Рішення № 110968272, 18.05.2023, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 травня 2023 року № 320/9599/22

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Колеснікової І.С., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Київської обласної державної адміністрації

про визнання неправомірною відмови та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

До Київського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 із позовом до Київської обласної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування рішення Комісії обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році, та щодо встановлення факту участі громадян у ліквідації ядерних аварій, у ядерних випробуваннях, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї №205 від 31.05.2022 про визнання довідки №59657 від 09.09.1991 про евакуацію ОСОБА_2 з м. Чорнобиль необґрунтованою та її відкликання, про встановлення факту необґрунтованої видачі посвідчення категорії 2 серії НОМЕР_1 від 11.02.1993; визнання протиправним та скасування рішення Комісії обласної державної адміністрації з визначення статусу осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та іншим категоріям громадян №45-22 від 14.07.2022 щодо не підтвердження ОСОБА_3 статусу особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, з числа осіб, евакуйованих у 1986 році із зони відчуження категорії 2, визнання посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 серії НОМЕР_2 (вкладка № НОМЕР_3 від 22.01.2008 року) виданим необґрунтовано та про вилучення посвідчення; зобов`язання Київської обласної державної адміністрації провести заміну посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 серії НОМЕР_2 (вкладка № НОМЕР_3 від 22.01.2008) на посвідчення нового зразка.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що вона є постраждалою внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії, як громадянка, яка була евакуйована із зони відчуження. Так, позивачу було видано посвідчення громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1. В подальшому позивачу було встановлено 3 групу інвалідності та причинний зв`язок захворювання, пов`язаного із впливом аварії на ЧАЕС. У 2021 році позивач звернулася до відповідного органу із заявою про заміну посвідчення на посвідчення нового зразка. Рішенням Комісії обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році, та щодо встановлення факту участі громадян у ліквідації ядерних аварій, у ядерних випробуваннях, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї №205 від 31.05.2022 визнано довідку №59657 від 09.09.1991 про евакуацію ОСОБА_2 з м. Чорнобиль необґрунтованою та її відкликано, також встановлено факт необґрунтованої видачі посвідчення категорії 2 серії НОМЕР_1 від 11.02.1993. Також, рішенням Комісії обласної державної адміністрації з визначення статусу осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та іншим категоріям громадян №45-22 від 14.07.2022 не підтверджено ОСОБА_3 статусу особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, з числа осіб, евакуйованих у 1986 році із зони відчуження категорії 2, визнано посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 серії НОМЕР_2 (вкладка № НОМЕР_3 від 22.01.2008 року) виданим необґрунтовано та вирішено його вилучити. Позивач не погоджується з такими рішенням відповідача та стверджує, що факт її евакуації із м. Чорнобиль підтверджується належними доказами, а дії відповідача є незаконними.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05.01.2023 відкрито спрощене позовне провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд без повідомлення (виклику) учасників справи.

Відповідач правом на надання відзиву на позовну заяву не скористався, про відкриття провадження у справі був проінформований шляхом направлення тексту ухвали про відкриття провадження у справі на електронну адресу, про що свідчать довідка про доставку електронного листа, сформована програмним забезпеченням Діловодство спеціалізованого суду.

Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно з частиною другою статті 175 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_4 , виданим Фастівським МРВ ГУ МВС України в м. Києві, 7.05.1998 року. Відповідно до копії свідоцтва про шлюб дівоче прізвище ОСОБА_3 .

Відповідно до довідки №59657 від 09.09.1991 виконавчого комітету Київської обласної ради народних депутатів ОСОБА_4 станом на 26 квітня 1986 р. фактично проживала та була прописана в АДРЕСА_1 та відповідно до встановленого порядку була евакуйована 5 травня 1986 р.

12.03.1991 Київська обласна державна адміністрація видала позивачу посвідчення громадянина (громадянки), який (яка) постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1) серії НОМЕР_2 . Також, Київською обласною державною адміністрацією 22.01.2008 видано вкладку № НОМЕР_5 до посвідчення № НОМЕР_6 потерпілого від Чорнобильської катастрофи №1.

11.02.1993 Київською облдержадміністрацією видано ОСОБА_1 посвідчення громадянина (громадянки), евакуйованого (ої) у 1986 році із зони відчуження (категорія 2) серія НОМЕР_1 .

Відповідно до довідок до акта огляду МСЕК серії 2-18АД №153328 від 14.12.1995, серії КИО-1 №036168 від 29.01.1997, серії КИО-1 №101891 від 13.01.2000, серії КИО -1 №186358 від 20.01.2003 позивачу встановлено з 14.12.1995 другу групу інвалідності, з 01.01.2000 третю групу інвалідності, причина інвалідності захворювання, пов`язане з впливом аварії на ЧАЕС.

Згідно з довідкою до акта огляду МСЕК серії КИО - 1 №304935 від 17.01.2008 позивачу з 1.01.2008 встановлено третю групу інвалідності довічно, причина інвалідності захворювання, пов`язане з впливом аварії на ЧАЕС.

В подальшому позивачка звернулася через відповідне управління соціального захисту населення до Київської обласної державної адміністрації із заявою, в якій просила замінити посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії та видати відповідне посвідчення нового зразка.

Рішенням Комісії обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році, та щодо встановлення факту участі громадян у ліквідації ядерних аварій, у ядерних випробуваннях, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї від 31.05.2022 №205 вирішено відмовити у підтвердженні статусу особи, евакуйованої із зони відчуження у 1986 році. В обґрунтування рішення зазначено, що факт постійного проживання станом на 26 квітня 1986 та евакуації з м. Чорнобиль у встановленому порядку, спростовується інформацією Іванківського відділу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області про відсутність відомостей про проживання у м. Чорнобиль. Враховуючи вищезазначене, з урахуванням нововиявлених обставин, довідку №59657 від 09.09.1991 про евакуацію ОСОБА_2 з м. Чорнобиль визнано такою, що видана необґрунтовано та відкликано її. Встановлено факт необґрунтованої видачі посвідчення категорії 2 серії НОМЕР_1 від 11.02.1993. Направлено справу ОСОБА_1 на розгляд комісії Київської обласної державної адміністрації з визначення статусу осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи та іншим категоріям громадян, для прийняття відповідного рішення.

Відповідно до Витягу із протоколу засідання комісії Київської обласної державної адміністрації з визначення статусу осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи та іншим категоріям громадян від 14.07.2022 №45-22 на підставі рішення Комісії обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році від 31.05.2022 №205 не підверджено ОСОБА_3 статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, з числа осіб, евакуйованих у 1986 році із зони відчуження категорії 2. Визнано посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 серії НОМЕР_2 (вкладка № НОМЕР_3 від 22.01.2008 року), виданим необґрунтованим та вилучити його.

Позивач, не погоджуючись з вказаними рішенням звернулася до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їхнього життя і здоров`я, створення єдиного порядку визначення категорії зон радіоактивного забруднення територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту населення визначені та закріплені в Законі України від 28.02.1991 № 796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон № 796).

За приписами частини 1 статті 1 Закону №796 цей закон спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв`язання пов`язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території; громадян, які постраждали внаслідок інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та розв`язання пов`язаних з цим проблем медичного і соціального характеру.

Відповідно до статті 13 Закону №796 держава бере на себе відповідальність за завдану шкоду громадянам та зобов`язується відшкодувати її за: пошкодження здоров`я або втрату працездатності громадянами та їх дітьми, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; втрату годувальника, якщо його смерть пов`язана з Чорнобильською катастрофою; матеріальні втрати, що їх зазнали громадяни та їх сім`ї у зв`язку з Чорнобильською катастрофою, відповідно до цього Закону та інших актів законодавства України.

На державу покладаються також зобов`язання щодо своєчасного медичного обстеження, лікування і визначення доз опромінення учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи.

Законом України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27.02.1991 №791а-XII визначено території, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Згідно статті 2 вказаного Закону територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на зони; зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році.

Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 23.07.1991 №106, якою затверджено перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (додаток № 1), м. Чорнобиль Київської області віднесено до зони відчуження.

Статус осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, їх соціальний захист та гарантії, визначені, зокрема, Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-XII (далі - Закон №796-XII).

Статтею 11 Закону №796-XII передбачено, що до потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать, крім іншого: евакуйовані із зони відчуження (в тому числі особи, які на момент евакуації перебували у стані внутрішньоутробного розвитку після досягнення ними повноліття), а також відселені із зон безумовного (обов`язкового) і гарантованого добровільного відселення; особи, які постійно проживали на територіях зон безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або прожили за станом на 1 січня 1993 року на території зони безумовного (обов`язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, та відселені або самостійно переселилися з цих територій.

Відповідно до частини другої статті 15 Закону №796-XII підставою для визначення статусу евакуйованих із зони відчуження, відселених і таких, які самостійно переселилися, відповідно до статті 4 Закону є довідка про евакуацію, відселення, самостійне переселення.

Згідно з частиною першою статті 65 Закону №796-XII учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілим від Чорнобильської катастрофи видаються посвідчення, виготовлені за зразками, затвердженими Кабінетом Міністрів України.

Видача посвідчень провадиться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями за поданням районних державних адміністрацій. Порядок видачі посвідчень встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч. 4 ст. 65 Закону №796-XII).

Відповідно до пункту 4 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.1992 №501 (яка була чинною на час видачі посвідчення позивачу), потерпілим від Чорнобильської катастрофи з числа евакуйованих у 1986 році із зони відчуження і особам, які постійно проживали у зоні безумовного (обов`язкового) відселення з моменту аварії до прийняття рішення про відселення (розпорядження Ради Міністрів УРСР від 28.06.1989 р. № 224), віднесеним до категорії 2, видаються посвідчення сірого кольору, серія Б.

У подальшому, постановою Кабінету Міністрів України №51 від 20.01.1997 затверджено новий Порядок видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, який регулює правила видачі посвідчень учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи (далі - Порядок №51, який був чинним в період виникнення спірних правовідносин).

Згідно з пунктом 4 Порядку №51 потерпілим від Чорнобильської катастрофи з числа евакуйованих у 1986 році із зони відчуження (в тому числі особам, які на момент евакуації перебували у стані внутрішньоутробного розвитку, після досягнення ними повноліття) і особам, які постійно прожили у зоні безумовного (обов`язкового) відселення з моменту аварії до прийняття рішення про відселення (розпорядження Ради Міністрів УРСР від 28 червня 1989 року №224), віднесеним до категорії 2, видаються посвідчення сірого кольору, серія Б.

Пунктом 10 Порядку №51 встановлено, що посвідчення видається потерпілим від Чорнобильської катастрофи з числа евакуйованих у 1986 році із зони відчуження (в тому числі особам, які на момент евакуації перебували у стані внутрішньоутробного розвитку, після досягнення ними повноліття) і особам, які постійно проживали в зоні безумовного (обов`язкового) відселення з моменту аварії до прийняття рішення про відселення (розпорядження Ради Міністрів УРСР від 28 червня 1989 року №224), - на підставі довідки, виданої Волинською, Житомирською, Київською, Рівненською або Чернігівською облдержадміністраціями (додатки №3 або №4).

Відповідно до пункту 12 Порядку №51 спірні питання щодо визначення статусу осіб, евакуйованих із зони відчуження в 1986 році, розглядаються відповідними комісіями Київської і Житомирської облдержадміністрацій на підставі довідок та інших документів, що засвідчують факт перебування в населеному пункті, віднесеному до зони відчуження, виданих місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених комісій є підставою для видачі посвідчень відповідної категорії. У разі встановлення цими комісіями факту необґрунтованої видачі посвідчення відповідної категорії посвідчення на підставі рішення комісії підлягає вилученню.

Таким чином, прийняття рішення щодо визначення позивачу статусу особи, евакуйованої із зони відчуження в 1986 році, віднесено до компетенції Комісії по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження у 1986 році Київської обласної державної адміністрації.

Відповідно до пункту 1 Положення про Комісію Київської обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році, що є додатком до розпорядження Голови Київської обласної державної адміністрації від 05.11.1998 №594 (далі - Положення №594) Комісія є колегіальним органом і утворюється розпорядженням голови облдержадміністрації (а.с.95).

Пунктом 4 Положення №594 передбачено, що Комісія в межах своїх повноважень приймає рішення, зокрема, про визначення статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; про визначення статусу евакуйованого із зони відчуження в 1986 році; про визнання факту необґрунтованої видачі посвідчення відповідної категорії.

Згідно з пунктом 5 Положення №594 Комісія має право запитувати від райдержадміністрацій, міськвиконкомів, підприємств, установ і організацій необхідну інформацію і документи, які б сприяли прийняттю об`єктивних рішень.

При розгляді відповідних справ Комісія може запрошувати на свої засідання і заслуховувати пояснення як заявників, так і окремих посадових осіб.

Так, з матеріалів справи вбачається, що підставою для визнання відповідачем виданого посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 2 серії НОМЕР_1 від 11.02.1993, таким, що видано безпідставно, стало непідтвердження у безумовному порядку проживання позивача на момент аварії у 1986 році та евакуації в установленому порядку із м. Чорнобиль Київської області. Відповідач зазначає, що на момент аварії на Чорнобильській АЕС та в період евакуації позивач перебувала на навчанні в м. Ржищів.

Так, як зазначає позивач вона дійсно у період з 01.09.1985 по 29.06.1989 навчалася у Ржищівському педагогічному училищі. Проте, під час навчання у гуртожитку не проживала та прописана не була. Вказане також підтверджується довідкою від 24.12.2021 року №180. Так, оскільки позивач була неповнолітньою (16 років) та мала поганий стан здоров`я, тому кожні вихідні приїздила додому. Станом на момент аварії (26 квітня 1986 року) у суботу позивач знаходилася вдома у своїх батьків, за адресою: АДРЕСА_1 , звідти і була евакуйована разом з батьками 5 травня 1986 року. Вказане також підтверджується заявою її батька про грошову компенсацію за втрачене майно, в якій позивачка вказана як член сім`ї.

Позивач вказує, що отримала посвідчення особи, евакуйованої у 1986 році із зони відчуження категорії 2 серії Б. Вказане посвідчення було видане на підставі довідки №59657 від 09.09.1991 року про евакуацію ОСОБА_4 з м. Чоронобиль.

Судом встановлено, що дійсно, згідно довідки виконавчого комітету Київської обласної ради народних депутатів № 59657 від 09.09.1991 ОСОБА_2 проживала в м. Чорнобиль Київської області по 05.05.1986.

Згідно відомостей про навчання, які містяться у дипломі позивача та листа від 24.12.2021 №180 КЗ КОР «Ржищівський гуманітарний фаховий коледж», ОСОБА_4 з 01.09.1985 по 29.06.1989 навчалася в Ржищівському педагогічному училищі на денній формі навчання. Під час навчання у гуртожитку закладу не була прописана та не проживала.

Однак, суд зазначає, що зазначені дані є загальною інформацію щодо організації та проведення навчального процесу в навчальному закладі. Такі дані не спростовують факт перебування позивача на момент аварії в м. Чорнобиль Київської області в 30-км зоні від Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року, та факт перебування позивача в м. Чорноюиль Київської області з 26.04.1986 дома у батьків аж до дня евакуації 05.05.1986 року із м. Чорнобиль Київської області разом з батьками, як заявлено позивачем.

Тобто, навчання позивача у м. Ржищів Київської області не є доказом того, що в момент аварії на ЧАЕС позивач перебував у місті Ржищів, як і не є доказом того, що позивач не перебував у батьків в м. Чорнобиль Київської області.

Суд враховує, що аварія на Чорнобильській АЕС відбулась у суботу 26 квітня 1986 року, а факт приїзду в спірний період позивача до додому в м. Чорнобиль Київської області 26.04.1986 та перебування позивача з 26.04.1986 по 05.05.1986 в м. Чорнобиль Київської області не спростований відповідачем.

Враховуючи викладене, суд доходить до висновку, що на момент аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року, та до дня евакуації 05 травня 1986 року, позивач перебував в м. Чорнобиль Київської області у батьків, звідки була евакуйована разом зі своєю сім`єю.

Суд зазначає, що згідно з пунктом 2 частини першої статті 9 Закону №796-XII потерпілими від Чорнобильської катастрофи є громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

При цьому сам факт евакуації свідчить про те, що особа перебувала у зоні відчуження та зазнала впливу радіоактивного опромінення.

Тобто, позивачу правомірно 09.09.1991 виконавчим комітетом Київської обласної ради народних депутатів видано довідку №59657 про її евакуацію із м. Чорнобиль Київської області та на підставі цієї довідки, - посвідчення громадянина, евакуйованого в 1986 році із зони відчуження категорії 2.

Щодо доводів відповідача про те, що факт постійного проживання станом на 26 квітня 1986 та евакуації з м. Чорнобиль, спростовується інформацією Іванківського відділу ЦМУ ДМС у Києві та Київській області про відсутність відомостей про проживання ОСОБА_5 у м. Чорнобиль, суд відхиляє вказані посилання відповідача, зважаючи на таке.

Відповідно до приписів Закону № 796-XII та Порядку №551, єдиною підставою для визнання особи такою, що евакуйована з зони відчуження у 1986 році є сам факт евакуації такої особи. При цьому, не має значення постійне місце проживання та місце реєстрації цієї особи.

Вказаною інформацією не спростовується факт проживання позивача у м. Чорнобиль, а лише вказується що вказана інформація відсутня.

Суд зауважує, що відповідачами, як суб`єктами владних повноважень, не надано суду жодних доказів на підтвердження того, що, після спливу більше 10 років після визначення державою спірного правового статусу позивачці, були встановлені нові суттєві обставини, ніж ті, які існували на момент надання такого статусу, або встановлені зловживання з її боку чи посадових осіб державних органів під час прийняття рішень про встановлення позивачці статусу потерпілої особи від Чорнобильської катастрофи.

Отже, суд дійшов висновку, що рішення Київської обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році, та щодо встановлення факту участі громадян у ліквідації ядерних аварій, у ядерних випробуваннях, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї від 31.05.2022 №205 в частині не підтвердження позивачці статусу особи, евакуйованої із зони відчуження у 1986 році підлягає скасуванню, як протиправне.

В свою чергу, оскільки рішення від 31.05.2022 року №205 визнано таким що підлягає скасуванню, то є протиправним і рішення Комісії Київської обласної державної адміністрації з визначення статусу осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та іншим категоріям громадян №45-22 від 14.07.2022 року, оскільки воно прийнято на підставі рішення від 31.05.2022 №205.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини дії суб`єкта владних повноважень щодо втручання чи обмеження прав людини повинні бути обґрунтованими, законними, необхідними, а втручання - пропорційним. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка рішень органу влади повинна бути чіткою і зрозумілою, як і можливі наслідки таких дій. Особа не повинна відповідати за помилки, вчинені органом держави.

У пункті 74 Рішення у справі "Лелас проти Хорватії" і пункті 70 Рішення у справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування" та пояснив його практичне значення, зокрема, зазначивши, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов`язків. Іншими словами, ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу. Принцип "належного урядування" передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява №36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

Тобто, виходячи з принципу "належного урядування", державні органи загалом, і відповідачі зокрема, зобов`язати діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду у вигляді припинення соціальних зобов`язань, або навпаки, у зв`язку з покладенням на особу додаткового обов`язку відшкодувати ті пільги, що були отримані нею у зв`язку з встановленням статусу потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи, через несвоєчасність вжиття заходів, спрямованих на перевірку обставин, які мали значення для надання або відмови у наданні зазначеного статусу, та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, добросовісність якої не спростована належними доказами.

Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Так, відповідно до частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.2 ст. 74 КАС України).

Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем під час розгляду справи не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження правомірності висновків щодо необґрунтованої видачі посвідчення громадянина евакуйованого у 1986 році із зони відчуження.

Виходячи з наведеного, рішення Комісії Київської обласної державної адміністрації з визначення статусу осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та іншим категорій громадян, яке оформлене у вигляді протоколу №45-22 від 14.07.2022, в частині визнання посвідчення громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи на ім`я ОСОБА_1 , виданим безпідставно та вилучення, є протиправним та підлягає скасуванню, а позов в цій частині задоволенню.

Щодо позовних вимог про зобов`язання Київської обласної державної адміністрації виконати дії щодо заміни посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 серії НОМЕР_2 на посвідчення нового зразка, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 3 КАС України, яка визначає законодавство про адміністративне судочинство, порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною другою статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Норми Конституції України як центрального джерела конституційного права зумовлюють систему принципів адміністративного процесуального права і як загальноправового регулятора, і як способу здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства.

Кодекс адміністративного судочинства України за своєю сутністю є кодифікованим законом, де систематизовано норми адміністративного процесуального права.

Фундаментальним міжнародним договором у частині здійснення адміністративного судочинства є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, стаття 6 щодо права на справедливий суд).

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Отже, згідно зі статтями 8, 9 Конституції України у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.

Слід зазначити, що "трискладовий тест" для визначення виправданості втручання за статтею 8 Конвенції є засобом для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією і передбачає наявність всіх елементів, що вказує на те, що будь-яке обмеження права має пройти перевірку на відповідність сукупності трьох умов: 1) втручання здійснене «згідно із законом»; 2) воно відповідає законній (легітимній) меті; 3) воно «необхідне в демократичному суспільстві».

Так, у рішенні у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) від 2.12.2010 р., заява № 30856/03, ЄСПЛ зазначив: 42. Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи кілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Така концепція міститься і в інших рішеннях ЄСПЛ, наприклад у рішеннях у справах «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine) від 18.12.2008 р., заява № 39948/06, п. 47; «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine) від 11.04.2013 р., заява № 20372/11, п. 51; «Сергій Волосюк проти України» (Sergey Volosyuk v. Ukraine) від 12.03.2009 р., заява №1291/03, п. 81, та інших рішеннях ЄСПЛ). Тобто її можна вважати усталеною практикою ЄСПЛ.

Одним із основних принципів, на необхідності дотримання якого наголошує Європейський суд з прав людини, є принцип верховенства права, до фундаментальних аспектів якого відноситься принцип юридичної визначеності

Рішенням Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу «якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

Європейський суд у справіClawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638 вказав, що сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

Як зазначив Європейський суд у справіvan Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.

Дія названого принципу пов`язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності.

На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії" , заява № 55555/08, пункт 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" , заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (" Онер`їлдіз проти Туреччини", пункт 128, та "Беєлер проти Італії", пункт 119).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків ("Лелас проти Хорватії", пункт 74).

У справі «Рисовський проти України» (п.70-71) Європейський Суд зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява N 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява N 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", заява N 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява N 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява N 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява N 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (справа "Москаль проти Польщі", п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", заява N 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII).

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії", п. 74).

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії", заява N 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії", заява N 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

Застосовуючи прецедентну практику у розглядуваній справі та дотримуючись правил для визначення виправданості втручання держави за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як засобу для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією, суд у розглядуваній справі констатує, що позбавлення позивача статусу потерпілого від аварії на ЧАЕС та вилучення відповідного посвідчення потерпілого від аварії на ЧАЕС 2 категорії не відповідає положенням Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

В силу положень частини третьої статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Відповідно до частини 4 статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті (визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії), суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно абзацу 2 частини 4 статті 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Відповідно до положень статті 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що норма статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Крім того, в рішенні Верховного Суду України від 16.09.2015 у справі №21-1465а15, суд вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Відповідно до приписів частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Проте, вказаною нормою встановлено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За наведених обставин та враховуючи, що прийняте відповідачем рішення є протиправним та таким, що порушує права та законні інтереси позивача, суд, з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача дійшов висновку про необхідність зобов`язання Київської обласної державної адміністрації поновити ОСОБА_1 статус громадянина, евакуйованого у 1986 році із зони відчуження, та видати йому відповідне посвідчення.

Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11.05.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 №1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Так, Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20 травня 2013 року №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.

Суд звертає увагу на те, що рішення суб`єкта владних повноважень про позбавлення позивача статусу громадянина, евакуйованого у 1986 році із зони відчуження та вилучення відповідного посвідчення громадянина, евакуйованого у 1986 році із зони відчуження серії НОМЕР_1 від 11.02.1993 року, категорія 2, має містити вичерпні підстави для такого рішення, з метою гарантування права особи на оскарження такого рішення та запобігання можливим подальшим діям, направленим на позбавлення статусу потерпілого від аварії на ЧАЕС та неодноразовому зверненню особи до суду за захистом своїх прав.

Суд зазначає, що дискреційні функції відповідача як суб`єкта владних повноважень стосовно вирішення питання про позбавлення позивача статусу потерпілого від аварії на ЧАЕС та вилучення відповідного посвідчення жорстко обмежені в законодавчому порядку, оскільки такі дії мають відповідати положенням чинного законодавства та можуть бути оскаржені у судовому порядку.

З урахуванням тієї обставини, що під час розгляду справи у суді були встановлені факти неправомірного позбавлення позивача статусу потерпілого від аварії на ЧАЕС та наявність підстав для визнання за позивачем такого статусу, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, у зв`язку з чим повний та ефективний захист порушеного права позивача потребує зобов`язання Київської обласної державної адміністрації провести ОСОБА_1 заміну посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 серії НОМЕР_2 (вкладка № НОМЕР_3 від 22.01.2008) на посвідчення нового зразка.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства та матеріалів справи, враховуючи, що відповідачі не довели правомірності прийнятих ними рішень, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а витрат, пов`язаних з розглядом справи не встановлено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Комісії обласної державної адміністрації по вирішенню спірних питань щодо визначення статусу осіб, які брали участь у проведенні робіт з евакуації людей і майна із зони відчуження, а також евакуйованих із зони відчуження в 1986 році, та щодо встановлення факту участі громадян у ліквідації ядерних аварій, у ядерних випробуваннях, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї №205 від 31.05.2022 про визнання довідки №59657 від 09.09.1991 про евакуацію ОСОБА_2 з м. Чорнобиль необґрунтованою та її відкликання, про встановлення факту необґрунтованої видачі посвідчення категорії 2 серії НОМЕР_1 від 11.02.1993.

Визнати протиправним та скасувати рішення Комісії обласної державної адміністрації з визначення статусу осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та іншим категоріям громадян №45-22 від 14.07.2022 щодо не підтвердження ОСОБА_3 статусу особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, з числа осіб, евакуйованих у 1986 році із зони відчуження категорії 2, визнання посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 серії НОМЕР_2 (вкладка № НОМЕР_3 від 22.01.2008 року) виданим необґрунтовано та про вилучення посвідчення.

Зобов`язання Київської обласної державної адміністрації провести ОСОБА_1 заміну посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 серії НОМЕР_2 (вкладка № НОМЕР_3 від 22.01.2008) на посвідчення нового зразка.

Позивач ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_7 , місце проживання: АДРЕСА_2 ).

Відповідач - Київська обласна державна адміністрація (ідентифікаційний код 00022533, адреса місцезнаходження: 01196, м. Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 1).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Колеснікова І.С.