Рішення № 112542750, 21.07.2023, Київський районний суд м. Харкова

Справа № 953/9045/20

н/п 2/953/128/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2023 року м. Харків

Київський районний суд м. Харкова в складі:

головуючого судді Губської Я.В.,

при секретарі Мордухович К.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області, Головного управління Державного казначейства у Харківській області про відшкодування шкоди, завданої бездіяльністю державної виконавчої служби

ВСТАНОВИВ:

09.06.2020 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області, Головного управління Державного казначейства у Харківській області, у якій з урахуванням заявлених позовних вимог в новій редакції, просить: стягнути з Головного управління Державної казначейської служби України 6523,01 грн матеріальної шкоди та 700000 грн. моральної шкоди, завданих неправомірними діями відповідача Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що, рішенням Октябрського районного суду м.Полтаві від 14 грудня 2009 року було задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до Харківської обласної митниці щодо стягнення 5000 грн. відшкодування моральної шкоди та 793,08 грн. матеріальної шкоди. 21 листопада 2013 року на виконання вказаного рішення суду було видано виконавчий лист №-2-2/09. Відразу після цього виконавчий лист був пред`явлений до виконання у Київський районний відділ державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції. Між тим даний державний орган, попередник нинішнього відповідача, з самого початку зайняв неправову позицію щодо відмови у відкритті виконавчого провадження. Майже два роки ОСОБА_1 , оскаржував в судах України численні відмови у відкритті виконавчого провадження, які своїми постановами постановлював старший державний виконавець Київського районного відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції Марченко О.М. Позивач посилається, на ті обставини, що виконавець, нехтуючи законом і правами конкретного громадянина, виносив незаконні постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження у справі про стягнення коштів з державного органу. Ці протиправні дії і постанова виконавця від 20.08.2014 року визнані незаконними і скасовані ухвалами Октябрського районного у м. Полтаві суду від 17 жовтня 2014 року і 19.02.2016 року у справі №554/13416/14-ц, та від 06.05.2015 року по справі № 554/13412/14-ц.

10 червня 2015 року державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Харківській області за даним виконавчим листом було відкрито виконавче провадження №47803733.

20 лютого 2017 року державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Управлінню державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Харківській області було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження №47803733 за правилами п. З частини першої статті 39, статті 40 Закону України «Про виконавче провадження». Позивач вказує, що дана постанова від 20 лютого 2017 року була в судовому порядку оскаржена стягувачем - ОСОБА_1 і ухвалою Октябрского районного суду м. Полтави від 26 травня 2017 року у справі №554/1860/17 вона була визнана незаконною та скасованою, зобов`язано державного виконавця або інші посадову особу відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Харківській області усунути порушення та здійснити примусове виконання виконавчого листа 2-2/09 від 21 листопада 2013 року. На виконання даної судової ухвали державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Харківській області 19 липня 2017 року було винесено постанову про відновлення виконавчого провадження №47803733.

Однак, як зазначає позивач, державний виконавець жодних дій щодо примусового виконання рішення суду від 14 грудня 2009 року та стягнення коштів на користь стягувача ОСОБА_1 не було здійснено. Між тим, національне законодавство, слідуючи вимогам міжнародного права, запровадило конкретні механізми виконання судових рішень, де боржником є державний орган. В Україні з 2012 року діє спеціальний закон «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який регулює порядок виконання рішень судів України, за якими боржниками є державний орган, державне підприємство, установа, організація. Згідно з перехідними положеннями даного закону виконавчі документи за рішеннями суду про стягнення коштів або рішення суду, що набрали законної сили, боржниками за якими є визначені вище суб`єкти, які видані або ухвалені до набрання чинності цим Законом, подаються до органу державної виконавчої служби. Відтак, ОСОБА_1 звернувся з заявою про примусове виконання судового рішення до Управління державної виконавчої служби Головного територіального Управління юстиції у Харківській області.

Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області 26 квітня 2018 року виніс постанову про закінчення виконавчого провадження АСВП №47803733 з примусового виконання виконавчого листа, виданого Октябрським районним судом м. Полтави 21 листопада 2013 року у справі № 2-2/09.

Позивач, як стягувач, права якого на отримання виконання остаточного судового рішення систематично нехтуються державною виконавчою службою, знов звернувся до суду з вимогою про визнання відповідної постанови виконавця недійсною і скасування її. Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 18 вересня 2018 року у справі № 554/6803/18, залишеною без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року дана постанова виконавчої служби визнана незаконною і скасована.

Рішення судів України про скасування останньої постанови державного виконавця від 26 квітня 2018 року про закінчення виконавчого провадження АСВП №47803733 з примусового виконання виконавчого листа, виданого Октябрським районним судом м. Полтави 21 листопада 2013 року у справі № 2-2/09 набрали законної сили грудні 2018 року. Позивач наголошує, що рішення судів мають виконуватися, в цьому полягає принцип res judicata, покладений в основу ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Виконавець, знаючи про це рішення, будучи учасником справи № 554/6803/18, також за його апеляційною скаргою переглядалося рішення у справі в апеляційній інстанції). Позизач зазначив, що виконавче провадження, попри рішення суду, не поновлене. Між тим, державний виконавець, виконуючи рішення судів України, мусив ще у грудні 2018 року поновити виконавче провадження і передати його на виконання до органу державного казначейства. Бездіяльність органу держави щодо виконання своїх обов`язків триває без жодних перспектив її припинення, і то наносить значну ш коду позивачеві.

Мотивуючи свої вимоги, позивач зазначив, що державною виконавчою службою протизаконно тривалий час відмовлялося у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого Октябрським районним судом м. Полтави 21 листопада 2013 року у справі № 2-2/09, цей факт встановлений судами у рішеннях. Починаючи з 10 червня 2015 року, відкрите виконавче провадження, проте жодних дій щодо його реалізації відповідачем не вчинялося, незаконно закривалось виконавче провадження. Даний факт також визнаний рішеннями національних судів. Крім того, державний виконавець півтора року не відновлює неправомірно закінчене ним виконавче провадження, впродовж тривалого часу всупереч вимог чинного законодавства України державна виконавча служба не вчиняє жодних дій щодо примусового стягнення вказаної суми за рішенням суду, не контролює необхідних фінансових процедур щодо погашення боргу Головним управлінням Державного казначейства у Харківській обл.Таким чином, посилаючись на вказані обставини позивач, керуючись статтями1166, 1167,1173-1174 ЦК України просить відшкодувати майнову та моральну шкоду у зв`язку з незаконною бездіяльністю щодо виконання судового рішення.

16.11.2020 до суду представником відповідача Головного управління ДКСУ у Харківській обл.. подано відзив, в якому проти вимог заявленого позову заперечує, зазначає, що Державна казначейська служба здійснює безспірне списання коштів державного бюджету, а головне управління ДКСУ не має відповідних бюджетних призначень за програмою КПКВ3500440 та забезпечує лише передачу відомостей до Казначейства України, оскільки позов не містить доказів. щодо передачі до ГУДКСУ документів про стягнення коштів на його користь за судовим рішенням, вимоги даного позову є безпідставними, а лікарняні листки не перебувають у причинному зв`язку з діями органу виконавчої влади щодо виконання рішення.

09.04.2021 позивачем до суду подано пояснення на відзив.

23.04.2021 від представника відповідача відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Харківській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції(м.Харків) до суду надійшло клопотання про поновлення строків на подачу відзиву на даний позов та відзив. В обґрунтування клопотання про поновлення строку на подання до суду відзиву відповідач зазначає про звільнення державного виконавця, у котрої на виконанні знаходилося дане провадження із займаної посади 13.11.2020, після чого було виявлено наявність даної справи в суді. На обґрунтування відзиву та заперечень з приводу вимог позову відповідач зазначає, що державним виконавцем вчинялися виконавчі дії з приводу виконання виконавчого листа виданого Октябрським районним судом м. Полтави 21 листопада 2013 року у справі № 2-2/09, однак боржника у виконавчому провадженні Харківську обласну митницю згідно листа від 07.07.2015 припинено, тому виконавче провадження постановою від 20.02.2017 було закінчено у зв`язку із припиненням юридичної особи-боржника. В подальшому, виконавче провадження №47803733 з примусового виконання вказаного виконавчого листа було відновлено, однак станом на 26.04.2018 виконавчий лист від 21.11.2013 по справі № 2-2/09 не був пред`явлений до виконання в порядку встановленому ст..41 ЗУ «Про виконавче провадження», тому постановою від 26.04.2018 вказане виконавче провадження було закрито.

На виконання ухвали Октябрського районного суду м.Полтави від 18.09.2018, виконавче провадження №47803733 було відновлено, 22.02.2021 державний виконавець звернувся до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження, таким чином дії виконавця були спрямовані на реальне виконання рішень, що виконувалися в межах виконавчого провадження №47803733, а ОСОБА_1 штучно створював перешкоди у виконанні виконавчого документа, таким чином його про відшкодування справедливої сатисфакції є безпідставними.

Ухвалою судді Київського районного суду м. Харкова Садовського К.С. від 11.06.2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, надано строк на усунення недоліків позову, ухвалою від 21.07.2020 було продовжено строк для усунення недоліків.

Ухвалою судді Київського районного суду м. Харкова Садовського К.С. від 17.09.2020 даний позов прийнято до провадження, в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Київського районного суду м. Харкова Садовського К.С. від 22.12.2020 року закрито підготовче судове засідання та призначено судовий розгляд.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 12.04.2023 року дана справа надійшла в провадження судді Губської Я.В., після звільнення судді ОСОБА_2 у відставку.

Позивач подав до суду заяву про розгляд справи без його участі, будучи належним чином повідомленим про час та місце судового розгляду, письмові пояснення, в яких позовні вимоги підтримав, просив суд задовольнити позов.

Представник відповідача Головного управління Державної казначейської служби України про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. До суду подав письмові пояснення на позов, в яких просив суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, розглянути справу у його відсутність.

Представник відповідача Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області в судове засідання не прибув, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов висновку про часткове задоволення позову з таких підстав.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 1, 2 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Вимогами ч.3 ст. 12, ч.1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, яка визначає підстави звільнення від доказування, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Судом встановлено, що рішенням Октябрського районного суду м.Полтаві від 14 грудня 2009 року було задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до Харківської обласної митниці щодо стягнення 5000 грн. відшкодування моральної шкоди та 793,08 грн. матеріальної шкоди.

21 листопада 2013 року на виконання вказаного рішення суду було видано виконавчий лист №2-2/09. Вказаний виконавчий лист був пред`явлений до виконання у Київський районний відділ державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції.

Вказані обставини встановлені ухвалою Октябрського районного суду м.Полтави від 17.10.2014 та не оспорювалися сторонами вході судового розгляду.

Згідно ухвал Октябрського районного у м. Полтаві суду від 17 жовтня 2014 року і 19.02.2016 року у справі №554/13416/14-ц, та від 06.05.2015 року по справі № 554/13412/14-ц встановлено протиправні дії державного виконавця Київського районного відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції Марченко О.М. та скасовано постанову виконавця від 20.08.2014 року про відмову у відкритті виконавчого провадження, зобов`язано прийняти виконавчий лист №-2-2/09 від 21.11.2013 до виконання та виконати рішення, в порядку, визначеному законодавством.

Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави по справі №554/1860/17від 26 травня 2017 року встановлено, що 10 червня 2015 року державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Харківській області за даним виконавчим листом було відкрито виконавче провадження №47803733. 20 лютого 2017 року державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Управлінню державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Харківській області було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження №47803733 за правилами п. З частини першої статті 39, статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», ця постанова була визнана незаконною та скасовано, зобов`язано державного виконавця або інші посадову особу відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Харківській області усунути порушення та здійснити примусове виконання виконавчого листа №2-2/09 від 21 листопада 2013 року.

Позивач зазначає, а представник відповідача-2 у відзиві не заперечує того, що на виконання вищевказаної ухвали по справі №554/1860/17 від 26.05.2017 державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Харківській області 19 липня 2017 року було винесено постанову про відновлення виконавчого провадження №47803733.

Згідно постанови Октябрського районного суду м.Полтави від 18.09.2018 пос праві №554/6803/18, що набрала законної сили 04.12.2018, відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області 26 квітня 2018 року неправомірно виніс постанову про закінчення виконавчого провадження АСВП №47803733 з примусового виконання виконавчого листа, виданого Октябрським районним судом м.Полтави 21 листопада 2013 року у справі № 2-2/09, вказану постанову скасовано, визнано бездіяльність щодо невиконання виконавчого листа №2-2/09 від 21 листопада 2013 року неправомірною.

Посилання відповідача відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Харківській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) про перешкоджання позивача вчиняти виконавчі дії не підтверджено протягом судового розгляду належними та допустимими доказами, а посилання щодо звернення лише в 2021 році державного виконавця до суду з клопотанням про заміну сторони виконавчого провадження не підтверджує вчинення виконавчих дій, з метою виконання рішення суду у виконавчому провадженні за АСВП №47803733 щодо виконавчого листа №2-2/09 від 21 листопада 2013 року, а тільки підтверджує факт того, що протягом тривалого часу рішення суду від 2013 року, виконавче провадження за яким відкрито тільки в 2015 році не виконувалося. Ці обставини також підтвердженні відповідними судовими рішеннями.

Відповідно до частини четвертої статті 13, частини першої статті 55, частини п`ятої статті 124, пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання; усі суб`єкти права власності рівні перед законом; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій її території; обов`язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства.

Згідно з частиною другою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI, який був чинним на час видачі виконавчого листа, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Таку ж саме норму закріплено і в частині другій статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій).

Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012, пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 ); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

В рішенні у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року Європейський суд з прав людини вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.

Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Згідно з частиною першою статті 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

У частині першій статті 1174 ЦК України зазначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Правовою підставою для цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази.

Відповідно до частини другої статті 2, частини першої статті 170 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно з частиною другою статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Відповідно до частини другої статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Тлумачення цієї статті дозволяє зробити висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки ДКСУ чи її територіальний орган не є тим суб`єктом який порушив права чи інтереси позивача.

Так, сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для обов`язкового залучення до участі у справі відповідачем ДКСУ чи її територіального органу. У разі сприйняття подібного підходу до участі у справах про стягнення коштів, відшкодування шкоди завжди необхідно було б щоразу залучати суб`єкта, який здійснює управління рахунком, на якому розміщені грошові кошти відповідача.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (RYSOVSKYY v. UKRAINE, № 29979/04, § 70, ЄСПЛ, від 20 жовтня 2011 року).

ЄСПЛ також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Згідно з практикою ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. BULGARIA»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31-32 рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції» («CANTONI v. FRANCE»), заява № 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11).

З урахуванням того, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.

Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року №4901-VI, яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

З приводу заперечень представника відповідача ГУ ДКСУ в Харківській області з приводи пред`явлених позовних вимог суд зазначає наступне.

ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові.

Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19).

Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що лише незалучення ДКСУ співвідповідачем не є підставою для відмови у задоволенні позову, який є обґрунтованим в частині відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України «Про виконавче провадження».

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає такі складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази.

Відповідно до частини другої статті 87 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», який був чинний на час видачі виконавчого листа, збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені статтею 1166 ЦК України, за змістом якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України.

Статтею 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України).

Збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам під час здійснення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Предметом доказування у такій справі є факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіяння ним шкоди. Неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 25 жовтня 2005 року у справі № 32/421).

Підставою для застосування цивільно-правової відповідальності відповідно до статті 1166 ЦК України є наявність в діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених статтями 1173, 1174 ЦК України, є заподіяна шкода, протиправна поведінка та причинний зв`язок між ними.

Суд виходить з того, що при розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, державного виконавця під час здійснення виконавчого провадження, суди повинні виходити з положень статті 56 Конституції України, частини другої статті 87 Закону «Про виконавче провадження», а також статей 1173, 1174 ЦК України і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України.

Шкода є неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об`єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (моральну) шкоду.

Грошовий вираз майнової шкоди є збитками. Відповідно до статті 22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких зазнала особа у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відшкодування збитків - це відновлення майнового стану учасника правовідносин за рахунок іншого суб`єкта - правопорушника. Щоб стягнути зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що невчинення посадовими особами державної виконавчої служби всіх необхідних виконавчих дій призвело до невиконання судового рішення, а тому він має право на відшкодування майнової шкоди в розмірі суми 6523,01 грн, що складається з суми за виконавчим листом 5793,08 грн та 3% річних 729,93 грн.

Проте, факт тривалого невиконання рішення суду внаслідок неправомірних дій посадових осіб державної виконавчої служби, на який посилається позивач як на підставу позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між несвоєчасним виконанням рішення, яке набрало законної сили, та завданою шкодою.

Невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість стягнення грошових коштів з боржника (відомості про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з неможливістю його виконання відсутні). Невиплачені позивачеві кошти на виконання судових рішень, ухвалених на його користь, не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі статей 1173, 1174 ЦК України. Наслідком такого відшкодування буде подвійне стягнення коштів.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 23 грудня 2019 року у справі № 752/4110/17 (провадження № 61-20325св18), від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц (провадження № 61-11090св19) та від 03 червня 2020 року в справі № 642/3839/17 (провадження № 61-37856св18).

Таким чином, оскільки розмір збитків, які позивач просив стягнути з відповідача, є сумою, що підлягає стягненню в порядку примусового виконання судових рішень, ухвалених на його користь, то ці кошти не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі статей 1173, 1174 ЦК України. За змістом частини другої статті 625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові

За таких обставин, вимоги позову ОСОБА_1 в частині стягнення матеріальної шкоди задоволенню не підлягають.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, пов`язані з примусовим виконанням судових рішень, у яких державна виконавча служба виступає суб`єктом примусового стягнення коштів за виконавчими документами, а не боржником у грошовому зобов`язанні, та є відповідальною за свої дії чи бездіяльність у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

У справі, що розглядається ухвалами Октябрського районного суду м.Полтави, що набрали законної сили від 17.10.2014, від 19.02.2016, від 16.05.2015, від 26.05.2017, від 18.09.2018 неодноразово визнавались неправомірними дії посадових осіб державної виконавчої служби при проведенні виконавчих дій по примусовому виконанню рішення Октябрського районного суду м.Полтави по справі №2-2/09 від 14.12.2009.

Зазначеними судовими рішеннями встановлено бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби в частині належного та ефективного виконання судового рішення протягом тривалого часу, з 2013 року.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду по справі №761/7165/17 від 12.08.2020.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

Оскільки судовими рішеннями встановлена бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби в процесі виконання судових рішень про стягнення коштів, тому суд прийшов до висновку, що наявні усі складові цивільно-правової відповідальності, що є підставою для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди.

Стосовно розміру суми заявленої моральної шкоди суд зазначає наступне.

Надані до суду з позовом копії медичних довідок та листків непрацездатності не можуть однозначно свідчити про причинно-наслідковий зв`язок протиправних дій відповідача та погіршення стану здоров`я відповідача, оскільки суд не володіє спеціальними знаннями у галузі медицини та інформацією щодо фонових захворювань позивача, з урахуванням його віку та способу життя.

Ураховуючи тривалість вимушених змін у житті позивача, глибину душевних страждань, яких зазнав ОСОБА_1 внаслідок неналежного примусового виконання судового рішення про стягнення з Харківської митниці на його користь грошових коштів в розмірі 5793,08 грн протягом тривалого часу та з урахуванням вимог розумності і справедливості суд вважає, що на користь позивача із Державного бюджету України підлягає стягненню моральна шкода саме у розмірі 100 000 грн.

Визначений розмір моральної шкоди відповідає засадам розумності та справедливості, з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань позивача, ступеня вини посадових осіб державної виконавчої служби у завданні моральної шкоди, а також тих обставин, що наведеними вище судовими рішеннями про визнання бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби порушене право позивача фактично було відновлено. При цьому, сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.

Покладаючи відшкодування завданої ОСОБА_1 моральної шкоди на державу, суд зобов`язує Державну казначейську службу України як центральний орган виконавчої влади, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, списати ці кошти з відповідного казначейського рахунку, що відповідає визначеній законодавством процедурі.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі №752/17832/14-ц дійшла висновку, що, визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.

Підстав для визнання розміру моральної шкоди в сумі 100000 грн., яку суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача такою, що сприяє збагаченню, або є завищеною, у суду немає. Враховуючи всі обставини справи та докази, надані позивачем під час розгляду даної цивільної справи про відшкодування шкоди, тривалість невиконання рішення суду, суд вважає необхідним стягнути з відповідача суму відшкодування моральної шкоди в розмірі 100000 грн.

Враховуючи наведенетакеруючисьст.ст.3,56КонституціїУкраїни,Конвенцієюпрозахист правлюдинитаосновоположних свобод,ст.ст.23,269,1167,1176ЦивільногокодексуУкраїни,ст.ст.4,5,76-81,133,141,258,263,265 ЦПК України України, суд

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 (ОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 )до Відділупримусового виконаннярішень Управліннядержавної виконавчоїслужби Головноготериторіального управлінняюстиції уХарківській області(кодЄДРПОУ 34859512,61002,м.Харків,вул.Ярослава Мудрого,16),Головного управлінняДержавного казначействау Харківськійобласті (кодЄДРПОУ 37874947, 61166,м.Харків,вул.Бакуліна,18)про відшкодуванняшкоди,завданої бездіяльністюдержавної виконавчоїслужби задовольнити частково.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (ОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) суму в розмірі 100000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.

В задоволенні решти вимог ОСОБА_1 відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Нарішення суду першої інстанції протягом30днівз дняйогопроголошення, може бути подана апеляційна скарга безпосередньо до Харківського апеляційного суду. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення, а у випадку проголошення в судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини судового рішення строк для апеляційного оскарження обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Суддя -