і земельної ділянки та права власності неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд усунути перешкоди у користуванні Дніпровській міській раді земельною ділянкою, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , гараж № НОМЕР_1 шляхом зобов`язання відповідача ОСОБА_1 знести самочинно побудований об`єкт нерухомого майна з наступним описом: гараж № НОМЕР_1 загальною площею 17.5 кв. м., скасувати державну реєстрацію права власності та припинити право власності за ОСОБА_1 (номер запису про право власності: 38183294) на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним № 2168316712101, а саме: гараж № НОМЕР_1 розташований у АДРЕСА_1 з закриттям розділу та стягнути з відповідача на їх користь Дніпровської міської ради судові витрати, задовольнивши позов в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_1 та/або його представник в судове засідання не з`явилися, про слухання справи повідомлялися належним чином в передбаченому законом порядку, про причину неявки суду не повідомили, позовні вимоги не визнали, не погодилися з викладеними обставинами позову та заперечували проти задоволення позову, оскільки їх дії відносно земельної ділянки та вказаного об`єкту нерухомості відповідають вимогам закону, будь-яких порушень не допускали і придбали та зареєстрували земельну ділянку в передбаченому законом порядку. На даній стадії слухання суд вважає помилковим перенесення слухання в справі з мотивів їх неявки через: коронавірусну ситуацію в країні, воєнний стан чи інш., оскільки суди працюють, таке перенесення (відкладення) слухання справи можливе за умови, якщо не вирішені всі інші питання (а вони вирішені), не розглянуті клопотання (а вони розглянуті), не з`ясовані доповнення, заяви і клопотання (з`ясовані) та інш., від яких залежить можливість її розгляду; при цьому суд звертає увагу на вимоги статті 121ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку; відкладаючи розгляд в справі начебто через неможливість розглянути її без представника чи адвоката, не може бути залишене поза увагою положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи. Отже, суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаної третьої особи згідно ст. 223 ЦПК України.

Представник третьої особи Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради в судове засідання не з`явився, про причину неявки суду не повідомили, позовні вимоги не визнали, не погодилися з викладеними обставинами позову та заперечували проти задоволення позову. Не заперечували проти розгляду справи за їх відсутності. Отже, суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаної третьої особи згідно ст. 223 ЦПК України.

З`ясувавши позицію сторін і третьої особи, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню в повному обсязі.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні з наданих сторонами документів та доказів встановлено, що дійсно Дніпровська міська рада є представницьким органом місцевого самоврядування, який відповідно до ст. 1, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» наділений правом представляти інтереси територіальної громади, приймати від її імені рішення та здійснювати від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Органи місцевого самоврядування, згідно зі ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб`єкта власності - народу України, територіальної громади, як власника землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Статтями 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України та ст. ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України врегульовано порядок розпорядження землею.

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (пункт 34 частини першої статті 26) органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.

Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам міст є комунальною власністю. Отже, право комунальної власності на землю (земельні ділянки), виникає і без реєстрації в силу спеціальних вимог закону. Виходячи з вимог ст. 83 Земельного кодексу України презюмується належність земельних ділянок на території міста Дніпро територіальній громаді міста з визначенням її власником Дніпровської міської ради.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно вимог ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону «Про оренду землі») та Цивільного кодексу України.

Статтею 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, передача земельних1 ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.

Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин здійснюється виключно на пленарних засіданнях міської ради. Отже, правовою основою виникнення права користування земельною ділянкою є рішення органу місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 29 Закону України «Про планування і забудову територій» передбачено, що дозвіл на виконання будівельних робіт - документ, що засвідчує право замовника та підрядника на виконання підготовчих (якщо підготовчі роботи не були виконані раніше відповідно до дозволу на виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт, підключення об`єкта будівництва до інженерних мереж та споруд.

Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю. Замовник та підрядник для одержання дозволу на виконання будівельних робіт подають до відповідної інспекції державного архітектурно-будівельного контролю письмову заяву, до якої додаються, зокрема документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію; проектна документація на будівництво, погоджена та затверджена в порядку, визначеному законодавством.

Розгляд заяви, прийняття рішення про надання дозволу на виконання будівельних робіт або про відмову у його наданні, видача та реєстрація дозволу на виконання будівельних робіт (або відмови в його наданні) здійснюються інспекціями державного архітектурно- будівельного контролю протягом місяця з дня реєстрації заяви. Здійснення будівельних робіт на об`єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю ведуть реєстр виданих, скасованих (анульованих) дозволів на виконання будівельних робіт та відмов у їх наданні.

Частиною 1 статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що належать до І-ІІІ категорій складності, та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідною інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації. Форма декларації про готовність об`єкта до експлуатації, порядок її подання і реєстрації визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з ч. З ст. 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, веде єдиний реєстр документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів (далі - реєстр). Внесення даних до реєстру з присвоєнням реєстраційного номера здійснюється на підставі інформації, наданої органами державного архітектурно-будівельного контролю, протягом одного робочого дня з дня її отримання.

Отже, спірні правовідносини виникли щодо земельної ділянки розташованої на території АДРЕСА_1 на якій розміщений гараж № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1 . Звертаючись до суду з даним позовом, Дніпровська міська рада зазначає, що спірна земельна ділянка належить до земель комунальної власності, не передана жодній юридичній та/або фізичній особі у користування, а ОСОБА_1 самовільно, безпідставно та неправомірно використовує вказану земельну ділянку побудувавши на ній гараж та здійснивши протиправну державну реєстрацію права приватної власності на самовільний об`єкт нерухомого майна.

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано право власності на гараж № З загальною площею 17.5 кв. м. на праві приватної власності за ОСОБА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів від 23 квітня 1990 року № 167/6. Для проведення державної реєстрації разом з заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень подано на розгляд державного реєстратора рішення Виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів від 23 квітня 1990 року № 167/6 та технічний паспорт виготовлений станом на 24 липня 2020 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Дніпропетровський проектно-конструкторський технологічний інститут» (ДПКТІ) (рік будівництва значиться 1990).

Зокрема, зі змісту рішення виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів № 167/6 від 23 квітня 1990 року вбачається, що рішенням виконавчого комітету Жовтневої районної Ради народних депутатів вирішено відвести земельну ділянку під будівництво та зазначено про необхідність забудовникам отримати дозвіл на будівництво у головного архітектора району з подальшим присвоєнням кожному гаражу індивідуально поштової адреси. Отже, зі змісту наданого для реєстрації рішення можливо дійти до висновку, що даний документ не є належним присвоєнням адреси об`єкту нерухомого майна, а лише містить інформацію про «право на здійснення будівництва на відведеній земельній ділянці», але при цьому особу, якій надано таке право, зобов`язано отримати дозвіл на будівництво.

Співробітниками міської ради було направлено відповідний запит до Архівного управління департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів Дніпровської міської ради з метою перевірки чинності зазначеного рішення виконавчого комітету та отримано відповідь від 03 грудня 2020 року за № 8/2-1543 з інформацією, що в архівному управлінні департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів Дніпровської міської ради згідно з описом справ постійного зберігання виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська за 1990 рік рішення виконавчого комітету від 23 квітня 1990 року № 167/6 не існує. Засідання виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська 23 квітня 1990 року не відбувалося, отже таке рішення не приймалось.

Отже, державним реєстратором було проведено державну реєстрацію права власності на підставі неіснуючого рішення виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів № 167/6 від 23 квітня 1990 року. Однак, державним реєстратором Виконавчого комітету Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Юрченко Дмитром Сергійовичем не було направлено запиту до органу, який відповідно до законодавства до 01 січня 2013 року проводив оформлення прав власності на нерухоме майно - Комунального підприємства «Міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради, що є грубим порушенням законодавства у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Отже, державний реєстратор Виконавчого комітету Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Юрченко Д.С. на виконання вимог п. З ч. З ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно» та п. 14 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 повинен був зупинити розгляд заяви про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на гараж № НОМЕР_1 , загальною площею 17.5 кв. м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2168316712101).

Таким чином, з порушенням встановленого Порядком державної реєстрації прав переліком необхідних документів та без дотримання передбаченого терміну розгляду заяв у сфері державної реєстрації, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відбулася незаконна реєстрація права приватної власності на гараж № НОМЕР_1 , місце розташування якого зазначено АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2168316712101) за ОСОБА_1 на підставі рішення Виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів від 23 квітня 1990 року за № 167/6.

З огляду на вищезазначене, Дніпровська міська рада вважає, що рішення № 54064512 від 15 вересня 2020 року прийняте державним реєстратором Виконавчого комітету Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Юрченко Дмитром Сергійовичем протиправне та порушує права та інтереси територіальної громади міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради, як власника земельної ділянки, що віднесена до земель комунальної власності, відповідно до ст. ст. 80, 83 Земельного кодексу України та ст. 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та на якій розташований спірний об`єкт нерухомого майна.

Також, враховуючи той факт, що державна реєстрація проведена на підставі неіснуючого рішення виконавчого комітету, співробітниками міської ради було перевірено законність будівництва гаражу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 та направлено відповідні запити для перевірки правомірності зайняття земельної ділянки комунальної форми власності на наявність дозвільних документів, які надавали б дозвіл на проведення будівельних робіт, що мало б змогу надати підстави виключити можливість самочинного будівництва.

З наданих листів-відповідей компетентних органів було встановлено, що земельна ділянка на якій розташований гараж № НОМЕР_1 за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_1 у власність або у користування не надавалась, документи на право виконувати будівельні роботи відсутні. Отже, здійснивши самочинне будівництво гаражу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 не набув і не міг набути право власності на цей об`єкт з огляду на приписи статті 376 Цивільного кодексу України.

Земельна ділянка за адресою АДРЕСА_1 саме внаслідок самочинного будівництва гаражу № НОМЕР_1 та протиправної державної реєстрації щодо нього у подальшому, вибула з користування Дніпровської міської ради поза її волею, та саме наявність на земельній ділянці комунальної форми власності об`єкту нерухомого майна перешкоджає законному власнику земельної ділянки - територіальній громаді м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради володіти, розпоряджатися та користуватися земельною ділянкою, що є підставою для усунення перешкод у такому користуванні земельною ділянкою.

З огляду на зазначене та відповідно до частини 1, 2 статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

За таких обставин, враховуючи, що об`єкт нерухомого майна, а саме гараж № З розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який є предметом спору у цій справі, є об`єктом самочинного будівництва, то ефективним способом захисту порушених прав Дніпровської міської ради як власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про знесення такого будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України. При цьому обставина щодо державної реєстрації права власності на цей об`єкт не спростовує факт самочинності зведення цього нерухомого майна, та наявності підстав для застосування статті 376 ЦК України.

Отже, відповідач при подачі документів, оформленні та реєстрації діяв не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані свої і об`єкту нерухомості. Порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування - Дніпровської міської ради полягає у тому, що визнання виконавчим комітетом права власності на об`єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради та укладення наступних правочинів, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об`єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси територіальної громади міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади. На їх звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача та третіх осіб по оформленню гаражу і земельної ділянки та права власності неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим.

Таким чином, на думку позивача, спірний об`єкт підлягає знесенню за рахунок відповідача, а земельна ділянка приведенню у придатний для використання стан.

Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.

Отже, єдиним вирішенням спірного питання, на думку позивача, є захист у судовому порядку, шляхом усунення перешкод, знесення самовільної будови, звільнення земельної ділянки, припинення права власності, зобов`язання вчинити певні дії. На їх звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача по оформленню земельної ділянки та права власності неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвели, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» ЦК України: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 2, 72, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Судом з`ясовано, що згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Важливо звернути увагу на те, що на сьогодні вже дещо застарілим є Рішення Конституційного Суду України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 року № З-рп/99, на який посилається позивач. У п.п. З та 4 мотивувальної частини цього рішення зазначено, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин; в основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо; інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій; із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших Інтересів держави, обгрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Судом з матеріалів справи та наданих документів встановлено, що дійсно спірні правовідносини виникли щодо земельної ділянки розташованої на території АДРЕСА_1 на якій розміщений гараж № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Спірна земельна ділянка належить до земель комунальної власності, не передана жодній юридичній та/або фізичній особі у користування, а відповідач самовільно, безпідставно та неправомірно використовує вказану земельну ділянку побудувавши на ній гараж та здійснивши протиправну державну реєстрацію права приватної власності на самовільний об`єкт нерухомого майна.

Так, за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано право власності на гараж № З загальною площею 17.5 кв. м. на праві приватної власності за ОСОБА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів від 23 квітня 1990 року № 167/6.

Частиною другою статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» зазначено, що перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Державні реєстратори зобов`язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.

Пунктом 42 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (у редакції на час здійснення реєстраційних дій), для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 р., подаються: технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси.

Документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси, не вимагається у разі, коли державна реєстрація права власності проводиться на індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок, збудований на земельній ділянці, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі прав. У такому разі заявник в поданій заяві обов`язково зазначає відомості про кадастровий номер відповідної земельної ділянки, за яким державним реєстратором отримуються відомості Державного земельного кадастру з метою встановлення місця розташування земельної ділянки, на якій споруджено відповідний об`єкт, для подальшого відображення таких відомостей як адреси об`єкта нерухомого майна.

Також, п. З ч. З ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно» (Закон) зазначено, що під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, державний реєстратор обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником.

Аналогічна норма зазначена у п. 12 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а саме: під час розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор використовує відомості Державного реєстру прав, зокрема його невід`ємної архівної складової частини, а також Державного земельного кадастру, Єдиного реєстру дозвільних документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів (далі - Єдиний реєстр документів), а також відомості інших реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, держателем (розпорядником, володільцем, адміністратором) яких є державні органи, шляхом безпосереднього доступу до них чи у порядку інформаційної взаємодії з Державним реєстром прав.

Як вдалося встановити з Державного реєстру речових прав, для проведення державної реєстрації разом з заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень подано на розгляд державного реєстратора рішення Виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів від 23 квітня 1990 року № 167/6 та технічний паспорт виготовлений станом на 24 липня 2020 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Дніпропетровський проектно-конструкторський технологічний інститут» (ДПКТІ) (рік будівництва значиться 1990).

Зокрема, зі змісту рішення виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів № 167/6 від 23 квітня 1990 року вбачається, що рішенням виконавчого комітету Жовтневої районної Ради народних депутатів вирішено відвести земельну ділянку під будівництво та зазначено про необхідність забудовникам отримати дозвіл на будівництво у головного архітектора району з подальшим присвоєнням кожному гаражу індивідуально поштової адреси. Отже, зі змісту наданого для реєстрації рішення можливо дійти до думки, що даний документ не є належним присвоєнням адреси об`єкту нерухомого майна, а лише містить інформацію про «право на здійснення будівництва на відведеній земельній ділянці», але при цьому особу, якій надано таке право, зобов`язано отримати дозвіл на будівництво.

Співробітниками міської ради було направлено відповідний запит до Архівного управління департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів Дніпровської міської ради з метою перевірки чинності зазначеного рішення виконавчого комітету та отримано відповідь від 03 грудня 2020 року за № 8/2-1543 з інформацією, що в архівному управлінні департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів Дніпровської міської ради згідно з описом справ постійного зберігання виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська за 1990 рік рішення виконавчого комітету від 23 квітня 1990 року № 167/6 не існує. Засідання виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська 23 квітня 1990 року не відбувалося, отже таке рішення не приймалось.

Отже, державним реєстратором було проведено державну реєстрацію права власності на підставі неіснуючого рішення виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів № 167/6 від 23 квітня 1990 року.

Водночас, відповідно до статті 11 зазначеного Закону, державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає реєстрації.

Державний реєстратор перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (пункт другий частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Державні реєстратори, суб`єкти державної реєстрації прав за порушення законодавства у сфері державної реєстрації прав, у тому числі за розголошення відомостей, одержаних ними в результаті проведення реєстраційних дій, несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність у порядку, встановленому законом.

Статтею 23 Закону передбачені випадки зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав. Відповідно до п. 2 ч. 1 цієї статті, розгляд заяви про державну реєстрацію прав зупиняється у разі неподання заявником чи неотримання державним реєстратором у порядку, визначеному у пункті 3 частини третьої статті 10 цього Закону, інформації про зареєстровані до 1 січня 2013 року речові права на відповідне нерухоме майно, якщо наявність такої інформації є необхідною для державної реєстрації прав.

Аналогічні норми містяться і у Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (Порядок).

На підставі п. 25 Порядку передбачено, що документи отримані з паперових носіїв інформації, які містять відомості про зареєстровані речові права до 1 січня 2013 р., за результатами розгляду документів, поданих для проведення державної реєстрації прав, заявнику не повертаються та зберігаються державним реєстратором, яким здійснювався розгляд таких документів, протягом трьох років.

Відповідно до п. 14 Порядку, у разі коли під час розгляду заяви встановлено наявність підстав, передбачених законом для зупинення розгляду заяви, державний реєстратор невідкладно приймає рішення щодо зупинення розгляду заяви. У разі невиконання заявником зазначених у рішенні вимог або неотримання на запит документів та/або інформації, необхідних для державної реєстрації прав, у строк, встановлений в абзаці другому цього пункту, державний реєстратор приймає рішення щодо відмови в державній реєстрації прав.

Однак, державним реєстратором Виконавчого комітету Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Юрченко Дмитром Сергійовичем не було направлено запиту до органу, який відповідно до законодавства до 01 січня 2013 року проводив оформлення прав власності на нерухоме майно - Комунального підприємства «Міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради, що є грубим порушенням законодавства у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Отже, державний реєстратор Виконавчого комітету Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Юрченко Д.С. на виконання вимог п. З ч. З ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно» та п. 14 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 повинен був зупинити розгляд заяви про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на гараж № НОМЕР_1 , загальною площею 17.5 кв. м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2168316712101).

Водночас, відповідно до статті 11 зазначеного Закону, державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає реєстрації.

Державний реєстратор перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (пункт другий частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Державні реєстратори, суб`єкти державної реєстрації прав за порушення законодавства у сфері державної реєстрації прав, у тому числі за розголошення відомостей, одержаних ними в результаті проведення реєстраційних дій, несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність у порядку, встановленому законом.

Положеннями ч. 2 ст. 22 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що відповідальність за достовірність даних, що містяться в документах, поданих для державної реєстрації прав, несе заявник, якщо інше не встановлено судом.

На підставі ст. 36 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якщо під час проведення державної реєстрації прав у державного реєстратора виникає сумнів щодо справжності поданих документів, такий державний реєстратор зобов`язаний повідомити про це правоохоронні органи.

Крім вищезазначеного, статтею 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» зазначено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться у строк, що не перевищує п`яти робочих днів з дня реєстрації відповідної заяви в Державному реєстрі прав, крім випадку, передбаченого статтею 31-2 цього Закону.

Строк, зазначений у частині другій цієї статті, обраховується з дня реєстрації відповідної заяви в Державному реєстрі прав.

За державну реєстрацію права власності, згідно ст. 34 зазначеного Закону, справляється адміністративний збір у розмірі 0.1 прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За державну реєстрацію права власності (у тому числі довірчої власності як способу забезпечення виконання зобов`язань), проведену у строки менші, ніж передбачені статтею 19 цього Закону, справляється адміністративний збір у такому розмірі: прожитковий мінімум для працездатних осіб - у строк два робочі дні; прожиткових мінімуми для працездатних осіб - у строк один робочий день; 5 прожиткових мінімумів для працездатних осіб - у строк 2 години.

Адміністративний збір за державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень зараховується до бюджетів у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Згідно поданої уповноваженою особою заявника заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень значиться термін розгляду заяви за який сплачено адміністративних збір та становить 5 робочих днів.

Однак, заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з доданими документами була отримана на розгляд державним реєстратором Виконавчого комітету Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Юрченко Дмитром Сергійовичем 11 вересня 2020 року, та на третій робочий день (12-13 вересня - вихідні дні) ним (порушуючи визначені законодавством терміни розгляду заяв у сфері реєстрації) було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 54064512 від 15 вересня 2020 року.

Таким чином, з порушенням встановленого Порядком державної реєстрації прав переліком необхідних документів та без дотримання передбаченого терміну розгляду заяв у сфері державної реєстрації, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відбулася незаконна реєстрація права приватної власності на гараж № НОМЕР_1 , місце розташування якого зазначено АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2168316712101) за ОСОБА_1 на підставі рішення Виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів від 23 квітня 1990 року за № 167/6.

З огляду на вищезазначене, рішення № 54064512 від 15 вересня 2020 року прийняте державним реєстратором Виконавчого комітету Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Юрченко Дмитром Сергійовичем протиправне та порушує права та інтереси територіальної громади міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради, як власника земельної ділянки, що віднесена до земель комунальної власності, відповідно до ст. ст. 80, 83 Земельного кодексу України та ст. 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та на якій розташований спірний об`єкт нерухомого майна.

Також, враховуючи той факт, що державна реєстрація проведена на підставі неіснуючого рішення виконавчого комітету, співробітниками міської ради було перевірено законність будівництва гаражу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 та направлено відповідні запити для перевірки правомірності зайняття земельної ділянки комунальної форми власності на наявність дозвільних документів, які надавали б дозвіл на проведення будівельних робіт, що мало б змогу надати підстави виключити можливість самочинного будівництва.

З наданих листів-відповідей компетентних органів було встановлено, що земельна ділянка на якій розташований гараж № НОМЕР_1 за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_1 у власність або у користування не надавалась, документи на право виконувати будівельні роботи відсутні.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

На підставі ст. 331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, траво власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Відповідно до ст. 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч. 1, 2, 4 ст. 376 ЦК України).

Крім того, згідно ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Тобто державна реєстрація це не підстава набуття права власності або користування, а лише засвідчення державою вже набутого особою права власності або користування і ототожнювати факт набуття права з фактом його державної реєстрації не видається за можливе. При дослідженні обставин існування в особи права власності або користування, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення права, а не є підставою його набуття (висновок наведено відповідно до Постанов Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 квітня 2021 року по справі № 916/3674/19, від 20 жовтня 2020 року по справі № 910/13356/17).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Зміст приписів статті 376 ЦК України засвідчує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного (постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 та від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц).

Крім того, не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (постанови від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, від 03 квітня 2019 року у справі № 921/158/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19). Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц, від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19).

Необхідно звернути особливу увагу, що між власником спірної земельної ділянки (позивачем) та відповідачем немає та ніколи не було договірних відносин щодо будівництва або розміщення будь-яких будівель та споруд, Дніпровська міська рада (або її виконавчі комітети) не приймала рішень про передачу ОСОБА_2 або іншим особам земельної ділянки розташованої по АДРЕСА_1 , документи, що посвідчують право користування земельними ділянками і надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт за вказаною адресою не видавалися та не реєструвалися, проектна документація на проведення будівельних робіт не погоджувалася та до містобудівного кадастру не вносилася.

Відсутність доказів належного оформлення за ОСОБА_1 речового права на спірну земельну ділянку, отримання ним відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, належно затвердженого проекту та присвоєння адреси може свідчити про те, що спірна будівля є об`єктом самочинного будівництва.

Отже, здійснивши самочинне будівництво гаражу № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 не набув і не міг набути право власності на цей об`єкт з огляду на приписи статті 376 Цивільного кодексу України.

Статтею 2 Закону України «Про охорону земель» встановлено, що об`єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Згідно зі статтею 56 цього Закону юридичні і фізичні особи, винні в порушенні законодавства України про охорону земель, несуть відповідальність згідно із законом.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Власником земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 є територіальна громада міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради.

Відповідно до пункту 12 постанови Пленуму ВССУ від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» у справах, пов`язаних із самочинним будівництвом нерухомого майна, суди мають враховувати, що за загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює таке будівництво, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК). Разом із цим власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (частина друга статті 375 ЦК), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК). Вирішуючи справу за позовом власника (користувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов`язані встановлювати усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушені будівельні норми та правила істотними.

Аналогічне застосування положень статті 376 ЦК України у подібних правовідносинах, викладено у постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 910/22575/17 та від 03 грудня 2019 року у справі № 916/2553/18; так і правового висновку щодо вірного способу захисту порушеного права власника, не пов`язаного із позбавленням володіння майном, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, і в постанові Верховного Суду від 21 листопада 2019 року у справі № 926/2353/18.

Так, у постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 910/22575/17 міститься такий правовий висновок: «За змістом частини 4 статті 376 ЦК України збудований об`єкт нерухомості може бути знесений як особою, яка здійснила самочинне будівництво, так і особою яка здійснює самочинне будівництво. У справі встановлено, що право власності чи право користування земельною ділянкою, кадастровий номер 8000000000:79:318:0082, відповідачами не оформлене, а забудова цієї земельної ділянки порушує права третіх осіб».

У свою чергу, в постанові Верховного Суду від 03 грудня 2019 року у справі № 916/2553/18 викладено таку правову позицію: «Оскільки земельна ділянка, на якій перебуває спірний об`єкт нерухомого майна належить територіальній громаді міста Одеси, рішення щодо передачі у власність або користування цієї земельної ділянки ані ТОВ "Автомобільний дім Одеса", ані ПрАТ "Одеса-Авто" не приймалось, а проведена реєстрація декларації про готовність об`єкта до експлуатації №ОД 14212226835 є незаконною, розташоване на ній нерухоме майно є самочинно збудованим об`єктом, наявність якого на земельній ділянці порушує інтереси держави в особі територіальної громади м. Одеса на розпорядження та користування цією ділянкою, а свідоцтва про право власності на вказане нерухоме майно підлягають скасуванню, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що самочинно збудований об`єкт за адресою: АДРЕСА_2 , повинен бути знесений особою, яка здійснила таке будівництво».

В тому числі, аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 924/623/16, від 20 вересня 2018 року у справі № 910/19726/17, від 29 серпня 2019 року у справі № 910/551/18 зі спорів про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва, що виникли з подібних правовідносин, пов`язаних із застосуванням частини 4 статті 376, статті 391 ЦК України та статті 152 ЗК України.

Частиною 4 статті 376 ЦК України зазначено, що якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

У науковому висновку щодо знесення самочинного будівництва у справі № 916/2791/13 зазначається, що державна реєстрація права далеко не завжди означає, що особа вказана у реєстрі, дійсно має це право (і навпаки: відсутність реєстрації не завжди свідчить про відсутність права). Таке розуміння існуючих правил про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є усталеним у судовій практиці (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №910/73/17, постанова Верховного суду від 24 березня 2021 року у справі № 200/2192/18 тощо).

Правила про виникнення права власності з моменту його державної реєстрації (ч. 2 ст. 331 ЦК України, ч. 2 ст. З Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень») визначає лише момент виникнення права власності, але зовсім не означає, що реєстрація є самостійною і достатньою підставою для виникнення права. Для того, щоб право виникло, необхідний певний юридичний склад, відсутність елементів якого означає, що право виникло. Так, незважаючи на проведення державної реєстрації права, воно не може виникнути у випадку самочинного будівництва - адже цьому запобігає достатньо чітко і однозначно сформоване положення ч. 2 ст. 376 ЦК України, відповідно до якого «особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього».

Отже, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, в силу ч. 2 ст. 376 ЦК України права не породжує, і нічого не змінює для цілей застосування, зокрема ч. 4 ст. 376 ЦК України (щодо можливості знесення об`єкту самочинного будівництва).

Крім того, будь-яке нерухоме майно, як об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення - ч. 1 ст. 181 ЦК України) за визначенням «приростає» до земельної ділянки, змінює її характеристики. У разі визнання збудованого нерухомим майном, яке належить комусь іншому, окрім власника земельної ділянки, земельна ділянка під збудованим фактично відчужується від власника.

Набуттю права власності на нерухоме майно, зведене на чужій ділянці без волі власника, запобігає, власне, і ст. 376 ЦК України. Ч. 1 та 2 статті, взяті в сукупності, передбачають, що особа не набуває право власності на нерухоме майно, що будується на земельній ділянці, яка небула відведена для цієї мети. Ця норма встановлює виняток із загальних правил ч. 1 ст. 331 ЦК України, згідно з якими особа зазвичай набуває право власності на створену нею річ. Таким чином, ст. 376 ЦК України навіть не вступає у конфлікт із ч. 2 ст. 331 ЦК України, яка «прив`язує» момент виникнення права власності до державної реєстрації цього права. Адже про момент виникнення права власності вести мову слід лише тоді, коли право може виникнути. А у випадку з самочинним будівництвом це не так.

Як зазначила Велика Палата Верховного суду в постанові від 19 травня 2020 у справі № 916/1608/18 знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.

Аналогічні положення щодо пов`язаності права власності на будівлю з правами власника земельної ділянки, на якій його розташовано, викладено в постанові Великої Палати від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17.

Також, у зв`язку з численною реєстрацією права власності на об`єкти нерухомого майна, які самочинно побудовані та з подальшим протиправним відчуженням такого права власності, Дніпровська міська рада звернулась до Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Національної академії правових наук України для надання наукового висновку згідно зазначеного питання та з метою формування єдності судової практики і підходів застосування норм матеріального та процесуального права щодо самочинного будівництва. Вказаний науково-консультативний висновок щодо правових наслідків самочинного будівництва визначив, що саме ст. 376 ЦК України є законодавчою основою правового режиму самочинного будівництва. Саме цією нормою надано визначення, сформовано ознаки та правові наслідки самочинного будівництва.

Виходячи із конституційних засад та галузевого регулювання, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ч. 1 ст. 373 ЦК України). Ця норма ЦК України виступає логічним продовженням положення ч. І ст. 14 Конституції України про особливу охорону земель державою, що включена до Розділу І «Загальні засади». Відповідно, цей Розділ має фундаментальне регулююче значення для конституційного ладу в Україні.

Галузеве наповнення норми ч. 2 ст. 14 Конституції України про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, виражене у нормах ЦК України про те, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК України); право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (ч. З ст. 375 ЦК України); правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються ст. 376 ЦК України (ч. 4 ст. 375 ЦК України).

Виходячи з цього, слід дійти висновку, що юридична конструкція ст. 376 ЦК України виконує у майновому обороті функцію системного регулятора відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва, в тому числі щодо набуття права власності на нерухоме майно особою, яка здійснила самочинне будівництво.

Згідно наукового висновку Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Національної академії правових наук України визначено, що згідно ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Визначення конкретного способу захисту є правом сторони процесу, яке реалізується нею на власний розсуд. Судовою практикою визначено певні критерії застосування того чи іншого способу захисту як ефективного. У постанові ВП ВС від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 вказано, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. При визначенні способу захисту як ефективного Верховний Суд вказав, що такий спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення прав, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту) (Постанова ВП ВС від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18).

Враховуючи, що самочинне будівництво як діяльність, що відповідає хоча б одній з ознак, визначених ч. 1 ст. 376 ЦК України, створює перешкоди у здійсненні права власності-володіння, користування, розпорядження земельною ділянкою, способом захисту права власника такої земельної ділянки необхідно визнати усунення перешкод у здійсненні права власності. Можливість використання такого способу захисту передбачена нормами як земельного, так і цивільного законодавства. У випадку, якщо такі порушення не пов`язані із позбавленням володіння, то власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном на підставі ст. 391 ЦК України. В іншій ситуації правова підстава визначення способу захисту будується на застосуванні правових приписів спеціального характеру. Так, відповідно до ч. 2, п. б ч. З ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, крім іншого, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав. Висновки Верховного Суду допускають застосування такого способу захисту у випадках здійснення самочинного будівництва. Так, у постанові КЦС ВС від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17 вказано, що задоволення вимоги про усунення перешкод в користуванні земельної ділянки шляхом знесення самочинно побудованого приміщення за рахунок особи, що здійснила таке будівництво є належним способом захисту прав власника (користувача). Застосування вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, в тому числі визнання недійсними договорів про відчуження майна.

Аналогічний висновок міститься у Постанові КЦС ВС від 24 березня 2021 року по справі № 200/2192/18, у якій зазначено, що оскільки об`єкт незавершеного будівництва, який є предметом спору у цій справі, є об`єктом самочинного будівництва, то ефективним способом захисту порушених прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про знесення такого будівництва відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України. При цьому обставина щодо державної реєстрації права власності на цей об`єкт не спростовує факт самочинності зведення цього нерухомого майна, та наявності підстав для застосування ст. 376 ЦК України.

Виходячи з цього за наявності на земельній ділянці власника об`єктів самочинного будівництва ефективним способом захисту порушених прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про усунення перешкод у здійсненні права власності на земельну ділянку.

Якщо власником земельної ділянки заявлено позов про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва (ч. 7 ст. 376 ЦК України), цей позов задоволено судом і рішення суду виконано в установленому законодавством порядку, настають правові наслідки стосовно об`єкта самочинного будівництва. Вказаний об`єкт перестає існувати як об`єкт нерухомого майна, а за наявності відомостей про державну реєстрацію права власності, розділ державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються, реєстраційний номер цього об`єкта скасовується.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 24 березня 2021 року у справі № 200/2192/18, вказав на те, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, що викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) від 04 вересня 2018 року вказано, що ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

Земельна ділянка за адресою АДРЕСА_1 саме внаслідок самочинного будівництва гаражу № НОМЕР_1 та протиправної державної реєстрації щодо нього у подальшому, вибула з користування Дніпровської міської ради поза її волею, та саме наявність на земельній ділянці комунальної форми власності об`єкту нерухомого майна перешкоджає законному власнику земельної ділянки - територіальній громаді м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради володіти, розпоряджатися та користуватися земельною ділянкою, що є підставою для усунення перешкод у такому користуванні земельною ділянкою.

З огляду на зазначене та відповідно до частини 1, 2 статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

За таких обставин, враховуючи, що об`єкт нерухомого майна, а саме гараж № З розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який є предметом спору у цій справі, є об`єктом самочинного будівництва, то ефективним способом захисту порушених прав Дніпровської міської ради як власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про знесення такого будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України. При цьому обставина щодо державної реєстрації права власності на цей об`єкт не спростовує факт самочинності зведення цього нерухомого майна, та наявності підстав для застосування статті 376 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) зроблено висновок, що сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи .

У пункті 46.1 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19) вказано, що відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (пункт 6.30 постанови від 2 липня 2019 року у справі № 48/340). Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті З ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц) .

Враховуючи вищевикладене, порушення законних прав та інтересів територіальної громади міста в особі органу місцевого самоврядування Дніпровської міської ради полягає у тому, що державна реєстрація права власності на об`єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, що належить до комунальної власності без згоди власника - Дніпровської міської ради на підставі неправомірних документів та відчуження у подальшому, порушує законне право міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою та встановлений законодавством порядок набуття прав на об`єкти нерухомості, набуття прав та реалізації прав на землю (земельну ділянку) комунальної власності, а також майнові інтереси громади в особі Дніпровської міської ради щодо користування та розпорядження землею, що є порушенням економічних інтересів громади.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ч. і ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Прокурор у порушення ст. 77, 81 ЩІК України не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту самовільного заняття мною земельної ділянки.

Крім того, відповідно до ст. 6 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» саме до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить: вжиття відповідно до закону заходів щодо повернення самовільно зайнятих земельних ділянок їх власникам або користувачам.

Правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майно залежить від підстав, за якими його віднесено до об`єкта самочинного будівництва.

Об`єктом цивільних прав являється земля, яка оформлена як земельна ділянка згідно з правилами ст. 79-1 ЗК України.

На підставі ч. ч. 1, 4 ст. 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування.

У практиці Європейського суду з прав людини (зокрема, у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції», «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», «Вєренцов проти України», «Щокін проти України», «Сєрков проти України», «Колишній король Греції та інші проти Греції», «Булвес» АД проти Болгарії», «Трегубенко проти України») напрацьовані три критерії, які слід оцінювати для того, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно.

Якщо хоча б одного критерію із перелічених не було додержано, то Європейський суд з прав людини констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основоположних свобод. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «Індивідуальний і надмірний тягар».

Також суд вважає, що в даній справі необхідно застосувати принцип належного урядування, закріплений Європейським судом із прав людини.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивачів порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Особа, право якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Згідно із ч. 2 ст.16ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Положеннями ст.15ЦК України визначено, що судовому захисту підлягає лише порушене, оспорюване або невизнане право.

Згідно ст.82ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ч. 3, 6 ст.13ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Власником земельної ділянки є держава, яка відповідно до вимог статті 13 Конституції України та статті 91 ЗК України зобов`язана не використовувати право власності на шкоду людині і суспільству.

Так, Конституція України визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами ст. 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Конституційний Суд України у рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), роз`яснив поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002-ІІ).

Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від ЗО травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано в резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ІІК України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно- примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права. за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з договорів та інших правочинів.

Частиною 1 статті 14 ЦК України передбачено, що цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Частиною 3 цієї статті ЦК України визначено, що виконання цивільних обов`язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

Разом з цим обрання особою неналежного способу захисту порушеного права в судовому порядку, який не відповідає як змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і характеру його порушення, а також не призводить до поновлення порушеного права цієї особи є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

У цій справі предметом розгляду є вимоги про знесення самочинного будівництва та приведення земельної ділянки до попереднього стану, припинення права власності, тобто скасування рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна і зобов`язання вчинити певні дії.

Отже, кінцевою метою звернення до суду є захист права позивача та приведення земельної ділянки, яка перебуває у користуванні відповідача, у попередній стан.

Зважаючи на наведене, заявлені позовні вимоги є ефективним способом захисту порушеного права, а тому задоволенню підлягають.

Згідно з частинами першою, другою, п`ятою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

У статті 81ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ст. 82 ЩІК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по сучі справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно із ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Отже спірну будівлю гаражу не можна вважати самочинним будівництвом в розумінні статті 376 ЦК України: доказів порушення прав позивача не надано та взагалі не наведено, яким же чином порушуються права позивача у даному випадку, враховуючи той факт, що усі служби міста та сам позивач свого часу надали згоду на розташування зазначеного об`єкту на визначеній території.

Згідно зі статтями 116, 125, 126 Земельного кодексу України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Приписами ст. 123 Земельного Кодексу України визначено порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування.

Щодо обґрунтування підстав для відмови у позові необхідно звернути увагу й на таке.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 6 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15- рп/20041.

Добросовісність (пункт 6 статті З ЦК України) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У цій справі підлягає застосуванню доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі «nonconcedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої принцип добросовісності. У статті 1.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Позовна давність, за визначенням статті 256 ЦК України це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 Цивільного кодексу, та у господарських відносинах.

За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 Цивільного кодексу позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму Цивільного кодексу).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 Цивільного кодексу, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила.

Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (стаття 212 ЗК України).

Відповідно до статті 74 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» № 280/97- ВР органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.

Відповідно до частин 4-6 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Згідно з п. 3 ч. 2ст. 16 ЦК України, встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення дії, яка порушує право. Приписами ст.182ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

З огляду на вищевикладені приписи чинного законодавства України наявні підстави для задоволення позовних вимог.

Згідно з ЦК України, захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом: визнання цих прав, припинення або зміни правовідношення, тощо.

Позовні вимоги, що містяться в даній позовній заяві, не суперечать законодавству України, чинному на сьогоднішній день. Згідно зіст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст.8Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідностідо ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.

Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.

Не може суд прийняти до уваги позицію відповідача стосовно не визнання позовних вимог, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим позов задовольнити, усунути перешкоди у користуванні Дніпровській міській раді земельною ділянкою, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 шляхом зобов`язання відповідача ОСОБА_1 знести самочинно побудований об`єкт нерухомого майна з наступним описом: гараж № НОМЕР_1 загальною площею 17.5 кв. м., скасувати державну реєстрацію права власності та припинити право власності за ОСОБА_1 (номер запису про право власності: 38183294) на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним № 2168316712101, а саме: гараж № НОМЕР_1 розташований у АДРЕСА_1 з закриттям розділу та стягнути з відповідача на користь Дніпровської міської ради сплачений при подачі позову судовий збір в сумі 5368 грн..

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні земельної ділянки шляхом звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки, зобов`язання вчинити певні дії, витребування майна з чужого незаконного володіння в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 1, 3, 7, 8, 13, 14, 19, 55, 124, 129140, 141, 144 Конституції України, ст. 3-5, 11, 15, 16, 60, 169, 172, 202, 203, 215, 216, 236, 258, 259, 263-265, 268, 331, 334, 374, 376, 377, 387, 526, 527, 530 ЦК України, ст. 1, 80, 83, 116, 122, 123-127, 211, 212 Земельного кодексу України, ст. 1, 4-6, 10, 16, 18, 25, 26, 60, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 1, 3, 4, 26, 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст. 1, 2, 4, 6, 10, 16, 18-1, 26, 27-1, 28, 60, 63, 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Усунути перешкоди у користуванні Дніпровській міській раді земельною ділянкою, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 шляхом зобов`язання ОСОБА_1 знести самочинно побудований об`єкт нерухомого майна з наступним описом: гараж № НОМЕР_1 загальною площею 17.5 кв. м..

Скасувати державну реєстрацію права власності та припинити право власності за ОСОБА_1 (номер запису про право власності: 38183294) на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним № 2168316712101, а саме: гараж № НОМЕР_1 розташований у АДРЕСА_1 з закриттям розділу.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Дніпровської міської ради сплачений при подачі позову судовий збір в сумі 5368 грн..

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 16 серпня 2023 року.

Суддя