Рішення № 110997430, 19.04.2023, Господарський суд Полтавської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Зигіна, 1, м. Полтава, 36000, тел. (0532) 61 04 21

E-mail: inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/

Код ЄДРПОУ 03500004

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.04.2023 Справа № 917/1360/18(917/2024/21)

Суддя Господарського суду Полтавської області Іванко Л.А., за участі секретаря судового засідання Ісенко М.В., розглянувши матеріали справи

за позовною заявою Селянського (фермерського) господарства "ДОЛЯ", 38115, Полтавська обл., Зіньківський р-н, с. Бобрівник, вул. Карла Маркса, буд.5, ідент. код 30937188

до відповідача 1: Товариства з обмеженою відповідальністю "ДОЛЯ АГРО", 38100, Полтавська обл., м. Зіньків, вул. Польова, 2, ідент. код 40461087

відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю "ФЛОРА ТРЕЙД", 63500, Харківська обл., Чугуївський р-н, м.Чугуїв, вул.Харківська, б.133, ідент. код 36249788

про визнання недійсним договору

в межах справи про банкрутство 917/1360/18

за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Спектр - Агро", 08702, м.Обухів, вул. Промислова, буд. 20, ідент. код 36348550

до Селянського (фермерського) господарства "Доля", 38115, Полтавська обл., Зіньківський район, с.Бобрівник, вул. Карла Маркса, буд. 5, ідент. код 30937188

про визнання банкрутом

представники сторін: згідно протоколу

встановив:

Селянське (фермерське) господарство "ДОЛЯ" звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДОЛЯ АГРО", Товариства з обмеженою відповідальністю "ФЛОРА ТРЕЙД" про визнання недійсним договору в межах справи №917/1360/18 про банкрутство Селянського (фермерського) господарства "Доля".

Згідно протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 10.01.2022 року справу №917/1360/18(917/2024/21) передано на розгляд судді Іванко Л.А.

Ухвалою господарського суду від 17.01.2022 року позовну заяву по справі №917/1360/18(917/2024/21) залишено без руху, позивача зобов`язано усунути встановлені при поданні позовної заяви недоліки. Станом на 03.02.2022 року позивачем подано докази усунення недоліків даної заяви.

Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 14.02.2022 прийнято позовну заяву до розгляду і відкрито провадження у справі №917/1360/18(917/2024/21) за позовною заявою Селянського (фермерського) господарства "ДОЛЯ" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДОЛЯ АГРО", Товариства з обмеженою відповідальністю "ФЛОРА ТРЕЙД" про визнання недійсним договору в межах справи №917/1360/18 про банкрутство Селянського (фермерського) господарства "Доля", призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження та встановлено сторонам строки для подання заяв по суті справи. Призначено підготовче засідання у справі.

Розгляд даної справи у підготовчому провадженні неодноразово відкладався.

Ухвалою господарського суду від 18.10.2022 закрито підготовче провадження у справі 917/1360/18(917/2024/21). Призначено справу до судового розгляду по суті в засіданні суду.

Розгляд справи по суті відкладався.

Ухвалою господарського суду від 14.03.2023 розгляд справи відкладено на 19.04.2023.

З метою повідомлення учасників справи про розгляд справи, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду від 14.03.2023 направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача1 та отримана ним 17.03.23, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.

Ухвала суду від 14.03.2023 року, що була надіслана судом на вказану у позовній заяві адресу відповідача2, яка співпадає з адресою зазначеною у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, повернута поштою з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».

Відповідно до частин 2, 3 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України, суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи.

Повідомлення про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання відповідач2 суду не надав.

У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає (ч. 7 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України).

За змістом ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Згідно ст. 232 Господарського процесуального кодексу України судовим рішенням є, зокрема, ухвали.

Отже, відповідно до ч. 7 ст. 120, ст. 242 Господарського процесуального кодексу України ухвала суду від 14.03.2023 про відкладення розгляду справи на 19.04.2023 вважається врученою відповідачу2 -24.03.2023.

Відповідачі своїм правом на подання заяв по суті справи у визначений у відповідності до положень ГПК України строк не скористались.

Відповідно до ч. 9 ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

За таких обставин, справа підлягає вирішенню за наявними матеріалами.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 233 ГПК України дане рішення прийнято, складено та підписано в нарадчій кімнаті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши ліквідатора СФГ "Доля", суд встановив:

Постановою Господарського суду Полтавської області від 02.04.2019 по справі № 917/1360/18 селянське (фермерське) господарство "ДОЛЯ" визнано банкрутом. Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 05.03.2020 ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Косякевича С.О.

В ході ліквідаційної процедури банкрута, встановлено, що між селянським (фермерським) господарством "ДОЛЯ" (далі - Позивач), товариством з обмеженою відповідальністю "ДОЛЯ АГРО" (далі Відповідач 1) та товариством з обмеженою відповідальністю "ФЛОРА ТРЕЙД" (далі - Відповідач 2) укладено Договір № 25/04/18ДА-ФТ-Д переведення боргу (заміни боржника у зобов`язанні) від 25.04.2018 (далі - Договір).

Відповідно до умов вказаного договору, борг перед СФГ "ДОЛЯ" (кредитор) в сумі 4 437 260,00 грн (з повернення залишку отриманої фінансової допомоги) переведений з ТОВ "ДОЛЯ АГРО" (первісного боржника) на ТОВ "ФЛОРА ТРЕЙД" (нового Боржника).

За даними ліквідатора, станом на дату подання позову, ТОВ "ФЛОРА ТРЕЙД" по вказаному договору розрахунок з СФГ "ДОЛЯ" не провело.

Крім цього, ліквідатор зазначає, що спірний договір укладено у межах одного року до порушення судом провадження у справі про банкрутство. На думку ліквідатора дії СФГ "ДОЛЯ" по укладанню правочину фактично являються відмовою від власних майнових вимог, адже новий боржник - ТОВ "ФЛОРА ТРЕЙД", на час укладення спірного договору, був таким що не мав а ні змоги, а ні мети виконувати зобов`язання перед СФГ "ДОЛЯ". Обгрунтовуючи зазначене, ліквідатор вказав, що на момент укладення спірного договору ТОВ "Флора Трейд" вже мало непогашений борг перед СФГ "Доля". Крім того, з посиланням на відомості, наявні у відкритих джерелах ліквідатор зазначає про наявність податкового боргу ТОВ "Флора Трейд", який станом на 01.11.2021 складає 831047,92 грн; з посиланням на реєстр судових рішень - зазначає про наявні судові справи з позовами до ТОВ "Флора Трейд" про стягнення заборгованості.

Отже, на переконання ліквідатора, вищенаведені доводи свідчать про те, що уклавши спірний договір про перевід боргу сторони розуміли неможливість виконання грошових зобов"язань перед позивачем.

Відповідно до наявних у ліквідатора відомостей, останній зазначив, що вказаний правочин не знайшов свого відображення у фінансовій та бухгалтерській документації СФГ "Доля".

Що стосується розрахунку ТОВ "Флора Трейд" (нового боржника) з СФГ "Доля" (кредитор) по спірному Договору № 25/04/18ДА-ФТ-Д переведення боргу (заміни боржника у зобов"язанні) від 25.04.2018 -за даними ліквідатора, такий розрахунок проведений не був.

В позовній заяві позивач використовує такі поняття як "фраудаторний договір", "фіктивний договір".

На переконання позивача, укладення спірного договору було проведено з порушенням норм цивільного законодавства та мало на меті уникнення проведення розрахунку з іншими кредиторами СФГ "Доля".

За викладеного в позовній заяві позивач просить суд визнати недійсним Договір № 25/04/18ДА-ФТ-Д переведення боргу (заміни боржника у зобов"язанні) від 25.04.2018, укладений між СФГ "Доля", ТОВ "Доля Агро" та ТОВ "Флора Трейд".

При вирішенні спору, судом враховано наступне.

Так, за змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

Відповідно до положень статей 14, 74 ГПК України тягар доведення порушеного права у спорі про визнання недійсним правочину покладений на заявника цих вимог.

Отже, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і залежно від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (правова позиція Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладена в постанові від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).

Крім того, як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, від 30.11.2016 у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, а й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно сталося.

Слід звернути увагу, що банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано Кодексом України з процедур банкрутства з 21.10.2019, а до вступу в дію цього Кодексу - Законом про банкрутство в редакції від 19.01.2013, що втратив чинність 21.10.2019, які визначають особливості провадження у справах про банкрутство.

Кодекс України з процедур банкрутства є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.

Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.

Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.

Насамперед це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні спеціальних способів захисту її суб`єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.

Безумовно, визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

Отже, кредитор (кредитори) та арбітражний керуючий є тими зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право звертатися з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, у межах справи про банкрутство і таке звернення є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених прав кредиторів та боржника.

Більш того, слід звернути увагу, що частина третя статті 12 КУзПБ зобов`язує арбітражного керуючого під час реалізації своїх прав та обов`язків діяти добросовісно, розсудливо та з метою, з якою ці права та обов`язки надано (покладено).

Проаналізувавши документи та фактичні обставини у процедурі ліквідації арбітражний керуючий зобов`язаний самостійно визначитися з наявністю підстав для подання заяви (позову) про визнання недійсними правочинів боржника для збільшення ліквідаційної маси, відновлення порушених прав кредиторів і погашення їх вимог.

Наведене є свідченням, що подання заяв про визнання недійсними правочинів боржника в разі встановлення арбітражним керуючим наявності фраудаторних правочинів боржника, вчинених у підозрілий період, - це обов`язок арбітражного керуючого, який спрямований на виявлення та повернення майна боржника у справі про банкрутство, та свідченням безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі.

Обов`язок ліквідатора здійснити повноту дій, спрямованих на виявлення та повернення активів боржника (частина перша статті 65 КУзПБ), кореспондується з правовою презумпцією сумнівності правочинів при дослідженні угод боржника у справі про банкрутство. Поняття правової презумпції сумнівності правочинів при дослідженні угод боржника розкрито у правових висновках Верховного Суду (постанова Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/6179/17).

Так, правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочин - це дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна тощо), яка характеризується такими ознаками: це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі; це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону; спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета.

Фраудаторними правочинами в юридичній науці та в останні роки в українській судовій практиці називають договори, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору.

Цей термін походить від англ. "fraud" - шахрайство, підроблення, афера. Значення цього слова розкривається внутрішнім змістом тих категорій і понять, які вони називають.

Стаття 13 ЦК України, у якій визначаються межі здійснення цивільних прав, встановлює, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, зокрема при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, а також не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Межі є невід`ємною рисою будь-якого суб`єктивного права. Суб`єктивні цивільні права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, має певні межі за змістом і за характером здійснення.

Зокрема, зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов`язаний з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного йому законом загального типу поведінки.

За одним із сучасних визначень, під зловживанням правом розуміються випадки, коли суб`єкт цивільних правовідносин, якому належить певне суб`єктивне цивільне право, здійснює його неправомірно, коли суть здійснення права іде врозріз з його формальним змістом.

Тобто уповноважена особа, маючи суб`єктивне право і спираючись на нього, виходить за межі дозволеної поведінки. Слово "зловживання" за своїм буквальним змістом означає використання, вживання чого-небудь з метою заподіяння певного зла, шкоди, збитків кому б то не було.

Тлумачення терміна "зловживання правом" призводить до висновку про те, що його основним змістом є використання належного уповноваженій особі суб`єктивного цивільного права на шкоду іншому учаснику цивільних відносин.

Отже, можна стверджувати, що учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.

У зв`язку з цим, межею реалізації принципу свободи договору має бути неприпустимість зловживання правом.

Фраудаторні правочини - правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам, в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах, зокрема у банкрутстві (стаття 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (до введення в дію КУзПБ), стаття 42 КУзПБ), при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"); у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України "Про виконавче провадження").

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили.

Не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)" (постанова ВП ВС від 03.07.2019 року у справі № 369/11268/16-ц).

Отже, договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

Велика Палата Верховного Суду у зазначеній вище справі вказує, що позивач має право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Проте боржники не лише за допомогою фіктивних правочинів унеможливлюють звернення стягнення на своє майно. Недоброчесні боржники використовують різноманітні механізми, і протистояти відповідним зловживанням лише за допомогою конструкції фіктивного правочину навряд чи можливо. Фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного, виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що, в свою чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує. Оскільки на підставі фіктивного правочину відсутня можливість передачі майна, restitutio in integrum виключається юридичною конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулася, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і тому норма статті 234 ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків. В свою чергу, правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (ч. 3 ст. 234 ЦК України).

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором; усі сторони договору поінформовані про його фіктивність; письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами; мета вчинення фіктивного правочину не має значення.

Крім того, відповідно до висновків Верховного Суду, якщо хоча б одна зі сторін оспорюваного договору намагалася досягти правового результату, то цей правочин не може визнаватися фіктивним. Зокрема, як зазначено в постанові ВС від 03.09.2019 у справі № 904/4567/18, Верховний Суд у застосуванні приписів статі 234 ЦК України у подібних правовідносинах виходив, зокрема, з того, що в разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний.

Практичне правозастосування виходить з того, що "фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним" (постанова ВС від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18).

Аналогічна правова позиція наведена в постановах Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 910/11715/17, від 08.08.2018 у справі № 920/1144/17, від 21.08.2018 у справі № 910/11565/17, від 26.02.2019 у справі № 925/1453/16.

Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм (зловживання правом).

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.

Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути:

- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі;

- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи);

- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17)).

Цивільні й господарські відносини, у межах яких передбачається виконання обов`язку боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу, ґрунтуються в основному на довірі учасників відносин до свого контрагента, а також на впевненості в можливості захистити свої майнові права в спосіб, передбачений законом, зокрема через суд.

За викладеного, фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 КУзПБ на підставі пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин третьої, шостої статті 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі статті 234 ЦК України.

Аналогічні правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) від 24.11.2021р.

З матеріалів позовної заяви вбачається, що за даними ТОВ "ДОЛЯ АГРО", розрахунок по вказаному договору між первісним боржником та новим боржником проведено у готівковій формі. Документами, які підтверджують розрахунки за Договором № 25/04/18ДА-ФТ-Д переведення боргу від 25.04.2018, зазначено:

- копія квитанції до прибуткового касового ордеру №28 від 10 липня 2018 на суму 437 260,00 грн;

- копія квитанції до прибуткового касового ордеру №32 від 03 серпня 2018 на суму 600 000,00 грн;

- копія квитанції до прибуткового касового ордеру №35 від 28 серпня 2018 на суму 400 000,00 грн;

- копія квитанції до прибуткового касового ордеру №39 від 11 вересня 2018 на суму 600 000,00 грн;

- копія квитанції до прибуткового касового ордеру №43 від 28 вересня 2018 на суму 850 000,00 грн;

- копія квитанції до прибуткового касового ордеру №44 від 16 жовтня 2018 на суму 650 000,00 грн;

- копія квитанції до прибуткового касового ордеру №55 від 20 листопада 2018 на суму 550 000,00 грн;

- копія квитанції до прибуткового касового ордеру №58 від 11 грудня 2018 на суму 350 000,00 грн.

На думку позивача такі документи не є незалежними доказами проведення розрахунку, проте обов"язок позивача довести відповідні обставини останнім не виконано.

При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.

Позивач не надав належних доказів, що сторони спірного договору не бажали настання правових наслідків в момент його вчинення, наявність умислу в усіх сторін правочину, а відтак підстави визнання його недійсним як фіктивного, за ст. 234 ЦК України, відсутні.

Позивач не підтвердив належними доказами здійснення СФГ "Доля" ТОВ "Доля Агро", ТОВ "Флора Трейд", шляхом укладення спірного Договору, умисних, недобросовісних дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір активів боржника, спрямованих на ухилення боржника від виконання своїх зобов`язань перед кредиторами, з метою завдання їм шкоди, тобто зловживання правом, що і є основною ознакою фраудаторного правочину.

З огляду на встановлені обставини справи, позивачем не доведено ознак фраудаторності Договору № 25/04/18ДА-ФТ-Д переведення боргу (заміни боржника у зобов"язанні) від 25.04.2018.

Крім того, позивач, як на одну з підстав звернення з позовом про визнання Договору недійсним вказав ч.2 ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства, якою передбачено, що правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав:

боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;

боржник уклав договір із заінтересованою особою;

боржник уклав договір дарування.

Жодної із підстав для визнання Договору недійсним, визначених в ч.2 ст.42 Кодексу позивач належними доказами не підтвердив.

У відповідності до ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належність доказів передбачена ст. 76 Господарського процесуального кодексу України, у відповідності до якої належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтєю 77 Господарського процесуального кодексу України встановлена допустимість доказів, у відповідності до якої обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно зі ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За приписами чинного законодавства, саме позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною.

Однак, як встановлено судом, позивачем не доведено належними доказами в підтвердження своїх доводів щодо наявності підстав для визнання недійсним Договору № 25/04/18ДА-ФТ-Д переведення боргу (заміни боржника у зобов`язанні) від 25.04.2018, а тому, підстави для задоволення позову ліквідатора СФГ "Доля" та визнання недійсним спірний договір відсутні.

Судові витрати за розгляд справи у відповідності до ст.129 ГПК України покладаються на позивача.

Керуючись статтями 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення до Східного апеляційного господарського суду.

Дата складення повного судового рішення: 01.05.2023

Суддя Іванко Л.А.