Рішення № 111875911, 28.06.2023, Подільський районний суд міста Києва

Справа № 758/10320/22

Категорія 76

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 червня 2023 року м. Київ

Подільський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Петрова Д.В.,

при секретарі судового засідання Сіренко Б.В.,

за участю позивачки ОСОБА_1 ,

представника позивачки ОСОБА_2 ,

представника відповідача

(в режимі відеоконференції) Солодовнікова А.В. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Адміністрація морських портів України», третя особа - Первинна профспілкова організація працівників державного підприємства «Адміністрація морських портів України», про визнання наказу незаконним, поновлення дії трудового договору, стягнення середнього заробітку,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до Подільського районного суду м. Києва з позовною заявою до ДП «Адміністрація морських портів України» про визнання наказу незаконним, поновлення дії трудового договору, стягнення середнього заробітку.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає, що з 2018 року перебувала у трудових відносинах з Державним підприємством «Адміністрація морських портів України» (далі ДП «АМПУ»), у 2020 році переведена на посаду професіонала з розвитку персоналу 2 категорії департаменту кадрової політики апарату управління ДП «АМПУ».

Указом Президента України від 24 квітня 2022 року № 64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Наказом ДП «АМПУ» від 28 лютого 2022 року № 84-к «Про організаційні заходи, пов`язані з веденням воєнного стану в Україні» (зі змінами), погодженого з Первинною профспілковою організацією працівників ДП «АМПУ», встановлено початок простою в апараті управління ДП «АМПУ» з 08 год. 30 хв. 01 березня 2022 року - до припинення або скасування воєнного стану в Україні. У подальшому законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався, він діє і дотепер.

Незважаючи на зазначене, на підставі наказу ДП «АМПУ» від 30 серпня 2022 року № 207-к «Про припинення простою та призупинення дії трудового договору зі ОСОБА_1 » припинено з 30 серпня 2022 року простій, встановлений йому наказом ДП «АМПУ» від 28 лютого 2022 року № 84-к «Про організаційні заходи, пов`язані з введенням воєнного стану в Україні» (зі змінами) (пункт 1) та призупинено з 30 серпня 2022 року дію трудового договору, укладеного з нею, до відновлення можливості виконувати нею роботу, але не пізніше дня після припинення або скасування воєнного стану в Україні (пункт 2).

На думку позивачки, пункт другий наказу ДП «АМПУ» від 30 серпня 2022 року № 207-к в частині призупинення дії трудового договору є незаконним, суперечить вимогам статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», оскільки у обох сторін трудових відносин була та є можливість виконувати обов`язки, а тому у ДП «АМПУ» були відсутні підстави для призупинення дії трудового договору, укладеного з нею.

Вважає, що вона має право на отримання належної їй суми заробітної плати за період незаконного призупинення дії трудового договору.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила визнати незаконним та скасувати пункт 2 наказу ДП «АМПУ» від 30 серпня 2022 року № 207-к «Про припинення простою та призупинення дії трудового договору зі ОСОБА_1 » та поновити дію трудового договору, укладеного між нею та ДП «АМПУ»; стягнути з ДП «АМПУ» на її користь суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 30 серпня 2022 року до 10 січня 2023 року, з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів; та сплачений нею судовий збір. Рішення суду в частині поновлення дії трудового договору та стягнення середньомісячного заробітку за один місяць допустити до негайного виконання.

Ухвалою суду від 17.11.2022 прийнято до розгляду та відкрито провадження у даній справі з призначенням судового засідання у порядку спрощеного позовного провадження.

Від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача зазначив, що позивачка передчасно звернулася до суду з позовом, не дотрималася запровадженого на період воєнного стану особливого порядку врегулювання трудового спору. Також представник відповідача вказував на законність наказу від 30 серпня 2022 року № 207-к, оскільки позивачка з березня 2022 року погоджувалася з тим, що робота у відповідача була зупинена і така зупинка була викликана відсутністю виробничих та організаційних умов виконання роботи та забезпечення її роботою. Станом на момент запровадження простою і станом на момент призупинення дії трудового договору істотних змін не відбулось - воєнний стан не скасований, відсутні організаційні і технічні умови, необхідні для виконання роботи позивачем. Також зазначив, що позивачка обрала неналежний спосіб захисту та неналежного відповідача за вимогою про стягнення середнього заробітку, оскільки відшкодування працівникам, пов`язаних із трудовими відносинами грошових сум, втрачених внаслідок збройної агресії проти України, здійснюється за рахунок коштів держави-агресора. Звернув увагу суду, що на правовідносини сторін не поширюються положення ст. 32 КЗпП України. Заперечував проти стягнення з відповідача судових витрат.

Представником позивачки надано відповідь на відзив.

Представником третьої особи надані письмові пояснення, в яких він зазначив, що третя особа підтримує позов. Послався на те, що призупинення дії трудового договору є зміною умов трудового договору та оплати праці, яке потребує отримання попередньої згоди від профспілки відповідно до п.8.1.8 Колективного договору. Оспорюваний наказ виданий без попередньої згоди первинної профспілкової організації. Головною умовою для призупинення дії трудового договору є абсолютна неможливість обох сторін трудових відносин виконувати обов`язки, передбачені трудовим договором.

Позивачка та її представник у судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні (в режимі відеоконференції) просив відмовити у задоволенні позовних вимог, доводи викладені у відзиві на позов підтримав.

У судове засідання представник третьої особи не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Суд, вислухавши сторони, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду спору по суті, встановив фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у трудових правовідносинах з ДП «АМПУ» з 2018 року, з 2020 року працювала на посаді професіонала з розвитку персоналу 2 категорії департаменту кадрової політики апарату управління ДП «АМПУ».

Згідно з копії наказу ДП «АМПУ» від 28 лютого 2022 року № 84-к «Про організаційні заходи, пов`язані з введенням воєнного стану в Україні» встановлено початок простою в апараті управління ДП «АМПУ» з 08 год 30 хв. 01 березня 2022 року - до припинення або скасування воєнного стану в Україні.

На підставі пункту 1 наказу ДП «АМПУ» від 30 серпня 2022 року № 207-к «Про припинення простою та призупинення дії трудового договору зі ОСОБА_1 » припинено з 30 серпня 2022 року простій, встановлений наказом ДП «АМПУ» від 28 лютого 2022 року № 84-к «Про організаційні заходи, пов`язані з введенням воєнного стану в Україні» (зі змінами), професіоналу з розвитку персоналу 2 категорії департаменту кадрової політики апарату управління ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ).

Згідно з пунктом 2 Наказу ДП «АМПУ» від 30 серпня 2022 року № 207-к, призупинено з 30 серпня 2022 року дію трудового договору, укладеного із ОСОБА_1 , до відновлення можливості виконувати нею роботу, але не пізніше наступного дня після припинення або скасування воєнного стану в Україні.

Відповідно до наказу ДП «АМПУ» від 09 січня 2023 року № 15-к ОСОБА_1 10 січня 2023 року звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників).

Отже, з наведеного вище судом достовірно встановлено, що спір між сторонами виник з приводу захисту позивачкою своїх трудових прав, яка вважає призупинення з нею дії трудового договору незаконним. Вказані правовідносини регулюються нормами трудового законодавства.

Згідно з ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Основоположні права громадян, пов`язані з реалізацією права на працю, передбачені ст. 43-46 Конституції України.

Разом з тим, відповідно до ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ в Україні введено воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Згідно з пунктом 3 вказаного Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Указами Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022, від 18 квітня 2022 року № 259/2022, від 17 травня 2022 року № 341/2022, від 12 серпня 2022 року № 573, від 07 листопада 2022 року № 757/2022 та від 06 лютого 2023 року № 58/2023 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», продовжено строк дії воєнного стану в Україні, в тому числі, з 05 год. 30 хв. 19 лютого 2023 року строком на 90 діб.

Статтею 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-ІХ (далі - Закон № 2136-ІХ) передбачено, що цей Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до ст. 43, 44 Конституції України.

У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Відповідно до пп. 5 п. 1 ст. 6 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Указі Президента України про введення воєнного стану зазначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно з пунктом 2 розділу «Прикінцеві положення» Закону № 2136-ІХ главу XIX «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України доповнено пунктом 2 такого змісту: «Під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Таким чином, положення Закону № 2136-ІХ, які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж Кодекс законів про працю мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану. Водночас, інші норми законодавства про працю, які не суперечать положенням Закону № 2136-ІХ, також можуть або повинні застосовуватися у відносинах між працівником та роботодавцем.

Частиною першою статті 13 Закону № 2136-ІХ визначено, що призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором. Дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин.

Частиною 2 вказаної статті передбачено, що про призупинення дії трудового договору роботодавець та працівник за можливості мають повідомити один одного у будь-який доступний спосіб.

Згідно з частиною третьою статті 13 Закону № 2136-ІХ відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.

Таким чином, Закон № 2136-ІХ надав право роботодавцю призупиняти дію трудового договору з працівниками, що не припиняє трудових відносин, та не виплачувати у період призупинення заробітну плату, гарантійні та компенсаційні виплати працівникам.

Разом з тим, як вбачається з аналізу положень частини першої статті 13 Закону № 2136-ІХ, таке право роботодавця настає за певних умов. Такими умовами призупинення трудового договору з працівником є абсолютна неможливість через збройну агресію: роботодавцем надати роботу, а працівником виконувати її. До того ж побудова цієї норми закону вказує на те, що законодавець передбачив одночасне настання як неможливості роботодавцем надати роботу, так і неможливість виконувати цю роботу працівником.

Отже, спеціальна норма права передбачає право сторін призупинити дію трудового договору за умови наявності військової агресії проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. При цьому, роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати роботу працівнику, а працівник не може виконати роботу. Лише наявність правової норми, яка передбачає право сторін призупинити дію трудового договору, не є достатньою. Для сторін мають наступити відповідні наслідки за наявності обставин, що передбачає така норма права.

Щодо абсолютної неможливості надавати роботу та виконувати її, то роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати роботу працівнику, в свою чергу, працівник не може виконати роботу. Зокрема, про абсолютну неможливість надання роботодавцем роботи в контексті призупинення трудового договору може свідчити випадки неможливості забезпечувати працівників умовами праці, внаслідок того, що необхідні для виконання роботи працівником виробничі, організаційні, технічні можливості, засоби виробництва знищені в результаті бойових дій або їх функціювання з об`єктивних і незалежних від роботодавця причин є неможливим, а переведення працівника на іншу роботу або залучення його до роботи за дистанційною формою організації праці неможливо.

Тому за умови, що працівник бажає та може виконувати роботу, а роботодавець може надати роботу, відсутні підстави для призупинення дії трудового договору.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі у дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Разом з тим, стороною відповідача не було доведено наявності передбачених законом підстав для призупинення з позивачкою дії трудового договору.

Відповідач не надав належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позивачкою позовні вимоги і свідчили б про неможливість виконання виробничих завдань та функцій підприємства, призупинення його діяльності, а також про неможливість виконання ОСОБА_1 визначених трудовим договором завдань.

За змістом статті 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці.

Статтею 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Особисто позивачка не була ініціатором призупинення із нею трудового договору, не зверталася до відповідача з питанням про те, що вона не може виконувати роботу через збройну агресію і тому слід призупинити із нею дію трудового договору, а у позові наполягає на тому, що має можливість працювати. Відповідне рішення про призупинення дії трудового договору ініціював та прийняв роботодавець.

Більш того, позивачка зверталася до відповідача з листом, яким повідомила роботодавця, що має можливість виконувати роботу в подальшому та просила відновити дію трудового договору.

Відповідачем не було доведено тієї обставини, що ОСОБА_1 , займаючи посаду професіонала з розвитку персоналу 2 категорії департаменту кадрової політики апарату управління, не мала переважного права на продовження виконання покладених на неї посадових обов`язків у відношенні до інших працівників підприємства, дія трудових договорів з якими призупиненою не була.

Оскаржуваний позивачкою наказ не відповідає вимогам ст. 13 Закону № 2136-ІХ, оскільки не містить інформації про фактичні обставини, які б указували на неможливість обох сторін виконувати свої обов`язки.

При цьому, підставою для призупинення трудового договору, тобто обмеження відповідно до Закону № 2136-ІХ прав громадян, гарантованих статтями 43, 44 Конституції України, є не сам факт уведення воєнного стану в Україні, а об`єктивна неможливість роботи на умовах трудового договору.

За наведених обставин, суд дійшов висновку, що пункт 2 наказу ДП «АМПУ» від 30 серпня 2022 року № 207-к «Про припинення простою та призупинення дії трудового договору зі ОСОБА_1 » слід визнати незаконним та скасувати.

Разом з тим, суд відхиляє доводи позивачки, що призупинення з нею дії трудового договору потребувало отримання попередньої згоди від Профспілки відповідно до п.8.1.8 Колективного договору, оскільки в матеріалах справи відсутні докази, що позивачка є членом Профспілки.

Заперечення представника відповідача про передчасність звернення ОСОБА_1 до суду, оскільки вона не оскаржила наказ до Держпраці України, суд до уваги не приймає, оскільки позивачка вправі звернутися за захистом своїх трудових прав безпосередньо до суду.

Враховуючи, що на час розгляду справи позивачка з 10.01.2023 звільнена з ДП «АМПУ» у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників на підставі наказу ДП «АМПУ» від 09.01.2023 № 15-к, що не заперечувалося сторонами, не підлягає задоволенню її вимога про поновлення дії трудового договору.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Призупинення трудового договору з працівником відповідно до положень статті 13 Закону України № 2136-ІХ від 15.03.2022 року «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» хоча і не припиняє трудових відносин і не є звільненням у розумінні положень Кодексу законів про працю України, проте фактично позбавляє працівника роботи і належного йому заробітку, який би він отримав, коли б працював та своєму робочому місці чи виконував покладені на нього трудові обов`язки.

У випадку, якщо наказ буде визнаний незаконним та скасованим, то це на думку суду створить ситуацію, яка як для роботодавця так і для працівника, буде фактичним вимушеним прогулом, викликаним противними діями роботодавця.

Тому у даному випадку, суд, керуючись відповідно до частини 1 статті 10 ЦПК України принципами верховенства права, вважає за можливе, з метою відновлення порушених трудових прав працівника, застосувати за аналогією закону, що передбачено ч. 9 ст. 10 ЦПК України, положення ст. 235 КЗпП України, якою передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Вирішуючи вимогу про стягнення з відповідача на користь позивачки суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд виходить з того, що згідно з ч.1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Європейський суд з прав людини вказує, що приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру». Стаття 8 Конвенції «захищає право на особистий розвиток та право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом» Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у рамках трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом. Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (OLEKSANDR VOLKOV v. UKRAINE, № 21722/11, § 165, ЄСПЛ, від 09 січня 2013 року).

Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей для його реалізації. Враховуючи порушення права позивача на працю, обраний ним спосіб захисту направлений на відновлення його трудових прав, гарантованих Конституцією України.

Згідно з частиною першою ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C.G. and Others v. Bulgaria», заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170)).

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32), «Вєренцов проти України» («Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65)).

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно підкреслює цінність та важливість дотримання формалізованих норм цивільного процесу, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення спору цивільного характеру, оскільки завдяки цьому може обмежуватися обсяг дискреції, забезпечуватися рівність сторін, запобігатися свавілля, забезпечуватися ефективне вирішення спору та розгляд справи судом упродовж розумного строку, а також забезпечуватися правова визначеність та повага до суду. В той же час «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «Белеш та інші проти Чеської Республіки» (Beles and Others v. the Czech Republic, заява № 47273/99, § 50-51, 69); «Волчі проти Франції» (Walchli v. France, заява № 35787/03, § 29).

При проведенні оцінювання Європейський суд з прав людини часто наголошує на питаннях «правової визначеності» та «належного здійснення правосуддя» як на двох основних елементах для проведення розмежування між надмірним формалізмом та прийнятим застосуванням процесуальних формальностей. Зокрема, Європейський суд з прав людини виходить з того, що є порушенням права на доступ до суду, коли норми не переслідують цілі правової визначеності та належного здійснення правосуддя та утворюють свого роду перепону, яка перешкоджає вирішенню справи учасників судового процесу по суті компетентним судом (рішення у справах «Карт проти Туреччини» (Kart v. Turkey [ВП], заява № 8917/05, § 79; «Ефстатіу та та інші проти Греції» (Efstathiou and Others v. Greece, заява № 36998/02, § 24); «Ешим проти Туреччини» (Esim v. Turkey, заява № 59601/09, § 21).

У даному випадку ситуація у якій ОСОБА_1 звернулася за захистом до суду, проаналізована судом по двом ключовим статтям в сукупності зі Статтею 14 Конвенції (заборона дискримінації). Перша стаття - це стаття 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя), яка в сукупності зі Статтею 14 формує практику ЄСПЛ у сфері заборони дискримінації. Друга позиція - це Стаття 1 Протоколу 1, яка захищає право власності.

У даному випадку суд приходить до висновку про свавільний та дискримінаційний характер наказу № 207-к від 30 серпня 2022 року «Про припинення простою та призупинення дії трудового договору зі ОСОБА_1 » та про порушення трудових прав позивачки в контексті права власності щодо оплати праці.

Судом встановлено, що у період з 30 серпня 2022 року до 10 січня 2023 року, тобто 97 днів, коли дія трудового договору була призупинена, позивачка не отримувала заробітної плати.

Правила обрахунку середнього заробітку визначені постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати».

Згідно з пунктом 2, 5, 8 вказаного Порядку середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочих (календарних) днів на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, на число календарних днів за цей період.

Враховуючи, що з 01 березня 2022 року по 30 серпня 2022 року наказом відповідача був встановлений простій, судом для розрахунку середнього заробітку приймається до уваги заробітна плата ОСОБА_1 за січень та лютий 2022 року.

Позивачка для розрахунку середнього заробітку надала суду індивідуальні відомості про застраховану особу Пенсійного фонду України та розрахункові листи, які видані відповідачем позивачці. На спростування наданих позивачкою доказів щодо розміру її заробітної плати, відповідач будь-яких доказів не надав.

Судом встановлено, що заробітна плата позивачки у січні 2022 року становила 52 759,43 грн, у лютому 2022 року - 90 194,64 грн.

Із розрахункових листів за січень 2022 року та лютий 2022 року вбачається, що загальна кількість відпрацьованих ОСОБА_1 робочих днів у січні 2022 року склала 19 днів, у лютому 2022 року - 20 днів.

Таким чином, розмір середньоденної заробітної плати, обчислений відповідно до положень Порядку № 100, становить: 52 759,43 грн + 90 194,64 грн.= 142 954,07 грн / 39 (відпрацьовані робочі дні) = 3 665,00 грн (середньоденна заробітна плата).

За наведених обставин, суд приходить до висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку не виплаченого внаслідок призупинення дії трудового договору за період із 30 серпня 2022 року (день призупинення згідно оскаржуваного наказу) до 10 січня 2023 року (день звільнення позивача), що становить 97 днів, в розмірі 355 505,00 грн, з розрахунку: середньоденна заробітна плата позивача 3 665,00 грн х 97 днів = 355 505,00 грн.

Щодо позовної вимоги позивачки про стягнення з відповідача на її користь витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 51 800 грн, суд зазначає наступне.

Частиною 8 ст. 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Стаття 133 ЦПК України визначає види судових витрат і передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. У свою чергу, одним з видів витрат, пов`язаних з розглядом справи є витрати на професійну правничу допомогу, які несуть сторони судової справи (крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави).

Статтею 1 Закону України від 20 грудня 2011 року «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» визначено граничний розмір витрат на правову допомогу.

Відповідно до ст. 1 зазначеного вище Закону передбачено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб`єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України).

Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Суд зазначає, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову.

Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

При цьому суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, ціну позову, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо - є неспівмірним.

Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.

Згідно із ст. 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Аналогічні критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Так у позовній заяві позивачка зазначає, що витрати на професійну правничу допомогу які вона перерахувала фіксованою сумою адвокату як гонорар становить 51 800 гривень.

З урахуванням наведеного, оцінюючи об`єктивно як складність цієї справи, враховуючи предмет спору, кількість судових засідань та їх тривалість, а також з огляду на приписи п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, суд вбачає наявність підстав для часткового задоволення позовної вимоги щодо стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу, а саме у розмірі 15 тис. грн, що відповідає критерію реальності та розумності, та є співмірним, виходячи зі складності, категорії справи, виконаних адвокатом робіт та наданих адвокатських послуг.

З урахуванням вищенаведеного, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ДП «Адміністрація морських портів України», третя особа - Первинна профспілкова організація працівників державного підприємства «Адміністрація морських портів України», про визнання наказу незаконним, поновлення дії трудового договору, стягнення середнього заробітку підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Понесення позивачкою судових витрат підтверджується квитанцією № 2313467991755014 від 09.11.2022 про сплату судового збору у розмірі 992,40 грн., який відповідно до ст. 141 ЦПК України підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки

Відповідно до ст. 430 ЦПК України суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення середньої заробітної плати за один місяць.

На підставі викладеного, керуючись ст. 4, 5, 13, 76-82, 141, 263-265, 430 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 до Державного підприємства «Адміністрація морських портів України», третя особа - Первинна профспілкова організація працівників державного підприємства «Адміністрація морських портів України», про визнання наказу незаконним, поновлення дії трудового договору, стягнення середнього заробітку - задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати пункт 2 наказу ДП «АМПУ» від 30.08.2022 № 207-к «Про припинення простою та призупинення дії трудового договору зі ОСОБА_1 ».

Стягнути з державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (01135, м. Київ, пр. Перемоги, 14, код ЄДРПОУ 38727770, р/р за стандартом IBAN: НОМЕР_2 в ПАТ АБ «УКРГАЗБАНК», МФО 320478) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу починаючи з 30.08.2022 по 10.01.2023 (день звільнення) у розмірі 355 505 (триста п`ятдесят п`ять тисяч п`ятсот п`ять) гривень 00 копійок, з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів.

Стягнути з державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 15 000 (п`ятнадцять тисяч) гривень 00 копійок.

Стягнути з державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 992 (дев`ятсот дев`яносто дві) гривні 40 копійок.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Відповідно до ст. 430 ЦПК України допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування сторін та інших учасників справи:

- позивачка - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ;

- відповідач - Державне підприємство «Адміністрація морських портів Україні», місцезнаходження: 01135, м. Київ, проспект Перемоги, 14, код ЄДРПОУ 38727770;

- третя особа - Первинна профспілкова організація працівників Державного підприємства «Адміністрація морських портів України», місцезнаходження: 01135, м. Київ, проспект Перемоги, 14, код ЄДРПОУ 38782344.

Суддя Дмитро ПЕТРОВ