Рішення № 112686028, 03.08.2023, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

03.08.2023Справа № 910/6093/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Андреїшиної І.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АШАН УКРАЇНА ГІПЕРМАРКЕТ" (04073, м. Київ, просп. Степана Бандери, буд.15-А, ідентифікаційний код 35442481)

до Фізичної особи-підприємця Овсепяна Арташеса ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

про стягнення 109 494,38 грн,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "АШАН УКРАЇНА ГІПЕРМАРКЕТ" звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Овсепяна Арташеса про стягнення заборгованості за договором суборенди № 01/01/2020- GL від 01.01.2020 у розмірі 109 494,38 грн.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 26.04.2023 залишив позов без руху, надав строк для усунення недоліків позову у встановлений спосіб.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 25.04.2023 залишив позов без руху, надав строк для усунення недоліків позову у встановлений спосіб.

03.05.2023 від позивача засобами поштового зв`язку надійшли матеріали на виконання вимог ухвали суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.05.2023 відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

14.06.2023, 05.07.2023, 12.07.2023 через відділ діловодства суду відповідачем подано відзив на позовну заяву.

14.07.2023 через відділ діловодства суду позивачем подано відповідь на відзив на позовну заяву.

Судом, також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

01.01.2020 між Товариством з обмеженою відповідальністю "АШАН УКРАЇНА ГІПЕРМАРКЕТ" (далі- позивач, орендар) та Фізичною особою-підприємцем Овсепяном Арташеса (далі - відповідач, суборендар) було укладено договір суборенди приміщення №01/01/2020-GL, відповідно до умов якого орендар зобов`язується передати, а суборендар прийняти у строкове, оплатне, цільове користування (суборенду) частину нежитлового приміщення, що розташоване за адресою : м. Київ, проспект Академіка Глушкова, 13-Б, а суборендар зобов`язується прийняти приміщення та сплачувати за користування ним передбачену цим договором орендну плату (п.1.1. договору).

01 січня 2020 року орендар і суборендар підписали акт приймання-передачі приміщення, за яким суборендар прийняв приміщення в користування.

Відповідно до підпункту 8.4.3. договору суборенди орендна ставка за 1 (один) кв.м. за договором суборенди складає 2430,56 гривень без ПДВ.

Відповідно до пункту 8.3. договору суборенди розмір орендної плати за один місяць визначається як сума в гривнях, що обчислюється по наступній формулі: орендна плата = індекс К1 х площа приміщення х орендна ставка + ПДВ.

Відповідно до пункту 8.5. договору суборенди орендна плата сплачується суборендарем щомісячно не пізніше 10 числа місяця наступного за оплачуваним.

Відповідно до пункту 9.1. договору суборенди суборендар зобов`язаний щомісячно окремо відшкодовувати орендареві витрати на оплату використаної в приміщенні електроенергії, водопостачання та водовідведення в розмірі, визначеному згідно показань лічильників встановлених в приміщенні з використанням відповідних тарифів оплати встановлених згідно чинного законодавства, а також витрати на утримання електромереж. оплата проводиться суборендарем не пізніше 10-го числа місяця, наступного за оплачуваним.

Відповідно до пункту 6.2. договору суборенди строк користування приміщенням починає обчислюватися з дня підписання акту приймання-передачі приміщення і закінчується 19 серпня 2020 року.

Позивач у позовній заяві зазначає, що суборендар достроково звільнив приміщення 24.03.2020 року, акт повернення приміщення не підписав.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач зазначає, що в порушення умов договору суборенди відповідач не сплатив позивачу:

- орендну плату у розмірі 35 000,06 гривень за січень 2020 року;

- частково відшкодування вартості електроенергії, відшкодування вартості утримання електромереж у розмірі 940,00 гривень за січень 2020 року;

- частково орендну плату у розмірі 28 960,00 гривень за лютий 2020 року;

- відшкодування вартості електроенергії, відшкодування вартості утримання електромереж у розмірі 9 362,44 гривень за лютий 2020 року;

- орендну плату у розмірі 28 097,59 гривень у період з 01.03.2020 року по 24.03.2020 року;

- відшкодування вартості електроенергії, відшкодування вартості утримання електромереж у розмірі 7 134,29 гривень у період з 01.03.2020 року по 24.03.2020 року.

Таким чином, звертаючись до суду з даним позовом позивач зазначає, що ц відповідача наявна заборгованість перед позивачем у розмірі 109 494,38 грн.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, враховуючи наступне.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Згідно з статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 ст. 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Згідно з статтею 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Частиною 1 ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України).

Як встановлено ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Згідно з ч. 6 ст. 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Частиною 5 ст. 762 Цивільного кодексу України визначено, що плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

За користування майном з наймодавця справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (ч.1 ст. 762 Цивільного кодексу України).

Статтею 286 Господарського кодексу України встановлено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов договору суборенди №01/01/2020-GL, починаючи з 01 січня 2020 року орендар передав, а суборендар прийняв у тимчасове володіння та користування нежитлові приміщення за адресою: м. Київ, проспект Академіка Глушкова, 13-Б, що підтверджується актом приймання-передачі приміщення від 01 січня 2020 року.

Як встановлено у п. 8.1. договору суборенди, суборендар зобов`язаний здійснювати оплату за користування приміщенням в розмірах і в терміни, визначені цим договором.

Відповідно до підпункту 8.4.3. договору суборенди орендна ставка за 1 (один) кв.м. за договором суборенди складає 2430,56 гривень без ПДВ.

Згідно з пунктом 8.3. договору суборенди розмір орендної плати за один місяць визначається як сума в гривнях, що обчислюється по наступній формулі: орендна плата = індекс К1 х площа приміщення х орендна ставка + ПДВ.

Відповідно до пункту 8.5. договору суборенди орендна плата сплачується суборендарем щомісячно не пізніше 10 числа місяця наступного за оплачуваним.

Крім того, відповідно до п. 9.1. договору суборенди суборендар зобов`язаний щомісячно окремо відшкодовувати орендареві витрати на оплату використаної в приміщенні електроенергії, водопостачання та водовідведення в розмірі, визначеному згідно показань лічильників встановлених в приміщенні з використанням відповідних тарифів оплати встановлених згідно чинного законодавства, а також витрати на утримання електромереж. оплата проводиться суборендарем не пізніше 10-го числа місяця, наступного за оплачуваним.

Таким чином, у відповідача виник обов`язок щодо своєчасної оплати орендної плати та компенсації комунальних послуг, а у позивача, відповідно, виникло право вимоги такої оплати.

За твердженням позивача, відповідач не сплатив позивачу:

- орендну плату у розмірі 35 000,06 гривень за січень 2020 року;

- частково відшкодування вартості електроенергії, відшкодування вартості утримання електромереж у розмірі 940,00 гривень за січень 2020 року;

- частково орендну плату у розмірі 28 960,00 гривень за лютий 2020 року;

- відшкодування вартості електроенергії, відшкодування вартості утримання електромереж у розмірі 9 362,44 гривень за лютий 2020 року;

- орендну плату у розмірі 28 097,59 гривень у період з 01.03.2020 року по 24.03.2020 року;

- відшкодування вартості електроенергії, відшкодування вартості утримання електромереж у розмірі 7 134,29 гривень у період з 01.03.2020 року по 24.03.2020 року.

Проте, як було встановлено судом вище, відповідно до пункту 6.2. договору суборенди строк користування приміщенням починає обчислюватися з дня підписання акту приймання-передачі приміщення і закінчується 19 серпня 2020 року.

Умови щодо автоматичної пролонгації дії договору суборенди відсутні.

Закінчення строку, на який було укладено договір оренди, є однією з підстав його припинення (ч.2 ст.291 ГК України).

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (ч.4 ст.291 ГК України).

Частиною 1 статті 785 ЦК України передбачено, що у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

За змістом наведених норм із закінченням строку договору найму (оренди), на який його було укладено, за наявності заперечень наймодавця щодо подальшого користування наймачем майном, договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов.

Позивач зазначає, що суборендар достроково звільнив приміщення 24.03.2020 року, акт повернення приміщення не підписав.

Разом з тим, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, судом встановлено, що орендар порушив умови договору суборенди в частині проведення розрахунків, у зв`язку з чим утворилась заборгованість зі сплати орендної плати у розмірі 92 057,65 грн та компенсації комунальних послуг у розмірі 17 436,73 грн.

Суд зазначає, що укладаючи договір, кожна із сторін прийняла на себе певні зобов`язання щодо його виконання, однак відповідач, покладений на нього обов`язок щодо своєчасної та повної оплати орендних платежів на суму 92 057,65 грн та компенсації комунальних послуг на суму 17 436,73 грн, у встановлений договором строк - не виконав, факт порушення відповідачем умов, визначених договором, доведений та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами та документами.

Доводи відповідача про те, що в оспорюваний період були відсутні заборони щодо користування відповідачем орендованим приміщенням, оскільки відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» було заборонено роботу суб`єктів господарювання, яка передбачає приймання відвідувачів, що нібито є підставою для звільнення відповідача від плати за користування орендованим приміщенням, суд визнає помилковими, з огляду на те, що предметом цього судового спору є стягнення заборгованості з платежів за договором оренди за період з 01 січня 2020 року по 24 березня 2020 року.

Суд зазначає, що пункт 8 постанови КМУ від 11.03.2020 року №211, яким було заборонено роботу суб`єктів господарювання, яка передбачає приймання відвідувачів, був запроваджений лише 04 квітня 2020 року згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 02.04.2020 року №255 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211», тобто, пізніше ніж спірний період за який здійснюється стягнення у цьому спорі.

Враховуючи вищевикладене, відповідач не був обмежений у використанні орендованого приміщення у період з 01 січня 2020 року по 24 березня 2020 року.

Щодо посилань відповідача на форс-мажорні обставини, суд зазначає наступне.

Відповідач в своєму відзиві посилається на положення статті 617 Цивільного кодексу України згідно з якою особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Тобто, обставини непереборної сили звільняють від відповідальності (штрафів, пені, інших санкцій, які можуть бути передбачені договором оренди чи законодавством) за порушення зобов`язання, а не від виконання самого зобов`язання (сплати орендної плати).

Суд зазначає, що предметом цього спору є виконання зобов`язання (стягнення орендної плати та відшкодування комунальних послуг) за договором оренди, а не стягнення з відповідача пені, штрафів чи інших видів відповідальності.

Крім того, в порушення вимог статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», згідно з якою засвідчення у сторони обставин непереборної сили здійснюється шляхом видачі сертифікату торгово-промислової палати, відповідач не надав суду сертифікат торгово-промислової палати, який би підтверджував наявність у відповідача форс-мажорних обставин, які унеможливлюють виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором суборенди.

Враховуючи вищезазначене, відповідач не довів належним чином наявність у нього форс-мажорних обставин, що унеможливлювали виконання ним договору суборенди.

Відповідачем не спростовано належними засобами доказування обставин, на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог.

Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "АШАН УКРАЇНА ГІПЕРМАРКЕТ" є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.

Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з ст. 74 Господарського процесуального кодексу України обов`язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Відповідач не подав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували доводи позивача.

За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі справи слід покласти на відповідача.

Керуючись ст.ст. 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 254 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця Овсепяна Арташеса ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "АШАН УКРАЇНА ГІПЕРМАРКЕТ" (04073, м. Київ, просп. Степана Бандери, буд.15-А, ідентифікаційний код 35442481) заборгованість зі сплати орендної плати у розмірі 92 057 (дев`яносто дві тисячі п`ятдесят сім) грн 65 коп., заборгованість з компенсації сплати комунальних послуг у розмірі 17 436 (сімнадцять тисяч чотириста тридцять шість) грн 73 коп. та витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 684 (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири) грн 00 коп.

Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 08.08.2023

Суддя І.О. Андреїшина