Ухвала суду № 112405281, 18.07.2023, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

УХВАЛА

18 липня 2023 року Справа № 915/668/22

м. Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складі судді Смородінової О.Г.,

розглянувши скаргу відповідача на дії державного виконавця у справі

за позовом: Управління поліції охорони в Миколаївській області (54001, м. Миколаїв, вул. Шевченка, буд. 52; адреса електронної пошти: upo.mik@police.gov.ua; ідентифікаційний код 40109016)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» (57286, Миколаївська обл., Вітовський район, село Галицинове, вул. Набережна, буд. 64; адреса електронної пошти: kantselyaria@mik-al.com; ідентифікаційний код 33133003)

про: стягнення 1 182 840,00 грн,

особа, дії якої оскаржуються: заступник начальника Шевченківського відділу державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Шкляренко С.В. (54052, м. Миколаїв, вул. Океанівська, буд. 1-А; адреса електронної пошти: info@gt.mk.dvs.gov.ua)

В С Т А Н О В И В:

23.06.2023 до суду від Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» надійшла скарга б/н від 23.06.2023 (вх. № 8246/23) на дії (бездіяльність) державного виконавця, у якій заявник просить суд:

1.Поновити строк на оскарження постанови, винесеної 04.05.2023 заступником начальника відділу Шевченківського відділу державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Шкляренко С.В. про арешт всього майна, належного Товариству з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод».

2.Визнати неправомірною та скасувати постанову, винесену 04.05.2023 заступником начальника відділу Шевченківського відділу державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Шкляренко С.В. про арешт всього майна, належного Товариству з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» у межах виконавчого провадження № 71716156 з примусового виконання

Скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» ґрунтується на підставі статей 10, 48, 50, 52 Закону України «Про виконавче провадження» та мотивована, зокрема, тим, що на переконання скаржника арешт на майно боржника-юридичної особи накладається лише у разі відсутності на його банківських рахунках грошових коштів, достатніх для погашення заборгованості. Однак на рахунках ТОВ «МГЗ» достатньо коштів для повного погашення заборгованості за судовими рішенням, а також виконавчого збору та витрат виконавчого провадження, про що достеменно відомо державному виконавцеві. Зокрема, згідно довідки АТ «Райффайзен Банк» від 15.06.2023 № В6/19-5565, станом на 14.06.2023 залишок коштів на гривневому рахунку ТОВ «МГЗ» у цьому банку складає 17 068 496,94грн., що є достатнім для погашення заборгованості за судовим рішенням.

Відповідач наголошує, що той факт, що банківські установи, які обслуговують ТОВ «МГЗ», відмовляються виконувати платіжні інструкції державного виконавця про стягнення коштів з рахунків ТОВ «МГЗ» на погашення боргу за виконавчим провадженням з посиланням на п. 15 Постанови Правління Національного Банку України від 24.02.2022 № 18 «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану», не є згідно ЗУ «Про виконавче провадження» підставою вважати, що у боржника відсутні кошти в обсязі, необхідному для покриття заборгованості. В такому разі державний виконавець має вживати заходів, в межах наданих йому законодавством України повноважень для спонукання банку до виконання судового рішення, яке є обов`язковим для всіх органів та установ.

Таким чином, відповідач зазначає, що арешт на все майно ТОВ «МГЗ» накладено державним виконавцем передчасно та необґрунтовано. Накладенням арешту на все майно, належне ТОВ «МГЗ» порушуються право останнього, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на мирне володіння своїм майном та буде перешкоджати здійсненню його законної господарської діяльності.

Ухвалою суду від 23.06.2023 розгляд скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» б/н від 23.06.2023 (вх. № 8246/23) на дії (бездіяльність) державного виконавця, у тому числі в частині питання про поновлення строку на оскарження постанови, винесеної 04.05.2023 заступником начальника відділу Шевченківського відділу державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Шкляренко С.В. про арешт всього майна, належного Товариству з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» було призначено на 04 липня 2023 року о 14:00; постановлено Заступнику начальника Шевченківського відділу державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Шкляренко С.В. надати суду та направити стягувачу і боржнику письмові пояснення щодо скарги, з доданням до них: доказів, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються пояснення, якщо такі докази не надані скаржником; документів, що підтверджують надіслання (надання) пояснень і доданих до них доказів іншим учасникам справи; запропоновано Управлінню поліції охорони в Миколаївській області надати суду та направити боржнику і державному виконавцю письмові пояснення щодо скарги, з доданням до них: доказів, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються пояснення, якщо такі докази не надані скаржником; документів, що підтверджують надіслання (надання) пояснень і доданих до них доказів іншим учасникам справи.

26.06.2023 до суду від представника відповідача - адвоката Мезінова О.Г. надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, на яку суд відреагував відповідною ухвалою від 04.07.2023.

04.07.2023 до суду від Шевченківського відділу державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - Шевченківський відділ ДВС) надійшов відзив № 14866 від 04.07.2023 на скаргу на постанову про звернення стягнення на майно боржника.

04.07.2023 в судове засідання з`явився лише представник відповідача, якого суд заслухав.

В засіданні 04.07.2023 суд констатував надходження до матеріалів справи відзив № 14866 від 04.07.2023 на скаргу від Шевченківського відділу ДВС, за результатами дослідження якого судом було встановлено що Шевченківським відділом ДВС копію відзиву було скеровано на електронну адресу 2855813472@mail.govua, в той час як представником Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» Мезіновим О.Г. при поданні скарги було зазначено свою електронну як 2855813472@mail.gov.ua.

Після наведеного, під час проведення засідання, зокрема, о 14 годині 10 хвилин у Миколаївській області було оголошено повітряну тривогу, та з метою убезпечення учасників судового процесу, розгляд скарги в судовому засіданні було відкладено.

Ухвалою суду від 04.07.2023 розгляд скарги було відкладено на 18 липня 2023 року о 13:50; зобов`язано державного виконавця надати суду докази направлення Товариству з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» відзиву № 14866 від 04.07.2023 на скаргу на постанову про звернення стягнення на майно боржника.

10.07.2023 до суду від Шевченківського відділу ДВС надійшов лист № 14993 від 05.07.2023, з яким, заявником на виконання ухвали від 04.07.2023 було надано суду докази направлення представнику скаржника відзиву на скаргу.

Станом на момент проведення судового засідання будь-яких інших заяв від учасників справи до суду не надходило.

За правилами ч. 1 ст. 342 Господарського процесуального кодексу України, скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються.

04.07.2023 представники стягувача, боржника і державного виконавця в судове засідання не з`явилися, хоча про час та дату проведення судового засідання були повідомлені.

Відповідно до ч. 2 ст. 342 ГПК України, неявка стягувача, боржника, державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги, не перешкоджають її розгляду.

18.07.2023 за результатами розгляду скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» б/н від 23.06.2023 (вх. № 8246/23) на дії (бездіяльність) державного виконавця, на підставі статті 233 Господарського процесуального кодексу України, суд підписав вступну та резолютивну частини ухвали.

Ознайомившись з матеріалами справи, дослідивши надані докази у їх сукупності з матеріалами судової справи, суд встанови таке.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 21.03.2023 у справі № 915/668/22 було задоволено позовні вимоги Управління поліції охорони в Миколаївській області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод»; стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість у розмірі 1 182 840,00 грн, а також 8 871,30 грн судового збору.

Рішення суду набрало законної сили 21.04.2023.

26.04.2023 на виконання вказаного рішення стягувачу було видано відповідний наказ.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до ч. 1 ст. 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Обов`язковість судових рішень гарантується, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод: право на судовий захист було б примарним, якби правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове судове рішення залишалося недіючим, на шкоду одній зі сторін.

Європейський суд з прав людини, рішення якого відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовуються судом як джерело права, неодноразово наголошував щодо недопустимості невиконання або затягування виконання рішення національного суду в порушення прав іншої сторони.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 по справі «Шмалько проти України» (заява №60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід`ємна частина «судового розгляду».

У рішенні від 17.05.2005 по справі «Чіжов проти України» (заява № 6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої параграфом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

У рішеннях Європейського суду з прав людини від 26.07.2012 у справі «Савіцький проти України» (заява № 38773/05) та від 05.07.2012 у справі «Глоба проти України» (заява № 15729/07) вказано, що право на суд, захищене п. 1 ст. 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов`язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін. Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок. Тому необґрунтована тривала затримка виконання обов`язкового рішення може суперечити Конвенції. Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Також Суд зазначає, що саме на державу покладається обов`язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності.

З урахуванням викладеного, відповідно до вимог Конституції України, Господарського процесуального кодексу України та практики Європейського суду з прав людини, рішення суду у справі № 915/668/22, яке набрало законної сили, є обов`язковим до виконання та має бути виконане.

Примусове виконання рішень в Україні покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених Законом України «Про виконавче провадження» випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Відповідно до частини 2 статті 7 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» державний виконавець є представником влади, діє від імені держави і перебуває під її захистом та уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, передбаченому законом.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентуються Законом України «Про виконавче провадження». Вказаний нормативний акт є спеціальним по відношенню до інших нормативних актів при вирішенні питання щодо оцінки дій виконавців.

Зазначеним Законом регламентовано порядок та особливості проведення кожної стадії (дії) виконавчого провадження і відповідних дій державних виконавців.

В силу положень ст. 1 Закону «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини 1 статті 18 Закону «Про виконавче провадження», виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Дослідивши обставини скарги та оцінивши у відповідності до ст. 86 ГПК України докази, надані учасниками, проаналізувавши норми чинного законодавства, які регулюють спірні відносини, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до ст. 339 Господарського процесуального кодексу України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Згідно з ст. 341 Господарського процесуального кодексу України скаргу може бути подано до суду: а) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права; б) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій.

Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (ст. 118 ГПК України).

Враховуючи вищевикладені норми чинного господарського процесуального законодавства та з огляду на пропуск скаржником строку для подання скарги, суд вважає за необхідне перш за все надати оцінку саме клопотанню відповідача про поновлення строку на оскарження.

Розглянувши клопотання скаржника про поновлення процесуального строку для подання скарги, господарський суд виходить з наступного.

Порядок оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання рішення господарського суду передбачено статтями 339-345 Господарського процесуального кодексу України.

Як визначено процесуальним законом, скаргу на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права.

Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом (ч. 2 ст. 341 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з частиною першою статті 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Суд звертає увагу заявника, що із правового контексту наведених норм убачається, що законодавець не передбачив обов`язку суду автоматично відновлювати пропущений строк за наявності відповідного клопотання заявника, оскільки у кожному випадку суд має чітко визначити, з якої саме поважної причини такий строк було порушено скаржником, та чи підлягає він відновленню.

Так, у поданій відповідачем до суду скарзі скаржником оскаржується постанова Заступника начальника відділу Шевченківського відділу державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Шкляренко С.В. від 04.05.2023 про арешт майна боржника у межах виконавчого провадження № 71716156.

За текстом скарги відповідач, обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку на звернення до суду із відповідною скаргою зазначає, що після отримання 11.05.2023 копії оскаржуваної постанови, ТОВ «МГЗ» 22.05.2023 року оскаржило її до начальника Шевченківського ВДВС. Листом Шевченківського ВДВС від 29.05.2023 № 12465 (який отримано 13.06.2023), скаргу ТОВ «МГЗ» було залишено без розгляду.

Оскільки ТОВ «МГЗ» своєчасно вчиняв дії щодо оскарження постанови від 04.05.2023, відповідач вважає, що строк подання цієї скарги пропущено з поважних причин.

Суд відмічає, що пропуск процесуального строку в процесуальному праві - це юридичний факт, який настає внаслідок бездіяльності уповноваженої особи в момент настання (або закінчення) цього строку з поважних причин чи з причин, що не можуть бути визнані такими, і такий, що породжує відповідні правові наслідки.

Господарський суд відновлює процесуальний строк, якщо визнає причини пропуску строку поважними. Відновлення процесуального строку означає лише, що суд дає дозвіл особі вчинити процесуальну дію, незважаючи на те, що строк для її вчинення пропущений. Тобто відновлення строку не означає, що перебіг строку продовжується. Питання про відновлення строку може бути порушено лише після закінчення процесуального строку.

За правилами ч. 1 ст. 329 Господарського процесуального кодексу України, у разі пропуску строку для пред`явлення наказу, судового наказу до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено.

Відновлення процесуального строку являє собою визнання судовим органом (суддею) дійсним права вчинити певну процесуальну дію, втраченого внаслідок пропуску заінтересованою особою процесуального строку, який встановлено для його здійснення, з причин, які визнано судом поважними.

Поважними визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами. Якщо відновлення пропущеного строку здійснюються за заявою сторони, заявник повинен обґрунтувати поважність причини (причин) пропуску строку, в разі необхідності - з поданням доказів цього за загальними правилами Господарського процесуального кодексу України. Клопотання чи заява про відновлення пропущеного строку повинні містити роз`яснення причин пропуску і підстави, з яких заявник вважає ці причини поважними. В клопотанні чи заяві повинні бути докази того, що здійснити відповідні дії у визначений строк у заявника не було можливості.

Відповідно до ст. 74, 77 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Суд зазначає, що ГПК України не пов`язує право суду відновити пропущений строк з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. Отже, в кожному випадку суд з врахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінює доводи, що наведені в обґрунтування заяви про відновлення, та робить мотивований висновок щодо поважності чи не поважності причин пропуску строку. Тобто, причини поважності пропуску строку для пред`явлення наказу до виконання оцінюються судом, виходячи з обґрунтування поважності цих причин, наданих доказів за правилами статті 86 ГПК України.

При цьому, судом взято до уваги, що як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Ілхан проти Туреччини» правило встановлення обмежень звернення до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звернути увагу на обставини справи (Ilhan v.Turkey №22277/93).

Відтак, з метою забезпечення принципу правової визначеності та запобігання порушенню принципу верховенства права суди повинні досліджувати дотримання строку звернення до суду, причини його пропуску та послідовно застосовувати відповідні правові наслідки його спливу.

З огляду на це суд повинен звертати увагу на усі доводи учасників справи, на тривалість строку, який пропущено, на поведінку учасників протягом цього строку, на дії, які він учиняв, і чи пов`язані вони з підготовкою до звернення до суду тощо. Суд повинен всі ці обставини оцінювати в їхній сукупності, гарантувавши доступ до правосуддя особам, які вважають, що їхнє право порушене, і які діяли добросовісно, але пропустили строк звернення до суду з поважних причин.

Суд враховує, що зі свого боку відповідач (скаржник) не продемонстрував умисного зволікання з реалізацією наданого йому права на судовий захист і не допускав зловживання цим правом.

Пріоритетним суд вважає застосування принципів верховенства права та забезпечення доступу до правосуддя у відношенні до принципу правової визначеності, у зв`язку із чим, враховуючи вищевикладені норми та обставини, суд дійшов висновку про поновлення Товариству з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» строку для подання скарги на постанову Заступника начальника відділу Шевченківського відділу державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Шкляренко С.В. від 04.05.2023 про арешт майна боржника у межах виконавчого провадження № 71716156.

З урахуванням наведеного, по суті скарги судом встановлено з матеріалів справи такі обставини.

З матеріалів справи вбачається, що 11.05.2023 на адресу Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» надійшла постанова Заступника начальника відділу Шевченківського відділу державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Шкляренко С.В. від 04.05.2023 про арешт майна боржника у межах виконавчого провадження № 71716156 при виконанні наказу Господарського суду Миколаївської області від 26.04.2022 у справі № 915/668/22.

Вказаною постановою було накладено арешт на все майно, що належить боржнику ТОВ «Миколаївський глиноземний завод» у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження 1311182,43 грн.

Скаржник вважає вище вказану постанову державного виконавця передчасною, необґрунтованою та такою, що порушує право Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод», гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на мирне володіння своїм майном.

Суд зауважує, що згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов`язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об`єктивності; гласності та відкритості виконавчого провадження; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Приписами ч. 1 ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус.

За приписами ст. 3 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом. Зазначена норма кореспондується з ч.1 ст.18 Закону України «Про виконавче провадження».

За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Згідно частини 1 розділу II Інструкції з організації примусового виконання рішень затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02.04.2012 (далі - Інструкція) виконавець при здійсненні виконавчого провадження зобов`язаний використовувати всі надані йому права та повноваження, необхідні для забезпечення неупередженого, ефективного, своєчасного і повного виконання рішення.

Зокрема, ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право:

- накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку;

- накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на єдиному рахунку, відкритому у порядку, визначеному статтею 35-1 Податкового кодексу України, коштів на рахунках платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на електронних рахунках платників акцизного податку, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки в цінних паперах, на електронні гроші, які зберігаються на електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей;

- здійснювати реєстрацію обтяжень майна в процесі та у зв`язку з виконавчим провадженням.

Згідно з ч. 2 ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження» чітко визначено, що стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.

У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.

Відповідно до ч. 6 ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця.

Суд враховує, що арешт є однією із форм (етапів) звернення стягнення. Вказана норма кореспондується з положеннями ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження», якою визначено особливості звернення стягнення на кошти та майно боржника - юридичної особи, фізичної особи-підприємця.

Так, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець звертає стягнення на кошти боржника - юридичної особи, що перебувають у касах або інших сховищах боржника - юридичної особи, у банках або інших фінансових установах, у порядку, встановленому цим Законом. Інформацію про наявні у боржника рахунки виконавець отримує в податкових органах, інших державних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, які зобов`язані надати йому інформацію невідкладно, але не пізніше ніж у триденний строк, а також за повідомленнями стягувача,

Виконавець може звернути стягнення на кошти боржника - юридичної особи, розміщені на його рахунках і на рахунках, відкритих боржником - юридичною особою через свої філії, представництва та інші відокремлені підрозділи.

Згідно з ч. 5 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження», у разі відсутності у боржника - юридичної особи коштів в обсязі, необхідному для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне такому боржникові або закріплене за ним, у тому числі на майно, що обліковується на окремому балансі філії, представництва та іншого відокремленого підрозділу боржника - юридичної особи (крім майна, вилученого з цивільного обороту, або обмежено оборотоздатного майна, майна, на яке не може бути звернено стягнення), незалежно від того, хто фактично використовує таке майно.

Зазначені норми Закону України «Про виконавче провадження» встановлюють послідовність стягнення заборгованості за виконавчими провадженнями за рахунок різних джерел: спочатку за рахунок коштів, а у разі їх відсутності чи недостатності - за рахунок іншого майна, що належить боржнику. Тобто, законом закріплено пріоритет погашення боргу по виконавчих документах за рахунок коштів, а не майна боржника.

Водночас, суд враховує, що сам по собі арешт майна боржника ще не означає обов`язковості його (майна) вилучення, реалізації або передачі стягувачу, оскільки у разі достатності для виконання рішення суду коштів боржника, які знаходяться на його рахунках або отримані від реалізації іншого майна, арешти з майна боржника знімаються. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 13.03.2018 у справі №910/18299/16.

Також, суд бере до уваги те, що чинне законодавство не містить заборони накладення державним виконавцем арешту одночасно на грошові кошти на інше майно боржника з метою забезпечення примусового виконання судового рішення. У цьому випадку в першу чергу здійснюється примусове списання грошових коштів, а за їх відсутності у достатньому для виконання рішення обсязі - відбувається вилучення та примусова реалізація виявленого майна боржника. При цьому, враховуючи динамічність руху грошових коштів на рахунках боржника, черговість здійснення таких виконавчих дій визначається державним виконавцем самостійно, з урахуванням конкретних обставин, у тому числі фінансового стану боржника. Таким чином, накладення у цьому випадку арешту на майно одночасно з накладенням арешту на кошти не суперечить приписам Закону України «Про виконавче провадження». Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду № 904/9386/14 від 10 квітня 2018 року та у постанові № 759/15306/17-ц від 10 січня 2020 року.

Таким чином, виходячи з принципу процесуальної рівності сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, суд повинен всебічно і повно з`ясувати усі обставини, що складають предмет доказування, дослідити кожен доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів, окремо та всі докази у їх сукупності у порядку, що відображається у судовому рішенні. Відхилення того чи іншого доказу, перевагу одного доказу над іншим має бути мотивовано.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів і доказів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006).

Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 2 ГПК України одним із основних засад (принципів) господарського судочинства є диспозитивність, зміст якого розкрито у статті 14 ГПК України. Зокрема, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Виходячи з встановлених обставин, враховуючи зазначені вище норми матеріального та процесуального права, оцінюючи подані учасниками судового процесу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що в ході судового розгляду не було встановлено обставин, які б свідчили про порушення державним виконавцем законодавства або перевищень повноважень при прийнятті постанови Заступника начальника відділу Шевченківського відділу державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Шкляренко С.В. від 04.05.2023 про арешт майна боржника у межах виконавчого провадження № 71716156.

Згідно ч. 3 ст.343 ГПК України, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Отже, керуючись імперативними приписами ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 343 ГПК України, суд дійшов висновку, що за заявленими скаржником вимогами з урахуванням наведених останнім обґрунтувань та наданих доказів, відповідна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 74, 76-79, 86, 119, 219, 220, 232, 233, 234, 235, 339-343 Господарського процесуального кодексу України, суд -

У Х В А Л И В:

1. Поновити Товариству з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» строк для подання у справі № 915/668/22 скарги на постанову Заступника начальника відділу Шевченківського відділу державної виконавчої служби у Миколаївському районі Миколаївської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Шкляренко С.В. від 04.05.2023 про арешт майна боржника у межах виконавчого провадження № 71716156.

2. В задоволенні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський глиноземний завод» б/н від 23.06.2023 (вх. № 8246/23) на дії (бездіяльність) державного виконавця у справі № 915/668/22 відмовити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена у порядку та у строки, визначені статтями 255, 256 і підпунктом 17.5 пункту 17 Розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст ухвали складено та підписано судом 24.07.2023.

Суддя О.Г. Смородінова