Рішення № 112285106, 31.05.2023, Господарський суд Київської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" травня 2023 р. Справа № 911/1755/22 (911/348/23)

Господарський суд Київської області у складі судді Лопатіна А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом ОСОБА_1 , Київська область, Бориспільський район,

с. Панфили

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо аграрна компанія

"Нова Технологія", Київська область, Бориспільський район, с. Засупоївка

про стягнення 89185,64 грн.

за участю секретаря судового засідання Єрьоміч О.А.

за участю представників згідно з протоколом судового засідання.

Обставини справи:

ОСОБА_1 звернувся до господарського суду Київської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо аграрна компанія "Нова Технологія" про стягнення 89185,64 грн.

Ухвалою господарського суду від 07.02.2023 р. позовну заяву ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо аграрна компанія "Нова Технологія" про стягнення заборгованості залишено без руху; запропоновано ОСОБА_1 в строк до десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху усунути недоліки шляхом надання суду документів, на підтвердження дотримання вимог статей 164, 172 ГПК України.

16.02.2023 р. позивачем подано заяву про усунення недоліків у позовній заяві.

Ухвалою господарського суду від 17.02.2023 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи здійснюється з правилами загального позовного провадження, в межах справи № 911/1755/22 про банкрутство ТОВ "Виробничо аграрна компанія "Нова Технологія", підготовче засідання призначено на 01.03.2023 р.

Ухвалою господарського суду від 01.03.2023 р. відкладено підготовче засідання на 15.03.2023 р.

10.03.2023 р. на офіційну електронну адресу суду від представника відповідача надійшла заява про продовження процесуального строку на подання відзиву.

У судовому засіданні 15.03.2023 р. оголошено перерву до 29.03.2023 р.

21.03.2023 р. на поштову адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

28.03.2023 р. на поштову адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив.

29.03.2023 р. через канцелярію суду представником відповідача подано письмові заперечення.

Ухвалою господарського суду Київської області від 29.03.2023 р. закрито підготовче провадження; призначено розгляд справи по суті в судовому засіданні на 17.05.2023 р.

В судовому засіданні, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення присутніх позивача та представника відповідача, суд

встановив:

01.08.2019 р. ОСОБА_1 (позивач) було прийнято на посаду інженера з охорони праці за сумісництвом у ТОВ "ВАК "Нова Технологія" (наказ від 01.08.2019 р. № 4-133).

16.06.2020 р. ОСОБА_1 (позивач) було переведено на основне місце роботи інженером з охорони праці (наказ від 16.06.2020 р. № НТ-4-133).

26.10.2021 р. ОСОБА_1 (позивач) було звільнено з посади за згодою сторін (наказ від 26.10.2021 р. № НТ-4-133).

Відповідач відносно наявності наведених обставин заперечення не заявив; на підтвердження вказаних вище обставин позивачем надано копію трудової книжки.

Поряд із наведеним, як зазначає позивач і не заперечує відповідач, як на день звільнення ОСОБА_1 (позивач) із займаної в ТОВ "ВАК "Нова Технологія" посади, так я на день звернення позивача із позовом до суду, йому не було виплачено нараховану за період з травня по жовтень 2021 року заробітну плату в сумі 28445,54 грн., що і було підставою для звернення до суду з позовними вимогами, з урахуванням зменшення, викладеного у відповіді на відзив від 25.03.2023 р., про стягнення з відповідача на користь позивача 28445,54 грн. невиплаченої заробітної плати та 53829,77 грн. середнього заробітку за період невиплаченої заробітної плати з жовтня 2021 р. по лютий 2023 р.

Відповідач у відзиві на позов визнав наявність у нього перед ОСОБА_1 (позивач) заборгованості по заробітній платі в сумі 28445,54 грн., водночас, посилаючись на те, що відповідно до чинного законодавства організація повинна виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше як за шість місяців, - заперечив щодо розміру нарахованого позивачем середнього заробітку, вказавши на те, що його сума становить 21396,06 грн., так як має бути нарахована не більше як за шість місяців, а відтак, саме вказана сума, на погляд відповідача, підлягає стягненню на користь позивача, як середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, що, у свою чергу, не призведе до надмірного фінансового тягаря для відповідача, який перебуває на стадії банкрутства.

Також, відповідач у відзиві на позов заявив про наявність підстав для зменшення розміру середнього заробітку, нарахованого та заявленого до стягнення позивачем за період невиплати заробітної плати, з урахуванням правової позиції наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).

У ст. 86 ГПК України вказано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов до висновку, що наведені позовні вимоги підлягають задоволенню частково, з огляду на таке:

Згідно із частиною першою статті 47 КЗпП України (в редакції чинній на дату звільнення - 26.10.2021 р.) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до статті 116 КЗпП України (в зазначеній редакції) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України (в зазначеній редакції визначено) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Разом з тим, статтею 117 КЗпП України (в редакції чинній з 19.07.2022 р.) передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, установлена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (наведена позиція викладена в пунктах 67, 69, 70, 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі N 761/9584/15-ц).

Конституційний Суд України у Рішенні від 29.01.2008 р. N 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).

Згідно зі статтею 1 Конвенції "Про захист заробітної плати" N 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 КЗпП України питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03.05.96, ратифікованої Законом України від 14.09.2006 N 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень.

Щодо застосування статті 617 ЦК України до відносин з виплати заробітної плати

Слід зазначити, що нормами трудового законодавства не передбачено підстав для звільнення роботодавця від виплати працівникові заробітної плати у випадку наявності обставин непереборної сили.

Згідно із частиною першою статті 9 ЦК України, положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин (пункт 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі N 761/9584/15-ц).

Частиною першою статті 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Виплата заробітної плати працівнику - це обов`язок роботодавця. Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано. Обов`язок роботодавця виплатити працівнику заробітну плату не є відповідальністю у розумінні статті 617 ЦК України, від якої може бути звільнений роботодавець унаслідок випадку або непереборної сили.

Наведеної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.10.2022 р. N 905/857/19 (провадження N 12-56гс21).

Поряд із наведеним, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), на яку посилається відповідач в обґрунтування тверджень про наявність підстав для зменшення розміру середнього заробітку за період невиплати заробітної плати у цій справі, вказано:

Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.

Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.

Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц).".

Дійшовши до висновку про необхідність застосування до обставин справи № 761/9584/15-ц критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду врахувала:

"Позивач звернувся до суду з цим позовом у квітні 2015 року, тобто зі спливом більш ніж шести років після звільнення з роботи, яке мало місце 16 лютого 2009 року.

Відповідно до матеріалів справи та встановлених судами попередніх інстанцій обставин позивач не довів, що звернувся на момент звільнення до відповідача з вимогою про відповідні виплати щодо роботи у вихідні дні. Суд апеляційної інстанції встановив, що таке право позивач реалізував лише у квітні 2015 року, подавши позов. Суди не встановили, що позивач не знав про це його право, зокрема, не був ознайомлений із Колективним договором, або що були інші обставини, які заважали реалізувати зазначене право.

Відповідач заперечував проти права позивача на компенсацію за роботу у вихідні дні, а тому факт порушення цього права та сума відповідної компенсації були встановлені лише під час судового розгляду.

Сума компенсації позивачу за роботу у вихідні дні (3 443,88 грн.), яку встановили суди попередніх інстанцій, є більш ніж у сто разів меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (419 005,39 грн.).".

Здійснивши аналіз наведених обставин, які враховано Великою Палатою Верховного Суду під час формування наведеного правового висновку про можливість зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в сукупності з здійсненим аналізом обставин даної справи, судом встановлено, що наведена правова позиція не підлягає застосуванню в цій справі, так як обставини в такій справі не є аналогічними з цією справою, оскільки, як вказано вище, Верховним Судом у справі № 761/9584/15-ц враховано зокрема те, що позивач до суду звернувся із позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати через шість років після звільнення і що сума компенсації позивачу за роботу у вихідні дні, яку встановили суди попередніх інстанцій, є більш ніж у сто разів меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні, що може свідчити про зловживання позивачем у справі № 761/9584/15-ц правом на нарахування відповідної компенсації, в той же час, у даній справі обставин, які б могли бути розцінені як зловживання позивачем відповідним правом не знайшли свого підтвердження.

В даному випадку, слід врахувати, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить, насамперед, від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування у справі, який може змінюватися в процесі її розгляду.

Крім того, судом враховано, що відповідно до положень частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції Закону України від 01.07.2022 р. N 2352-IX, що набрав законної сили 19.07.2022 р.) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Таким чином, законодавець зазначеними змінами, внесеними в положення статті 117 КЗпП України, якими надано працівнику право нараховувати та вимагати від роботодавця, у разі не виплати ним при звільненні працівника його заробітної плати середній заробіток за час затримки здійснення розрахунків, обмежив строк здійснення відповідного нарахування, чим унеможливив зловживання працівником правом наданим вказаними положеннями законодавства.

Що стосується посилання відповідача на те, що відносно нього відкрито провадження у справі про банкрутство, а відтак, стягнення з відповідача середнього заробітку в заявленій позивачем сумі призведе до надмірного фінансового тягаря, суд зазначає таке:

Так, ухвалою господарського суду Київської області від 26.10.2022 р. № 911/1755/22 відкрито провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо-аграрна компанія "Нова Технологія", введено процедуру розпорядження майном боржника, проте, як свідчать матеріали справи № 911/1755/22 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо-аграрна компанія "Нова Технологія", останнє заявляло як про відсутність підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство, так і про відсутність загрози неплатоспроможності підприємства, тому суд критично ставиться до заяви відповідача, що сам лише факт відкриття провадження у справі про банкрутство є підставою для зменшення суми стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати.

Наразі триває процедура розпорядження майном ТОВ "ВАК "Нова Технологія".

Під розпорядженням майном розуміється система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження, ефективного використання майнових активів боржника, здійснення аналізу його фінансового стану, а також визначення наступної процедури (санації чи ліквідації) (частина перша статті 44 Кодексу України з процедур банкрутства).

З урахуванням вищевикладеного, врахувавши, що відповідачем не доведено, що майновий тягар у вигляді сплати середнього заробітку за період не здійснення розрахунків з позивачем може унеможливити виконання ним як роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, що можна було б розцінити як невиправдано обтяжливий чи навіть непосильний тягар для відповідача, суд, з урахуванням того, що положеннями чинного законодавства обмежено строком право позивача нараховувати та заявляти до стягнення середній заробіток, не встановив в даному випадку наявності підстав для зменшення розміру середнього заробітку за період невиплати заробітної плати з підстав наведених відповідачем у відзиві, з посиланням на вказану правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Разом із тим, за результатами аналізу наведених обставин справи, відсутності заперечень відповідача відносно суми нарахованої, згідно розрахункового листка за жовтень 2021 року, однак не виплаченої позивачу заробітної плати в сумі 28445,54 грн., суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення даного боргу.

Що стосується заявлених позивачем вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки здійснення розрахунків по заробітній платі на суму 53829,77 грн. (з урахуванням зменшення, наведеного у відповіді на відзив), суд зазначає таке:

Позивачем нараховано середній заробіток за час затримки здійснення роботодавцем розрахунків за період з 27.10.2021 р. по 01.02.2023 р. на суму 53829,77 грн.

Судом враховано, що відповідно до положень частини першої статті 117 КЗпП України (в редакції чинній у період нарахування з 27.10.2021 р. по 18.07.2022 р.) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Поряд із наведеним, судом враховано, що відповідно до положень частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції Закону України від 01.07.2022 р. N 2352-IX, що набрав законної сили 19.07.2022 р.) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

З урахуванням наведеного, судом також враховано, що відповідно до положень статті 58 Конституції України Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За таких обставин, судом встановлено, що позивачем правомірно нараховано середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати в період з 27.10.2021 р. по 18.07.2022 р. - керуючись чинними на вказаний період положеннями статті 117 КЗпП України, що не мали обмежень строку здійснення відповідного нарахування та з 19.07.2022 р. по 19.01.2023 р. - керуючись положеннями вказаної норми Кодексу, у редакції чинній станом на даний період нарахування, тобто з урахуванням обмеження строку нарахування середнього заробітку - "не більш як за шість місяців". Поряд із цим, виходячи із наведених норм законодавства позивач необґрунтовано здійснив нарахування середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати з 20.01.2023 по 01.02.2023 р.

З урахуванням наведеного, за результатами здійсненого судом перерахунку заявлених позивачем вимог за період з 27.10.2021 р. по 18.07.2022 р. - керуючись чинними на вказаний період положеннями статті 117 КЗпП, що не мали обмежень строку здійснення відповідного нарахування та за період з 19.07.2022 р. по 19.01.2023 р. - керуючись положеннями вказаної норми Кодексу, у редакції чинній станом на даний період нарахування, тобто з урахуванням обмеження строку нарахування середнього заробітку - "не більш як за шість місяців", судом встановлено, що середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, що підлягає в даному випадку стягненню з відповідача на користь позивача становить 52471,29 грн. В іншій частині позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку, нарахованого за період з 20.01.2023 р. по 01.02.2023 р. задоволенню не підлягають.

Таким чином, врахувавши, що судом критично оцінено доводи відповідача, викладені у відзиві, оскільки такі доводи не спростовують виявлених фактів порушення ним законодавства щодо строків виплати заробітної плати на користь позивача та не є підставою для звільнення його від такого зобов`язання та відповідної відповідальності, суд вважає позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача 28445,54 грн. невиплаченої заробітної плати та 52471,29 грн. середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати обґрунтованими, заявленими у відповідності до вимог чинного законодавства, підтвердженими належними доказами, які є в матеріалах справи, та такими, що підлягають задоволенню.

Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 р. та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 р. зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом, інші доводи сторін, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на правильне вирішення даного спору.

Приписами статей 73, 74 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 ГПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За результатами повного та всебічного дослідження поданих доказів, які мають значення для правильного вирішення даного спору і стосуються предмету доказування, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, а саме, в частині стягнення з відповідача на користь позивача 28445,54 грн. невиплаченої заробітної плати та 52471,29 грн. середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати. В іншій частині в задоволенні позову суд відмовляє з наведених вище підстав.

Крім того, врахувавши положення статті 129 ГПК України судові витрати покладаються судом на відповідача у повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 129, 237-238, 240 ГПК України, суд

вирішив:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо аграрна компанія "Нова Технологія" (76002, Івано-Франківська область, Івано-Франківський район, м. Івано-Франківськ, вул. Хриплинська, будинок 11 "Щ", офіс 15; код ЄДРПОУ 35088581) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 ) 28445 (двадцять вісім тисяч чотириста сорок п`ять) гривень 54 копійки невиплаченої заробітної плати, 52471 (п`ятдесят дві тисячі чотириста сімдесят одну) гривню 29 копійок середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо аграрна компанія "Нова Технологія" (76002, Івано-Франківська область, Івано-Франківський район, м. Івано-Франківськ, вул. Хриплинська, будинок 11 "Щ", офіс 15; код ЄДРПОУ 35088581) на користь Державного бюджету України 2684 (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири) гривні 00 копійок судового збору.

4. В іншій частині в задоволенні позову відмовити.

5. Видати накази.

Згідно ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата підписання повного тексту рішення 18.07.2023 р.

Суддя А.В. Лопатін