Рішення № 111316416, 05.06.2023, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 червня 2023 року Справа№200/3017/22

Донецький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Голошивця І.О., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії..

Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 05.10.2021 року у справі №200/9101/21 адміністративний позов позивача до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії був задоволений. Позивач зазначив, що даним рішенням було визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати йому індексації грошового забезпечення за період проходження ним військової служби з 01.01.2016 по 01.03.2018 року та було зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за вищезазначений період проходження служби позивачем із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) січень 2008 року. Позивач зауважив, що на виконання рішення суду по справі №200/9101/21 відповідачем на його рахунок була здійснена виплата 23.12.2021 року у сумі 81960,94 грн. У січні 2022 року позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату йому компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму не виплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 01.01.2016 по день фактичної виплати такої індексації. Позивач зазначив, що відповідачем була надана відповідь №40/35/11-90/П-4 від 20.01.2022 року. Позивач вважає, що відповідачем було порушено його право на виплату йому компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму не виплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 01.01.2016 по день фактичної виплати індексації, а також не нарахування та невиплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.03.2020 по 23.12.2021 року включно.

Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому зазначив наступне, що даний адміністративний спір є похідним від спору щодо виплати індексації грошового забезпечення, рішення по якому прийнято 05.10.2021 в справі №200/9101/21. Відповідач зауважив, що 22.12.2021 року платіжним дорученням №3941 позивачу була нарахована та виплачена індексація грошового забезпечення в розмірі 81960,94 грн., таким чином при таких обставинах право на компенсацію втрати частини доходу настає лише за період з 05.10.2021 по 22.12.2021 року. Також відповідач зазначив, що предмет спору компенсація втрат частини доходу у зв`язку з порушенням строків їх виплат, за своєю суттю не є відновленням порушення законодавства про оплату праці, оскільки таку компенсацію не віднесено до складу заробітної плати (грошового забезпечення). Відповідач наголосив на тому, що датою остаточного розрахунку з позивачем є 22.12.2021 року, саме з цієї дати позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх трудових прав. Оскільки адміністративний спір з приводу якого звернувся позивач про виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплат пов`язаний з проходженням публічної служби, то останньою датою звернення до суду є 23.01.2022 року. Відповідач просив у задоволенні адміністративного позову позивача відмовити у повному обсязі.

Ухвалою суду від 22.02.2022 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Ухвалою суду від 18.01.2023 у відповідача витребувано наступні докази: відзив на адміністративний позов; довідку Військової частини НОМЕР_1 про суми грошового забезпечення позивача за останні шість місяців, що передували звільненню з військової служби; довідку з зазначенням дати, суми платежів, та призначення платежу ОСОБА_1 виплаченими військовою частиною НОМЕР_1 після його звільнення, тобто після 26 березня 2020 року.

Ухвалою суду від 18.01.2023 зупинено провадження в адміністративній справі № 200/3017/22 до припинення на території України воєнного стану.

Ухвалою суду від 05.06.2023 поновлено провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Про відкриття провадження у справі, учасники справи були повідомлені належним чином, відповідно до наявності у позивача кабінету електронного суду, про що свідчить відповідна відмітка де в графі «доставлено» зазначена дата 27.02.2022 року. Відповідачу на його електронну скриньку були надіслані копії ухвал у тому числі про відкриття провадження по справі, про що свідчать картки обліку вихідних документів Донецького окружного адміністративного суду №200/3017/22 від 27.01.2023 та від 03.02.2022 року відповідно.

Розглянувши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією паспорта громадянина України серія НОМЕР_2 , виданого 14 листопада 2007 року Сєверодонецьким МВ УМВС України в Луганській області.

Згідно з копією посвідчення серії НОМЕР_3 ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.

Позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України з 30 березня 2015 року по 26 березня 2020 року, що не заперечується сторонами по справі та було вже встановлено при розгляді справи №200/9101/21.

Так, наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 25 березня 2020 року №64 ОСОБА_1 з 26 березня 2020 року виключено зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення.

Як встановлено судом та не заперечується сторонами по справі, позивач звернувся до суду 21.07.2021 року із адміністративним позовом про визнання протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 1 січня 2016 року по 1 березня 2018 року з урахуванням базового місяця січня 2008 року; зобов`язання нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 1 січня 2016 року по 1 березня 2018 року з урахуванням базового місяця січня 2008 року в сумі 83625 грн., що стало предметом розгляду адміністративної справи №200/9101/21.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 05.10.2021 по справі №200/9101/21 було вирішено - адміністративний позов задовольнити частково. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини Національної гвардії України 3035 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 у повному обсязі індексації грошового забезпечення за період з 1 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року. Зобов`язати Військову частину Національної гвардії України НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби з 1 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року, з урахуванням виплачених сум індексації за цей період. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення суду набрало законної сили 05 листопада 2021 року.

Суд, розглянувши матеріали справи встановив, що виплата відповідачем на користь позивача суми 81960,94 грн., нарахованої за індексацію грошового забезпечення позивача за період проходження ним військової служби з 1 січня 2016 по 28 лютого 2018 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року, з урахуванням виплачених сум індексації за цей період була здійснена 23 грудня 2021 року, про що свідчить наявні в матеріалах справи наступні докази: копія з карткового рахунку позивача за 23.12.2021 року; відзив відповідача на адміністративний позов від 29.05.2023 року; довідка за підписом начальника фінансової служби військової частини НОМЕР_1 від 15.05.2023 року №40/35/11-49.

Як встановлено судом та зазначено позивачем у його позовній заяві, ним на адресу відповідача була надіслана заява від 03.01.2022 року про виплату йому компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 01.01.2016 по день фактичної виплати індексації.

Відповідачем було надано відповідь позивачу від 20.01.2022 року за вих.№40/35/11-90/П-4, в якій було зазначено наступне, що обов`язковою умовою настання підстав для компенсації втрати частини доходу є затримка виплати доходів, що нараховані за певний період, а також коли сума доходу була нарахована та належала до виплати. Це узгоджується з приписами ст.3 ЗУ №2050-ІІІ використаним формулюванням, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації грошовий дохід, який може бути або нарахований, або такий, який можна нарахувати, зокрема і на підставі судового рішення.

Отже, спірним питанням в зазначеній справі є нарахування та виплата відповідачем позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 01.01.2016 по дату повного розрахунку за судовим рішенням 23.12.2021 року та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.03.2020 року по дату повного розрахунку за судовим рішенням 23.12.2021 року включно.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд виходив з наступного.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі Закон №2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина 1 статті 2 Закону № 2232-XII).

Відповідно до частини 4 статті 2 Закону №2232-XII, порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини 5 статті 17 Конституції України, держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.

Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів (стаття 1-1 цього Закону).

За правилами статті 1-2 вказаного Закону, військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

Статтею 9 Закону №2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII, закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

В силу пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Згідно з частинами другою, третьою цієї статті 9 Закону № 2011-XII, до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Абзацом 2 частини третьої статті 9 Закону № 2011-XII визначено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначені Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991 №1282-XII (далі Закон № 1282-XII).

За визначенням, наведеним в статті 1 Закону № 1282-XII, індексація грошових доходів населення це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Суд встановив, що рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 05.10.2021 у справі № 200/9101/21 визнано протиправною бездіяльність Військової частини Національної гвардії України 3035 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 у повному обсязі індексації грошового забезпечення за період з 1 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року; зобов`язано Військову частину Національної гвардії України НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби з 1 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року, з урахуванням виплачених сум індексації за цей період.

Позивачем при поданні адміністративного позову, однією з позовних вимог було визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати йому компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 01.01.2016 по дату повного розрахунку за судовим рішенням 23.12.2021 року та як похідну вимогу, зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за вищезазначений період, суд зазначає наступне.

Статтею 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050-ІІІ) визначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі № 2050-ІІІ слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Відповідно до ст. 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Згідно із ст. 4 Закону № 2050-ІІІ, виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Системний аналіз зазначених вище норм дає підстави для висновку, що індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.

Пункти 1, 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 відтворюють положення Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.

У пункті 4 цього Порядку прописано, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів.

При цьому слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер, спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи та пов`язані з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень ст. ст. 1-3 вказаного Закону № 2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Використане у ст. 3 Закону № 2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

А отже, визначальними обставинами для виплати компенсації є дати нарахування та фактичної виплати вказаних доходів, оскільки основною умовою для виплати компенсації, передбаченої статтею 2 Закону № 2050-III, є порушення встановлених строків саме виплати нарахованих доходів.

Аналогічна правова позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 22.06.2018 у справі № 810/1092/17, від 13.01.2020 у справі № 803/203/17, від 23.02.2021 у справі № 803/1423/17, від 12.05.2022 у справі № 815/3998/16 та від 29.04.2021 у справі № 240/6583/20.

Таким чином, враховуючи наявність факту неповної виплати позивачу сум індексації грошового забезпечення за спірний період, суд вважає, що позивач має право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення по дату фактичної виплати заборгованості.

Відтак, зважаючи на викладене, суд доходить висновку про необхідність визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 01.01.2016 по дату повного розрахунку за судовим рішенням 23.12.2021 включно (день фактичної виплати індексації) та як похідну вимогу зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 01.01.2016 по дату повного розрахунку за судовим рішенням 23.12.2021 року включно (день фактичної виплати індексації).

Щодо заявленої позивачем позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.03.2020 по дату повного розрахунку за судовим рішенням 23.12.2021 року включно, та як похідну вимогу стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток (грошове забезпечення) за несвоєчасний розрахунок при звільненні за вищезазначений період, суд зазначає наступне.

Військовою частиною Національної гвардії України НОМЕР_1 не заперечується, що остаточний розрахунок не був проведений з ОСОБА_1 у день його звільнення. Виплата належної суми індексації грошового забезпечення позивача за період з 01.01.2016 по 01.03.2018 року була виплачена йому лише 23.12.2021.

Суд зазначає, що ані вказаними нормативно-правовими актами, ані іншими нормами права, що регулюють правовідносини проходження військової служби, не врегульовано порядок здійснення компенсаційних виплат за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця.

Зокрема, приписи Закону №2011-XII не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплата середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 10.03.2011 у справі Сук проти України вказав, що держава може ввести, призупинити або припинити виплати працівникам з державного бюджету, внісши відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні виплати є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.

Таким чином, якщо держава задекларувала певні правила проведення розрахунку при звільненні військовослужбовця, то вона зобов`язана вжити всіх заходів для забезпечення реалізації цих правил.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані положеннями Кодексу законів про працю України. Тому, за аналогією закону до спірних відносин застосуються норми ст.ст.116, 117 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Проходження служби позивача та звільнення регулюється спеціальним законодавством.

Разом з тим, даними нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку та відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд доходить висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Обов`язок роботодавця провести виплату працівнику всіх належних йому сум при звільненні, передбачений у статті 117 КЗпП України.

Як вбачається з матеріалів справи, виключення позивача зі списку особового складу військової частини відбулося без проведення остаточного розрахунку з ним.

Так, передбачена статтею 117 КЗпП відповідальність за затримку розрахунку при звільненні настає у випадку невиплати в день звільнення всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації. Вказаний законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Наведений правовий висновок щодо застосування положень статей 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 826/9793/18 та від 23 квітня 2020 року у справі № 810/3573/18.

У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі №4-рп/2012 визначено, що всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, роботодавець зобов`язаний виплатити йому у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

В постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року по справі №810/451/17 та від 26 лютого 2020 року по справі №821/1083/17 викладена правова позиція, відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Як вбачається з матеріалів справи, станом на день виключення зі списків особового складу Військової частини Національної гвардії України 3035 позивачу не була виплачена у належному розмірі індексація його грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 01.03.2018 року.

Аналіз вказаного правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.

Розмір середнього заробітку обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (пункт 8 зазначеного Порядку).

Як вказано у пункті 8 Порядку №100 можливість проведення обрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, виходячи із кількості саме календарних, а не робочих днів, має бути прямо передбачена законодавством. Таким законодавством у даному випадку є Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (який набрав чинності 20.07.2018) (далі - Порядок №260).

Тобто, Порядок №260 є спеціальним у спірних правовідносинах в частині особливостей обчислення грошового забезпечення військовослужбовців.

З урахуванням викладеного, Порядком №100 врегульовані загальні засади алгоритму обчислення середньоденного заробітку та середньої заробітної плати (пункти 2,8), тоді як Порядком №260 встановлено особливості обчислення грошового забезпечення для військовослужбовців. Таким чином, суд дійшов висновку, що необхідно застосовувати відповідні алгоритми, передбачені Порядком №100, залежно від кожного окремого випадку з обов`язковим врахуванням спеціального правового регулювання порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, визначеного Порядком №260.

Суд при розгляді справи враховує висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 25.11.2020 у справі №160/2867/19.

Відповідно до довідки Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України від 15.05.2023 №40/35/11-50, сума грошового забезпечення позивача за два місяці перед звільненням становила, а саме у січні 2020 року 36823,48 грн., у лютому 2020 року 20424,74 грн.

Розмір одноденного заробітку склав 970,31 грн. (57 248,22 грн. / 2 місяці (59 календарних днів) = 970,31 грн.).

Як вбачається з копії витягу з наказу від 25 березня 2020 року № 64 та довідки відповідача від 20.08.2021 року №40/35/22-1345 остаточною датою закінчення військової служби є 25 березня 2020 року. Тобто, право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні виникло у позивача з наступного дня після звільнення з 26 березня 2020 року.

Позивач просить стягнути середній заробіток за період з 26 березня 2020 по 23 грудня 2021 року по день сплати відповідачем нарахованої індексації грошового забезпечення позивача відповідно до рішення суду по справі 200/9101/21.

Кількість днів, впродовж яких затримано виплату сум грошового забезпечення при звільненні з 26.03.2020 по 23.12.2021 року (включно) (до дня фактичного розрахунку) 638.

Отже сума середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 619 057,78 грн. (970,31 грн. х 638 дні).

В той же час, вирішуючи спір по суті щодо суми середнього заробітку за час затримки, суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені в постановах від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 та від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц щодо необхідності дотримання судом, який розглядає спір про стягнення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, принципів розумності, справедливості та пропорційності суми відшкодування, та зменшення за певних умов розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, суд може зменшити належні до виплати суми. При цьому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Вказаний підхід застосований Верховним Судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30 жовтня 2019 року.

Суд для визначення суми, яку належить стягнути як середній заробіток за несвоєчасну виплату індексації грошового забезпечення позивача, враховує: тривалість строку між звільненням позивача з військової служби і, відповідно, непроведенням з ним повного розрахунку, та зверненням до суду з позовом про нарахування компенсації; співмірність ймовірного розміру майнових втрат, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні працівника, та заявлених позивачем до виплати сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності, зменшуючи розмір середнього заробітку, що присуджується до стягнення.

Суд зазначає, що відсоток невчасно виплаченого грошового забезпечення позивача (істотність частки) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 13,24 % (81 960,94 грн. / 619 057,78 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку (638 дні)) х 100).

Отже сума, яка підлягає відшкодуванню (з урахуванням принципу співмірності) становить: 970,31 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 13,24% х 638 (дні затримки розрахунку) = 81 963,25 грн.

З огляду на викладені обставини, суд дійшов до висновку, що з відповідача на користь позивача необхідно стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (індексації грошового забезпечення) за період з 26.03.2020 по 23.12.2021 року (включно) у розмірі 81963,25 грн.

Між тим, згідно з частиною 1 статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Частиною 2 вказаної статті встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, нормами КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України, обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Таким чином, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов`язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов`язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові).

Відповідно до приписів частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України якою передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Враховуючи обставини справи та наявні докази в матеріалах справи, суд встановив, що оскільки позивача було виключено зі списків особового складу 25.03.2020 року, а остаточно відповідачем було проведено з ним повний розрахунок, тільки 23.12.2021 року, суд доходить висновку, що належним способом захисту прав позивача слід визнати протиправною бездіяльність відповідача, щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.03.2020 по дату повного розрахунку за судовим рішенням 23.12.2021 року (включно) та стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток (грошове забезпечення) за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 26.03.2020 по дату повного розрахунку за судовим рішенням 23.12.2021 року (включно), виходячи з розміру середньоденної заробітної плати за кожен календарний день такої затримки у сумі 81963,25 грн.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Стосовно зазначеного відповідачем у відзиві на адміністративний позов по даній справі про пропущення строку звернення до суду позивачем суд зазначає наступне.

Частиною першою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Зміст наведеної норми свідчить про те, що КАС України є загальним законом, яким врегульовані строки звернення до адміністративного суду за захистом прав. Водночас відносини щодо строків звернення до адміністративного суду регулюються не тільки нормами КАС України, а й іншими законами України.

Як встановлено судом, позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 стосовно визнання протиправної бездіяльності щодо не нарахування та невиплати йому компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, внаслідок не виплати йому відповідачем належної суми індексації грошового забезпечення позивача за період несення ним військової служби у період з 01.01.2016 по 01.03.2018 року.

Відповідно до висновків викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду по справі №825/997/17 від 22.11.2021 року, в якій зазначено, що відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019року у справі №522/2738/17, до складу грошового забезпечення військовослужбовців входять чотири види складових: 1)посадовий оклад; 2) оклад за військовим званням; 3)щомісячні додаткові види грошового забезпечення; 4)одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Відповідно до висновку викладеному у постанові Верховного Суду України по справі №200/3564/22 від 06.04.2023 року, в якій зазначено, що перевіряючи дотримання позивачем строку звернення до суду з цим позовом, суд виходить з того, що спір щодо стягнення належного позивачу грошового забезпечення (належної працівникові заробітної плати) є спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про оплату праці. Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX), у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності. Однак приписами частин третьої і п`ятої статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи, Верховний Суд звертає увагу на те, що обов`язок держави створити умови та гарантувати можливості для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю є складовою її обов`язку щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав та свобод людини і громадянина (стаття 3, частини перша, друга, сьома статі 43 Конституції України). Частиною першою статті 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. У Рішенні від 12 квітня 2012 року №9-рп/2012 Конституційний Суд України зазначив, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб (абзац п`ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення). Таким чином, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п`ятою статті 122 КАС України. Наведене дає Суду підстави для висновку, що до 19 липня 2022 року строк звернення ОСОБА_1 з цим позовом до суду не був обмежений будь-яким строком, а у правовідносинах, що виникли після цієї дати, позивач не пропустив тримісячного строку, звернувшись до суду 22 вересня 2022 року.

В порядку частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, на підставі статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Європейський суд зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.

У справі Bellet v. France Європейський суд зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

У той же час, рішенням Європейського Суду з прав людини по справі "Іліан проти Туреччини" визначено, що правило встановлення обмежень звернення до суду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду, повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи.

Отже, як свідчить позиція Європейського суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Враховуючи вищезазначені норми, доводи позивача, а також те, що до 19 липня 2022 року строк звернення з цим позовом до суду не був обмежений будь-яким строком (позивач був звільнений з військової служби від 25 березня 2020 року), суд вважає, що позивачем не був пропущений строк звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» підстави для розподілу судових витрат відсутні.

На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 32, 139, 243 246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 РНОКПП: НОМЕР_4 ) до Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суми невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 01.01.2016 по дату повного розрахунку за судовим рішенням (справа №200/9101/21) - 23.12.2021 включно (день фактичної виплати індексації).

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 01.01.2016 по дату повного розрахунку за судовим рішенням (справа №200/9101/21) - 23.12.2021 року включно (день фактичної виплати індексації).

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_4 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.03.2020 по дату повного розрахунку за судовим рішенням (справа №200/9101/21) - 23.12.2021 року (включно).

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 (адреса: АДРЕСА_3 ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 РНОКПП: НОМЕР_4 ) середній заробіток (грошове забезпечення) за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 26.03.2020 по дату повного розрахунку за судовим рішенням (справа №200/9101/21) - 23.12.2021 року (включно), виходячи з розміру середньоденної заробітної плати за кожен календарний день такої затримки у сумі 81 963,25 грн.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 05 червня 2023 року.

Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя І.О. Голошивець