Ухвала суду № 112559400, 17.07.2023, Ладижинський міський суд Вінницької області

Справа № 135/823/23

Провадження № 1-в/135/37/23

УХВАЛА

іменем України

17.07.2023 Ладижинський міський суд Вінницької області

в складі: головуючого судді ОСОБА_1 ,

з участю секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,

прокурора ОСОБА_3 ,

засудженого ОСОБА_4 , захисника ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні Ладижинського міського суду Вінницької області клопотання засудженого ОСОБА_4 про звільнення від подальшого відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі,

ВСТАНОВИВ:

До Ладижинського міського суду Вінницької області звернувся засуджений ОСОБА_4 із клопотанням про звільнення від подальшого відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Просив застосувати правове положення ч.1 ст.25 КК України 1960 року та звільнити його від довічного позбавлення волі, яким його засуджено за вироком Херсонського обласного суду від 17.10.1996 та залишено без змін ухвалою Верховного Суду України від 03.12.1996. В клопотанні вказує на те, що згідно вироком суду від 17.1011996 та постановою від 20.06.2000 довічне позбавлення волі йому було призначено за правопорушення згідно ст. 93 КК України, яке сталось 09.05.1996. Злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. Санкція ст. 93 КК України 1960 року станом на травень 1994 року передбачала покарання за це правопорушення виді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років або виняткову міру покарання. Враховуючи, що на час вчинення діяння кримінальний кодекс не передбачав покарання у виді довічного позбавлення волі, тому вважає, що було посилено кримінальну відповідальність за ст. 93 КК України 1960 року. Відтак, він підлягає звільненню від подальшого відбування покарання у виді довічного позбавлення волі

Засуджений ОСОБА_4 , якого підтримала захисник ОСОБА_5 в судовому засіданні підтримали клопотання та просили його задовольнити.

Прокурор заперечував щодо задоволення клопотання, вважає його безпідставним.

Заслухавши засудженого, його захисника, прокурора, вивчивши матеріали провадження, дослідивши в судовому засіданні всі матеріали особової справи засудженого, ретельно перевіривши всі документи, на які посилається засуджений, та які містяться в особовій справі, суд вважає, що клопотання не підлягає задоволенню зважаючи на таке.

Судом встановлено, що вироком Херсонського обласного суду від 17.10.1996 ОСОБА_4 засуджений за ч.2 ст.17, п. «є», «ж» ст.93, ч.2 ст.122, ст.42, ст.43 Кримінального кодексу України (в редакції 1960 року) до смертної кари - розстрілу, з конфіскацією всього майна.

Ухвалою Верховного Суду України від 03.12.1996 вирок Херсонського обласного суду від 17.10.1996 залишено без змін.

Постановою Херсонського обласного суду від 20.06.2000 вирок Херсонського обласного суду від 17.10.1996 відносно ОСОБА_4 змінено. Вважати засудженим за ч.2 ст.17, п. «є», «ж» ст.93, ч.2 ст.122, ст.42, ст.43 Кримінального кодексу України (в редакції 1960 року) до довічного позбавлення волі у тюрмі суворого режиму з конфіскацією всього майна, що належить йому на праві власності.

Статтею 403 КПК України в редакції 1960 року, визначено, що вирок, який набрав законної сили є обов`язковим для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України.

Згідно до п.14 ч.1 ст. 537 КПК України під час виконання вироків суд, відповідно до ч.2 ст.539 цього Кодексу, має право вирішувати інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку. В зазначеному порядку не може бути розглянуто питання щодо незаконності такого вироку в частині призначеного покарання.

Рішенням Конституційного суду України від 29.12.1999 року у справі № 1-33/99 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення ст.24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кодексу 1960 р., які передбачали смертну кару як вид покарання.

Законом України № 1483 від 22.02.2000 року Кримінальний кодекс 1960 року приведено у відповідність з вищевказаним рішенням. Кодекс 1960 року доповнено новою статтею 25-2, яка визначила новий вид кримінального покарання довічне позбавлення волі. Крім того, цим Законом внесено зміни і до другого речення ч.1 ст. 25 КК України, зокрема слова «смертна кара» замінено словами «довічне позбавлення волі», слово «двадцяти» замінено словами «двадцяти п`яти».

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 26 січня 2011 року № 1-рп/2011 справа № 1-5/2011 у пункті четвертому зазначив, що Конституційний Суд України вважає, що після Рішення від 29 грудня 1999 року Кодекс 1960 року не став новим законом, що пом`якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів.

В пункті шостому зазначеного рішення КСУ вважає, що новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом № 1483, - довічне позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою. Цей висновок Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід`ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин; у санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, вчинювані за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань (пункт 1-1 частини першої статті 23 Кодексу 1960 року) поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п`ятнадцяти років; засудженому до довічного позбавлення волі передбачена можливість заміни цього покарання актом помилування на позбавлення волі на певний строк (частина перша статті 25 Кодексу 1960 року, частина друга статті 87 Кодексу 2001 року).

Конституційний Суд України вважає, що оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена Кодексом 1960 року на час вчинення особами особливо тяжких злочинів, то положення Кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом № 1483, є такими, що пом`якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим законом. На підставі частини першої статті 58 Конституції України, частини другої статті 6 Кодексу 1960 року, частини першої статті 5 Кодексу 2001 року положення Кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом № 1483, мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили передбачені Кодексом 1960 року особливо тяжкі злочини до набрання чинності зазначеним законом, у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності Законом № 1483 не було виконано.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п`ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення у справах "Алакрам Хумматов проти Азербайджану" від 18 травня 2006 року, заяви № 9852/03, № 13413/04, "Ткачов проти України" від 13 грудня 2007 року, заява № 39458/02).

Відтак, суд вважає безпідставним твердження засудженого про те, що новим прийнятим законом було посилено кримінальну відповідальність за ст. 93 КК України (в редакції 1960 року), оскільки заміна в санкції статті покарання у виді смертної кари на покарання у виді довічного позбавлення волі є пом?якшенням покарання.

Тому відсутні підстави для задоволення клопотання засудженого ОСОБА_4 про звільнення його від подальшого відбуття покарання у виді довічного позбавлення волі, визначеного вироком суду, який набрав законної сили.

Суд не перевіряє законність та обґрунтованість судових рішень, які набрали законної сили та не в праві вирішувати питання, що стосуються суті вироку та призначеного покарання.

Так, у Постанові пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.1990 року «Про практику застосування судами України процесуального законодавства при вирішенні питань, пов`язаних з виконанням вироків» зазначено, що не підлягають розгляду в порядку, передбаченому для вирішення питань пов`язаних з виконанням вироку питання, які зачіпають суть вироку та погіршують становище засудженого; звужують або розширюють обсяг обвинувачення; стосуються прогалин і недоліків вироків в частині кваліфікації злочинів, призначення покарання, вирішення цивільного позову. Зокрема, не можна у такому порядку уточнити призначене покарання (як основне, так і додаткове) щодо його виду та строку.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13), одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Враховуючи викладене, суд вважає безпідставними доводи засудженого про необхідність застосування щодо нього положень ч. 1 ст. 25 КК України (в редакції 1960 року). Відтак клопотання задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 404, 407, 539 КПК України суд,

УХВАЛИВ:

В задоволені клопотання ОСОБА_4 про звільнення від подальшого відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі - відмовити.

Ухвала може бути оскаржена протягом семи днів з дня її оголошення до Вінницького апеляційного суду.

Суддя