Рішення № 112292107, 21.06.2023, Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/1957/23-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 червня 2023 року Печерський районний суд м. Києва

суддя Матійчук Г.О.

секретар судового засідання Музика В. П.

справа №757/1957/23-ц

позивач: ОСОБА_1

відповідач: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи,-

представник позивача - адвокат Ященко І.О.

представник відповідача - ОСОБА_2

В С Т А Н О В И В :

У січні 2023 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просить стягнути із Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок смерті його батька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1 000 000, 00 грн.

В обґрунтування позову зазначено, що 26.01.2015 року невстановленими особами здійснено терористичний акт, а саме артилерійський обстріл, в результаті якого за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , був смертельно поранений громадянин України - ОСОБА_3 , який був батьком ОСОБА_1 .

Факт смерті ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 29.01.2015 року, лікарським свідоцтвом про смерть №107 від 26.01.2015 року.

Відповідно до довідки про причину смерті форми №106/0 №107 від 26.01.2015 року причина смерті ОСОБА_3 - гостра кровотеча, осколкове поранення грудної клітини з ушкодженням лівої легені.

За фактом вчинення терористичного акту 26.01.2015 року, внаслідок якого загинув ОСОБА_3 , СВ 2 управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях проводиться досудове розслідування: відповідні відомості було внесено до ЄРДР, номер кримінального провадження 12015050150000275 з правовою кваліфікацією діяння за ч. 3 ст. 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини).

Вказує, що позивач підтримував із батьком близькі родинні та дружні стосунки. Втрата батька для позивача є «довічною» та непоправною, призвела до суттєвої негативної зміни життя, що відобразилося на погіршенні його здоров`я. Посилює його страждання і те, що батько помер у нього на руках, він у той момент перебував поруч, намагався чимось допомогти. Його моральні страждання та характер відносин із батьком засвідчує висновок психологічного експертного дослідження від 09.07.2017 року № 03/21.

Вважає, що йому було завдано моральної шкоди, внаслідок загибелі його батька в результаті обстрілів житла, що стало можливим через не забезпечення Україною безпеки позивача та його рідних шляхом облаштування сховищ або проведення евакуації цивільного населення в безпечні регіони України, не запровадження механізму відшкодування шкоди особам, які постраждали під час конфлікту та проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, і не забезпечення проведення своєчасного розслідування, що стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 20.01.2023 року відкрито провадження у справі, вирішено розглядати справу в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання. Встановлено строк 15 днів з дня отримання ухвали про відкриття провадження, протягом якого відповідач має право направити: суду - відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову; позивачу - копію відзиву та доданих до нього документів (а.с. 45).

Копію ухвали про відкриття провадження направлено на адреси сторін, крім того відповідачу направлено копію позовної заяви з додатками (а.с. 46-48).

06.03.2023 року від відповідача надійшло клопотання про залишення позову без розгляду (а.с. 73-85).

17.03.2023 року надійшов відзив відповідача на позов, у якому просить відмовити у задоволенні позову з підстав, зазначених у відзиві. Зокрема, у відзиві зазначено, що позивач не обґрунтував, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі його батька, що держава знала про можливість обстрілу смт. Луганське, Донецької області з боку незаконних збройних формувань у зв`язку зі збройною агресією з боку РФ і могла вжити, але не вжила таких заходів з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя батька позивача. Отже, позивач належним чином не обґрунтував, в чому полягало порушення Державою Україна її позитивного матеріального обв`язку щодо гарантування права на життя його батька, з чого слідує, що між загибеллю батька позивача внаслідок обстрілу, з боку незаконних збройних формувань, смт. Луганське, Донецької області та виконання Державою Україна позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя загиблого не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку. Також вказано, що посилання позивача на неналежне розслідування кримінального провадження щодо загибелі його батька нічим не обґрунтовані. Так, позовна заява не містить відомостей щодо оскарження позивачем бездіяльності або дій слідчих органів з розслідування обставин загибелі батька позивача, а також переліку дій, які б повинна була вчинити Держава Україна для забезпечення ефективного розслідування даного кримінального провадження, проте не вчинила; позивачем не доведено причинно-наслідковий зв`язок між подіями, що стались та бездіяльністю Держави Україна. Таким чином, відсутні належні докази для висновку про бездіяльність Держави Україна, що призвела до душевних страждань у зв`язку із загибеллю батька позивача (а.с. 96-110).

15.05.2023 року надійшла відповідь на відзив у якій зазначено, що компенсація моральної шкоди повинна бути присуджена постраждалим не залежно від наявності вини державних органів. Також вказує, що загибель його батька в результаті обстрілів житла відбулась через не забезпечення Україною безпеки позивача та його рідних шляхом облаштування сховищ або проведення евакуації цивільного населення в безпечні регіони України. При цьому, держава володіла інформацією про те, що за обставин, які склалися в 2014-2015 роках, життя людей смт. Луганське, Донецької області, було поставлене під загрозу, а отже могла вжити заходів, які б усунули ризик для життя, але не вжила їх (а.с. 115-122).

15.05.2023 року представником позивача було заявлено клопотання про виклик та допит експерта, яким надано висновок №03/21 від 09.07.2021 року (а.с. 123-125).

Протокольною ухвалою суду від 15.05.2023 року відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача про виклик та допит експерта, яким надано висновок №03/21 від 09.07.2021 року (а.с. 123-125).

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 15.05.2023 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті (а.с. 127).

У судовому засіданні представник позивача - адвокат Ященко І. О. надала пояснення, позовні вимоги підтримала та просила задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_2 у судовому засіданні надав пояснення, просив відмовити у задоволенні позову з підстав, викладених у відзиві.

Суд, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, об`єктивно оцінивши докази в їх сукупності, дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

За ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).

За ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За загальним правилом статтей 15 та 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених ч. 2 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов`язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків то інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є сином ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 (а.с. 16).

26.01.2015 року невстановленими особами здійснено терористичний акт, а саме артилерійський обстріл, в результаті якого за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , був смертельно поранений громадянин України - ОСОБА_3 .

Факт смерті ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 29.01.2015 року (а.с. 19), лікарським свідоцтвом про смерть №107 від 26.01.2015 року (а.с. 17-18).

Відповідно до довідки про причину смерті форми №106/0 №107 від 26.01.2015 року причина смерті ОСОБА_3 - гостра кровотеча, осколкове поранення грудної клітини з ушкодженням лівої легені (17-18).

За фактом вчинення терористичного акту 26.01.2015 року, внаслідок якого загинув ОСОБА_3 , СВ 2 управління (з дислокацією у м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях проводиться досудове розслідування: відповідні відомості було внесено до ЄРДР, номер кримінального провадження 12015050150000275 з правовою кваліфікацією діяння за ч. 3 ст. 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини) (а.с. 21).

Відповідно до ст. 3 Коституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Саттею 27 Коституції України визначено, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.

Згідно ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (ч. 1 ст. 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (ч. 3 ст. 23 ЦК України).

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК України).

Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю (ч. 2 ст. 1168 ЦК України).

Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з ч. 1 ст. 1207 цього кодексу у редакції, чинній до 3 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (пункт 53)).

Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (ч. 2 ст. 1177 ЦК України).

При цьому, суд звертає увагу на те, що ЄСПЛ, проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 9 червня 2013 року, та статті 1207 цього кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine, заява № 3958/13)).

Частина 1 ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (ч. 2 ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).

З огляду на зміст вказаних приписів Закону України «Про боротьбу з тероризмом» реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду вказаної справи.

Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування, але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (ухвала ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).

Отже, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі матері під час терористичного акту у період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.

У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю батька позивача у період проведення АТО.

Аналогічні правові висновку викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року, справа №265/6582/16-ц, від 22 вересня 2020 року, справа №910/378/19.

Звертаючись до суду із вказаним позовом позивач просив стягнути з Держави Україна відшкодування моральної шкоди, завданої терористичним актом, що призвів до загибелі його батька, тим самим притягнути відповідача до відповідальності за порушення статті 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі -Конвенція).

Суд погоджується з твердженням, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, стаття 2 Конвенції поширюється. Однак у даній справі проблема полягає у тому, щоб установити, чи перебував батько позивача під юрисдикцією Держави України у сенсі статті 1 Конвенції, та чи порушила Держава України певні її обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 . ст. 3 Конституції України).

Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (ч. 1 та 2 ст. 27 Конституції України).

Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об`єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об`єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста «Звичаєве міжнародне гуманітарне право», яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих і вперше опубліковане видавництвом Кембриджського університету у 2005 році).

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язки гарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.

Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; рішення Великої Палати ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352).

Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

Щодо посилання позивача на те, що держава не виконала свого позитивного матеріального та процесуального обов`язків з гарантування права на життя його батька, суд зазначає наступне.

Позитивний матеріальний обов`язок держави полягає в тому, що держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.

Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходи, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар.

Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретні заходи, спрямовані на запобігання її втіленню (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68).

Процесуальний, полягає у тому, що держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 8 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.

Так, у позовній заяві позивач просив стягнути з відповідача відшкодування моральної шкоди, заподіяної терористичним актом, що призвів до загибелі батька. Стверджував, що така шкода полягала у незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю батька внаслідок терористичного акту, а також незабезпеченням відповідачем права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України.

Згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов`язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов`язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.

Відсутність у законодавстві України приписів щодо відшкодування моральної шкоди, завданої особі у зв`язку із загибеллю її близького родича внаслідок терористичного акту, не перешкоджає такій особі доводити у суді, що стосовно права на життя її близького родича у відповідній ситуації певний конвенційний обов`язок - негативний або позитивний (матеріальний, процесуальний) - держава не виконала чи виконала неналежно, та вимагати від неї відшкодування (компенсації) за це на підставі статті 2 Конвенції. Так, наприклад, особа може доводити, що держава порушила її негативний обов`язок тим, що неправомірно позбавила людину життя, чи порушила позитивний матеріальний обов`язок тим, що не розробила компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя, чи порушила позитивний процесуальний обов`язок тим, що не провела об`єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту неправомірного втручання у право на життя конкретної особи. Причому право на відшкодування за порушення державою позитивних обов`язків особа матиме впродовж усього часу їхнього невиконання чи неналежного виконання (відсутності компенсаційних механізмів, неналежного розслідування тощо).

Залежно від обставин порушення права на життя та зумовлених ним наслідків для потерпілого відповідна компенсація (відшкодування) з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися. Так, у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя чи провести об`єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту такого втручання, це відшкодування буде суттєво меншим, ніж як за порушення державою негативного обов`язку не втручатися у вказане право людини, яка перебувала під державним контролем.

Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягненням відшкодування моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов`язку залежно від виду права, про яке йде мова, може передбачати відшкодування як моральної, так і матеріальної шкоди (наприклад, за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи).

Суд не заперечує того, що втрата позивачем батька безперечно зумовлює сильні моральні, а подекуди і фізичні страждання.

Проте проблема цієї справи полягає не у тому, чи страждав морально позивач, не у тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці його страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис слід застосувати для присудження відповідного відшкодування. Ключова проблема справи - це те, чи має за відповідні моральні страждання позивача нести цивільну відповідальність саме Держава Україна. І якщо так, то за порушення нею якого саме обов`язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати.

При цьому, суд наголошує, що факт наявності шкоди у будь-якому розмірі недостатньо для її компенсації саме державою. А з огляду на викладені у позові обставини та матеріали справи неможливо встановити елементи цивільного правопорушення, яке вчинив відповідач відносно позивача та внаслідок якого останній нібито зазнав моральних страждань.

Також, як вбачається із матеріалів справи, батько позивача загинув внаслідок діяння Російської Федерації (далі - РФ), а отже за це діяння не може бути відповідальною Україна.

Так, згідно з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни (постанова від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19).

Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію (частини 5 та 9 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

Позивач стверджує, що вже з огляду на сам факт загибелі його батька внаслідок терористичного акту Держава Україна зобов`язана відшкодувати моральну шкоду, яка полягає у стражданнях, спричинених цією загибеллю, незабезпеченням відповідачем права на життя. Проте, як зазначено вище (пункт 36), згідно зі статтею 2 Конвенції держава не несе відповідальності за кожну загибель людини у межах її кордонів. Немає підстав вважати, що таку відповідальність за кожну загибель людини на державу поклали й інші акти чинного законодавства України, зокрема на тимчасово окупованих територіях, щодо яких в України відсутня юрисдикція у сенсі статті 1 Конвенції.

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Позивач не обґрунтовував, що Держава Україна до того моменту, як загинув його батько, могла вжити, але не вжила заходи, які би усунули ризик для його життя від артилерійського обстрілу. Так само позивач не доводить того, що Держава Україна знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя батька позивача.

Отже, останній не обґрунтував порушення Державою Україною її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя батька.

Твердження позивача про порушення державою Україна позитивного матеріального обов`язок, не пов`язане із обставинами справи, позивечем не наведено жодного факту порушення відповідачем такого обов`язку щодо позивача та його батька.

З огляду на викладене, за обставин цієї справи відсутні підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання вказаного обов`язку.

Щодо посилання позивача на неефективне розслідування кримінального провадження щодо загибелі його батька, то вони нічим не обґрунтовані та не підтверджуються матеріалами справи. Більш того до матеріалів справи не долучено витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12015050150000275 та будь-яких доказів щодо неналежного розслідування даного кримінально провадження.

Також позовна заява не містить відомостей щодо оскарження позивачем бездіяльності або дій слідчих органів з розслідування обставин загибелі батька позивача, а також переліку дій, які б повинна була вчинити Держава Україна для забезпечення ефективного розслідування даного кримінального провадження, проте не вчинити. позивачем не доведено причинно-наслідковий зв`язок між подіями, що стались та бездіяльність держави України.

При цьому, суд наголошує, що підставою позову у цій справі не є завдання позивачеві моральної шкоди внаслідок неналежного розслідування кримінального провадження №12015050150000275, розпочатого за фактом терористичного акту, внаслідок якого на загинув батько позивача.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, як встановлено ч. 2 ст. 77 ЦПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України, суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Таким чином, доказуванням є процесуальна і розумова діяльність суб`єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з`ясування дійсних обставин справи, прав і обов`язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.

Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається у межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або стадій, які взаємопов`язані й взаємообумовлені. Виділяються такі елементи: твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі; дослідження доказів; оцінка доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд наголошує, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.

Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Верховний Суд звертається до власних висновків у Постанові від 02.10.2018 року у справі №910/18036/17.

Так, самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції). Аналогічно не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей унаслідок вибухів, обстрілів тощо, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

Згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов`язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов`язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.

Відсутність у законодавстві України приписів щодо відшкодування моральної шкоди, завданої особі у зв`язку із загибеллю її близького родича внаслідок терористичного акту, не перешкоджає такій особі доводити у суді, що стосовно права на життя її близького родича у відповідній ситуації певний конвенційний обов`язок - негативний або позитивний (матеріальний, процесуальний) - держава не виконала чи виконала неналежно, та вимагати від неї відшкодування (компенсації) за це на підставі статті 2 Конвенції. Причому право на відшкодування за порушення державою позитивних обов`язків особа матиме впродовж усього часу їхнього невиконання чи неналежного виконання (відсутності компенсаційних механізмів, неналежного розслідування тощо).

Залежно від обставин порушення права на життя та зумовлених ним наслідків для потерпілого відповідна компенсація (відшкодування) з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися. Так, у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя та провести об`єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту такого втручання, це відшкодування буде суттєво меншим, ніж як за порушення державою негативного обов`язку не втручатися у вказане право людини, яка перебувала під державним контролем.

Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягненням відшкодування моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов`язку залежно від виду права, про яке йде мова, може передбачати відшкодування як моральної, так і матеріальної шкоди (наприклад, за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи).

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов`язки з такого гарантування (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

У визначених у ч. 2 ст. 1167 ЦК України випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб`єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов`язку обґрунтувати, а суд - обов`язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача).

Так, позивач не обґрунтував, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі його батька, що держава знала про можливість обстрілу смт. Луганське, Донецької області з боку незаконних збройних формувань у зв`язку зі збройною агресією з боку РФ і могла вжити, але не вжила таких заходів з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя батька позивача. Отже, позивач належним чином не обґрунтував, в чому полягало порушення Державою Україна її позитивного матеріального обв`язку щодо гарантування права на життя його батька, з чого слідує, що між загибеллю батька позивача внаслідок обстрілу, з боку незаконних збройних формувань, смт. Луганське, Донецької області та виконання Державою Україна позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя загиблого не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.

Посилання позивача на неналежне розслідування кримінального провадження щодо загибелі його батька нічим не обґрунтовані. Так, позовна заява не містить відомостей щодо оскарження позивачем бездіяльності або дій слідчих органів з розслідування обставин загибелі батька позивача, а також переліку дій, які б повинна була вчинити Держава Україна для забезпечення ефективного розслідування даного кримінального провадження, проте не вчинити. позивачем не доведено причинно-наслідковий зв`язок між подіями, що стались та бездіяльність держави України.

Таким чином, відсутні належні докази для висновку про бездіяльність держави Україна, що призвела до душевних страждань у зв`язку із загибеллю батька позивача.

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку із його необґрунтованістю та безпідставністю.

Також, суд відмовляє у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позову без розгляду, оскільки при розгляді справи не знайшли свого підтвердження посилання представника відповідача на те, що у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. А із долученої ухвали про відкриття провадження та копії позовної заяви у справі №219/9553/21 вбачається, що у даній інші сторони.

Розподіл судових витрат між сторонами, регулюється ст. 141 ЦПК України. Зокрема: судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судовий збір компенсується за рахунок держави.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 3, 27, 56 Конституції України, ст. ст. 11, 15, 16, 23, 1167, 1168, 1177 ЦК України, ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 2, 4, 12, 13, 15, 76-82, 89, 95, 141, 174, 258-259, 263-265, 352-355, 15.5) Перехідних положень ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційні скарги подаються учасниками справи до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності ЦПК України в редакції від 15 грудня 2017 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи можуть отримати інформацію щодо справи на офіційному вебпорталі судової влади України за вебадресою: http://court.gov.ua/fair/sud2606.

Позивач: ОСОБА_1 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Відповідач: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, адреса: вул. М. Грушевського, 12/2, м. Київ, 02000, код ЄДРПОУ 00019442.

Повний текст рішення складено 30.06.2023 року.

Суддя Г. О. Матійчук