Рішення № 112567205, 18.07.2023, Іванківський районний суд Київської області

Справа № 366/810/23

Провадження № 2/366/245/23

РІШЕННЯ

Іменем України

18.07.2023 року смт. Іванків

Іванківський районний суд Київської області у складі головуючого судді Слободян Н.П.,

за участю секретаря судового засідання Німченко Н.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в смт. Іванків цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження» про визнання дій та бездіяльності протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Короткий виклад позовних вимог

ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернувся в суд з позовом до Державного підприємства «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження» (далі - Відповідач, Підприємство), у якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив суд:

1. Визнати протиправними дії Відповідача, які полягали у не нарахуванні Позивачу: частини заробітної плати, зокрема щомісячної премії у розмірі 10 %, що є мінімальною межею розміру, передбаченої колективним договором ДП «ЦОТІЗ»; двох середньомісячних заробітних плат матеріальної (вихідної) допомоги, передбаченої Колективним договором ДП «ЦОТІЗ» та ст. 44 КЗпП України, що стало причиною заборгованості відповідача перед позивачем, зокрема у не нарахуванні та невиплаті:

двох середньомісячних заробітних плат матеріальної (вихідної) допомоги, що в сумі складає 43398, 00 грн.;

10 % премії від посадового окладу за період роботи у 2022 році за лютий, червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад місяці, що в сумі складає 13707,89 грн.;

2. Зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу зазначену заборгованість.

3. Зобов`язати відповідача виплатити позивачу:

компенсацію, визначену Законом України № 2050-ІІІ від 19.10.2000 та постановою КМУ № 159 від 21.02.2001, інфляційних нарахувань з урахуванням індексу інфляції від суми заборгованості (57105, 89 грн.), що складає (на 01.03.2023) - 2221,39 грн.;

компенсацію, визначену ст. 625 Цивільного Кодексу України, у розмірі 3% річних від суми заборгованості 57105, 89 грн., що складає (на 01.03.2023) 571,06 грн.;

компенсацію, визначену ст.117 КЗпП України, за невчасне нарахування та виплату заборгованості по заробітній платі, починаючи з 01 грудня 2022 року по дату погашення заборгованості, що за 3 місяці на дату подання позовної заяви складає 65097, 00 грн., але може складати по дату фактичного дня розрахунку заборгованості, але не більше, ніж за 6 місяців та складе 130194, 00 грн.;

компенсацію за моральні збитки, нанесені позивачу, що визначаються щомісячною, протягом лютого-листопада 2022 року, недоплатою заробітної плати у вигляді мінімальної межі розміру 10% премії, не нарахування двох посадових окладів матеріальної (вихідної) допомоги під час звільнення, затримці виплати на 30 днів нарахованої суми, ігнорування скарг (звернень) для вирішення питання по заборгованості, чим порушено ст. 25 Закону України «Про звернення громадян», у сумі, рівноцінній основному боргу 57105,89 грн.

4. Стягнути з відповідача на користь позивача 182101,23 грн., при умові, що відповідач зобов`язується погасити заборгованість позивачу до кінця місяця у якому винесено рішення суду (або 247198, 23 грн., у разі перевищення шести місяців від дати звільнення Позивача).»

Позовні вимоги мотивовані наступним.

Позивач, у період з 01.01.2014 року по 30.11.2022 року працював на різних посадах у Відповідача, який належить до сфери управління Державного агентства з управління зоною відчуження, з якого, в період з 01.01.2014 року по 10.08.2022 року, Позивач працював на посадах з особливо шкідливими умовами праці, після чого переведений на нормальні умови праці.

30.11.2022 року наказом Підприємства № 246-ОС «Про звільнення (припинення трудового договору)» Позивача звільнено з роботи на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією Підприємства. У день звільнення Позивач отримав копію наказу та трудову книжку. При цьому, як стверджує Позивач, напередодні звільнення він направив голові ліквідаційної комісії Підприємства службову записку з проханням видати йому письмове повідомлення про нараховані та не виплачені грошові кошти. Однак Відповідач це проігнорував.

При звільненні Позивачу виплачена вихідна допомога у розмірі 1 середньомісячної заробітної плати, про що зазначено в наказі про звільнення, тоді як стверджує Позивач, за умовами Колективного договору Підприємства, йому має бути виплачено 3 середньомісячні заробітні плати як працівнику, який пропрацював на підприємствах зони відчуження понад 5 років. Позивач просить стягнути з Відповідача ще 2 середньомісячні заробітні плати, як матеріальну допомогу у зв`язку з ліквідацією Підприємства у сумі 43398 грн.

03.12.2022 року та 28.12.2022 року Позивач повторно звертався до Відповідача з проханням видати йому повідомлення про нараховані та не виплачені кошти та провести з ним розрахунок при звільненні, однак ці звернення також були проігноровані.

09.01.2023 року Позивач направив Відповідачу аналогічну вимогу, після чого отримав запитувані ним документи на руки в офісі ДСП «ЦСП», що розташований в м. Києві. Проаналізувавши отримані документи, Позивач виявив, що йому за період роботи у лютому, червні - листопаді 2022 року не виплачувалась премія у розмірі 10 %, що є нижньою межею премії працівників Підприємства та повинна виплачуватись щомісячно за підсумками роботи у звітному місяці з коштів державного бюджету та не бюджетних надходжень відповідно до Колективного договору, а тому, просить суд стягнути з Відповідача на свою користь недораховані місячні премії у розмірі 13707, 89 грн.

З дня звільнення Відповідач не вплатив Позивачу належні йому грошові кошти із заробітної плати, незважаючи на неодноразові звернення з вимогами про проведення розрахунку.

Крім цього, Позивач зазначає, що у зв`язку з несвоєчасною виплатою належних йому сум, на його користь підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з середньоденної заробітної плати, що на дату звернення з позовом до суду складає 65097 грн., але може складати по дату фактичного дня розрахунку заборгованості не більше як за 6 місяців у сумі 130194 грн.

Разом з цим, Позивач стверджує, що не нарахування йому з боку Відповідача премії у розмірі 10 % пригнітило його сім`ю та вважає, що такими неправомірними діями йому спричинена моральна шкода, яка підлягає стягненню у розмірі 57 105, 89 грн., що еквівалентно розрахованій Позивачем сумі заборгованості.

Крім цього, Позивач вважає, що у зв`язку з невчасною виплатою належних йому сум, на його користь підлягає стягненню компенсація, визначена Законом України № 2050-ІІІ від 19.10.2000 та постановою КМУ № 159 від 21.02.2001, інфляційних нарахувань з урахуванням індексу інфляції від суми заборгованості (57105, 89 грн.), що складає (на 01.03.2023) - 2221,39 грн. та 3% річних від суми заборгованості 57105,89 грн., що станом на 01.03.2023 року складає 571, 06 грн.

Рух справи

21.03.2023 року позовна заява надійшла до суду.

24.03.2023 року відкрито провадження у справі. Справу вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження. Підготовче судове засідання призначене на 19.04.2023 року, відкладене на 19.05.2023 року.

06.04.2023 року від Позивача до суду надійшла заява-клопотання про уточнення позовних вимог.

19.05.2023 року позовна заява залишена без руху у зв`язку з несплатою Позивачем судового збору за позовні вимоги зі стягнення середнього розрахунку за час затримки при звільненні та моральної шкоди. Позивачу встановлено 10-денний строк для усунення недоліків.

20.06.2023 року закрите підготовче судове засідання, справа призначена до розгляду на 18.07.2023 року.

Позиції сторін

Позивач у судове засідання не з`явився. Подав до суду заяву, у якій просив провести розгляд справи без його участі. Позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Відповідач у судове засідання не з`явився. Представник Відповідача подав до суду відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог Позивача.

Відзив мотивував щодо кожної позовної вимоги наступним.

Щодо невиплати матеріальної допомоги при звільненні згідно Колективного договору, представник Відповідача зазначив, що Державне підприємство «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження» знаходиться на стадії ліквідації, та ще триває його інвентаризація. Підприємство не може здійснити виплати коштів Позивачу, оскільки не має власних коштів. Крім цього, Позивачу виплачена вихідна допомога у розмірі 1 середньомісячної зарплати.

Щодо стягнення 10% щомісячної премії до посадового окладу, представник Відповідача зазначив, що наказом від 24.02.2022 року № 24-ОС «Про оголошення простою» на Підприємстві оголошено простій з оплатою працівникам 100 % окладу. В період простою Відповідачем не приймались рішення, зокрема Накази по Підприємству про преміювання Позивача, відповідно підстав для нарахування премії немає.

Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки, представник Відповідача зазначає, що у підприємства відсутні кошти для здійснення такої виплати, оскільки з 24.02.2022 року територія, де знаходиться підприємство була окупована, відповідно дохід підприємство не отримувало. Відповідач зазначає про те, що він звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпПУ, посилаючись на положення ч. 3 ст. 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Щодо стягнення моральної шкоди, представник Відповідача зазначив, що Позивач не навів жодних фактів, які б свідчили про спричинення йому моральних збитків, а також не надав жодних підтверджуючих про це доказів.

Позивач подав відповідь на відзив, у якій просив залишити без задоволення клопотання Відповідача про відмову у задоволені позовних вимог. У відповіді на відзив Позивач навів додаткові нормативно-правові акти, на які він посилався як на підставу задоволення позовних вимог з урахуванням норм законодавства, наведених у його позовній заяві. При цьому, Позивач стверджує, що поданий Відповідачем відзив на позовну заяву не відповідає вимогам документу, зокрема не завірений належним чином у відповідності Закону України «Про стандартизацію», ДСТУ 4163:2020 «Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів», Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом МЮ України № 1000/5 від 18.06.2015 року та Інструкції з діловодства в ДП «ЦОТІЗ», зокрема: записані невірно реквізити адресату та поштова адреса; невірна нумерація сторінок; відсутні відомості про виконавця документа; деякі додатки не засвідчені жодним записом.

Крім цього, Позивач подав до суду клопотання про долучення до матеріалів справи, у якому навів підстави для стягнення на його користь моральної шкоди. Позивач зазначив, що спричинена йому моральна шкода полягає в незаконній діяльності Відповідача, яка спричинила йому моральних страждань, душевного болю та пригнічення, що полягало у порушенні трудових прав Позивача як працівника Підприємства, громадянина України та офіцера, в ігноруванні законодавчих положень, які виразились у не нарахуванні 10 % премій та визначеного розміру матеріальної допомоги та ігноруванні його звернень. Робота, з якої звільнено Позивача, була єдиним джерелом заробітку для проживання його та сімї.

Відповідач заперечення на відповідь на відзив не подав.

Встановлені судом обставини справи та застосовані норми права.

Частиною 1 статті 223 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

У зв`язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України.

Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої).

Відповідно до ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом України.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Крім того, відповідно до ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено наступне.

Позивач у період з 01.04.1994 року по 25.08.2011 року був безпосередньо занятий на роботах, що передбачені постановою ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦСПС від 29.12.1987 року за № 1497-398 та постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦСПС від 05.06.1986 року № 665-195, тобто виконував роботи по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у зоні відчуження, що підтверджується довідкою Головного управління Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи в Київській області від 24.09.2011 року № 217 (а.с. 24 Т. 1).

У період з 01.10.2011 року по 31.12.2013 року Позивач виконував роботи по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у зоні відчуження, що підтверджується довідкою, виданою ДСП «Чорнобильський спецкомбінат» № 689 від 31.12.2013 року (а.с. 25 Т. 1).

З 02.01.2014 року по 30.11.2022 року Позивач працював у Державному підприємстві «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження».

У зазначений період, а саме з 02.01.2014 року по 10.08.2022 року, Позивач працював на Підприємстві з особливо шкідливими умовами праці.

Наведене підтверджується копіями трудової книжки Позивача, трудового договору від 02.01.2014 року, трудового договору № 41 від 19.03.2018 року та копією додаткової угоди до зазначеного трудового договору № 1 від 10.08.2022 року ( а.с. 19-23 Т. 1).

З наведеного слідує, що Позивач працював у Відповідача в особливо шкідливих умовах праці більше 5 років, а в зоні відчуження - 28 років.

Відповідач видав Позивачу повідомлення про за плановане вивільнення від 06.09.2022 року, згідно з яким Позивача повідомлено про його звільнення із займаної посади Підприємства, згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України, яке відбудеться через два місяці з дати отримання повідомлення. Позивач отримав повідомлення 06.09.2022 року (а.с. 33 Т. 1).

В подальшому, Відповідач видав Позивачу два повідомлення про перенесення дати запланованого вивільнення від 08.11.2022 року на 10.01.2023 року (а.с. 33 Т. 1) та від 29.11.2022 року на 30.11.2022 року (а.с. 34 Т. 1)

30.11.2022 року наказом Відповідача № 246-ОС, Позивач звільнений з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією підприємства (а.с. 34 Т. 1 зворот).

Цим же наказом, Позивачу вирішено здійснити виплату компенсації за 52 календарні дні невикористаної накопиченої відпустки та матеріальну допомогу у розмірі 1 середньомісячної заробітної плати, відповідно до ст. 44 КЗпП України.

01.11.2022 року, 02.12.2022 року, 28.12.2022 року, 09.01.2023 року Позивач звертався до Відповідача з повідомленнями про видачу довідок про заборгованість з виплати належних йому сум та трудового договору (а.с. 35-38, 41 Т. 1).

Станом на 16.12.2022 року заборгованість у Відповідача перед Позивачем, яка складалась з невиплаченої суми заробітної плати, розрахункових та надбавки за роботу вахтовим методом становила 117410, 88 грн., що підтверджується копією довідки про заробітну плату від 16.12.2022 року № 07-732-22. (а.с. 39 Т. 1). Ця заборгованість сплачена Відповідачем 30.12.2022 року, що підтверджується платіжними відомостями № 92 та 96 від 30.12.2022 року (а.с. 248-252 Т. 1).

10.01.2023 року та 13.01.2023 року Позивач звертався до голови ліквідаційної комісії Підприємства зі зверненнями про перерахунок вихідної допомоги та прострочення строку розрахунку заборгованості при звільненні (а.с. 42-28 Т. 1).

Щодо твердження Позивача про невідповідність відзиву на позовну заяву

У відповіді на відзив Позивач просив залишити без задоволення відзив на позовну заяву, яку подав представник Відповідача з підстав його невідповідності Закону України «Про стандартизацію», ДСТУ 4163:2020 «Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів», Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом МЮ України № 1000/5 від 18.06.2015 року та Інструкції з діловодства в ДП «ЦОТІЗ».

Зокрема, Позивач звертає увагу на те, що у відзиві допущені такі недоліки: записані невірно реквізити адресату та поштова адреса; невірна нумерація сторінок; відсутні відомості про виконавця документа; деякі додатки не засвідчені жодним записом.

Суд не приймає ці твердження до уваги з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 178 ЦПК України у відзиві відповідач викладає заперечення проти позову. Відзив підписується відповідачем або його представником.

Вимоги, які повинен містити відзив наведені у ч. 3 цієї статті.

Положеннями ч. 2, 4 та 5 ст.95 ЦПК України встановлено, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який заходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

З аналізу наведених норм слідує, що належним чином засвідченими копіями документів є ті, які засвідчені в порядку, встановленому чинним законодавством.

Частиною 20 п.1 ст. 1 ЗУ «Про стандартизацію» від 05.06.2014 визначено, що стандарт - нормативний документ, а не нормативно-правовий акт.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 23 ЗУ «Про стандартизацію» національні стандарти застосовуються безпосередньо чи шляхом посилання на них в інших документах. Національні стандарти застосовуються на добровільній основі, крім випадків, якщо обов`язковість їх застосування встановлена нормативно-правовими актами.

Отже, для вимоги від учасників справи дотримуватись положень ДСТУ при оформлені документів, що подаються до суду в рамках цивільного судочинства, має буди пряме посилання на них, проте, таких посилань у чинному ЦПК України немає.

З урахуванням зазначеного у суду відсутні підстави не приймати до уваги подані учасниками справи документи через їх невідповідність оформлення саме за Державними стандартами.

Порядок оформлення копій документів унормований Наказом Міністерства юстиції України №1000/5 від 18.06.2015 «Про затвердження Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях» (далі - Правила організації діловодства).

У п.1 розділу 1 глави І Правил організації діловодства зазначено, що ці Правила встановлюють єдині вимоги щодо створення управлінських документів і роботи зі службовими документами, а також порядок їх архівного зберігання в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності (далі - установи). Ці Правила є нормативно-правовим актом, обов`язковим для виконання всіма установами.

Також слід звернути увагу на те, що у п.11 Розділу 1 Глави ІІ Правил організації діловодства міститься посилання на необхідність застосування положень ДСТУ 4163-2003 до оформлення реквізитів організаційно-розпорядчої документації та порядку їх розташування.

Отже, необхідність здійснення учасником справи засвідчення копій в порядку встановленому законодавством, у першу чергу, застосуванню мають підлягати Правила організації діловодства.

Пунктом 8 Розділу 10 Глави 2 Правил організації діловодства встановлено, що копія набуває юридичної сили лише в разі її засвідчення в установленому порядку.

Напис про засвідчення копії складається зі слів «Згідно з оригіналом», назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів (ініціалу імені) та прізвища, дати засвідчення копії.

Напис про засвідчення копії скріплюється відбитком печатки відповідного структурного підрозділу установи або печатки «Для копій».

У випадках, визначених законодавством, копії документів засвідчуються відбитком печатки установи.

Слід звернути увагу, що порядок засвідчення копій документів, визначений Правилами організації діловодства відрізняється від порядку, наведеному в ДСТУ 4163-2003, проте, Правила є нормативно-правовим актом, відповідно має вищу юридичну силу, ніж Національний стандарт, а тому під час засвідчення копій документів, що подаються до суду, слід керуватись положеннями саме Правил організації діловодства.

Як вбачається з матеріалів справи, поданий представником Відповідача відзив відповідає вимогам ЦПК України, оскільки містить відомості, які визначені у ч. 3 ст. 187 ЦПК України.

Твердження Позивача про те, що у відзиві відсутні відомості про виконавця документа є безпідставними та необґрунтованими, оскільки з відзиву вбачається, що він складений та підписаний особисто головою ліквідаційної комісії (представником Відповідача) Відповідно, обов`язок додатково зазначати голову ліквідаційної комісії як виконавця документу відсутній.

Також не заслуговує на увагу твердження Позивача про те, що деякі додатки не засвідчені жодним записом, оскільки такі записи («Копія», «Згідно з оригіналом», печатка підприємства, посада, прізвище, дата та підпис) наявні в додатках до відзиву та засвідчені на документах, які знаходяться у розпорядженні Відповідача.

Не приймати до уваги відзив на позовну заяву з підстав невірно зазначених реквізитів адресату та поштової адреси є «надмірним формалізмом», що може позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії від 28 жовтня 1998 року).

Відповідно до статті 6 Конвенції кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).

Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі Белле проти Франції від 04 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справах Белле проти Франції від 04 грудня 1995 року та Нун`єш Діаш проти Португалії від 10 квітня 2003 року).

Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду від 18.12.2018 року при розгляді справи № 761/5894/17, провадження № 61-34411 св 18.

У цій справі Верховний Суд розглядав касаційну скаргу на рішення про повернення позовної заяви судом першої, з висновком якого погодився апеляційний суд, з підстав невідповідності позовної заяви вимогам ДСТУ.

Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та зазначив про неприпустимість застосування судами «надмірного формалізму», оскільки це є порушенням «права на суд», яке має «застосовуватися на практиці і бути ефективним».

Щодо стягнення матеріальної допомоги при звільненні згідно Колективного договору.

Відповідно до ст. 10 КЗпПУ колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, і узгодження інтересів працівників та роботодавців.

Колективний договір укладається на підприємстві, в установі, організації, а також з фізичною особою, яка використовує найману працю (стаття 11 КЗпПУ).

За ч. 1 ст. 12 КЗпПУ сторонами колективного договору є: сторона роботодавця, суб`єктами якої є власник або уповноважений ним орган (особа) чи фізична особа, яка використовує найману працю, та/або її уповноважені представники, зокрема представники відокремлених підрозділів юридичної особи; або сторона працівників, суб`єктами якої є первинні профспілкові організації, які діють на підприємстві, в установі, організації, відокремлених підрозділах юридичної особи, об`єднують працівників фізичної особи, яка використовує найману працю, та представляють інтереси працівників, які працюють на підставі трудових договорів на підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи, а в разі їх відсутності - вільно обрані працівниками для ведення колективних переговорів представники (представник).

Судом встановлено, що Державне підприємство «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження» (далі - ДП «ЦОТІЗ») належить до сфери управління Державного агентства України з управління зоною відчуження, що підтверджується п. 1.1 Статуту ДП «ЦОТІЗ» (у новій редакції), затвердженого наказом Державного агентства України з управління зоною відчуження від 07.07.2020 року № 145-20 (а.с. 133-141 Т. 1) та витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань станом на 12.08.2022 року (а.с. 122-126 Т. 1).

ДП «ЦОТІЗ» знаходиться в стані припинення.

Протоколом від 10.10.2018 року № 2 на зборах трудового колективу схвалено колективний договір ДП «ЦОТІЗ» на 2018-2020 роки (далі - Колективний Договір), який зареєстрований Іванківською районною державною адміністрацією Київської області за реєстраційним № 12 від 18.10.2022 року (а.с. 145-156 Т. 1).

Додатком 7 до Колективного договору є затверджене директором ДП «ЦОТІЗ» Положення про виплату матеріальної допомоги працівникам Державного підприємства «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження» (а.с. 178 Т. 1).

Протоколом загальних зборів трудового колективу ДП «ЦОТІЗ» від 01.12.2020 року № 1 до Колективного договору внесено зміни та доповнення, які зареєстровані 07.12.2020 року за № 12 в Іванківській районній державній адміністрації Київської області (а.с. 228 Т. 1).

Згідно з п. 5 Положення про виплату матеріальної допомоги працівникам Державного підприємства «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження» (Додаток 7 до Колективного договору з урахуванням змін та доповнень), при звільненні у зв`язку з ліквідацією Підприємства, його реорганізацією або скороченням чисельності працівників Підприємства, працівникам виплачується матеріальна допомога у розмірі:

5.1. Працівникам, які попрацювали на підприємствах зони відчуження (Державних підприємств, які належать до сфери управління Державного агентства України з управління зоною відчуження) з особливо шкідливими умовами праці (ОШУП): більше 5 (п`яти) років - 3 (трьох) середньомісячних зарплат відповідного працівника ( а.с. 230 Т. 1).

Наказом Державного агентства України з управління зоною відчуження від 25.07.2022 року № 73-22 «Про ліквідацію державного підприємства «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження» (далі - Наказ) припинено ДП «ЦОТІЗ», шляхом ліквідації (а.с. 127 Т. 1).

Наказом Державного агентства України з управління зоною відчуження від 10.08.2022 року № 79-22 «Про внесення змін до наказу ДАЗВ від 25.07.2022 року № 73-22 «Про ліквідацію державного підприємства «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження»» внесено зміни до Наказу (викладено додатки до наказу № 73-22: склад ліквідаційної комісії та план заходів Підприємства у новій редакції ) (а.с. 130 Т. 1).

П. 2 Наказу № 73-22 Утворено Ліквідаційну комісію ДП «ЦОТІЗ». Головою цієї комісії визначено в.о. директора ДСП «ЦСП» Котляренка О.О. (додаток до Наказу).

Згідно з п. 3 Наказу № 73-22, встановлено строк для пред`явлення кредиторами своїх вимог до ДП «ЦОТІЗ» протягом двох місяців з дня оприлюднення повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи.

П. 5 Наказу затверджено План заходів з ліквідації ДП «ЦОТІЗ», згідно з яким, крім іншого, у п. 12 (зі змінами) визначено, що проведення погашення вимог кредиторів проводиться у термін протягом 2-х місяців з моменту закінчення строку виявлення вимог кредиторів (а.с. 132 Т. 1).

Судом встановлено, що Позивача звільнено з роботи 30.11.2022 року. В день звільнення Позивач працював.

Згідно з наказом про звільнення Позивача № 246-ОС від 30.11.2022 року, останньому, крім іншого, вирішено виплатити вихідну допомогу у розмірі 1 (однієї) середньомісячної заробітної плати відповідно до ст. 44 КЗпП України.

Така виплата Позивачу здійснена, що сторони не заперечують.

Згідно ч. 1 ст. 47 КЗпПУ роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпПУ).

Відповідно до ч. 3 ст. 112 ЦК України у разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право протягом місяця з дати, коли він дізнався або мав дізнатися про таку відмову звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.

У відзиві на позовну заяву Відповідач посилається на те, що Державне підприємство «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження» знаходиться на стадії ліквідації та ще триває його інвентаризація. Підприємство не може здійснити виплати коштів Позивачу, оскільки не має власних коштів. Крім цього, Позивачу виплачена вихідна допомога у розмірі 1 середньомісячної зарплати.

Суд не приймає це заперечення Відповідача в цій частині до уваги, з огляду на таке.

Згідно ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст.530 ЦК України, якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Як передбачено ч.1 ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливістю виконання грошового зобов`язання.

Відповідно до ст.610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом ст.611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Верховний Суд України неодноразово звертав увагу на тому, що відсутність асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22.06.2010 у справі №21-399во10, від 07.12.2012 у справі №21-977во10, від 03.12.2010 у справі №21-44а10).

Така правова позиція підтримана Конституційним Судом України, зокрема, у рішеннях від 20.03.2002 №5-рп/2002, від 17.03.2004 №7-рп/2004, від 01.12.2004 №20-рп/2004, від 09.07.2007 №6-рп/2007, в яких зазначено про неможливість поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету.

Отже, відсутність коштів у підприємства не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Відповідач доказів зупинення відповідних положень Колективного договору суду не надав.

У цьому випадку, з Відповідача на користь Позивача підлягає стягненню матеріальна допомога при звільненні згідно умов Колективного договору у розмірі 2 (двох) середньомісячних зарплат Позивача.

Довідки про середньомісячну заробітну плату Позивачем до суду не надано, а тому, розрахунок середньомісячної заробітної плати слід проводити у відповідності до постанови КМУ від 08.02.1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати». (далі - Порядок).

Відповідно до п. 2 розділу ІІ Порядку, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи,що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Оскільки Позивач звільнений з роботи у листопаді 2022 року, відповідно розрахунок середньомісячної заробітної плати слід проводити виходячи з виплат за вересень та жовтень 2022 року.

Згідно з розрахункового листа за 2022 рік (а.с. 40 Т. 1), заробітна плата Позивача у вересні та жовтні 2022 року складала 21699 грн., а тому, середньомісячною заробітною платою Позивача є 21699 грн.

Отже, Відповідач мав виплатити Позивачу матеріальну допомогу при звільненні у розмірі 3 середньомісячних заробітних плат, а тому, з Відповідача на користь Позивача підлягає стягненню матеріальна допомога при звільненні згідно Колективного договору у розмірі 2 (двох) середньомісячних зарплат відповідного працівника, що становить 43 398 грн. додатково до виплаченої Відповідачем 1 (однієї) середньомісячної зарплати.

Тобто, позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Щодо стягнення 10% щомісячної премії до посадового окладу.

Згідно з частинами другою, третьою статті 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Якщо колективний договір на підприємстві, в установі, організації не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а в разі його відсутності - з іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.

Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються власником або уповноваженим ним органом з урахуванням вимог, передбачених частиною другою цієї статті.

Аналогічні положення викладені у статті 15 Закону України «Про оплату праці».

Відповідно до змісту статті 2 Закону України «Про оплату праці» у структуру заробітної плати входить основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Так, основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Додатком 4 до Колективного договору Підприємства є Положення про преміювання працівників ДП «ЦОТІЗ» (далі - Положення про преміювання) (а.с. 174 Т. 1).

Позивач стверджує, що йому за період роботи у лютому, червні - листопаді 2022 року не виплачувалась премія у розмірі 10 %, що є нижньою межею премії працівників Підприємства та повинна виплачуватись щомісячно за підсумками роботи у звітному місяці з коштів державного бюджету та не бюджетних надходжень. Таку вимогу Позивач обґрунтовує посилаючись на п. 4 Положення про преміювання.

Відповідно до цього пункту Положення, щомісячне преміювання працівників Підприємства проводиться за підсумками роботи у звітному місяці в межах коштів державного бюджету та не бюджетних надходжень, при цьому нижня межа премії встановлюється у розмірі 10 % з урахуванням доплат та надбавок, передбачених законодавством, за фактично відпрацьований час.

Слід звернути увагу, що цей пункт Положення лише встановлює нижню межу премії, проте не містить вказівки про обов`язковість її здійснення.

Більше того, відповідно до п. 2 цього Положення, підставою для нарахування і виплати премії та інших заохочувальних виплат, які перелічені у цьому Положенні, є наказ по Підприємству, який погоджується Профспілковою організацією.

За п. 3 цього Положення, джерелами надходжень для виплат премій є кошти державного бюджету України та не бюджетні надходження (згідно зі статтею 98 КЗпП України).

Згідно з правовими позиціями, викладеними у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2790цс16, постановах Верховного Суду від 23 грудня 2019 року у справі № 194/919/18, від 01 жовтня 2018 року у справі № 487/6105/16-ц, законодавство не вимагає, щоб власник реалізував свої повноваження збільшувати, зменшувати розміри надбавок, які виплачуються конкретним працівникам, повноваження повністю або частково позбавляти конкретного працівника надбавок обов`язково за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації. Власник має право самостійно вирішувати ці питання, якщо інше не передбачено колективним договором.

Частина четверта статті 97 КЗпП України, яка забороняє власникові приймати одностороннє рішення з питань оплати праці, що погіршує умови, встановлені у відповідному порядку, не стосується випадків, коли власник застосовує встановлені на підприємстві відповідно до законодавства умови оплати праці. Прийняття керівником підприємства в межах своєї компетенції рішення про зменшення розміру надбавки, позбавлення працівників надбавок повністю або частково, не можна кваліфікувати як погіршення умов оплати праці, про яке працівник повинен бути заздалегідь попереджений.

Отже, премія виплачується працівникові виключно за рішенням керівника за погодженням з профспілковою організацією, а тому не є обов`язковою.

При цьому, суд не може втручатись у діяльність Підприємства та перебирати на себе функцію призначення та нарахування премії замість органу, на якого покладені такі повноваження.

До аналогічних висновків прийшов Верховний Суд у своїх постанові від 11.10.2021 року у справі № 201/532/20, провадження № 61-10845св21.

З огляду на встановлені обставини справи та застосовані норми права, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Щодо стягнення компенсації, визначеної Законом України № 2050-ІІІ (Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати) та постановою КМУ № 159 від 21.02.2001 року (інфляційних витрат).

Відповідно до висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 21.05. 2014 року у справі № 6-43цс14, компенсація втрати частині зарплати робиться відповідно до ст. 34 Закону "Про оплату праці", Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини прибутків у зв`язку з порушенням термінів їх виплати" та «Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати», затвердженим постановою КМУ від 20.12.1997 року № 1427.

Проте, суд враховує, що розрахунок компенсації втрати заробітної плати у цьому випадку слід проводити у відповідності до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою КМУ від 21.02.2001 року № 159, оскільки відповідно до п. 2 цієї Постанови, норми «Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати» № 1427 застосовуються для компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, нарахованої працівникові за період роботи з 1 січня 1998 р. по 31 грудня 2000 р.

У свою чергу, згідно з п. 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою КМУ від 21.02.2001 року № 159 (далі - Порядок № 159) компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.

Позивач просить стягнути компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків її виплати за період з грудня 2022 року по 01.03.2023 року.

Відповідно до ст. 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Відповідно до статей 1 та 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема заробітну плату (грошове забезпечення).

Аналогічне положення містить п. 3 Порядку № 159.

Відповідно до п. 4 Положення № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держстатом.

Приклади обчислення суми компенсації наведено у додатку до Положення № 159.

Сума компенсації виплачується громадянам у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (п. 5 Порядку № 159).

Відповідно до п.6 Порядку № 159, своєчасно не отриманий з вини громадянина дохід

компенсації не підлягає.

У випадку Позивача, розрахунок компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати відповідно до положень п. 4 та 5 Порядку № 159 повинен провадитись починаючи з грудня 2022 року по червень 2023 року (місяць, який передує місяцю ухвалення судового рішення).

Проте суд, керуючись положенням ч. 1 ст. 13 ЦПК України приходить до висновку про проведення розрахунку компенсації за період з грудня 2022 року по березень 2023 року, тобто в межах заявлених Позивачем вимог.

Судом встановлено, що своєчасно не отриманий дохід стався не з вини Позивача.

Згідно з інформацією Держстату, опублікованій на його офіційній сторінці в загальному доступі в мережі Інтернет, індекс споживчих цін становив:

У грудні 2022 року - 100,7

У січні 2023 року - 100,8

У лютому 2023 року - 100,7

У березні 2023 року - 101,5.

Позивач просив стягнути з Відповідача на свою користь компенсацію у розмірі 2221,39 грн., виходячи з розрахунку заборгованості, яка становила 57105,89 грн. та включала в себе суму 43398 грн. (недоплачені при звільненні 2 матеріальні допомоги при звільненні у зв`язку з ліквідацією Підприємства) та 13707, 89 грн. (10 % премії від посадового окладу).

Позовна вимога про стягнення матеріальної допомоги задоволена у повному обсязі, однак у задоволені позовної вимоги щодо стягнення 10% премії від посадового окладу відмовлено, а тому, компенсацію слід розраховувати виходячи з суми заборгованості у розмірі 43398 грн.

Розрахунок компенсації проводиться наступним чином:

І (І) х І (ІІ) х І (ІІІ) х І (IV) - 100 % = приріст індексу споживчих цін, де:

І (І, ІІ, ІІІ, IV) - індекси споживчих цін за період розрахунку компенсації.

1,007 х 1,008 х 1,007 х 1,015 = 103,7%

103,7% - 100% = 3,7 %

Оскільки індекс споживчих цін за період невиплати заробітної плати перевищив 100 %, сума компенсації за цей період становить:

43398 грн. х 3,7 / 100 = 1605, 70 грн.

Отже, з Відповідача на користь Позивача підлягає стягненню компенсація втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати у розмірі 1605, 70 грн., а тому, позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню.

Щодо вимоги про стягнення 3% річних за ст. 625 ЦК України

Позивач просив суд стягнути з Відповідача компенсацію 3 % річних від суми заборгованості, посилаючись на положення ст. 625 ЦК України з урахуванням суми заборгованості.

Слід зазначити, що стаття 625 ЦК України розміщена в розділі "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 цього Кодексу і визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання та поширює свою дію на всі види зобов`язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні правовідносини з виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Частиною другою статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При розгляді справ про передбачену статтею 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов`язання слід з`ясувати: чи існує зобов`язання між сторонами, чи це зобов`язання є грошовим, чи доведено наявність прострочення у виконанні зобов`язання, чи існують спеціальні норми, що регулюють ці правовідносини та виключають застосування цієї статті.

Передбачена статтею 625 ЦК України норма не застосовується до трудових правовідносин, зокрема, і щодо заборгованості із заробітної плати, оскільки вони регулюються спеціальним законодавством - Кодексом законів про працю України.

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 20.012016 року у справі № 6-2759цс15 та від 28.08.2019 року у справі № 753/10967/16-ц, провадження № 61-27011св18.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення 3 % річних від суми заборгованості зі сплати заробітної плати є безпідставними, а тому, в їх задоволені слід відмовити.

Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Тягар доказування відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 27 січня 2020 року у справі №682/3060/16-ц (провадження №61-23170сво18).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 20 постанови від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у терміни, зазначені у статті 116 КЗпП України, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховують у розмірі середнього заробітку і який спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом термін винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Судом встановлено, що середньомісячна заробітна плата Позивача становила 21699 грн.

Позивач просить стягнути з Відповідача на свою користь середній заробіток за час розрахунку при звільненні починаючи з дня звільнення до дня проведення розрахунку, але не більше як за 6 місяців.

Згідно з додатковою угодою № 1 до трудового договору № 41 від 19.03.2018 року, Позивачу встановлений графік роботи 5/2 в нормальних умовах праці (а.с. 23 Т. 1).

Тривалість робочих днів за час затримки розрахунку при звільненні, але не більше ніж за 6 місяців складає у 2022 році - 22 дні (грудень), у 2023 році - 107 днів (січень - 22, лютий - 20, березень - 23, квітень 20, травень - 22 (по 30 число)), а всього 129 днів.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі №759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що вимагає, зокрема частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідач у відзиві зазначає, що в підприємства відсутні кошти для здійснення виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, оскільки 24.02.2022 року територія, де знаходиться підприємство була окупована, відповідно дохід підприємство не отримувало. Крім цього, Відповідач посилається на те, що він звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпПУ на підставі ч. 3 ст. 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Згідно з цією нормою Закону, роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.

Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов`язку виплати заробітної плати.

Суд не приймає такі доводи Відповідача, оскільки підприємство знаходиться на території, яка силами ЗСУ звільнена від військовослужбовців зс рф ще в квітні 2022 року, тоді як Позивач звільнений з роботи у листопаді 2022 року.

Крім цього, Відповідач лише формально посилається на норму Закону та не доводить жодним доказом обставини (бойові дії, непереборна сила), за яких він незалежно від своєї волі допустив порушення вимог законодавства про працю відносно Позивача.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19 (провадження № 12-56гс21), яка прийнята після подання касаційної скарги та у порядку частини третьої статті 400 ЦПК України підлягає врахуванню при вирішенні цієї справи, виклала висновок, що нормами трудового законодавства не передбачено підстав для звільнення роботодавця від виплати працівникові заробітної плати у випадку наявності обставин непереборної сили. При цьому відступила від висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 243/2071/18 (провадження № 61-48088сво18) про те, що заробітна плата є відповідальністю в розумінні статті 617 ЦК України, від якої роботодавець може бути звільнений внаслідок випадку або непереборної сили.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що єдиним належним документом, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов`язань - є сертифікат, виданий у ТПП України. Оскільки обставини непереборної сили не підтверджено сертифікатом ТПП України, суд допускає, що у відповідача, як і у більшості господарюючих суб`єктів на території України внаслідок військової агресії рф погіршився фінансовий стан порівняно з іншими звітними періодами, але це не є підставою для звільнення від виконання зобов`язань, в т.ч. за чинним Колективним договором.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків у момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Такий правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).

З урахуванням встановлених обставин справи суд дійшов висновку про наявність правових підстав, передбачених статтями 116, 117 КЗпП України, для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.11.2022 року але не більше як за 6 місяців.

Разом з тим, суд приходить до висновку про зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку до 5000 грн., застосувавши принцип співмірності та враховуючи справедливий та розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

За таких обставин, позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню.

Щодо стягнення моральної шкоди

Моральна шкода вважається заподіяною, якщо особа і заподіювач такої шкоди перебувають у трудових правовідносинах або на них поширюється дія трудового законодавства. Така правова позиція наведена у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 235/3191/19.

Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством (стаття 237-1 КЗпП України).

У частині першій статті 1167 ЦК України визначено загальні умови відповідальності за заподіяння моральної шкоди.

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Суд звертає увагу, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.

Звертаючись до суду з даним позовом Позивач зазначав, що спричинена йому моральна шкода полягає в незаконній діяльності Відповідача, яка спричинила йому моральних страждань, душевного болю та пригнічення, що полягало у порушенні трудових прав Позивача як працівника Підприємства, громадянина України та офіцера у відставці, в ігноруванні законодавчих положень, які виразились у не нарахуванні 10 % премій та визначеного розміру матеріальної допомоги та ігноруванні його звернень. Робота, з якої звільнено Позивача, була єдиним джерелом заробітку для проживання його та сімї.

Суд не приймає до уваги твердження Позивача в частині спричинення йому Відповідачем моральної шкоди внаслідок невиплати останнім 10 % премії, оскільки у задоволені такої вимоги відмовлено.

Також суд не приймає до уваги твердження Позивача про те, що робота у Відповідача була для його сім`ї єдиним джерелом заробітку, оскільки Позивач на підтвердження цього не надав відомостей про те, він один є утриманцем своєї сім`ї.

Проте, суд враховує, що Позивач неодноразово звертався з вимогами про проведення розрахунку як до Відповідача, так і до вищестоящого органу, Державного агентства з управління зоною відчуження про порушення Відповідачем вимог трудового законодавства в частині недоплат належним Позивачу сум при звільненні, однак ці вимоги були проігноровані. Належні Позивачу при звільненні суми не виплачені, внаслідок чого він був вимушений звертатись в суд для відновлення його порушених прав.

Також суд враховує, що Позивач, починаючи з 1994 року виконував роботи в зоні відчуження, яка забруднена внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС та є роботою зі шкідливими умовами праці, відповідно Позивач, враховуючи всю шкоду, яку могла спричинити така робота, розраховував на повне дотримання з боку роботодавця трудових зобов`язань, однак такі не були дотримані при проведені розрахунку при звільненні, що беззаперечно спричинило пригнічення Позивача.

Згідно з практикою ЄСПЛ, порушення прав людини вже саме по собі тягне за собою моральні страждання та виникнення моральної шкоди, а тому факт страждань доказування не потребує, для суду достатньою підставою для присудження компенсації моральної шкоди є сам факт порушення права (справа «Науменко проти України»).

Проте, суд також враховує, що незважаючи на припинену роботу Підприємства та скрутне негативне фінансове становище, Відповідач хоч і не в день звільнення, проте протягом місяця здійснив виплату Позивачу матеріальної допомоги при звільненні у розмірі 1 середньомісячної зарплати та компенсацію за невикористані дні відпустки, що разом становило значну для нинішніх умов життя суму у розмірі 117410, 88 грн.

З огляду на викладене та враховуючи наявність порушення з боку Відповідача трудових прав Позивача, необхідність докладання останнім зусиль для відновлення порушеного права, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, суд вважає, що за заподіяну моральну шкоду Позивачу є необхідним та достатнім розмір грошової компенсації 5000 грн., а тому, позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню.

При вирішенні цього спору суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Отже, у цій справі суд приймає рішення на підставі доказів, враховуючи характер спірних правовідносин, і дає відповіді на ті аргументи сторін, які стосуються предмету цього судового розгляду.

Судові витрати

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно х ч. 6 цієї статті, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За подання позовної вимоги про стягнення заробітної плати, яка складається з двох середньомісячних заробітних плат як матеріальної допомоги при звільненні, Позивач мав сплатити судовий збір у розмірі 1073, 60 грн., однак був звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір»

Ця позовна вимога задоволена у повному обсязі. Відповідно з Відповідача на користь держави за цю вимогу підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1073, 60 грн.

За подання позовної вимоги про стягнення 10 % премії від посадового окладу, яка у відповідності до статті 2 Закону України «Про оплату праці» входить у структуру заробітної плати, Позивач мав сплатити судовий збір у розмірі 1073, 60 грн., однак був звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

У задоволенні цієї позовної вимоги відмовлено, а тому, судові витрати слід компенсувати за рахунок держави.

Позовна вимога про стягнення компенсації, визначеної Законом № 2050-ІІІ та постановою КМУ № 159, за яку Позивач мав сплатити 1073, 60 грн., однак судовий збір не сплатив. За подання цієї позовної вимоги він не звільняється від сплати судового збору.

Ця позовна вимога фактично задоволена на 72,3 %. Відповідно, на користь держави за цю вимогу підлягає стягненню судовий збір пропорційно задоволеній вимозі: з Позивача у розмірі 297, 39 грн.; з Відповідача у розмірі 776, 21 грн.

У задоволені позовної вимоги про стягнення 3 % річних від суми заборгованості в порядку ст. 625 ЦК України відмовлено.

За подання цієї позовної вимоги Позивач мав сплатити судовий збір у розмірі 1073, 60 грн., однак судовий збір не сплатив.

За подання цієї позовної вимоги він не звільняється від сплати судового збору. Відповідно, з Позивача на рахунок держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1073, 60 грн.

За подання позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 2147, 20 грн., що є пропорційним 1073, 60 грн. за кожну з вимог. (а.с. 44 Т. 2).

Позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні фактично задоволена на 7,7 %, а тому, з Відповідача на користь Позивача підлягають стягненню понесені та документально підтверджені судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 82, 66 грн. пропорційно задоволеній позовній вимозі.

Позовна вимога про стягнення моральної шкоди фактично задоволена на 8,8%, відповідно, з Відповідача на користь Позивача підлягають стягненню понесені та документально підтверджені судові витрати зі сплати судового у розмірі 94, 47 грн. пропорційно задоволеній позовній вимозі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.133-134, 137, 141, 142, 200, 206, 259,263-265, 353, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Державного підприємства «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження», які полягали у не нарахуванні ОСОБА_1 передбачених Колективним договором ДП «ЦОТІЗ» та ст. 44 КЗпП України двох середньомісячних заробітних плат матеріальної (вихідної) допомоги при звільнення у зв`язку з ліквідацією підприємства.

Стягнути з Державного підприємства «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження» на користь ОСОБА_1 :

1.Заборгованість з виплати матеріальної допомоги при звільненні згідно умов Колективного договору у розмірі 2 (двох) середньомісячних зарплат відповідного працівника, що становить 43 398 грн. (сорок три тисячі триста дев`яносто вісім гривень).

2.Компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, передбачену Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини прибутків у зв`язку з порушенням термінів їх виплати" та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою КМУ від 21.02.2001 року № 159 у розмірі 1605, 70 грн. (одна тисяча шістсот п`ять гривень 70 копійок).

3.Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 5 000 грн. (п`ять тисяч гривень).

4.Моральну шкоду у розмірі 5000 грн. (п`ять тисяч гривень).

Стягнути з Державного підприємства «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження» на користь ОСОБА_1 понесені та документально підтверджені судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 177, 13 грн. (сто сімдесят сім гривень 13 копійок)

Реквізити: рахунок Укргазбанку IBAN: НОМЕР_1 № 26208130014254.100101.980.

Стягнути з Державного підприємства «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження» на користь держави судовий збір у розмірі 1849,81 грн. (одна тисяча вісімсот сорок дев`ять гривень 81 копійка).

У задоволені іншої частини позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 1370,99 грн. (одна тисяча триста сімдесят гривень 99 копійок).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 28.07.2023 року.

Відомості про учасників справи згідно з п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:

Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 . РНОКПП: НОМЕР_2 ).

Відповідач: Державне підприємство «Центр організаційно-технічного і інформаційного забезпечення управління зоною відчуження» (07270, Київська область, м. Чорнобиль, вул. К. Лібкнехта, 10. Код ЄДРПОУ: 38770852).

Суддя Н.П. Слободян