Рішення № 11201681, 21.06.2010, Господарський суд Вінницької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

21036, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 7 тел. 66-03-00, 66-11-31 http://vn.arbitr.gov.ua

_________________

І м е н е м У к р а ї н и

РІШЕННЯ

21 червня 2010 р. Справа 7/72-10

за позовом: Першого заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Вінницької обласної ради, м. Вінниця

до: Регіонального відділення Фонду державного майна України, м. Вінниця

до: Закритого акціонерного товариства "Ремонтно-будівельне управління - 1", м. Вінниця

Треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11.

про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу

Головуючий суддя Банасько О.О.

При секретарі судового засідання Гренишеній О.В.

Представники:

прокурор: Олексюк В.І. - посвідчення № 82-200 видане 06.10.2004 року.

позивача: Якименко О.О. - довіреність № 216-08-436 від 28.05.2010 року.

відповідача 1: Бабій В.М.- довіреність № 61 від 21.06.2010 року.

відповідача 2: не з'явився.

третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1: ОСОБА_14 - довіреність б/н від 31.03.2010 року.

Треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11: не з'явились.

Інші: ОСОБА_15, - паспорт НОМЕР_1 виданий Замостянським РВ УМВС України у Вінницькій області 02.12.1997 року.

КП "Вінницьке МБТІ": не з'явився.

ВСТАНОВИВ :

Надійшла позовна заява Першого заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Вінницької обласної ради до Регіонального відділення Фонду державного майна України, м. Вінниця, Закритого акціонерного товариства "Ремонтно-будівельне управління - 1", м.Вінниця про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 03.03.1994 року № 23 укладеного між фондом комунального майна Вінницької області та Вінницьким орендним підрядним спеціалізованим ремонтно-будівельним управлінням № 1 в частині купівлі-продажу гуртожитків по АДРЕСА_6 та АДРЕСА_1

Ухвалою від 23.04.2010 року за вказаним позовом порушено провадження у справі № 7/72-10 та призначено до розгляду на 03.06.2010 року.

Одночасно в п. 2 прохальної частини позовної заяви прокурор з метою забезпечення позову просить накласти арешт на гуртожитки, які знаходяться в м.Вінниці по АДРЕСА_6 та АДРЕСА_1, а також заборонити ДВС Вінницького міського управління юстиції вчиняти дії по виселенню чи переселенню мешканців з вказаних гуртожитків.

За результатами розгляду заяви прокурора про забезпечення позову останню судом ухвалою від 23.04.2010 року відхилено з підстав недоведеності обставин якими обґрунтовувалась необхідність вжиття заходів до забезпечення позову (наявність судових рішень, виконавчих проваджень щодо виселення чи переселення мешканців гуртожитків тощо).

02.06.2010 року до суду надійшла заява Вінницької обласної ради про забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_11 вчиняти будь-які дії з відчуження гуртожитку АДРЕСА_6 та заборони ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії з відчуження АДРЕСА_1, яку було задоволено ухвалою від 03.06.2010 року.

Відповідач 2 в судове засідання 03.06.2010 року не з'явився та не повідомив про причини своєї неявки при тому, що про час та місце судового засідання повідомлений належним чином оскільки ухвалу про порушення провадження у справі отримав 30.04.2010 року, що вбачається з поштового повідомлення № 2099831.

В судовому засіданні судом встановлено, що станом на час розгляду справи в суді право власності на частину приміщень гуртожитків, що є предметом оспорюваного договору купівлі-продажу належить цілому ряду фізичних осіб з урахуванням чого суд дійшов висновку про необхідність їх залучення до участі в розгляді справи в якості третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

При цьому суд виходив з положень ст. 27 ГПК України відповідно до ч. 1 якої треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або ініціативи господарського суду.

Під час вивчення матеріалів справи та після заслуховування в судовому засіданні прокурора та представників позивача і відповідача 1 у суду виникла необхідність у витребуванні додаткових доказів.

Враховуючи неявку відповідача 2, необхідність витребування нових доказів, а також залучення до участі у справі третіх осіб розгляд справи було відкладено до 16.06.2010 року.

Крім того в судове засідання було викликано представника КП "Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації" в порядку ст.30 ГПК України.

Однак відповідач 2 в судове засідання призначене на 16.06.2010 року повторно не з'явився. Також не з'явився викликаний в порядку ст.30 ГПК України представник КП "Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації".

Разом з тим 14.06.2010 року до суду надійшла заява відповідача 2 згідно якої останній просить розглянути справа без його участі за наявними в матеріалах справи доказами.

15.06.2010 року представником позивача подано письмове пояснення в якому останній навів нормативно-правове обґрунтування позовних вимог з посиланням на існуючу судову практику в аналогічних спорах.

16.06.2010 року до суду надійшло письмове пояснення РВ ФДМ України по Вінницькій області (б/н від 15.06.2010 року) в якому останнє посилаючись на суперечність оспорюваного договору в частині продажу гуртожитків ч.2 ст.3 Закону України "Про приватизацію державного майна", ст.5 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" позов визнає повністю та просить суд задовольнити позовні вимоги.

16.06.2010 року представником третьої особи , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача (ОСОБА_1.) подано письмове пояснення в якому останній просить відмовити в позові вказуючи на його безпідставність посилаючись при цьому на наступне:

- прокурор при зверненні з позовом до суду не вказав, які права чи охоронювані законом інтереси Вінницької обласної ради порушено укладенням оспорюваного договору;

- позов заявлено до неналежних відповідачів, які не є правонаступниками сторін договору. При цьому у поясненні зазначено, що в період з 1992 року по 1994 рік існувало окремо організація орендарів, яка була ліквідована відповідно до вимог законодавства і яка являлась покупцем за договором та орендне підрядно-спеціалізоване ремонтно-будівельне управління № 1 на базі якого було створено ЗАТ "РБУ-1". З іншого боку стороною договору виступав фонд комунального майна правонаступником якого за твердженням представника третьої особи РВ ФДМУ по Вінницькій області не являється;

- на момент укладення оспорюваного договору не існувало законодавчої заборони чи рішення органу приватизації щодо приватизації гуртожитків в складі цілісних майнових комплексів.

В судовому засіданні заслухавши прокурора, представників відповідача 1 та третьої особи (ОСОБА_1.) суд у зв'язку з ненаданням сторонами витребуваних доказів дійшов висновку про необхідність оголошення перерви в судовому засіданні та зобов'язання учасників судового процесу надати докази в повному обсязі необхідні для розгляду справи, які витребовувались ухвалою від 03.06.2010 року.

18.06.2010 року представником позивача подано письмове заперечення на пояснення представника третьої особи (ОСОБА_1.).

21.06.2010 року РВ ФДМ України по Вінницькій області подало до суду письмове пояснення в якому наводячи свої спростування на доводи викладені в письмових поясненнях третьої особи (ОСОБА_1.) позов визнає повністю та просить задовольнити вимоги прокурора в повному обсязі.

Того ж дня до суду надійшло письмове пояснення прокурора в якому останній вказує, що про факти порушень при укладенні оспорюваного договору прокуратурі Вінницької області стало відомо у лютому 2010 року із звернення голови Вінницької обласної ради (лист від 24.02.2010 року № 28 ко-78-4).

21.06.2010 року представником третьої особи (ОСОБА_1.) подано письмове пояснення в якому останній навів додаткові аргументи в підтвердження своїх раніше поданих заперечень.

Також 21.06.2010 року надійшла письмова заява ЗАТ "РБУ-1" в якій відповідач посилаючись на пропуск прокурором позовної давності просить суд її застосувати та відмовити в позові.

В судове засідання призначене на 21.06.2010 року не з'явились відповідач 2, а також треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача за виключенням представника ОСОБА_1.

При цьому суд констатує те, що вказані особи про час і місце судового засідання повідомлені належним чином.

Вказаний висновок суду базується на тому, що відповідачем 2 під час судового розгляду подавались заяви, що свідчить про його поінформованість щодо наявності в провадженні суду справи № 7/72-10.

Стосовно повідомлення третіх осіб про час та місце судового засідання суд зауважує, що 21.06.2010 року представником позивача подано відповідні докази повідомлення останніх, яке було здійснено шляхом надіслання телеграм (телеграми, фіскальні чеки).

Окрім того, слід зауважити, що ухвали від 03.06.2010 року та від 16.06.2010 року надсилались на адресу третіх осіб рекомендованим листом.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення прокурора, представників сторін, третьої особи (ОСОБА_1.), з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті судом встановлено наступне.

У період 1990-1994 років було проведено приватизацію майна підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 хронологія якої наступна.

У 1990 році підрядне спеціалізоване ремонтно-будівельне управління № 1 входило до складу Вінницького обласного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного тресту.

16.10.1990 року між Вінницьким обласним підрядним спеціалізованим ремонтно-будівельним трестом (Орендодавець) та організацією орендарів Вінницького підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 створеної відповідно до рішення конференції трудового колективу від 04.04.1990 року, яка являється правонаступником майнових прав та зобов'язань, отримує статус орендного підприємства, користується правами юридичної особи тощо (Орендар) було укладено договір оренди.

Відповідно до п.1.2 вказаного договору Орендодавець передає в оренду орендарю основні фонди виробничого та невиробничого призначення, оборотні засоби, незавершене будівництво строком з 01.01.199 року по 31.12.1995 року.

В п.1.4 Договору вказано, що майно яке здане Орендодавцем в оренду залишається власністю держави.

При цьому в п.6.1 Договору сторони передбачили можливість викупу повністю або частково орендованого майна.

02.01.1991 року між сторонами договору підписано акт приймання-передачі основних фондів з якого вбачається, що до складу орендованого майна увійшли приміщення 2-х гуртожитків (гуртожиток 216 - залишкова вартість - 214654,00 руб., гуртожиток 276 - залишкова вартість - 112128,00 руб.).

Постановою КМ України від 05.11.1991 року № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності) відповідно до якого, з поміж іншого, віднесено до власності областей майно підрядних спеціалізованих ремонтно-будівельних організацій.

Рішенням 10-сесії 21 скликання Вінницької обласної ради народних депутатів від 30.10.1992 року до обєкту комунальної власності віднесено майно підрядного ремонтно-будівельного управління № 1 та включено до переліку об'єктів, що підлягають приватизації.

З метою приведення договору оренди від 16.10.1990 року у відповідність із новим законодавством 31.12.1992 року між Вінницьким обласним підрядним спеціалізованим обєднанням ремонтно-будівельних робіт "Вінницярембуд" (Орендодавець) та організацією орендарів підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 укладено додаткову угоду до вказаного вище договору оренди.

Як вказано в п.1 додаткового договору після підписання цього договору і прийняття майна орендар набуває статусу орендного підприємства і називається спеціалізоване ремонтно-будівельне управління № 1. З дня державної реєстрації орендар набуває права юридичної особи і стає правонаступником майнових прав і обовязків організації майна, яке орендує.

Згідно п.2.1 додаткового договору здача майна в оренду не призводить до передачі орендарю права власності на це майно. Власником орендованого майна залишається обласна рада народних депутатів, а орендар володіє (користується майном) протягом строку оренди, який відповідно до п.6.1 додаткового договору визначено до 31.12.1995 року.

26.03.1993 року рішенням 11 сесії 21 скликання Вінницької обласної ради народних депутатів утворено фонд комунального майна Вінницької області, якому надано права власника та розпорядника майна комунальної власності обласної Ради народних депутатів.

01.06.1993 року між фондом комунального майна Вінницької області (Орендодавець), як правонаступником по договору оренди майна Вінницького ремонтно-будівельного тресту від 16.10.1990 року з однієї сторони та організацією орендарів підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 (Орендар) укладено додаткову угоду до договору оренди від 16.10.1990 року.

Відповідно до п.1.1 цієї угоди Орендодавець приймає на себе виконання зобовязань за п.1.1 договору від 16.10.1990 року.

В п.2.1 угоди передбачено, що передача майна в оренду не спричиняє передачу Орендарю права власності на це майно, власником орендованого майна залишається держава, а Орендар володіє, користується й розпоряджається ним протягом строку оренди.

Згідно п.7.1 дія договору погоджена сторонами з 16.10.1990 року по 31.12.1995 року.

26.11.1993 року фондом комунального майна Вінницької області на підставі Декрету КМ України від 20.05.1993 року № 57 "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду", за погодженням з комісією по приватизації обласної ради народних депутатів із урахуванням заяви організації орендарів прийнято наказ № 42-МП відповідно до якого розпочалась процедура приватизації орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1.

Згідно вказаного наказу створено комісію з оцінки вартості майна, комісію по інвентаризації майна, встановлено їх кількісний та персональний склад, строки виконання покладених на них завдань.

29.11.1993 року головою орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 прийнято наказ № 79 про проведення інвентаризації станом на 01.12.1993 року цілісного майнового комплексу зданого в оренду. Вказаний наказ було затверджено головою фонду комунального майна Вінницької області.

14.12.1993 року інвентаризаційною комісією було складено акт інвентаризації цінностей майнового комплексу орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1, який складався із інвентаризаційних описів.

Із відомості розрахунку вартості орендованих приміщень, споруд станом на 01.12.1993 року вбачається, що до неї включено гуртожитки по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_6 балансова та залишкова вартість яких становила 237,82 тис.крб. (209,80 тис.крб.) та 138,2 тис.крб. (108,3 тис.крб.) відповідно.

20.12.1993 року фонд комунального майна Вінницької області прийняв наказ № 96-МП, яким затвердив акт оцінки цілісного майнового комплексу Вінницького орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 в сумі 1794913 тис.крб, в тому числі власного в сумі 1565174 тис.крб, майна, яке підлягає приватизації 517405 тис.крб, яке покупцю передається в оренду - в сумі 22777 тис.крб.. Також відповідно до вказаного наказу на голову ради організації орендарів ОСОБА_17 покладено обов'язок за узгодженням з місцевими органами влади і трудовим колективом розробити проект додаткової угоди до договору оренди від 16.10.1990 року і додаткової угоди до нього від 01.06.1993 року.

29.12.1993 року між організацією орендарів ремонтно-будівельного управління № 1 та фондом комунального майна Вінницької області укладено додаткову угоду № 3 відповідно до п.1 якої Орендар викупає, а Орендодавець продає орендоване державне майно на умовах визначених у цьому договорі. Відповідно до п.7 цієї угоди після повної оплати вартості орендованого майна, яке підлягає викупу між Орендарем та Орендодавцем укладається договір купівлі-продажу і підписується акт передачі.

03.03.1994 року фондом комунального майна Вінницької області прийнято наказ № 49-МП про викуп і підписання договору купівлі-продажу майна Вінницького орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1.

Того ж дня між фондом комунального майна Вінницької області (Продавець) та організацією орендарів Вінницького орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 (Покупець) укладено договір купівлі-продажу майна державного підприємства за № 23.

Відповідно до п.1.1 Договору Продавець продав, а Покупець купив державне майно Вінницького орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1, яке знаходиться за адресами: АДРЕСА_7, АДРЕСА_8, АДРЕСА_9, АДРЕСА_1 , м.Вінниця, АДРЕСА_6 і відповідно до договору оренди від 16.10.1990 року було передано організації орендарів в тимчасове платне користування.

В п.1.3 Договору вказано, що майно підприємства включає в себе всі його активи і пасиви, інвентар, обладнання, устаткування та інше майно згідно з актом інвентаризації.

Сума договору визначена відповідно до акту оцінки вартості цілісного майнового комплексу Вінницького орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1, який є невід'ємною частиною договору (п.1.4 Договору).

Згідно п.3.1 Договору передача об'єкта приватизації здійснюється Продавцем Покупцю в 10-денний строк після повної оплати Покупцем ціни продажу об'єкта приватизації, підписання і нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.

Пунктом 3.2 Договору передбачено, що передача об'єкта приватизації Продавцем і прийняття об'єкта приватизації Покупцем засвідчується в акті передачі, що підписується сторонами.

При цьому Покупець майнового комплексу стає правонаступником його майнових прав і зобов'язань з моменту підписання сторонами договору купівлі-продажу і акту передачі проданого майна.

В розділі 4 Договору сторони врегулювали взаємні права та обовязки.

Зокрема в п.4.5 Договору передбачено, що Покупець зобовязаний відповідно до чинного законодавства використовувати гуртожитки за їх прямим призначенням, а п.4.6 покладено на Покупця обов'язок в місячний строк підготувати установчі документи та зареєструватись як суб'єкт підприємницької діяльності в державному органі місцевої виконавчої влади.

Договір купівлі-продажу 22.03.1994 року посвідчено державним нотаріусом Першої Вінницької державної нотаріальної контори та зареєстровано в реєстрі за № 2-879.

28.03.1194 року між сторонами підписано акт передачі майна Вінницького орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 за № 16 в якому зафіксовано факт передачі проданого 03.03.1994 року майна.

Наказом фонду комунального майна Вінницької області від 28.03.1994 року припинено дію договору оренди від 16.10.1990 року і доповнення до нього від 31.12.1992 року, а також додаткової угоди до них від 01.06.1993 року внаслідок викупу об'єкту оренди.

Беручи до уваги викладене вище, суд прийшов до висновку про те, що приміщення гуртожитків по АДРЕСА_1, та АДРЕСА_6 з поміж іншого, являлись предметом договору купівлі-продажу від 03.03.1994 року № 23.

Слід зауважити, що вказаний факт визнається та не оспорюється учасниками судового процесу.

Також судом встановлено, що 07.11.2000 року РВ ФДМ України по Вінницькій області видало відповідачу перелік нерухомого майна, що приватизоване в складі цілісного майнового комплексу Вінницького орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1.

До вказаного переліку не було включено приміщення гуртожитків, а отже не зареєстровано в БТІ право власності на останні.

Однак, 22.08.2006 року ухвалою Замостянського районного суду м.Вінниці затверджено мирову угоду між ЗАТ "РБУ-1", приватним підприємством "Дос-Ген" та ОСОБА_18 згідно якої за приватним підприємством "Дос-Ген" визнається право власності на будівлю гуртожитку загальною площею 2407,0 кв.м. по АДРЕСА_6 та будівлю гуртожитку загальною площею 2876,1 кв.м. по АДРЕСА_1.

На підставі вказаної ухвали за ПП "Дос-Ген" зареєстровано право власності на гуртожитки КП "Вінницьке ООБТІ".

В подальшому, 27.09.2006 року та 24.03.2008 року за рішеннями третейських судів визнано право власності за ОСОБА_11 на гуртожиток по АДРЕСА_6 м.Вінниці та за ОСОБА_1 на 47/50 часток гуртожитку по АДРЕСА_1 відповідно.

Довідкою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців за № 865394 стверджується, що 18.12.2008 року здійснено державну реєстрацію припинення як юридичної особи ПП "Дос-Ген".

Як вбачається із позовної заяви та письмових пояснень підставою позовних вимог є посилання прокурора та позивача на те, що оспорюваний договір купівлі-продажу суперечить в частині включення до його предмету гуртожитків діючому на момент його укладення законодавству.

Зокрема, в позовній заяві вказується на наступне:

- відповідно до ст.ст.3, 4, 6, 127 Житлового кодексу УРСР, п.2 Примірного положення про гуртожитки відносини щодо використання житлового фонду, до якого відносяться гуртожитки регулюються Житловим кодексом УРСР та іншими нормативними актами житлового законодавства;

- відповідно до ч.1 ст.4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції чинні на момент виникнення спірних відносин) цілісним майновим комплексом є господарський обєкт із закінченим циклом виробництва продукції (робіт, послуг). Посилаючись на вказані норми позивач вказує, що до складу цілісного майнового комплексу, який підлягає приватизації, не могли бути включені спірні гуртожитки, оскільки останні не виконують виробничих функцій та не входять до завершеного циклу виробництва;

- відчуження гуртожитків суперечить ч.2 ст.1, ст.2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", п.2 ст.3 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств", п.п.41, 42 Методики оцінки вартості обєктів приватизації, затвердженої Постановою УМ України 08.09.1993 року № 717 (чинної на час проведення приватизації спірного майна).

Розглянувши доводи сторін та норми законодавства, які покладені в основу позову та заперечень на нього суд дійшов наступних висновків.

У п.1 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" вказано, що угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом . Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею 48 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс), за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону . Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватись в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зокрема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого пункту 6 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", пункту 2 статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", пункту 3 статті 14 Закону України "Про оренду землі" тощо. При цьому вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону ; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину .

В п.10 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" зазначено, що відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди . У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

В п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до ст.5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він помякшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювались актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обовязків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Як зазначалось вище предметом спору у даній справі є вимога про визнання недійсним договору, укладеного 03.03.1993 року, а тому, враховуючи наведене вище, при вирішенні даного спору слід керуватися вимогами Цивільного кодексу Української РСР від 18.07.1963 року та законодавчих актів в редакції, що діяла на час укладення оспорюваного договору.

Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею 48 ЦК УРСР, за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону .

Як встановлено судом приватизація ЗАТ "РБУ-1" здійснювалась протягом 1993-1994 років.

Згідно ст.1 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) сферою застосування Закону є галузі, які підлягають першочерговій приватизації: переробна і місцева промисловість, промисловість будівельних матеріалів, легка і харчова промисловість, будівництво, окремі види транспорту, торгівля і громадське харчування, побутове обслуговування населення, житлово-експлуатаційне і ремонтне господарство. Відповідно до цього Закону можуть також приватизуватися підприємства інших галузей, якщо вони відповідають вимогам частини першої статті 2 цього Закону або якщо це передбачено планами їх приватизації. До відносин щодо приватизації невеликих державних підприємств, не врегульованих цим Законом, застосовується Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств".

Частиною 2 ст.3 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (в редакції яка була чинною на час проведення приватизації спірного майна - з 29.11.1993 року по 28.03.1994 року), було чітко визначено, що дія цього Закону не поширюється на приватизацію об'єктів державного земельного та житлового фондів , а також обєктів соціально-культурного призначення, що фінансуються з державного бюджету, в тому числі об'єктів сфери охорони здоров'я, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються; зміну організаційно-правових форм власності колгоспів, підприємств споживчої кооперації.

Тобто, згідно даної матеріальної норми права дія Закону України "Про приватизацію державного майна" не поширюється на приватизацію об'єктів державного житлового фонду без будь-яких умов, в тому числі й умови належності цих об'єктів підприємству, що приватизується.

Виходячи з положень статті 4 Житлового кодексу Української РСР (в редакції яка була чинною на час проведення приватизації спірного майна - з 29.11.1993 року по 28.03.1994 року), до складу житлового фонду входять житлові будинки, а також житлові приміщення в інших будівлях. Житлові будинки і житлові приміщення в інших будівлях, що належать державі, становлять державний житловий фонд .

Статтями 127 - 131 Житлового кодексу УРСР врегульовано порядок користування гуртожитками, зокрема статтею 131 цього Кодексу передбачено дію Примірного положення про гуртожитки, яке затверджується Радою Міністрів Української РСР, міністерствами, державними комітетами і відомствами СРСР за погодженням з відповідними профспілковими і комсомольськими органами.

Відповідно до статті 127 Житлового кодексу УРСР та пунктів 3, 5 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР № 208 від 03.06.1986 року, встановлено, що гуртожитки - це спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети житлові будинки. передбачено, Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Відповідно до ст. 5 Житлового кодексу УРСР державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).

Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік будинки відомчого житлового фонду в містах і селищах міського типу підлягають поступовій передачі до відання місцевих Рад народних депутатів у порядку і в строки, що визначаються Радою Міністрів СРСР і Радою Міністрів Української РСР.

Жилі будинки, споруджені з залученням у порядку пайової участі коштів державних підприємств, установ, організацій, зараховуються (якщо інше не встановлено законодавством Союзу РСР) до житлового фонду місцевих Рад народних депутатів, коли функції єдиного замовника по спорудженню цих будинків виконував виконавчий комітет Ради народних депутатів.

Згідно ст.6 Житлового кодексу УРСР жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.

Отже, виходячи зі змісту статтей 4-6 Житлового кодексу УРСР та враховуючи, що такі житлові будинки належали підприємствам на праві повного господарського відання, то їх, тобто гуртожитки, слід відносити до об'єктів державного житлового фонду.

Спеціальним законодавством, яке регулює приватизацію державного житлового фонду, є Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду".

Відповідно до частини 2 статті 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), державний житловий фонд це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

За приписами ч.2 ст.2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (в редакції, що діяла на момент спірних правовідносин) не підлягали приватизації, крім іншого, кімнати в гуртожитках .

Відповідно до ч.ч.1, 2 п.9 ст.8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (в редакції, що діяла на момент спірних правовідносин) державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій та установ, за їх бажанням може передаватись у комунальну власність за місцем розташування будинків з наступним здійсненням їх приватизації органами місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування згідно з вимогами цього Закону.

В разі банкрутства підприємств, зміни форми власності або ліквідації підприємств, установ, організацій, у повному господарському віданні яких перебуває державний житловий фонд, останній (крім гуртожитків) одночасно передається у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Пунктом 42 Методики оцінки вартості обєктів приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.1993 року № 717 (яка була чинною з моменту початку проведення процедури приватизації до 18.01.1995 року) визначено, що вартість майна цілісного майнового комплексу зменшується , зокрема, на вартість майна державного житлового фонду , який приватизується відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", а також вартість об'єктів, що не підлягають приватизації.

Відповідно до приписів ч.1 ст.5, ч.1 ст.15, ч.1 ст.18 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції, що діяла з 19.02.1993 року по 15.02.1995 року, тобто, під час виникнення спірних правовідносин) до об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать: майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, що виділяються в самостійні підприємства і є єдиними (цілісними) майновими комплексами; незавершене будівництво; частки (паї, акції), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань.

Згідно частини 1 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) об'єктом оренди за цим Законом є цілісні майнові комплекси державних підприємств, організацій або їх структурних підрозділів (філіалів, цехів, дільниць), за винятком тих, що здійснюють діяльність, передбачену частиною першою статті 4 Закону Української РСР "Про підприємництво". Цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт з закінченим циклом виробництва продукції (робіт, послуг).

Зі змісту даної норми вбачається, що до складу цілісного майнового комплексу, який підлягає приватизації, не міг бути включений спірний гуртожиток, оскільки останній не виконує виробничих функцій та не входить до завершеного циклу виробництва.

Провівши аналіз викладених вище норм законодавства суд прийшов до висновку, що гуртожитки як об'єкти державного житлового фонду не підлягали приватизації відповідно до приписів Закону України "Про приватизацію державного майна", оскільки питання приватизації державного житлового фонду, у тому числі й відомчого, врегульовано Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду". До того ж, вищезазначені приписи закону виключають можливість приватизації гуртожитків у складі цілісного майнового комплексу.

При цьому суд враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України та Вищий господарський суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень, пов'язаних із відчуженням та приватизацією гуртожитків (постанови ВСУ від 11.07.2006 у справі № 17/339, від 23.09.2008 у справі № 2-1/17489-2007, від 07.10.2008 року, від 02.09.2008 року у справі № 3/372, від 29.09.2009 року у справі № 44/221, постанови ВГСУ від 27.09.2006 року у справі № 14/211-ПН-05, від 03.07.2008 року у справі № 1/27-2264, від 24.12.2008 року у справі № 22/18д/08, від 03.03.2009 року у справі № 1/117-ПН-05, від 20.10.2009 року у справі № 2-21/638.2-09, від 30.03.2010 року у справі № 18/190пд, від 14.04.2010 року у справі № 2-7/2230-2009, від 15.06.2010 року у справі № 40/287).

Крім того даний висновок відображено також в інструктивному листі Фонду державного майна України № 10-25-21463 від 30.12.2005 року.

Виходячи з того, що зміст оспорюваного договору (в частині продажу гуртожитків) суперечить Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (в редакції, яка діяла на дату укладення оспорюваного договору 03.03.1994 року), позовні вимоги про визнання недійсним договору в частині купівлі-продажу гуртожитків по АДРЕСА_6 та АДРЕСА_1, в м.Вінниці підлягають задоволенню, як правомірні та обґрунтовані .

При задоволенні позову судом також враховано наступне.

В п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" вказано, що згідно зі статтею 217 ЦК правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК суд може визнати недійсною частину правочину , з'ясувавши думку сторін правочину.

У п.16 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" зазначено, що за загальним правилом статті 60 Цивільного кодексу угода не може бути визнана повністю недійсною, якщо не відповідають законові лише окремі її частини і обставини справи свідчать про те, що угода була б укладена і без включення до неї недійсної її частини. Недійсними частини угод визнаються за загальними правилами визнання угод недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання.

В абзаці 4 п.18 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" наголошено, що у вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності угоди господарському суду слід виходити із змісту позовних вимог. Якщо спір з цього приводу між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною другою статті 48 Цивільного кодексу .

При розгляді даного спору суд прийшов до висновку, що при заявленні позову прокурором та позивачем не допущено пропуску строку позовної давності на чому наголошувало у своїй заяві про застосування позовної давності ЗАТ "РБУ-1".

Такий висновок суд обґрунтовує наступним.

01.01.2004 року набрав чинності Цивільний кодекс України.

Згідно з п.6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк предявлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Для правильного обчислення позовної давності важливим є визначення її початкового моменту, оскільки від нього залежить правильне обчислення строку позовної давності і в кінцевому результаті захист порушеного права.

Слід вказати, що в п.28 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" наголошено на тому, що перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину , а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила . ЦК встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними (частини друга, третя статті 261 ЦК).

Аналогічне правило щодо визначення початку перебігу строку позовної давності містить ст.76 ЦК УРСР.

За приписами статті 256 ЦК України позовна давність це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Статтею 257 цього Кодексу передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Стаття 71 ЦК УРСР також передбачає загальний строк позовної давності тривалістю 3 роки.

Як вбачається із заяви ЗАТ "РБУ-1" останнє обґрунтовуючи пропуск прокурором та позивачем строку позовної давності посилається на наступне: Вінницька обласна рада створюючи фонд комунального майна Вінницької області не встановила обмежень щодо приватизації гуртожитків; приймаючи рішення про приватизацію орендованого цілісного майнового комплексу підрядного ремонтно-будівельного управління № 1 Вінницька обласна рада знала (мала всі можливості знати) про приватизацію гуртожитків у складі орендованого майна; контрольна комісія Вінницької обласної ради народних депутатів з питань приватизації мала можливість знайомитись з умовами оспорюваного договору та іншими документами, що свідчили про приватизацію гуртожитків.

В якості нормативної підстави вказаної заяви відповідач послався на п.6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, ст.ст.71, 80 ЦК УРСР.

В свою чергу прокурор в письмову поясненні від 21.06.2010 року вказує, що про факти порушень під час укладання договору купівлі-продажу державного майна № 23 від 03.03.1994 року прокуратурі Вінницької області стало відомо у лютому 2010 року із звернення голови Вінницької обласної ради Заболотного Г.М..

В підтвердження наведеного суду надано лист від 24.02.2010 року № 28ко-78-4.

Вказане звернення голови Вінницької обласної ради до прокуратури Вінницької області було зумовлено надходженням на адресу Вінницької обласної ради колективного звернення мешканців гуртожитків по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_6 щодо повернення гуртожитків до обласної комунальної власності.

Слід зауважити, що за наслідками розгляду звернення мешканців гуртожитку Вінницькою обласною радою 16.01.2008 року прийнято відповідне рішення за № 499.

Відповідно до приписів ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Виходячи з наведених вище приписів норм матеріального та процесуального закону, а також встановлених обставин в частині, що стосується застосування строку позовної давності суд приходить до висновку про те, що ЗАТ "РБУ-1" не надало доказів, які б переконливо та беззаперечно свідчили про день в який прокурор та позивач дізнались, або повинні були дізнатись про порушення свого права.

Суд зазначає, що заява відповідача 2 базується виключно на припущенні того, що позивач мав можливість дізнатись про порушення свого права при укладенні оспорюваного договору, позаяк прокурором та позивачем надано відповідні докази в підтвердження наведених останніми доводів, які свідчать про початок перебігу строку позовної давності з січня 2008 року (звернення мешканців гуртожитків до Вінницької обласної ради та прийняття відповідного рішення про що вказувалось вище).

З огляду на викладене суд дійшов висновку про те, що прокурор звернувся з позовом до суду в межах строку позовної давності.

Також судом розглянуто заперечення представника третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача (ОСОБА_1.) за результатами чого суд дійшов наступних висновків.

Так, як вказувалось вище третя особа зазначала, що прокурор при зверненні з позовом до суду не вказав, які права чи охоронювані законом інтереси Вінницької обласної ради порушено укладенням оспорюваного Договору.

На думку суду, вказане твердження третьої особи є хибним та не відповідає обставинам справи з огляду на наступне.

Як наголошено в п.1 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 22.05.2002 року № 04-5/570 "Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам" згідно з абзацом четвертим частини першої статті 2 ГПК господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Частиною третьою згаданої статті передбачено, що у позовній заяві прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган , уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах .

Відповідно до пункту 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 року № 3-рп/99 зі справи за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (далі - Рішення Конституційного Суду України) під поняттям "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах", зазначеним у частині другій статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України, потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Згідно з частиною другою статті 29 ГПК у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача .

Таким чином орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, фактично є позивачем у справах, порушених за позовною заявою прокурора, і на підставі частини першої статті 21 Арбітражного процесуального кодексу України є стороною в арбітражному процесі. Цей орган вчиняє процесуальні дії (відповідні функції) згідно зі статтею 22 Арбітражного процесуального кодексу України.

Відповідно до ч.2 ст.21 ГПК України позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Як вбачається із тексту позовної заяви, прокурор заявляючи позов обґрунтовував порушення прав позивача (Вінницької обласної ради) тим, що на підставі оспорюваного договору відбулось відчуження приміщень гуртожитків, які відповідно до житлового законодавства є житловим фондом місцевих Рад народних депутатів, який в свою чергу являється обєктом комунальної власності.

Суд погоджується із наведеними прокурором доводами зазначаючи при цьому таке.

Згідно ч.2 ст.1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Відповідно до ч.1 ст.5 Житлового кодексу УРСР державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).

П.п.3, 4 ст.14 Житлового кодексу УРСР до компетенції виконавчих комітетів обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів віднесено, з поміж іншого, здійснення управління житловим фондом місцевих Рад (частина перша статті 18) і забезпечення його схоронності, правильної експлуатації, капітального і поточного ремонту, а також здійснення контролю за станом та експлуатацією відомчого житлового фонду, вжиття заходів до передачі його до відання місцевих Рад тощо.

Згідно ст.35 Закону України "Про власність" (в редакції, яка діяла на дату укладення оспорюваного договору 03.03.1994 року) до об'єктів права комунальної власності, крім іншого, віднесено державний житловий фонд.

Статтею 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

При цьому до повноважень обласних рад віднесено: вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; надання згоди на передачу об'єктів з державної власності у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст тощо (п.п.20, 32 ч.1 ст.43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Як вказувалось вище, судом встановлено, що майно підрядного ремонтно-будівельного управління № 1 рішенням 10-сесії 21 скликання Вінницької обласної ради народних депутатів від 30.10.1992 року віднесено до обєкту комунальної власності та включено до переліку об'єктів, що підлягають приватизації.

Наведені обставини в сукупності свідчать про те, що укладення оспорюваного договору в частині включення до нього гуртожитків порушує права Вінницької обласної ради, оскільки вказане майно являється обєктом комунальної власності.

Стосовно заперечення третьої особи, яке полягало в тому, що позов заявлено до неналежних відповідачів, які не є правонаступниками сторін оспорюваного договору суд зауважує наступне.

У своєму запереченні третя особа вказуючи на відсутність правонаступництва РВ ФДМ України по Вінницькій області від фонду комунального майна Вінницької області зазначає на те, що в жодному нормативно-правовому акті, а також установчих документах не міститься запису про правонаступництво.

Також третя особа вказує, що в період приватизації підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 (1992-1994 рік) існували окремо організація орендарів, яка була покупцем за оспорюваним договором і ліквідована відповідно до вимог чинного законодавства, а також орендне підрядно-спеціалізоване ремонтно-будівельне управління № 1 створене організацією орендарів і на базі якого створено ЗАТ "РБУ-1".

Суд не погоджується із такими твердженнями третьої особи, вважає їх необґрунтованими виходячи з наступних міркувань.

Як вказувалось вище, 26.03.1993 року рішенням 11 сесії 21 скликання Вінницької обласної ради народних депутатів утворено фонд комунального майна Вінницької області , якому надано права власника та розпорядника майна комунальної власності обласної Ради народних депутатів, а також затверджено положення про останнє.

Згідно п.1.2 Положення про фонд комунального майна Вінницької області фонд є органом приватизації , а також виступає орендодавцем майна, що належить до комунальної власності тощо.

Слід зауважити, що вказане рішення обласної ради кореспондується із приписами ст.7 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), яка відносила до державних органів приватизації органи приватизації адміністративно-територіальних одиниць, положення про які мали затверджуватись відповідними Радами народних депутатів адміністративно-територіальних одиниць.

Відповідно до п.1 Указу Президента України від 19.02.1994 № 56/94 "Про єдину систему органів приватизації в Україні" постановлено створити єдину систему органів приватизації в Україні шляхом реорганізації : регіональних відділень Фонду державного майна України в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і органів приватизації відповідних адміністративно-територіальних одиниць - у регіональні відділення Фонду державного майна України; районних та міських органів приватизації - у представництва Фонду державного майна України в районах та містах.

Відповідно до ст. 37 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) юридична особа припиняється шляхом ліквідації або реорганізації ( злиття, поділу або приєднання ). При злитті і поділі юридичних осіб майно (права і обов'язки) переходить до нововиниклих юридичних осіб. При приєднанні юридичної особи до іншої юридичної особи її майно (права і обов'язки) переходить до останньої.

Згідно ч.ч.1-3 ст.19 Закону України "Про господарські товариства" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) припинення діяльності товариства відбувається шляхом його реорганізації ( злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення ) або ліквідації. Реорганізація товариства відбувається за рішенням вищого органу товариства. При реорганізації товариства вся сукупність прав та обов'язків товариства переходить до його правонаступників .

Аналогічні вказаним вище приписи містяться також в ст.34 Закону України "Про підприємства в Україні".

В п.2 Указу Президента України від 19.02.1994 № 56/94 "Про єдину систему органів приватизації в Україні" вказано, що регіональні відділення Фонду державного майна України та представництва Фонду державного майна України в районах та містах діють на підставі положень, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.1994 № 412 було затверджене Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України.

Відповідно до п. 5 Указу та абзацу другого п. 1 Положення регіональне відділення у питаннях приватизації майна, що перебуває у власності Республіки Ким, комунальній власності областей, мм. Києва і Севастополя, відділення підзвітне відповідно Верховній Раді Республіки Крим, обласній, Київській та Севастопольській міській Раді народних депутатів.

Згідно абзацу третього п.1 Положення відділення у межах повноважень, визначених Фондом, і повноважень, делегованих Верховною Радою Республіки Крим, обласною, Київською та Севастопольською міською Радою народних депутатів, здійснює державну політику у сфері приватизації майна, що перебуває у загальнодержавній власності, у власності Республіки Крим, комунальній власності області, мм. Києва і Севастополя і є орендодавцем цілісних майнових комплексів державної власності.

Відповідно до Указу Президента України від 19.02.1994 № 56/94 "Про єдину систему органів приватизації в Україні", постанови Кабінету Міністрів України від 15.06.1994 № 412 Вінницька обласна Рада народних депутатів 29.11.1994 прийняла рішення про єдину систему органів приватизації в області відповідно до якого реорганізовано систему органів приватизації в області шляхом злиття регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій області та фонду комунального майна області з наступним створенням регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій області.

Цим же рішенням було передано до новоствореного регіонального відділення штатну чисельність працівників фонду комунального майна області, залишок обсягів фінансування витрат на утримання, майно, що знаходиться на його балансі та документацію, а також зазначено, що створене регіональне відділення Фонду державного майна України по Вінницькій області є правонаступником юридичних і майнових прав та зобов'язань Фонду державного майна України (п.п.2, 3, 5 Рішення).

Факт передачі майна та документації від фонду комунального майна Вінницької області РВ ФДМ України по Вінницькій області підтверджується рядом документів, зокрема наказом від 24.02.1995 року № 49, актами приймання-передачі тощо.

Суд зазначає, що на момент прийняття рішення у даній справі матеріали справи не містять доказів того, що Указ Президента України від 19.02.1994 № 56/94 та рішення Вінницької обласної ради від 29.11.1994 року в частині реорганізації органів приватизації є нечинними, скасованими чи визнані недійсними.

Виходячи з наведеного, суд приходить до висновку, що РВ ФДМ України по Вінницькій області є правонаступником Фонду комунального майна Вінницької області .

З приводу правонаступництва ЗАТ "РБУ-1" суд зазначає наступне.

Як вбачається із матеріалів справи оспорюваний договір укладено між фондом комунального майна Вінницької області та організацією орендарів Вінницького орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1.

На думку суду організація орендарів підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління №1 (далі - організація орендарів) та орендне підрядне спеціалізоване ремонтно-будівельне управління №1 (далі - орендне підприємство) є однією особою, створеною трудовим колективом підприємства, правонаступником якої є закрите акціонерне товариство "РБУ-1" (п.4.2 статуту ЗАТ "РБУ-1").

Вказаний висновок суд обґрунтовує наступним.

Як вбачається із матеріалів справи організація орендарів Вінницького підрядного ремонтно-будівельного управління № 1 була створена на добровільних засадах за рішенням конференції трудового колективу від 16.10.1990 року по узгодженню із орендодавцем Вінницьким обласним підрядним спеціалізованим ремонтно-будівельним трестом.

21.08.1992 року відбулась профспілкова конференція трудового колективу орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 на якій було прийнято, крім іншого, рішення про затвердження положення про організацію орендарів.

Також за результатами вказаної конференції було зареєстровано нову редакцію статуту організації орендарів, яку було погоджено 24.12.1992 в комітеті економіки Вінницького облвиконкому та перереєстровано 29.12.1992 рішенням № 391 виконкому Ленінської районної Ради народних депутатів м.Вінниці.

Відповідно до п.1.2 Статуту організація орендарів користується правами юридичної особи, має свій Статут, розрахунковий рахунок, печатку, самостійний баланс і є правонаступником фінансових та інших прав і обов'язків Вінницького підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління №1.

Слід вказати, що у вказаному статуті юридична особа зазначається як організація орендарів" так і "орендне підприємство".

Так, у пунктах 1.1-1.3, 2.1-2.4, 3.1-3.15, 3.20, 3.21,4.1-4.6,5.1-5.2 особа називає себе організацією орендарів, а в пунктах 3.16, 3.17, 3.18, 3.19, 3.22 - орендним підприємством.

Пунктом 3.20 Статуту визначено, що організація орендарів зберігає грошові кошти в Укрсоцбанку м. Вінниці р/р 000508311 МФО 302010.

На фірмових бланках орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 проставлений номер банківського рахунку організації орендарів.

Цей рахунок зазначено як реквізит орендного підприємства на договорі купівлі-продажу №23 від 03.03.1994, а також на додатковій угоді №3 від 29.12.1993 про внесення змін та доповнень до договору оренди з викупом від 16.10.1990 року і доповнення до нього від 31.12.1992, укладеними між Вінницьким обласним ремонтно-будівельним трестом та організацією орендарів Вінницького орендного підрядного спеціалізованого РБУ-1, а також додаткової угоди до них від 01.06.1993, укладеної між Фондом комунального майна Вінницької області і-організацією орендарів від 29 грудня 1993 року.

У договорі купівлі-продажу № 23 від 03.04.1994 державного майна цілісного майнового комплексу Вінницького орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 в якості покупця зазначається як організація орендарів Вінницького орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 так і Вінницьке орендне підрядне спеціалізоване ремонтно-будівельне управління. Даний договір підписано головою організації орендарів та скріплено печаткою орендного підприємства.

Сплата коштів за цим договором була проведена з рахунку орендного підприємства, яке у платіжних дорученнях від 30.12.1993 та 01.03.1994 вказується як покупець.

Підписи голови організації орендарів ОСОБА_17 на договорі купівлі-продажу № 23 від 03.03.1994, який є предметом даного спору, а також на додаткових угодах до договору оренди від 16.10.1990: від 30.12.1992, від 01.06.1993 та від 29.12.1993, акті приймання-передачі майна до додаткової угоди від 01.06.1993 та акті передачі № 16 державного майна Вінницького орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 від 28.03.1994 скріплені печаткою орендного підприємства.

В п.4.6 оспорюваного договору на Покупця (організація орендарів) покладався обовязок в місячний термін підготувати установчі документи та зареєструватись як субєкт підприємницької діяльності в державному органі місцевої виконавчої влади.

20.04.1994 року на підставі рішення загальних зборів засновників (протокол № 1 від 28.12.1993 року) зареєстровано виконавчим комітетом Ленінської районної ради народних депутатів статут ЗАТ "РБУ-1".

В преамбулі вказаного статуту значиться наступне: "Закрите акціонерне товариство "РБУ-1", далі Товариство, є закритим акціонерним товариством, створене трудовим колективом орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 згідно рішення Установчих зборів від 28 грудня 1993 року шляхом викупу державного майна, що підтверджено Договором купівлі-продажу від 23.03.94 року за № 23 ".

В новій редакції Статуту ЗАТ "РБУ-1", затвердженому загальними зборами акціонерів закритого акціонерного товариства "РБУ-1", протокол №1 від 24.01.2004 року, зареєстровано реєстраційною палатою Вінницької міської ради, наказ № 207-р від 30 березня 2004 року, значиться наступне: "п.1.2. Закрите акціонерне товариство "РБУ-1", надалі Товариство, створене трудовим колективом орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління згідно рішення Установчих зборів від 28 грудня 1993 року шляхом викупу державного майна, що підтверджено Поговором купівлі-продажу від 23.03.1994 року за № 23".

У відповідності до ст.9 Закону України "Про оренду майна державних підприємств та організацій" (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачалось, що організація орендарів створюється членами трудового колективу, які бажають стати орендарями. При цьому вказаною статтею передбачалась необхідність державної реєстрації положення про організацію орендарів, а також державна реєстрація організації орендарів, яка набувала прав юридичної особи з дня державної реєстрації.

Згідно ч.1 ст.15 Закону України "Про оренду майна державних підприємств та організацій" (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) орендар самостійно обирає організаційну форму підприємницької діяльності на основі орендованого майна, затверджує її статут і призначає (обирає) керівника. Статут не може суперечити договору оренди.

Згідно ст.ст. 16 та 17 цього Закону (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) діяльність підприємства, організації, цілісні майнові комплекси яких передано в оренду припиняється як державних з моменту реєстрації у встановленому порядку статуту створеного орендарем підприємства.

Створене орендарем підприємство, господарське товариство тощо стає правонаступником прав та обов'язків державного підприємства, організації відповідно до договору оренди.

Статтею 5 Закону України "Про підприємства в Україні" (в редакції, що діяла на момент створення організації орендарів), зазначалось, що підприємство може створюватися за рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбачених цим Законом та іншими законами.

Виходячи із встановлених обставин справи та вказаних вище приписів законодавства вбачається, що ЗАТ "РБУ-1" є правонаступником організації орендарів, яка виступала стороною по оспорюваному договору.

Прийшовши до висновку про наявність правонаступництва ЗАТ "РБУ-1" від організації орендарів суд також враховує наступне.

В додатковій угоді до договору оренди від 29.12.1993 на оренду будівлі контори від 21.04.1994 та в договорі купівлі-продажу № 34 від 16.05.1994, які укладені між Фондом комунального майна Вінницької області та закритим акціонерним товариством "РБУ-1", а також в наказах Фонду комунального манна від 27.04.1994 № 100-МП та від 23.05.1994 № 129-МП зазначається, що ЗАТ "РБУ-1" є правонаступником організації орендарів Вінницького орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1.

Крім того, судом встановлено, що все майно за договором купівлі-продажу від 23.03.1994 року №23, в тому числі і гуртожитки, було включено в статутний фонд ЗАТ "РБУ-1" про що свідчать подальші дії останнього при розгляді судової справи в Замостянському районному суді (ухвала від 22.08.2006 року).

Слід вказати, що вказаний факт не заперечується та не оспорюється жодним із учасників судового процесу.

Слід вказати, що в абз.6 п.10 Розяснення Вищого арбітражного суду України від 12.09.1996 року № 02-5/334 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств" зазначено, що вирішуючи питання про правонаступництво, потрібно мати на увазі, що запис в установчих документах про правонаступництво має істотне значення для визнання правонаступництва. Однак суттєве значення мають також фактично здійснені організаційно-економічні перетворення , з якими чинне законодавство пов'язує перехід майнових прав та обов'язків, а саме: рішення власника (власників), підписання передаточного або розподільного акта чи балансу. Отже у разі виникнення питань, пов'язаних з правонаступництвом, слід здійснювати аналіз документів, що стосуються переходу прав і обов'язків на майно (майнові права) чи його відповідну частину.

Твердження третьої особи про окреме існування під час приватизації організації орендарів та орендного підприємства оцінюється судом критично, оскільки вказане суперечить матеріалам справи та приписам ст.ст.16, 17 Закону України "Про оренду майна державних підприємств та організацій" (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), а отже є помилковим.

Заперечення третьої особи в частині того, що на момент укладення оспорюваного договору не існувало законодавчої заборони чи рішення органу приватизації щодо приватизації гуртожитків в складі цілісних майнових комплексів судом також оцінюється критично, оскільки спростовується нормами законодавства аналіз яких проводився судом при оцінці правомірності та обґрунтованості заявлених позовних вимог, що відображено вище.

Як визначає ст.32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обовязковим.

За змістом статті 33 Господарського процесуального кодексу України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги із доводами, які обґрунтовують їх, є правомірними та обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню.

Витрати на держмито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу підлягають віднесенню на відповідачів відповідно до ст. 49 ГПК України.

При розподілі державного мита суд враховує приписи, які містяться в п.п.6.5, 6.6 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 04.03.1998 року № 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" згідно якого стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд на загальних підставах відшкодовує витрати, пов'язані зі сплатою державного мита за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати державного мита (стаття 49 ГПК). Приймаючи рішення зі справи, провадження у якій порушено за заявою прокурора або його заступника, а також у випадках, коли позивач звільнений від сплати державного мита, господарський суд повинен виходити з такого - якщо позов залишено без задоволення, державне мито не стягується. У разі задоволення позову повністю або частково державне мито стягується до державного бюджету України з відповідача, якщо він не звільнений від його сплати.

При цьому суд з огляду на те, що одним із відповідачів являється РВ ФДМ України по Вінницькій області зазначає наступне.

Пунктом 35 ст.4 "Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" передбачено, що державні органи приватизації звільняються від сплати державного мита за позовами, з якими вони звертаються до господарського суду.

Таким чином, РВ ФДМ України по Вінницькій області, як державний орган приватизації, звільняється від сплати державного мита тільки у випадку, якщо він є позивачем.

Відповідно до ст. 49 ГПК України, стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати державного мита.

З огляду на те, що РВ ФДМ України по Вінницькій області у даній справі є відповідачем та те, що рішення прийнято на користь позивача суд дійшов висновку про необхідність віднесення суми державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу на РВ ФДМ України по Вінницькій області.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 21.01.2008 року у справі № 2-5/4812-2007.

Крім того, суд приймаючи рішення враховує приписи ст.68 ГПК України в якій вказано, що питання про скасування забезпечення позову вирішується господарським судом, що розглядає справу, із зазначенням про це в рішенні чи ухвалі.

В зв'язку з відмовою в позові суд прийшов до висновку про необхідність скасування заходів до забезпечення позову, які вживались відповідно до ухвали від 06.02.2006 року та ухвали від 02.03.2006 року.

За письмовим клопотанням прокурора та сторін 21.06.2010 року у справі оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Керуючись, ст.ст. 4-3, 4-5, 22, 32, 33, 34, 36, 43, 44, 45, 46, ч.ч.3, 5 ст. 49, ст.ст.68, 82, 84, 85, 115, 116 ГПК України, суд-

ВИРІШИВ :

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу майна від 03.03.1994 року № 23, укладений між Фондом комунального майна Вінницької області та Організацією орендарів Вінницького орендного підрядного спеціалізованого ремонтно-будівельного управління № 1 в частині купівлі-продажу гуртожитків, розташованих по АДРЕСА_6 та АДРЕСА_1 в м. Вінниці.

3. Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій області (код ЄДРПОУ 13327990) в доход Державного бюджету України 42 грн. 50 коп. - відшкодування витрат, повязаних зі сплатою державного мита та 118 грн. 00 коп. - відшкодування витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

4. Стягнути з Закритого акціонерного товариства "Ремонтно-будівельне управління - 1" (03329338) в доход Державного бюджету України 42 грн. 50 коп. - відшкодування витрат, повязаних зі сплатою державного мита та 118 грн. 00 коп. - відшкодування витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

5. Видати накази в день набрання рішенням законної сили.

6. Скасувати заходи до забезпечення позову вжиті згідно з ухвалою суду від 03.06.2010 року у вигляді заборони ОСОБА_11 вчиняти будь-які дії з відчуження гуртожитку чи його частини, розташованого по АДРЕСА_6 у м. Вінниці; заборони ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії з відчуження гуртожитку чи його частини, розташованого по АДРЕСА_1 у м.Вінниці; заборони Комунальному підприємству "Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації" здійснювати реєстрацію виникнення, набуття, переходу та припинення права власності на жилі та нежилі приміщення гуртожитків, розташованих по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_6 в м.Вінниці.

7. Копію рішення надіслати прокурору, сторонам, третім особам, Комунальному підприємству "Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації", Першій Вінницькій державній нотаріальній конторі, Замостянському відділу Державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції рекомендованим листом.

Суддя

Повний текст рішення суду оформлено і підписано відповідно до вимог ст.84 ГПК України 20 липня 2010 р.

віддрук. 19 прим.:

1 - до справи.

2 - Прокуратура Вінницької області - вул. Володарського, 33, м. Вінниця, 21050.

3 - позивачу - вул. Соборна, 33, м. Вінниця, 21050.

4 - відповідачу 1 - вул. Гоголя, 10, м. Вінниця, 21000.

5 - відповідачу 2 - вул. Володарського, 41, м. Вінниця, 21050.

6 - ОСОБА_2 - АДРЕСА_10

7 - ОСОБА_3 - АДРЕСА_1

8 -ОСОБА_4 - АДРЕСА_11

9 - ОСОБА_5 - АДРЕСА_1.

10 - ОСОБА_6 - АДРЕСА_12

11 - ОСОБА_7 - АДРЕСА_13

12 - ОСОБА_8 - АДРЕСА_2.

13 - ОСОБА_9 - АДРЕСА_14

14 - ОСОБА_21 - АДРЕСА_3.

15 - ОСОБА_11 - АДРЕСА_4.

16 - ОСОБА_1 - АДРЕСА_5.

17 - КП "Вінницьке МБТІ" - вул. Соборна, 64, м. Вінниця.

18 - Перша Вінницька державна нотаріальна контора, вул.Хмельницьке шосе, 7, м.Вінниця, 21036.

19 - Замостянський відділ Державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції, вул.Грушевського, 17, м.Вінниця, 21050.