Рішення № 110996772, 22.05.2023, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

22.05.2023Справа № 910/4085/22За позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго"

до Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва"

про стягнення 16 096,56 грн

Суддя Підченко Ю.О.

Представники сторін:

без виклику.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" (далі також - позивач, КП «Київтеплоенерго») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" (далі також - відповідач, КП «КК ОЖФ Шевченківського району м. Києва») про стягнення заборгованості в розмірі 13 524, 27 грн, інфляційних втрат в розмірі 1 851, 33 грн, 3% річних в розмірі 720, 96 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач своєчасно не вносив плату за поставлену теплову енергію, в результаті чого за період нарахування утворилась заборгованість, яка станом на дату подання позовної заяви становить 13 524, 27 грн.

Ухвалою суду від 07.06.2022 відкрито провадження у справі № 910/4085/22 та вирішено проводити розгляд за правилами спрощеного позовного провадження.

11.08.2022 до суду від сторін надійшло клопотання про зупинення провадження у справі на час проведення медіації строком на 90 днів з дня постановлення ухвали судом.

Відповідно до ухвали суду від 15.08.2022 зупинено провадження у справі № 910/4085/22 строком на 90 днів з дня постановлення судом цієї ухвали.

Враховуючи закінчення строку, встановленого у п. 3-1 ч. 1 ст. 229 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов висновку поновити провадження у справі №910/4085/22, про що винесено відповідну ухвалу.

Крім того, судом враховано, що сторонами було долучено до справи:

позивачем:

- відповідь на відзив;

- додаткові письмові пояснення по справі від 16.08.2022;

- додаткові письмові пояснення по справі від 06.02.2023;

відповідачем:

- відзив на позов;

- письмові заперечення;

- додаткові пояснення по справі;

- клопотання про залишення позову без розгляду.

Керуючись ч. 2 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України (далі також - ГПК України) та ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суд також враховує припис ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою закріплене право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку.

З урахуванням вищевикладеного та приймаючи до уваги те, що з моменту відкриття провадження у справі сплив достатній строк, для подання всіма учасниками справи своїх доводів, заперечень, відзивів, доказів тощо, суд вважає за можливе здійснити розгляд даної справи по суті заявлених вимог.

Судом було прийнято до уваги наведені відповідачем доводи щодо наявності для залишення позову без розгляду.

Як вбачається із доводів відповідача, Господарським судом міста Києва вже розглянуто справу № 910/22011/21 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги теплопостачання до нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку № 13/14 по вулиці Олени Теліги у місті Києві у період з січня 2018 по жовтень 2021, який охоплює спірний період у справі № 910/4085/22 з жовтня 2018 по жовтень 2021.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України, суд залишає позов без розгляду якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Дійсно, у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа № 910/22011/21 за позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" з вимогами до Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" про стягнення 21 995 грн 84 коп. заборгованості за фактично спожиту теплову енергію за період, у тому числі за договором (особовим рахунком № 8242072-0502) до 01.05.2018, право вимоги за яким перейшло до позивача на підставі укладеного з Публічним акціонерним товариством "Київенерго" договору про відступлення права вимоги (цесії) від 11.10.2018 № 601-18, а також за період з жовтня 2018 року по жовтень 2021 року, в тому числі: 18 354 грн 18 коп. основної заборгованості, 2 508 грн 43 коп. інфляційних втрат та 1 133 грн 23 коп. 3 % річних.

Суб`єктний склад у справі № 910/22011/21 аналогічний суб`єктному складу в справі № 910/4085/22. Однак, предмет та підстави позову не є аналогічними, а сума боргу та періоди нарахування в справі № 910/22011/21 є більшими ніж у справі № 910/4085/22.

Отже, суд дійшов висновку про відсутність підстав для залишення розову без розгляду в порядку п. 3. ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України. Клопотання відповідача про залишення позову без розгляду задоволенню не підлягає.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27.12.2017 № 1693 "Про деякі питання припинення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001, укладеної між Київською міською державною адміністрацією та акціонерною енергопостачальною компанією "Київенерго", КП "Київтеплоенерго" визначено підприємством, за яким закріплено на праві господарського відання майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, що повернуто з володіння та користування ПАТ "Київенерго".

За розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.04.2018 № 591 КП "Київтеплоенерго" видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з виробництва та постачання теплової енергії споживачам.

З 01.05.2018 постачання теплової енергії здійснює КП "Київтеплоенерго".

Відповідно до п. 40 Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 № 1198 (далі також - Правила), споживач теплової енергії зобов`язаний вчасно проводити розрахунки за спожиту теплову енергію та здійснювати інші платежі відповідно до умов договору та цих Правил.

Згідно з ч. 3 ст. 24 Закону України "Про теплопостачання", основним обов`язок споживача теплової енергії є своєчасне укладання договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії.

Як стверджує позивач, 01.02.2021 він надіслав на адресу відповідача (як споживача) проект договору № 8242072-02 від 20.01.2021 на постачання теплової енергії предметом якого є постачання, користування та своєчасна сплата в повному обсязі спожитої теплової енергії на умовах, передбачених цим договором. Однак, згідно з доводами позивача, відповідач станом на дату подання позовної заяви договір не підписав.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує на те, що відповідачем не було здійснено оплату за спожиту теплову енергію, у зв`язку з чим у відповідача виникла заборгованість за період з жовтня 2018 по грудень 2021 у розмірі 13 524, 27грн. Крім того, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 720,96 грн 3% річних та 1 851,33 грн інфляційних втрат.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач вказав на наступне:

- нежитлове приміщення загальною площею 32,00 кв.м., розміщене у будинку № 13/14 по вулиці Олени Теліги у місті Києві не передавалися до підприємства та не обліковувалося ним як ідентифікований та виокремлений об`єкт нерухомості, а позивачем не надано доказів щодо приналежності зазначеного приміщення відповідачу у справі;

- надання комунальних послуг з централізованого опалення до 1 травня 2019 здійснювалося виключно на договірних умовах, суб`єктами зазначених правовідносин є виконавець та споживач, обов`язок готувати та укладати і споживачем договори про надання відповідних комунальних послуг покладено чинним законодавством на їх виконавця,

- Законом України «Про житлово-комунальні послуги», чинним на момент виникнення спірних правовідносин, правовий інститут балансового утримання багатоквартирних будинків, балансоутримувача, як суб`єкта житлово-комунальних відносин тощо, з 10.06.2018 ліквідовано;

- Комунальне Підприємство «Центр обслуговування споживачів Шевченківського району» не має правової причетності до відповідача у справі, а відомості, які зазначені в корінцях, не актуалізовані та не приведені у відповідність допомог чинного законодавства, тому не є належними, оскільки не стосуються предмету спору.

- акти, які надані позивачем, є належними, недостовірними, спрямованими на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи, та недопустимими доказами, які підлягають виключенню з доказів у справі.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" житлово-комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газопостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо).

Положеннями ч. 1 ст. 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Відповідно до ч. 4 ст. 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об`єктів усіх форм власності є суб`єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація).

Згідно з ч. 1 ст. 32 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ч. 2 ст. 32 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. У разі наявності засобів обліку оплата комунальних послуг здійснюється виключно на підставі їх показників на кінець розрахункового періоду згідно з умовами договору, крім випадків, передбачених законодавством.

Згідно з п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної а гарячої води і водовідведення" № 630 від 21.07.2005 централізоване опалення - це послуга, спрямована на задоволення потреб споживача у забезпеченні нормативної температури повітря у приміщеннях квартири (будинку садибного типу), яка надається виконавцем з використанням внутрішньобудинкових систем теплопостачання.

Як вбачається з матеріалів справи, за період з жовтня 2018 по грудень 2021 позивачем було нараховано відповідачу плату за спожиту теплову енергію у загальному розмірі 13 524,27 грн.

Позивач стверджує, що факт постачання до об`єкту споживача теплової енергії, а також її обсяг підтверджується: Актам прийняття теплового вузла обліку; Актами про готовність вузла комерційного обліку споживача до роботи; Актом перевірки стану вузла обліку; корінцями нарядів на включення та відключення будинку на опалювальний сезон; відомостями реєстрації параметрів теплопостачання складених у відповідності із даними будинкового засобу обліку за адресою: м. Київ, вул. Олени Теліги 13/14 та відомостями обліку споживання теплової енергії за вказаною адресою.

Обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Крім того, відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Твердження відповідача про те, що він не є балансоутримувачем або користувачем нежитлових приміщень за адресою: м. Київ, вул. Олени Теліги 13/14, не відповідають наявним в матеріалах справи доказам, виходячи з наступного.

Рішенням Шевченківської районної у місті Києві ради 19.02.2007 № 187, з метою вдосконалення системи управління житлово-комунальним господарством та ефективного використання комунального майна територіальної громади Шевченківського району міста Києва, вирішено утворити Комунальне Підприємство «Керуюча дирекція Шевченківської районної у місті Києві ради».

Рішенням Київської міської ради від 09.10.2014 № 270/270 «Про удосконалення структури управління житлово-комунальним господарством міста Києва» вирішено, в тому числі, передати КП «КК ОЖФ Шевченківського району м. Києва» житловий фонд, який був переданий до сфери управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, а також інше нерухоме та рухоме майно, яке належить до комунальної власності територіальної громади Шевченківського районну міста Києва.

Відповідно до розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 09.02.2011 № 80 «Про закріплення майна за Комунальним підприємством «Керуюча дирекція» Шевченківської районної у м. Києві ради», КП «КК ОЖФ Шевченківського району м. Києва» здійснює господарське відання житлового, нежитлового фонду Шевченківського районну в міста Києва та обслуговування закріплених за ним житлових будинків.

Згідно з п. 2.2. Статуту КП «КК ОЖФ Шевченківського району м. Києва», предметом діяльності Підприємства є утримання житлового і нежитлового фонду, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва та закріплений за Підприємством на праві господарського відання; виконання функцій балансоутримувача житлового та нежитлового фонду; управління нерухомим майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про теплопостачання», балансоутримувач (будинку, групи будинків, житлового комплексу) - власник відповідного майна або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно і уклала договір купівлі-продажу теплової енергії з теплогенеруючою або теплопостачальною організацією, а також договори на надання житлово-комунальних послуг з кінцевими споживачами.

Як вбачається з інформації з офіційного сайту Департаменту комунальної власності м. Києва (http://gukv.gov.ua/) ІАС «Управління майновим комплексом територіальної громади м. Києва» нежитлове приміщення 32 кв.м. у будинку 13/14 по вул. Олени Теліги знаходиться на балансі Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва».

Тобто, наведені документи вказують на те, що приміщення у будинку 13/14 по вул. Олени Теліги знаходиться на балансі та закріплено на праві господарського відання за відповідачем.

Слід зауважити, що відповідачем не надано жодного доказу який би вказував на те, що площа спірного нежитлового приміщення не входить в передану на баланс відповідача площу нежитлових приміщень за спірною адресою.

Подібні висновки відображені у Постановах Північного апеляційного господарського суду від 21.11.2022 у справі № 910/21848/21, від 15.11.2022 у справі № 910/21865/21, від 08.12.2022 у справі № 910/21866/21.

З урахуванням вищевикладеного, оскільки нежитлове приміщення площею 32 кв. м., яке знаходиться у будинку 13/14 по вул. Олени Теліги, перебуває у відповідача на праві господарського відання, саме відповідач, як користувач, балансоутримувач та розпорядник нежитлового приміщення несе зобов`язання по оплаті за спожиту теплову енергію.

Відповідно до ст. 714 ЦК України, за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов`язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов`язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

Частиною 2 ст. 714 ЦК України передбачено, що до договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.

Згідно із ч. 1 ст. 692 ЦК України, покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Згідно з ч. 2 ст. 275 ГК України, відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про теплопостачання», споживач теплової енергії - фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору.

Як вбачається зі ст. 24 Закону України «Про теплопостачання», основним обов`язком споживача теплової енергії є в тому числі своєчасне укладання договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії.

Пунктом 4 Правил користування тепловою енергією, затверджених постановою КМУ від 03.10.2007 № 1198 (далі - Правила), встановлено, що користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі-продажу теплової енергії між споживачем і теплопостачальною організацією, крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва. Договори укладаються відповідно до типових договорів. Форми типових договорів затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері теплопостачання.

Отже, законодавством України у сфері теплопостачання та надання комунальних послуг передбачено обов`язок споживача укласти відповідні договори на постачання теплової енергії, а також встановлено строки і порядок оплати поставленої теплової енергії, відповідно до яких отриманий товар та послуги оплачуються споживачем щомісячно. Такі положення законодавства у сфері теплопостачання свідчать про обов`язковість договорів про теплопостачання та неможливість споживача відмовитись від укладання договорів (за виключенням випадків та у порядку, встановлених законом). За таких обставин прийняття відповідачем оферти у вигляді поставленого товару та надання послуг може бути у вигляді мовчання.

Таким чином, законодавством передбачений двосторонній обов`язок, щодо укладання договорів на постачання теплової енергії.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач звертався до відповідача з листом (офертою) від 20.01.2021 №30/5/3/1329 про укладення договору на постачання теплової енергії № 8242072-02. Однак, відповідач договір не підписав, але теплову енергію фактично спожив та продовжує споживати, ухиляючись від укладення договору на постачання теплової енергії, а також оплати за спожиту теплову енергію.

Відсутність письмового договору про постачання теплової енергії не звільняє осіб, які використовували теплову енергію без укладення договору на теплопостачання, від обов`язку оплати за фактично спожиту теплову енергію.

Зазначений висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 922/4239/16 та постанові Верховного суду від 26.04.2018 у справі № 904/6293/17.

Отже, підставою для виникнення у відповідача зобов`язань з оплати за отриману теплову енергію без укладення договору є, насамперед, факт надання відповідних послуг/постачання товарної продукції, а також доведення обсягу та вартості таких послуг належними та допустимими доказами, адже споживання теплової енергії не може бути безоплатним.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про теплопостачання», теплова енергія - товарна продукція, що виробляється на об`єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу.

Теплогенеруюча організація - суб`єкт господарської діяльності, який має у своїй власності або користуванні теплогенеруюче обладнання та виробляє теплову енергію.

Теплотранспортуюча організація - суб`єкт господарської діяльності, який здійснює транспортування теплової енергії.

Згідно з ч. 1 ст. 185 ЦК України, споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді.

Відповідно до ч. 1 ст. 190 ЦК України, майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Згідно з розділом 2 п. 2.2 пп. 2.2.5 Статуту КП «Київтеплоенерго», предметом діяльності підприємства є виробництво, транспортування та постачання теплової енергії.

Також відповідно до пп. 14.1.191 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, з метою застосування терміну «постачання товарів» електрична та теплова енергія, газ, пар, вода, повітря, охолоджене чи кондиційоване, вважаються товаром.

Відповідно до вищезазначеного позивач є виробником та постачальником теплової енергії саме як товару, тобто в розумінні чинного законодавства теплова енергія є саме товаром, а не комунальною послугою.

Тобто, правовідносини між сторонами регулюються Законом України «Про теплопостачання», який визначає основні правові, економічні та організаційні засади діяльності на об`єктах сфери теплопостачання та регулює відносини, пов`язані з виробництвом, транспортуванням, постачанням та використанням теплової енергії, а також Правилами користування тепловою енергією, затвердженими постановою КМУ від 03.10.2007 №1198.

З огляду на вищевикладене та беручи до уваги надання позивачем на підтвердження своїх позовних вимог облікових карток, зведених відомостей вимірювальних параметрів за спірний період, корінців нарядів про включення/відключення теплопостачання, відомостей обліку споживання теплової енергії, які приймаються судом як належні та допустимі докази, суд дійшов висновку, що позивачем доведено споживання відповідачем у спірному періоді теплової енергії на загальну суму 13 524,27 грн.

Крім того, на переконання суду, саме на позивачеві лежить процесуальний тягар доведення суду підстав, розміру, строку обчислення боргу шляхом надання суду деталізованого розрахунку усіх заявлених позивачем сум. Водночас, відповідач вправі надати відповідні заперечення щодо позовних вимог та здійснити контррозрахунок таких сум. Як розрахунок позивача, так і контррозрахунок відповідача повинні бути аргументованими, щоби суд, аналізуючи відповідні докази та аргументи учасників справи, виконував функцію здійснення правосуддя, а не змушений би був, в іншому випадку, виконувати обчислення, тобто здійснювати дії, покладені законом на учасників справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.11.2019 у справі № 910/1265/17.

Однак, власного контррозрахунку відповідачем суду не надано.

Судом також враховані доводи відповідача, які викладені у клопотанні про залишення позову без розгляду.

Так, відповідач, зокрема, стверджував, що під час винесення рішення у справі № 910/22011/21 вже було вирішено питання про стягнення на користь позивача заборгованості за період з жовтня 2018 по грудень 2021.

Принцип юридичної визначеності є одним з основних елементів верховенства права, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. рішення Суду у справах Христов проти України, no. 24465/04, від 19.02.2009, Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008).

Даний принцип тісно пов`язаний з приписами ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Оскільки відповідачем не надано доказів того, що на момент розгляду даної справи набрало законної сили судове рішення у справі № 910/22011/21 від 06.02.2023, то обставини, які були встановлені під час розгляду справи № 910/22011/21 не є преюдиційними в межах даної справи.

Також, позивачем заявлено до стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 720,96 грн., які нараховані за період з 01.10.2018 по 31.12.2021.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.

Перевіривши розрахунок 3% річних, суд дійшов висновку щодо його обґрунтованості, у зв`язку з чим позовні вимоги Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" в частині стягнення з Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" 3% річних у розмірі 720,96 грн підлягають задоволенню у повному обсязі.

Крім того, позивачем заявлено до стягнення з відповідача інфляційні втрати у розмірі 1 851,33 грн, нараховані за період з 01.10.2018 по 31.12.2021.

У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.

Кредитору, у свою чергу, згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України належить право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу.

Цивільним кодексом України, як основним актом цивільного законодавства, не передбачено механізму здійснення розрахунку інфляційних втрат кредитора у зв`язку із простроченням боржника у виконанні грошового зобов`язання.

Водночас, частиною першою статті 8 Цивільного кодексу України визначено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Частиною п`ятою статті 4 Цивільного кодексу України передбачено, що інші органи державної влади України у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини.

Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" визначено індексацію грошових доходів населення як встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг (стаття 1 Закону). Статтею 2 цього Закону передбачено як об`єкти індексації грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України, що не мають разового характеру, перелік яких визначено у частині першій цієї статті; водночас, частиною другою статті 2 цього Закону законодавець передбачив право Кабінету Міністрів України встановлювати інші об`єкти індексації, поряд з тими, що зазначені у частині першій цієї статті.

З метою реалізації Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" Кабінет Міністрів України постановою №1078 від 17.07.2003 затвердив Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок), пунктом 1 якого передбачено, що цей Порядок визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків (пункти 1-1, 4 Порядку).

Отже, при розрахунку інфляційних втрат у зв`язку із простроченням боржником виконання грошового зобов`язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003, та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України № 265 від 27.07.2007.

Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 Цивільного кодексу України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац п`ятий пункту 4 постанови КМУ №1078).

Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - "дефляція", то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ №1078 від 17.07.2003.

Об`єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 роз`яснено, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.

Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.

Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов`язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:

- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;

- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу

Перевіривши розрахунок інфляційних втрат, суд дійшов висновку, що позивачем не було враховано показники дефляції, а позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат, за перерахунком суду, підлягають частковому задоволенню на суму 1 667, 46 грн.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з покладенням судового збору на сторін пропорційно до розміру задоволених вимог в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, 232, 233, 237, п. 2 ч. 5 ст. 238, ст.ст. 240, 241, ч. 1 ст. 256, 288 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" задовольнити частково.

2. Стягнути з Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" (04050, м. Київ, вул. Білоруська, 1; код ЄДРПОУ 34966254) на користь Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" (01001, м. Київ, площа Івана Франка, 5; код ЄДРПОУ 40538421) заборгованість в розмірі 13 524,27 грн, інфляційні втрати в розмірі 1 667, 46 грн, 3% річних в розмірі 720, 96 грн та витрати зі сплати судового збору в розмірі 2 452,65,00 грн. Видати наказ.

3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, то строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 22.05.2023 року.

Суддя Ю.О.Підченко