Рішення № 111561516, 15.06.2023, Солом'янський районний суд міста Києва

Справа №760/18734/22

2/760/8038/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 червня 2023 року Солом`янський районний суд м. Києва в складі:

головуючого-судді - Букіної О.М.,

при секретарі - Кривулько С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Російської федерації, тертя особа: Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, про відшкодування моральної шкоди,-

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувсь до суду з позовом до відповідача Російської Федерації в якому просив стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду у розмірі 962 мільярда гривень.

В обґрунтування позовних вимог вказує, що він згідно рішення комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визначення учасниками бойових дій працівників органів внутрішніх справ України, довідок про безпосередню участь в АТО та посвідчення серії НОМЕР_1 від 04.09.2015 є учасником бойових дій.

Вказує, що він брав безпосередню активну учать в антитерористичній операції, забезпечення її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України від збройної агресії Російської Федерації проти України.

Зазначає, що зі статті Юридична газета під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_1» розміщеною за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2 йому стало відомо, що орієнтовна сума шкоди, яку окупанти завдали довкіллю України, становить понад 962 мільярди гривень.

Стверджує, що про це заявив Міністр захисту довкілля та природних ресурсів України ОСОБА_2 .

Посилається, що шкода лише від викидів забруднюючих речовин у повітря сягає 823 млрд. грн.; шкода ґрунтам та землям перевищує понад 138 млрд. грн.

Вказує, що пів року війни команда Міндовкілля встановила понад 2000 фактів шкоди навколишньому середовищу та внаслідок повномасштабного вторгнення росіян постраждала майже третина всього лісового фонду України, врази зросла кількість лісових пожеж.

Як зауважив ОСОБА_2 , шкода рослинному світу та лісам орієнтовно становить 183,2 млрд. гривень. 20% природоохоронних територій уражені війною. В зоні ризику - 2,9 млн. га територій Смарагдової мережі та 17 Рамсарських об`єктів площею більше 600 тисяч га. Росіяни окупували 8 наших заповідників і 12 національних природних парків. РФ показала, що таке життя під окупацією. Так, практично 80% території нацпарку «Святі гори» знищено. У травні Кінбурнська коса цілий тиждень горіла через бойові дії. Там горіли реліктові ліси. В окупованій «Асканії Новій» наразі гуманітарна криза. І цей перелік можна продовжувати», - додав Міністр.

Позивач вказує, що йому стало відомо, що шкода довкіллю за пів року війни досягла майже 1 трильйона гривень; Орієнтовна сума шкоди, яку окупанти завдали довкіллю України, становить понад 962 мільярди гривень.

Стверджує, що зазначені негативні обставини викликають у Позивача, як громадянина України та інваліда 2-ї групи значні душевні страждання, хоча Позивачу заборонені психоемоційні навантаження та стреси.

Посилається, що після початку збройної агресії Російської Федерації проти України він постійно перебуває у пригніченому стані, у нього знизився життєвий тонус і погіршилося загальне самопочуття, що негативно позначилося на його стосунках з оточуючими та призвело до порушення нормальних життєвих зв`язків.

Вказує, що внаслідок протиправних дій Російської Федерації в особі: Посольства Російської Федерації в Україні виражених у вищевказаних обставинах, позивачу була спричинена моральна шкода, яка складає 962 (дев`ятсот шістдесят два) мільярда гривень, що підтверджено матеріалами обрахованих збитків, Міністерством захисту довкілля та природних ресурсів України, як Третьої сторони по справі.

Знищення довкілля України, Російською Федерацією в особі Посольства Російської Федерації в Україні, як Відповідача по справі завдало позивачу надлюдських страждань, виражених в психоемоційного перенавантаженнях, стресах, депресіях, адже фактично його держава зазнала та зазнає постійно екологічної катастрофи, яка тільки збільшується, що є додатковими життєвими труднощами, оскільки додатково позивач є інвалідом війни другої групи.

Також наявність моральної шкоди позивач обґрунтовує зазначеними вище обставинами та фактами, адже вчинивши збройну агресію щодо України Російська Федерація порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Враховуючи характер душевних страждань, яких позивач зазнав у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України, окупацією частини території України і беззаконням, яке панує на цій частині території України, вважає, що у результаті протиправної поведінки Російської Федерації йому завдана моральна шкода.

Вказує, що держава Російська Федерація є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якої проти України та окупації частини території України, порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, його особистих прав, та, відповідно, саме Російська Федерація є суб`єктом, на якого покладено обов`язок з відшкодування завданих цими діями збитків.

Той факт, що Російська Федерація, як держава-агресор, грубо порушує норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, фундаментальні міжнародні договори в галузі прав людини, то, відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, не є державою, яка сумлінно виконує взяті за міжнародними договорами зобов`язання і не може посилатись на імунітет від судового переслідування в Україні, який випливає із статті 2 Статуту ООН.

Враховуючи множинний характер грубих порушень його конституційних прав, їх обсяг і тривалість, завдану йому моральну шкоду позивач оцінює у розмірі 962 (дев`ятсот шістдесят два) мільярда гривень, що відповідає середньому розміру відшкодування моральної шкоди, який застосовується Європейським судом з прав людини у разі порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в разі здійснення збройної агресії, адже в Україні введено навіть воєнний стан.

Позивач зазначає, що протягом останніх п`яти років він вимушений прилаштовуватися до нових умов життя, викликаних збройною агресією Російської Федерації проти України, не має повноцінного відпочинку, оскільки постійно думає про жахіття війни, відчуває безпорадність через небезпеку, створену збройною агресією Російської Федерації, та порушенням своїх прав проживати в мирі та спокої.

Крім того, встановленим та загальновідомим є той факт, що суттєву частку серед загиблих і поранених на Сході України становлять діти і підлітки, а тому вважає обґрунтованими його твердження щодо того, що ця ситуація вкрай негативно впливає на його психічний та емоційний стан, як громадянина України та інваліда 2-ї групи, а екологічна ситуація з затопленими гірничо-видобувними шахтами на Донбасі загрожує потужною екологічною катастрофою, що ставить під загрозу його здоров`я.

Наголошує, що в нього існує побоювання щодо ескалації конфлікту зв`язку з концентрацією Російською Федерацією на кордонах з Україною величезних збройних угруповань тривалий час, що завдасть ще більшої екологічної катастрофи.

Тому позивач вважає, що саме внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України на території Луганської області було порушено невід`ємне право на життя людей, передбачене статтею 27 Конституції України, ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950.

Вказує, що датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року.

Зазначає, що 20.02.2014 були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов`язанням Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997, для блокування українських військових частин.

Посилається, що на початковій стадії агресії особовий склад окремих російських збройних формувань не мав розпізнавальних знаків.

На думку позивача з цієї заяви слідує, що 27.02.2014 збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Водночас відбулося створення і озброєння і регулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходилися кораблі Військово-Морських Сил України.

Посилається, що за цих обставин лідер партії «Русское единство» у незаконний спосіб проголосив себе головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим та закликав Президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму».

У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, порушуючи як міжнародне право, так і чинну українсько-російську договірно-правову базу, звернувся до Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 1 березня 2014 року, протиправно легалізуючи ці порушення, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації.

Як наслідок, це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід`ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16.03.2014 провела «псевдо референдум» про входження Автономної Республіки Крим та міста Севастополя до складу Російської Федерації.

Вказує, що сумнівні результати «референдуму» не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації та це підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27.03.2014 «Територіальна цілісність України».

Зазначає, що 17.03.2014 Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена Постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою.

18.03.2014 самозвані представники Автономної Республіки Крим та міста Севастополя підписали з Президентом Російської Федерації «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб`єктів».

21.03.2014 владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя».

Незаконно анексувавши Крим Росія, продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07.04.2014) та «Луганської народної республіки» (27.04.2014).

Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною агресором, частини території Луганської і Донецької області, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.

Вказує, що як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, Верховною Радою України прийнято постанову від 17.03.2015 № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

Крім того вказує, що військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.

Звертає увагу суду на той факт, що Указом Президента України введено воєнний стан в Україні, який затверджено Законом України № 2102 -IX від 24.02.2022 Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні».

Наголошує, що згідно позиції викладеної в Постанова КЦС ВС від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 Верховний Суд виходить із того, що в разі застосування деліктного винятку будь-який спір, що виник на її території в громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема РФ, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом.

З урахуванням викладеного вище, просить суд позов задовольнити.

13.12.2022 на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями дану справу було передано до провадження судді Букіній О.М.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 15.12.2022 у справі було відкрито провадження та призначено до розгляду у підготовчому засіданні в порядку загального позовного провадження.

24.01.2023 позивачем було подано до суду клопотання про долучення доказів.

30.01.2023 представником третьої особи Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України - Є.Яровою було подано до суду заяву про залучення до участі у справі третьої особи.

30.01.2023 представником третьої особи Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України - Є.Яровою було подано до суду письмові пояснення на позовну заяву у яких остання просила суд прийняти законне та обґрунтоване рішення..

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 07.02.2023 у задоволення заяви представника третьої особи Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України - Є.Ярової про залучення до участі у справі третьої особи було відмовлено.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 07.02.2023 було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

Позивач у судове засідання не з`явився, подав до суду клопотання про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав.

Відповідач в судове засідання свого представника не направив.

Із постанови Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19 вбачається, що указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022у зв`язку з військовою агресією РФ проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року. У зв`язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Верховний Суд встановив підстави для висновку про те, що починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку звчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним. Зупинення провадження у справі призведе до безпідставного зволікання з розглядом справи, що не сприятиме якнайкращому захисту інтересів позивача.

У зв`язку з викладеним, суд не направляв запиту до відповідача для отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі.

Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, про час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Суд вважає за можливе провести судове засідання за відсутності позивача, представника відповідача та представника третьої особи.

Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що копією посвідчення серії НОМЕР_1 від 04.09.2015 (а.с. 53 т. 1).

Згідно рішення комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визначення учасниками бойових дій працівників органів внутрішніх справ України від 24.07.2015 № 13/І/XVII/187 ОСОБА_1 надано статус учасника бойових дій (а.с. 57 т. 1).

Згідно посвідчення серії НОМЕР_2 виданого Пенсійним фондом України позивач є особою з інвалідінстю 2-ї групи (а.с. 52 т. 1).

Зі статті, Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, розміщеної в Юридичній газеті - «ІНФОРМАЦІЯ_3» вбачається, що шкода довкіллю за 6 місяців з початку широкомасштабного російського вторгнення в Україну нараховано збитків у розмірі 962 млрд. грн..…(а.с. 58-66 т. 1).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України,кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. (ч. 3ст. 12 ЦПК України).

У відповідності до ч. 1ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Суд зазначає, що загальновідомим є той факт, що відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 із 05 годин 30 хвилин 24 лютого 2022 в Україні введено воєнний стан, і даний указ винесено у зв`язку з початком війни, яку Російська Федерація розпочала та здійснює на території незалежної держави Україна відносно громадян України, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 3ст. 82 ЦПК України.

Способи захисту цивільних прав визначено ст. 16 Цивільного кодексу України.

Пунктом 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України, передбачено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Згідно ч. 2 ст. 2 ЦК України, учасниками цивільних відносин є зокрема і іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитки у результаті порушення її цивільного права, має право на відшкодування.

Згідно зі ст. 23 ЦК України, моральна шкода, зокрема, полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із душевними стражданнями, у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, а також ушкодженням здоров`я. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.

Стаття 28 Загальної декларації прав людини гарантує кожній людині право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19.12.2016 р.).

Отже, обов`язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право людини на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12.04.2012 року № 9-рп/2012 (справа № 1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній, правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті1,3 Основного Закону України).

Суд враховує, що преамбула Статуту Організації Об`єднаних Націй визначає, що держави-учасниці ООН сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління нещасть війни, проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди, об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.

Пункт 9 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005 року, визначає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН.

Пункт 120 Резолюції нагадує про обов`язок держав-учасниць ООН сприяти повазі та захисту усіх прав людини та основних свобод відповідно до Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини та іншим документам, які стосуються прав людини. Універсальний характер цих прав не підлягає жодному сумніву.

Пункт 122 Резолюції підкреслює, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.

Відповідно до ст. 28 Загальної декларації прав людини, кожному гарантується право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

У ст. 30 Декларації зазначено, що ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.

Кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (ст. 1 Декларації про право на мир, затвердженої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 71/189 від 19.12.2016).

Згідно ст. 1 Закону України «Про оборону України», збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20.02.2014 року є актами збройної агресії відповідно до пунктів "a", "b", "с", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14.12.1974 року.

Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 року визначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією.

Наслідком саме збройної агресії Російської Федерації відносно України (що є загальновідомими фактами, а тому не підлягають доказуванню за нормами ч. 3ст. 82 ЦПК України), стала окупація частини території України.

За нормою ч. 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Таким чином, Російська Федерація є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, особистих прав позивача, та, відповідно, саме Російська Федерація є суб`єктом, на якого покладено обов`язок з відшкодування завданих цими діями збитків.

За приписом частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.05.2022 року № 760/17232/20-ц (61-15925 св 21) зазначено наступне: «Визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у справі, яка переглядається», Верховний Суд врахував таке: - предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією РФ проти України; - місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; - передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; - вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; - національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).

У зв`язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства Російської Федерації в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією, на основі аналізу наведених вище норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 58).

Отже, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України».

У ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Суд також враховує, що Російська Федерація, здійснивши збройну агресію щодо України, окупувавши частину території України, порушила чисельну кількість міжнародних норм та правил, в тому числі норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 року та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Пунктом 2 Будапештського меморандуму Російська Федерація взяла на себе зобов`язання разом зі Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії і Сполученими Штатами Америки утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

У відповідності з Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці.

Таким чином, держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров`я людини, а також нанесення шкоди її майну.

Суд вважає, що Російська Федерація, порушивши наведені міжнародні норми, вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст. 2 Статуту ООН, а тому не має судового імунітету в частині вимог позивача про відшкодування шкоди.

Водночас, згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 року в п. 5 постанови «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» обов`язковому з`ясуванню при вирішені спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду ті з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. За загальними правилами відшкодування шкоди, відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії певних осіб чи органів завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Відповідно до положень п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995 року передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер та обсяг моральних страждань, яких зазнав позивач внаслідок протиправних дій відповідача, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

В пункті 10 зазначеної Постанови зазначено, що при заподіянні особі моральної шкоди, обов`язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов`язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту ч. 3 ст. 12 та 81 ЦПК України.

Однак, на підтвердження завданої моральної шкоди позивачем не надано жодного доказу і в матеріалах справи вони відсутні, а викладені у позовній заяві твердження позивача щодо завдання йому моральних страждань діями відповідача через війну та завдані Україні збитки, ґрунтуються на власних припущеннях, тобто позивачем не доведено наявності завдання йому моральної шкоди.

Згідно ч. 1ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 1ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. ч. 5-6 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, враховуючи положення вказаних статей, приймаючи до уваги те, що позивачем як при зверненні до суду, так і в ході розгляду справи на підтвердження факту отримання ним моральної шкоди, причинного зв`язку між діями відповідача та завданням моральної шкоди не було надано доказів, на які він посилався як на підставу своїх вимог в позові, суд приходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог в повному обсязі за їх недоведеністю.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.23, 1167 ЦК України, ст. ст. 2-13, 76 - 83, 141, 259, 263-265, 354-355 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Російської федерації, тертя особа: Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, про відшкодування моральної шкоди, відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 05.06.2023.

Суддя: О.М.Букіна