Рішення № 112031079, 25.10.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 жовтня 2022 року м. Київ № 640/24384/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Клименчук Н.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом громадянина республіки Узбекистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Громадянка республіки Узбекистан ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі - Відповідач), у якій просить суд:

1. визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 401-19 від 20.11.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

2. зобов`язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.12.2019 відкрито провадження у справі та залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.

На обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що відповідач під час прийняття оскаржуваного рішення не поцікавився актуальною ситуацією у країні походження позивача та не врахував той факт, що позивач має об`єктивні причини побоюватись за своє життя та здоров`я.

Відповідач у відзиві проти позовних вимог заперечив, зазначаючи, що факти, на які посилався позивач, не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов передбачених п.1, п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а тому оскаржувані рішення прийняті в межах та з урахуванням норм чинного законодавства.

Також відповідачем подано матеріали особової справи позивача.

Третьою особою пояснень на позовну заяву не надано.

Дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Пакистану, уродженцем та мешканцем АДРЕСА_1 , за національністю Узбек, за віросповіданням християнин, рідна мова узбецька, також володіє російською мовою.

Позивач 25.01.2018 звернувся до УДМС в Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Управління Державної міграційної служби в Київській області. Основною причиною звернення за захистом позивач зазначив цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування з політичних та релігійних причин в Узбекистані.

Рішенням Державної міграційної служби України № 401-19 від 20.11.2019 відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (належним чином засвідчені копії в матеріалах справи).

Відмову вмотивовано необґрунтованістю поданої заяви та підтримано висновок Центрального міжрегіонального управління ДМС в Київській області від 21.10.2018 (справа № 2018KV0015). Також в рішенні ДМС України № 401-19 від 20.11.2019 зазначено, що стосовно заявника умови передбачені п. 1 чи 13 частини першої ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відсутні.

Не погоджуючись з такими діями відповідача позивач і звернувся з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI).

Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним у п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 4 та 6 ст. 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 чи 13 ч.1 ст. 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими ч.2 і 3 ст. 8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого ч.1 ст. 6 цього Закону (ч.6 ст.9 Закону №3671-VI).

Відповідно до ч.8 ст.9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.11 ст.9 Закону №3671-VI).

Згідно ч. 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями ч.5 ст.10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України № 401-19 від 20.11.2019 вбачається, що позивачу відмовлено оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення прийнято у відповідності з п. 1, 13 ч.1 ст. 1 Закону № 3671-VI та на підставі письмового висновку Центрального міжрегіонального управління ДМС в Київській області від 21.10.2019 (справа № 2018KV0015).

Відповідно до наявних в матеріалах особової № 2018KV0015 протоколів співбесіди та висновку від 21.10.2019, Позивач зазначає, що у Республіці Узбекистан проживав у батьківському будинку з дітьми, сином та чотирма дочками, а також із тіткою - старшою сестрою батька. У 2003 році прийняв участь у масовому протесті незадоволених політикою Президента Узбекистану ОСОБА_4 , після чого втік жити до родичів у село «Колгосп ім. Леніна», Богатського району, що в 70 км від м. Хіва. Свою втечу Позивач пояснив тим, що наступного дня після цього протесту, почали зникати люди, які також приймали участь у протесті. Через 3-4 місяці Позивач за запрошенням свого товариша переїхав працювати будівельником до м. Курськ, Росія.

Позивач зазначив, що у Росії проживав до 7 листопада 2012 року, на територію України потрапив автомобілем через пункт пропуску «Бачевськ», щоб продовжити своє легальне перебування на території РФ, як він вже робив не раз до цього кожного року. Але цього разу прикордонники не впустили його до Росії. Відповідно до тверджень Позивача, це пов`язано з масовою депортацією нелегалів з Росії у період підготовки до Зимових Олімпійських Ігор 2014 року в Сочі. Приблизно 6-7 місяців Позивач проживав у місті Суми, працював на будівництві у приватних осіб. Потім переїхав до міста Києва, де мешкає по теперішній час.

З матеріалів особової справи вбачається, що 11.12.2017 громадянин Республіки Узбекистану ОСОБА_1 виявлений працівниками ГУ ДМС у місті Києві, про що складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МКМ № 004756 про порушення правил перебування іноземців в Україні, а саме проживає без документів на право проживання в Україні.

Позивач 25.01.2018 вперше звернувся за захистом до Управління ДМС у Київській області. У своїй заяві-анкеті від 25.01.2018 Позивач зазначив, що був змушений залишити Узбекистан у 2004 році через політичні причини, так як приймав участь у протестах проти уряду у рідному місті Хіва. Переслідувань чи насилля у країні громадської належності Позивач не зазнавав.

У протоколі співбесіди від 05.02.2018 Позивач зазначив, що прямої загрози життю не існувало, що він не був членом ніяких громадських організацій або політичних партій, переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи та політичним поглядам у країні громадської належності не мав. Позивач повідомив, що лише єдиний раз прийняв участь у протестній акції. Також Позивач зазначив, що під час його перебування у країні громадської належності Республіки Узбекистан у 2007 році, куди він приїздив з Російської Федерації на весілля своєї доньки та перебував там майже рік, і переслідувань не зазнав.

У співбесіді від 05.02.2018 Позивач повідомив про свої причини участі у протесті, а саме що він разом з сусідами та родичами, незадоволеними політикою президента, вийшли з протестами на вулиці міста і потім їх розігнала міліція і люди у цивільному одязі.

У співбесіді від 12.09.2019 Позивач вже зазначає інші причини, а саме що він разом з сусідами та родичами вийшли з протестом на вулиці міста, тому що взимку холодно, а у них не існувало газу і потім з`явилися люди у штатському та почали їх розганяти.

Аналізуючи вище викладені твердження позивача, суд вважає, що вони, у сукупності з матеріалами наявними в особовій справі, є неправдоподібними та протирічать конкретній і загальній інформації за його справою, а також, не свідчать про переслідування його за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Наведені докази в своїй сукупності свідчать, що Позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами ні в заяві, ні в ході проведення співбесіди, ні під час розгляду справи в суді. Як вбачається з матеріалів справи Позивача, свідчення стосовно можливих переслідувань та подій, які змусили його виїхати мають суттєві розбіжності.

Також, згідно з матеріалами особової справи Позивача, відсутні ознаки, що можуть вказувати на наявність у заявника проблем з представниками державних органів країни громадянської належності, можливість переслідування його за конвенційними ознаками.

Крім того, судом встановлено, що до матеріалів адміністративної справи жодних доказів на підтвердження звернення до правоохоронних органів країни походження позивача щодо свого переслідування, утисків або погроз, Позивачем не надано.

Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є вихідним критерієм для його надання. Така ситуація є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати на теперішній час.

Разом з тим, в матеріалах особової справи Позивача відсутня інформація про переслідування саме позивача з боку органів державної влади Республіки Узбекистан. Повідомлені позивачем факти по країні походження є загальновідомою інформацією, яка доступна широкому загалу з електронних та друкованих ЗМІ. Жодних підтверджуючих фактів, окрім тверджень позивача та інформації, не надано.

Аналізуючи матеріали особової справи Позивача суд вважає, що відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а отже відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналізуючи пояснення викладені в позовній заяві, а також надані в протоколах співбесід, суд приходить до висновку, що ці твердження носять загальний характер, суперечать одне одному, часто нелогічні, іноді носять характер припущень.

З урахуванням наведеного суд приходить до висновку, що як під час перебування на Батьківщині та перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме - в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім цього, позивачем не наведено обґрунтованих підстав для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, визначених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, зокрема доказів існування загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Разом з тим, суд наголошує, що інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом.

Висновки аналогічного змісту були викладені Верховним Судом у постанові від 27 січня 2020 року у справі № 815/1563/17 (адміністративне провадження № К/9901/4197/17).

За висновками відповідача, Позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами ні в заяві, ні в ході проведення співбесід.

Суд погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" №8043/04 від 27.04.2004, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

Відтак, у даному випадку Позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань, та що небажання повертатися до країни громадської належності у зв`язку з ймовірними переслідуваннями з боку третіх осіб не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" знайшли своє підтвердження та є правомірними. Натомість, заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

На основі всебічного вивчення матеріалів особової справи Позивача суд приходить до висновку, що достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо неможливості для його повернення/перебування на території країни походження через переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань у даній справі немає.

У зв`язку з вищевикладеним, немає підстав вважати, що Позивач має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань.

Посилання Позивача на політичну ситуацію в країні та на адресу веб-сайтів, на яких розміщено відповідні відомості, носять загально інформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, а отже не можуть бути прийняті до уваги.

Позивачем не надано суду документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

В даному випадку, відповідно до зібраної судом інформації по країні походження позивача вбачається, що його повернення до Республіки Пакистан не несе останньому особистої загрози життю чи здоров`ю.

Отже, суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що в разі повернення до Республіки Пакистан буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості позивача та інші суттєві порушення прав людини або позивач зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Республіки Пакистан.

Також, матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача за національною ознакою. Позивач ніколи не був членом жодної політичної партії, релігійної, військової або громадської організації, а відтак побоювання зазнати переслідувань при поверненні носять характер припущень. Позивач не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке пов`язане з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами. Позивач ніколи не брав участі у діяльності політичних партій, релігійної чи інших організацій.

Таким чином, інформація повідомлена позивачем не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»

Так, кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження.

Відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/ЕС серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе: - смертну кару або приведення її у виконання; - тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; - серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.

Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться у пункті 13 частини першої статті 1 Закону (правова дефініція «особа, яка потребує додаткового захисту»).

У зв`язку з вищевикладеним, немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань.

Окрім зазначеного вище, суд звертає увагу на те, що до приїзду в Україну позивач перебував на території третіх безпечних країн і мав нагоду звернутися з приводу отримання відповідного статусу до органів державної влади цих країн.

Третя безпечна країна - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 22 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Отже, позивач мав нагоду звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні постійного проживання.

Отже, позивачем не надано суду документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Таким чином, висновок відповідача щодо відсутності підстав для кваліфікації позивача як жертви переслідувань за однією з передбачених ознак саме біженця є обґрунтованим.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, з`ясувавши фактичні обставини справи та проаналізувавши зібрані по справі докази, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Керуючись положеннями статей 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя Н.М. Клименчук