Рішення № 111081410, 19.05.2023, Запорізький районний суд Запорізької області

Єдиний унікальний номер 317/1089/22

Провадження номер 2/317/108/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 травня 2023 року м. Запоріжжя

Запорізький районний суд Запорізької області у складі:

головуючого судді Громової І.Б.,

при секретарі судового засідання Ботушанській Є.В.,

за участю:

прокурора Гризоглазової Д.С.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом заступника керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області, який діє в інтересах держави в особі: Запорізької обласної державної адміністрації до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Державне підприємство «Пологівське лісомисливське господарство» про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, зобов`язання повернути земельну ділянку,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2022 року до Запорізького районного суду Запорізької області надійшов позов заступника керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області, який діє в інтересах держави в особі: Запорізької обласної державної адміністрації до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Державне підприємство «Пологівське лісомисливське господарство» про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, зобов`язання повернути земельну ділянку.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що згідно з відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 27.03.2017 приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2322181600:08:001:0441 за ОСОБА_2 .

Підставою для реєстрації права приватної власності став договір купівлі-продажу від 27.03.2017, зареєстрований в реєстрі за № 177, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_5 .

У вказаному договорі вказано, що земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0441 належала ОСОБА_4 на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 496610, виданого на підставі рішення Володимирівської сільської ради № 138 від 12.08.2004.

Однак, як стверджує прокурор, спірна земельна ділянка у власність, в порядку, встановленому законом, не виділялась, рішення Володимирівською сільською радою № 138 від 12.08.2004 про передачу у власність ОСОБА_4 земельної ділянки, яке зазначено як підстава виникнення речового права у державному акті на право приватної власності на землю, не приймалось.

Оскільки земельна ділянка у порядку, визначеному чинним законодавством, ОСОБА_4 не виділялась, та відповідно до таксаційного опису і матеріалів лісовпорядкування спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення, ОСОБА_4 не мала законних підстав для набуття права приватної власності на спірну земельну ділянку.

Посилаючись на положення ст. 215 ЦК України щодо недійсності правочину у зв`язку з недодержанням у момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених ст. 203 ЦК України, та керуючись ч.ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України, якими встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, прокурор вважає, що з огляду на те, що ОСОБА_4 не набула права власності на земельну ділянку у визначений законом спосіб, як того вимагає ст. 328 ЦК України, вона не мала права розпоряджатись нею, у т.ч. продавати ОСОБА_2 .

Таким чином, на думку прокурора, договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки № 177 від 27.03.2017, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_2 , підлягає визнанню недійсним з одночасним припиненням права власності останнього на земельну ділянку та поверненням такої земельної ділянки належному власнику Запорізькій обласній державній адміністрації.

В обґрунтування підстави звернення до суду із вказаним позовом прокурором зазначено, що невжиття Запорізькою обласною державною адміністрацією, як розпорядником земельних ділянок лісогосподарського призначення державної власності, жодних заходів щодо захисту порушеного права не вжито, що свідчить про бездіяльність останнього, та відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» надає право для звернення прокурора до суду із метою захисту порушених прав.

У судовому засіданні прокурор надала пояснення, аналогічні викладеним у позовній заяві, позовні вимоги підтримала, просила позов задовольнити.

Представник позивача Запорізької обласної державної адміністрації у судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила позов задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Гончаренко П.П. у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову у повному обсязі.

Відповідачка ОСОБА_4 , належним чином повідомлена про дату, час та місце судового засідання, до суду не з`явилась, причини неявки суду не повідомила, заяв та клопотань, а також відзив до суду не надавала.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача ДП «Пологівське лісомисливське господарство» у судове засідання не з`явився. Раніше у судовому засіданні підтримав позовну заяву, просив її задовольнити.

Суд, дослідивши матеріали справи, встановивши обставини і перевіривши їх доказами, приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що 27.03.2017 між ОСОБА_4 , від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 укладено Договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Процюк Н.П. та зареєстрований в реєстрі за № 177, відповідно до умов якого ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_2 купив земельну ділянку загальною площею 0,1000 гектарів, розташовану на території Володимирівської сільської ради, АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2322181600:08:001:0441 (Т. 1 а.с. 73-75).

Відповідно до п. 2 вищевказаного договору купівлі-продажу, земельна ділянка належить продавцю на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 496610, виданого на підставі рішення Володимирівської сільської ради № 138 від 12.08.2004.

Згідно з копією Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 496610, він виданий на підставі рішення Володимирівської сільської ради № 138 від 12.08.2004, а власником земельної ділянки площею 0,1000 га з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку і господарських будівель є ОСОБА_4 . Акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування, договорів оренди землі за № 123 від 26.10.2004 (Т. 1 а.с. 76).

27.03.2017 приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Процюк Н.П. право приватної власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2322181600:08:001:0441 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1207749923221), зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі Договору купівлі-продажу від 27.03.2017, зареєстрованого в реєстрі за № 177, що підтверджується копією Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 285532257 від 18.11.2021 (Т. 1 а.с. 77-79).

До матеріалів позовної заяви додано копію рішення Виконавчого комітету Володимирівської сільської ради № 138 від 12 серпня 2004 року, що зазначено як підстава набуття ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку. Проте судом встановлено, що вказаним рішенням вирішувалось питання передачі у приватну власність ОСОБА_6 земельної ділянки площею 0,11 га ріллі для обслуговування житлового будинку і господарських будівель за адресою: АДРЕСА_2 (Т. 1 а.с. 41).

За інформацією Архівного відділу Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області від 28.01.2022 № 07-05/12-П/07-02 встановлено, що рішення сесії Володимирівської сільської ради Запорізького району Запорізької області, у т.ч. від 12.08.2004 № 138, до архівного відділу райдержадміністрації не передавались (Т. 1 а.с. 124).

Згідно з відповіддю Міськрайонного управління у Запорізькому районі та м.Запоріжжі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області від 16.03.2021 № 0-8-0.18-185/117-21, у Місцевому фонді документації із землеустрою не обліковуються та не зберігаються вказаний державний акт та технічна документація зі складання державних актів на право власності, документація із землеустрою на оспорювану земельну ділянку (Т. 1 а.с. 42).

Відповідно до інформації Управління у Запорізькому районі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області від 27.09.2021 № 10-17-0.18.1-326/37-21, у Місцевому фонді документації із землеустрою Управління у Запорізькому районі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області державний акт серії ЯЖ № 496610 не обліковується та не зберігається (Т. 1 а.с. 43).

Згідно з інформацією Управління у Запорізькому районі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області від 07.10.2021 № 10-17-0.18.1-355/37-21, у Місцевому фонді документації із землеустрою Управління у Запорізькому районі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області не обліковується та не зберігається технічна документація за кадастровим номером 2322181600:08:001:0441 (Т. 1 а.с. 44-45).

За відомостями Державного підприємства «Харківська державна лісовпорядна експедиція» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» Державного агентства лісових ресурсів України від 07.10.2021 № 614, земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0441 знаходиться в межах державного лісового фонду, кв. 6 Хортицького лісництва ДП «Запорізьке ЛМГ», площа перетину становить 0,1 га (Т.1 а.с. 47-51).

Відповідно до листа Державного підприємства «Запорізьке лісомисливське господарство» від 27.09.2021 № 495, земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0441 порушує межі лісового фонду, а саме: кварталу 6 виділу 11 Хортицького лісництва, площа якого згідно матеріалів лісовпорядкування становить 2,5га. За таксаційним описом ділянка характеризується як Лісові культури 6СЗ4СКР+АКБ. В архіві підприємства інформація щодо вилучення зазначених земельних ділянок відсутня (Т. 1 а.с. 52-53).

Відповідно до наказу Державного агентства лісових ресурсів України № 509 від 21.09.2021, розпочато реорганізацію підприємства Державне підприємство «Запорізьке лісомисливське господарство» (припинення ДП «Запорізьке ЛМГ» шляхом приєднання до Державного підприємства «Пологівське лісомисливське господарство») (Т. 1 а.с. 54, 55-61).

Відповідно до листа Державного підприємства «Пологівське лісомисливське господарство» від 22.02.2022 № 145, згідно матеріалів базового лісовпорядкування 2008 року квартал 6 виділ 11 Хортицького лісництва має характеристику: 6СЗ4СКР+АКБ; вік 45 років; висота СЗ-16 м, СКР 15 м, АКБ 13 м; діаметр СЗ-24 см, СКР 26 см, АКБ 22 см; група віку 4; клас бонітету 2; тип лісу С2ЛДС; повнота 0,60; запас деревини на 1 га 192 куб.м., в тому числі на виділі 0,48 тис.куб.м. (Т. 1 а.с. 62).

Згідно з повідомленням Державного підприємства «Пологівське лісомисливське господарство» від 23.05.2022 № 616, земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0441 розташована в кварталі 6 виділ 11 Хортицького лісництва та знаходиться у постійному користуванні ДП «Пологівське лісомисливське господарство», яке є правонаступником ДП «Запорізьке ЛМГ». На даний час земельну ділянку з кадастровим номером 2322181600:08:001:0441 не має можливості використовувати за призначенням, а саме: для ведення лісового господарства через незаконне використання шляхом надання вказаної земельної ділянки без згоди землекористувача зі зміною цільового призначення органами самоврядувань (Т. 1 а.с. 63).

Відповідно до листа Запорізького обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України від 28.01.2022 № 01-08/143, згідно матеріалів лісовпорядкування, земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0441 порушує межі земель лісогосподарського призначення, на даний час ділянка відноситься до ДП «Пологівське ЛМГ», а саме: Крутоярівського (Хортицького) лісництва кварталу 6 виділу 11 (Т. 1 а.с. 64, 65-72).

За результатом проведених оглядів земельної ділянки уповноваженими особами ДП «Пологівське лісомисливське господарство» (Т. 1 а.с. 83-89) та Протоколом огляду місця події, проведеного в рамках кримінального провадження №42021082020000052 (Т. 1 а.с. 90-94) зафіксовано, що земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0441 не огороджена парканом та являє собою пустир, на якому проростають багатолітні дерева роду «сосна». Межі земельної ділянки на місцевості позначено бетонними стовпами, встановленими по периметру ділянки.

Листом Запорізької обласної державної адміністрації від 21.12.2021 №12264/08-46 повідомлено, що розпорядження щодо вилучення або припинення права постійного користування земельною ділянкою з кадастровим номером 2322181600:08:001:0441, що перебуває в постійному користуванні ДП «Запорізьке ЛМГ» та зміни цільового призначення такої земельної ділянки, не приймались (Т. 1 а.с. 80).

За відомостями Запорізького обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП «Запорізьке лісомисливське господарство», ДП «Пологівське лісомисливське господарство» згода на вилучення спірної земельної ділянки не надавалась.

Згідно з абз. 1 ч. 1 ст. 116 ЗК України (у редакції, чинній на час прийняття спірного рішення та видачі державного акта), громадяни набувають право власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом.

Відповідно до ч. 5 ст. 116 ЗК України, надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, проводиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Порядок вилучення земельних ділянок врегульовано ст. 149 ЗК України, відповідно до якої земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Статтею 12 ЗК України (в редакції чинній на момент видачі рішення) передбачено, що до компетенції сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належало право розпоряджатися земельними ділянками територіальних громад, передавати земельні ділянки комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно з ч. 5 ст. 122 ЗК України, обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.

Відповідно до ст.ст. 122, 149 ЗК України та ст. 31 Лісового кодексу України, повноваження щодо вилучення з постійного користування земель лісогосподарського призначення, припинення права постійного користування, зміни цільового призначення цих земель та надання їх у користування юридичним особам для цілей, не пов`язаних з веденням лісового господарства, належить до виключної компетенції Запорізької обласної державної адміністрації.

Держава, втручаючись у права щодо земельних ділянок, зокрема тих, які перебувають під посиленою правовою охороною, захищає загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні майна не на шкоду людині та суспільству і ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 03.09.2020 у справі № 911/3306/17.

Відповідно до ст. 20 ЗК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, а саме 27.03.2017), віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Як встановлено за інформацією ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» Державного агентства лісових ресурсів України, земельна ділянка із кадастровим номером 2322181600:08:001:0441 площею 0,1 га знаходиться в межах державного лісового фонду.

П. 2 ст. 5 Лісового кодексу України встановлює, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства.

Згідно зі ст. 3 ЗК України, земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються приписами Земельного кодексу України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин), до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Відповідно до ст.ст. 45, 47, 48, 54 Лісового кодексу України, облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками. Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

Вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України.

Наведений правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі №707/2177/15-ц, від 23.10.2019 у справі № 488/402/16-ц.

Відповідно до ст.ст. 1, 7, 8 Лісового кодексу України, ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Статтею 6 Лісового кодексу України (в редакції чинній на момент видачі рішення) передбачено, що усі ліси є власністю держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна рада України. Верховна рада делегує відповідним радам народних депутатів свої повноваження щодо розпорядження лісами, визначені цим Кодексом та іншими актами законодавства. Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або вилучають їх в порядку, визначеному Земельним та цим кодексами.

П. 4 ч. 1 ст. 31 Лісового кодексу України (в редакції чинній на моменту вибуття спірної земельної ділянки із земель державної власності) визначено, що обласні державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території передають у власність, надають у постійне користування для ведення лісового господарства земельні лісові ділянки, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Таким чином, Запорізька обласна державна адміністрація є розпорядником земель державної власності лісогосподарського призначення, а зміна цільового призначення земельних ділянок наведеної категорії можлива лише за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Ст. 57 Лісового кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, а саме 27.03.2017) визначено, що зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.

За основним цільовим призначенням Земельний кодекс України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (п. «е» ч. 1 ст. 19 цього Кодексу).

Ст. 5 Лісового кодексу України передбачено, що до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Згідно з ч. 7 ст. 20 ЗК України, зміна цільового призначення земельних ділянок погоджується у разі зміни цільового призначення земельних ділянок державної та комунальної власності природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного, лісогосподарського призначення, внаслідок якої земельні ділянки виводяться із складу таких категорій з Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. «г» ч. 4 ст. 84 ЗК України, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 55 ЗК України та ст. 12 Лісового кодексу України, до земель лісогосподарського призначення належать землі: а) які вкриті лісовою рослинністю; б) не вкриті лісовою рослинністю; в) нелісові землі, що зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо та використовуються для потреб лісового господарства.

Випадки, за яких землі лісогосподарського призначення можуть передаватись у власність, визначені у ст. 56 ЗК України (зокрема, лише замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств, а також земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення).

В інших випадках земельні ділянки лісогосподарського призначення використовуються спеціалізованими державними або комунальними лісогосподарськими підприємствами, іншими державними і комунальними підприємствами, установами та організаціями, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (ст. 57 ЗК України).

Такі земельні ділянки відповідно до ст. 1 Лісового кодексу України можуть вилучатися у землекористувача чи власника виключно для суспільних потреб.

Інших випадків, які б передбачали надання у приватну власність земель лісогосподарського призначення, законодавство не містить.

Відповідно до ст. 131 ЗК України, громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до приписів Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Згідно зі ст. 656 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Відповідно до ст. 125 ЗК України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно зі ст. 126 ЗК України, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

У постановах від 07.11.2018 у справах № 488/6211/14-ц, № 488/5027/14-ц Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок, що підставою набуття права приватної власності на земельну ділянку із земель державної чи комунальної власності, є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право приватної власності на земельну ділянку.

В силу приписів ст. 41 Конституції України, ст.ст. 317, 319, 321, 328, 330, 346, 658 ЦК України, право власності є непорушним та набувається на підставах, що не заборонені законом. Право продажу товару належить лише власникові товару. Право власності дійсного власника презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Частиною 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Тобто, єдиною підставою для громадян та юридичних осіб набуття права користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом.

На момент виникнення спірних відносин повноважень щодо розпорядження земельними ділянками державного лісового фонду у Володимирівської сільської ради не було, рішення або розпорядження щодо передачі спірної земельної ділянки ОСОБА_4 або зміни цільового призначення земельної ділянки Запорізькою обласною державною адміністрацією не приймались.

Іншими (уповноваженими) органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідні рішення щодо передачі ОСОБА_4 у приватну власність земельної ділянки за рахунок земель державного лісового фонду не приймались, тобто остання право приватної власності на земельну ділянку на законних підставах не набула, відчуження земельної ділянки та подальша державна реєстрація права власності на спірну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно також відбулась без законних на те підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. ч. 1-5 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ч. 1 ст. 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Відповідно до ч. 3 ст. 228 ЦК України, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або недійсний правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

З урахуванням того, що первинне набуття право власності відбулось на підставі документу, який уповноваженим на те органом не видавався, відтак, розпорядження майном здійснено не власником нерухомого майна, а зміст укладеного на підставі спірного документу Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 27.03.2017 № 177 суперечить вимогам ст.ст. 317, 319, 321, 328 ЦК України, ст.ст. 122, 149 ЗК України, ст.ст. 12, 20, 27 Лісового кодексу України, у зв`язку з чим вказаний договір підлягає визнанню недійсними у порядку ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Аналогічна позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 22.03.2017 у справі № 910/15992/16.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц висловила правовий висновок про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями з обмеженим оборотом всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу.

Аналогічні висновки висвітлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, у п. 70 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, у п. 49 постанови від 07.04.2020 у справі №372/1684/14-ц.

Таким чином, зайняття земельної ділянки лісового фонду з порушенням Земельного кодексу України та Лісового кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави.

У такому разі позовну вимогу про витребування земельної ділянки слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки лісового фонду.

Зазначена правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 80-81 постанови від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, окрім цього до аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в п. 71 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, а також в п. 96 постанови від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, у п. 49 постанови від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, пункті 6.38 постанови ВС від 04.02.2020 у справі № 911/3738/17.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Такий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц.

Згідно з п. 33 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист власності та інших речових прав», застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого.

Метою негаторного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, яким він позбавлений можливості користуватись і розпоряджатись внаслідок державної реєстрації права власності за відповідачем на спірні земельні ділянки.

Державна реєстрація прав та їх обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права приватної власності на об`єкти з обмеженою оборотоздатністю (у даному випадку на земельні ділянки лісового фонду) за особами, які протиправно її набули у приватну власність, є перешкодою у реалізації державою речових прав на зазначені об`єкти.

Принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю викладений у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц, а також у постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 та від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплює, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21.02.1986 у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства»), положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Також в усталеній практиці ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014), напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності (п. 6.9-6.11 постанова ВС у складі суддів Касаційного господарського суду від 04.02.2020 у справі № 911/3738/17).

Землі лісогосподарського призначення не могли передаватися у приватну власність в силу ч. 4 ст. 84 ЗК України.

Відповідні приписи національного законодавства щодо неможливості переходу у приватну власність земельних ділянок, віднесених до лісового фондів, є доступними, чіткими та передбачуваними.

Отже, стосовно земель лісогосподарського призначення установлено пріоритет права власності Українського народу, державної та комунальної власності над приватною, тобто законно набути права приватної власності на земельні ділянки відповідних характеристик, розміру і територіального розташування із земель державної власності не могла жодна юридична чи фізична особа, у тому числі і відповідач.

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, не погіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина 3 статті 13, частина 7 статті 41, частина 1 статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини 1 статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, пункт 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

Відповідно до положень ст.ст. 391, 396 ЦК України, позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Законний володілець земельної ділянки лісового фонду може вимагати усунення порушення його права користування на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц звертає увагу, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеного у справі №359/3376/16-ц, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою (п. 55).

Згідно з Протоколом огляду місця події від 26.01.2022, проведеного в рамках кримінального провадження № 42021082020000052, земельна ділянка з кадастровим номером 2322181600:08:001:0441 не огороджена парканом та являє собою пустир, на якому прозростають багатолітні дерева роду «сосна».

За інформацією ДП «Пологівське лісомисливське господарство» від 22.02.2022 вих. № 145, встановлено, що згідно матеріалів базового лісовпорядкування 2008 року квартал 6 виділ 11 Хортицького лісництва має характеристику, зокрема - вік 45 років; висота СЗ-16 м, СКР 15 м, АКБ 13 м (Т. 1 а.с. 62).

Таким чином, громадяни, власники чи представники в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для земель лісогосподарського призначення, природних ознак спірних земельних ділянок знали або, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що такі землі вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Щодо підстав для звернення із даним позовом до суду прокурором, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Відповідно до ч. 4, 5 ст. 56 ЦПК України, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справ №912/2385/18 колегія суддів дійшла висновку, що звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Судом встановлено, що з часу повідомлення прокурором Запорізьку обласну державну адміністрацію про виявлені порушення, адміністрацією заходи судово-претензійного характеру не здійснювались та не плануються, що відповідно, вказує на бездіяльність уповноваженого органу протягом розумного строку, та, відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» правом на звернення до суду із відповідним позовом прокурора.

Враховуючи, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі, то відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України з відповідачів необхідно стягнути витрати по сплаті судового збору.

Керуючись ст.ст. 13, 14, 131-1, 140, 142, 143 Конституції України, ст.ст. 11, 16, 391 ЦК України, ст.ст. 9, 78, 93, 96, 126, 152, 212 ЗК України, ст.ст. 1, 7, 8, 12, 27, 31 п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України, ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.ст.141, 247, 263-265, 279, 280-284 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Позов заступника керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області, який діє в інтересах держави в особі: Запорізької обласної державної адміністрації до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Державне підприємство «Пологівське лісомисливське господарство» про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, зобов`язання повернути земельну ділянку задовольнити.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 27.03.2017, укладений між ОСОБА_4 (від імені якої діяв ОСОБА_5 ) та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Процюк Н.П. та зареєстрований в реєстрі за № 177, припинивши право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 2322181600:08:001:0441 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1207749923221).

Зобов`язати ОСОБА_2 повернути державі в особі Запорізької обласної державної адміністрації земельну ділянку з кадастровим номером 2322181600:08:001:0441, площею 0,1 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_4 та ОСОБА_2 солідарно на користь Запорізької обласної прокуратури в особі Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя (адреса місцезнаходження: 69006, м.Запоріжжя, вул. Добролюбова, 14, ідентифікаційний код юридичної особи 02909973, розрахунковий рахунок: UA438201720343180001000000271, відкритий в державній казначейській службі України, м. Київ, МФО 820172, отримувач: Запорізька обласна прокуратура, ЄДРПОУ 02909973, код класифікації видатків бюджету - 2800) кошти, витрачені у 2022 році на сплату судового збору при здійсненні представництва інтересів держави у розмірі 4962,00 грн. (чотири тисячі дев`ятсот шістдесят дві гривні 00 копійок).

Позивач: Запорізька обласна державна адміністрація (адреса місцезнаходження: 69107, м. Запоріжжя, проспект Соборний, 164, ідентифікаційний код юридичної особи: 00022504)

Відповідач: ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН: НОМЕР_1 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_3 )

Відповідач: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН: НОМЕР_2 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_4 )

Третя особа,яка незаявляє самостійнихвимог щодопредмета спору,на стороніпозивача: Державне підприємство «Пологівське лісомисливське господарство» (адреса місцезнаходження: 70606, Запорізька область, Пологівський район, м. Пологи, вул. Східна, 11, адреса для листування: 69104, м. Запоріжжя, вул.Чумаченка, 15-В, ідентифікаційний код юридичної особи: 00991999)

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 19.05.2023.

Суддя І.Б. Громова