Рішення № 110799414, 11.05.2023, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

11 травня 2023 року № 520/6635/23

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Зінченко А.В., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (майдан Свободи, буд. 5, Держпром, під. 3, пов. 2,м. Харків,61022, код ЄДРПОУ 14099344) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив суд:

-визнати протиправними дії Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо зменшення розміру пенсії по інвалідності 2 групи ОСОБА_1 .

-зобов`язати Головне Управління Пенсійного фонду України в Харківській області перерахувати розмір пенсії по інвалідності 2 групи ОСОБА_1 з компенсацією втрати частини доходу.

-стягнути з Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області моральну шкоду 10000 грн.

Позивач не згоден з діями відповідача, а тому звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Дослідивши надані матеріали справи, суд встановив наступне.

До грудня 1996р. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживала у АДРЕСА_2 , отримувала пенсію по інвалідності 2 групи, надалі виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, в зв`язку із чим виплату пенсії їй було припинено.

09.03.2017р. представник ОСОБА_1 звернувся до управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова із заявою про перерахунок та поновлення виплати пенсії по інвалідності II групи.

Листом управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова № 8445/30-02-02 від 24.03.2017р. надіслано рішення оформлене протоколом від 15.03.2017р. про відмову ОСОБА_1 у поновленні виплати пенсії по інвалідності 2 групи.

Постановою Московського районного суду м. Харкова від 02.08.2017 року по справі № 643/5912/17 визнано протиправним рішення Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова оформлене протоколом від 15.03.2017 про відмову ОСОБА_1 у поновленні виплати пенсії по інвалідності II групи.

Зобов`язано Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова відновити пенсійну справу з відновленням відомостей про стаж та заробітну плату ОСОБА_1 для обчислення пенсії.

Зобов`язано Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова здійснити перерахунок розміру та поновити виплату пенсії по інвалідності II групи ОСОБА_1 , починаючи з 07.10.2009, як не працюючому пенсіонеру, із застосуванням всіх підвищень, індексації, надбавок та доплат, передбачених чинним пенсійним законодавством України.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року постанову Московського районного суду м. Харкова від 02.08.2017р. по справі № 643/5912/17 скасовано. Прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково.

Визнано протиправним рішення Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова оформлене протоколом від 15.03.2017 про відмову ОСОБА_1 у поновленні виплати пенсії по інвалідності II групи.

Зобов`язано Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова відновити пенсійну справу з відновленням відомостей про стаж та заробітну плату ОСОБА_1 для обчислення пенсії.

Зобов`язано Управління Пенсійного фонду України в Московському районі м. Харкова здійснити перерахунок розміру та поновити виплату пенсії по інвалідності II групи ОСОБА_1 , починаючи з 13.03.2014, як не працюючому пенсіонеру, із застосуванням всіх підвищень, індексації, надбавок та доплат, передбачених чинним пенсійним законодавством України.

Листом Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 30.11.2022 року надано довідку щодо розміру нарахованої та фактично виплаченої пенсії ОСОБА_1 за період з 01.09.2020 по 30.11.2022 року

Відповідно наданої довідки в червні 2021 року розмір пенсії складав 1854 грн. З листопада 2021 року розмір пенсії зменшено до 949 грн. та в подальшому не перераховується.

26.01.2023р представник позивача звернувся до Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області та просив:

Повідомити підстави зменшення розміру пенсії ОСОБА_1 з листопада 2021 року.

Повідомити підстави виплати пенсії ОСОБА_1 в розмірі менше прожиткового мінімуму.

Листом Пенсійного фонду України від 10.02.2023 року повідомлено, що пенсію поновлено згідно рішення Московського районного суду м. Харкова від 02.08.2017р. справа № 643/5912/17 та постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 24.10.2017р. справа № 643/5912/17. На виконання зазначених рішень суду ОСОБА_1 було здійснено поновлення пенсії з 13.03.2014р. у вищевказаному порядку, внаслідок якого здійснювалась виплата пенсії у розмірі 949,00 грн., яка не підлягає перерахункам у зв`язку зі змінами прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. У порядку адміністративного судочинства підлягають захисту лише порушені права і суд позбавлений можливості задовольняти вимоги на майбутнє для захисту прав особи від можливих негативних дій суб`єкта владних повноважень у подальшому, оскільки під час розгляду справи таких дій не існує.

Відповідно до п.10.3 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 №7 "Про судове рішення в адміністративній справі" резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача, та зобов`язання його до вчинення чи утримання дій на майбутнє.

У листопаді 2021р. розмір пенсії переглянуто та приведено у відповідність згідно вищевказаного рішення суду. Таким чином, рішення Московського районного суду м. Харкова від 02.08.2017р. справа № 643/5912/17 та постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 24.10.2017р. справа № 643/5912/17 виконано в межах покладених зобов`язань та у визначеному законом порядку.

16.02.2023р. представник позивача звернувся до Пенсійного фонду України та просив:

Повідомити на підставі якого законодавчого або нормативного акту не здійснюється перерахунок розміру пенсії пенсіонерам, яким виплату пенсії поновлено (призначено) за рішенням суду.

Що визначає поняття "пенсія в твердому розмірі".

Листом Пенсійного фонду України повідомлено, що поняття «пенсія в твердому розмірі» не визначено нормативно-правовими актами про пенсійне забезпечення.

Окружний адміністративний суд міста Києва в ухвалі від 16 вересня 2022 року по справі № 640/14382/21 розглянувши в порядку письмового провадження заяву представника позивача щодо роз`яснення рішення суду в адміністративній справі зазначив, що з 01.01.2018 пенсія має нараховуватись та виплачуватись у розмірі 74% від сум грошового, у тому числі з 01.04.2019 при перерахунку на підставі довідки.

Однак, відповідачем нарахування та виплату пенсії позивачу не здійснено, що стало підставою звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Надаючи правову оцінку вищенаведеному, суд вказує наступне.

Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Статтею 1 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5.11.1991 №1788-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.

Чинне законодавство України чітко визначає випадки, при виникненні яких у держави виникає право на обмеження права і свобод громадянина, у тому числі і пенсійних виплат.

Відповідно до частини третьої статті 22, статті 64 Конституції України право громадян на соціальний захист, інші соціально-економічні права можуть бути обмежені, у тому числі зупиненням дії законів (їх окремих положень), лише в умовах воєнного або надзвичайного стану на певний строк. Таку правову позицію Конституційний Суд України висловив у Рішенні від 20.03.2002 №5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій) (пункт 6 мотивувальної частини).

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Держава Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.З ст.25 Конституції України).

До того ж, рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІУ щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Зазначені положення Закону № 1058-ІУ втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Згідно положень даного рішення оспорюваними нормами Закону № 1058-ІУ держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на тримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено оповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У зазначеному рішенні КСУ та відповідній практиці Європейського суду з прав людини далі - ЄСПЛ) застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов`язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв`язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов`язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв`язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею та є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов`язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Тому, на думку суду, припинення виплати пенсії позивачеві з будь-яких підстав, не передбачених у ст. 49 ЗУ №1058-ІУ - є не обґрунтованим та протиправним.

Крім того, відповідно до частини другої ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Наведене також відображене у статті 2 Протоколу №4 до КЗПЛ визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Також статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані права не можуть бути об`єктом жодних обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моральності населення або грав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому пакті.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення ст.24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права та є рівними перед законом, і не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за повними або іншими ознаками.

Держава Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її вежами (ч.З ст.25 Конституції України).

Як було зазначено вище, вимога обов`язкового проживання на території України для призначення пенсії не встановлена чинним законодавством навіть для тих пенсіонерів, які виїжджають до країн, з якими не укладено відповідного договору про пенсійне забезпечення наприклад - Ізраїль, Італія, Німеччина, США та інш.).

Так, рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 визнано вашими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІУ щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Зазначені положення Закону № 1058-ІУ втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Згідно положень даного рішення оспорюваними нормами Закону № 1058-ІУ держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Наведеному кореспондує чисельна судова практика судів вищої ланки (постанова Верховного Суду від 27.03.2018 р. по справі № 569/6114/17 (режим доступу в ЄДРСР: 73021614), постанова Верховного Суду від 19.09.2018 по справі №766/1519/17 (режим доступу в ЄДРСР: 76582586).

Частиною 5 ст. 242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Тобто, Верховний Суд, з посиланням на висновки Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009, поновлює виплату пенсії тим пенсіонерам, які виїжджають до країн, з якими Україною не укладено відповідного договору про пенсійне забезпечення.

У постанові від 17.07.2018 №211/1789/17 (режим доступу в ЄДРСР: 75368940), Верховний Суд вказує:

«Отже, передбачено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником, при цьому, відсутні вказівки на те, що останній повинен звертатися до органу ПФУ особисто та позбавлений можливості надіслати заяву та належні документи поштою. Колегія суддів звертає увагу, що до відповідача звертався представник позивача на підставі нотаріально завіреної довіреності з проставленим апостилем, що підтверджується переліком до заяви.».

Таким чином, позиція Верховного Суду полягає в тому, що позивач має право як надіслати заяву про поновлення пенсії поштою, так і через представника - за довіреністю, що й було зроблено позивачем.

Наведене продубльоване також у постанові від 31.01.2019 по справа № 520/9721/16-а (режим доступу в ЄДРСР: 79557399), де Верховний Суд також зазначив, що законодавством України передбачено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником, при цьому, відсутні вказівки на те, що останній повинен звертатися до органу Пенсійного фонду України особисто.

Більш того, ряд висновків Верховного Суду (постанова ВС від 31 жовтня 2019 року по справі №160/7699/18 (режим доступу в ЄДРСР: 85323660), а також - постанова ВС від 8 червня 2020 року по справі №643/8727/16-а (режим доступу в ЄДРСР: 89928296), а також - постанова ВС від 26 лютого 2020 року по справі №541/543/17-а (режим доступу в ЄДРСР: 87869116) вказують на те, що пенсіонер навіть не обов`язково повинен звертатися до пенсійного органу з заявою, , а саме: «колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що позивач має звернутись із заявою, встановленої Порядком № 22-1 форми, оскільки це є надмірний формалізм та призводить до затягування поновлення порушеного права позивача на відновлення виплати раніше призначеної пенсії.».

З огляду на вищевикладене, відповідач, зменшуючи розмір пенсії позивача по інвалідності 2 групи, діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені законодавством України (ст. 9 Конституції України, п. 2 ч. 1 ст. 49 ЗУ №1058-ІУ) та чинним міжнародним договором, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 5 Угоди між Міністерством соціального захисту населення України та Міністерством соціального захисту населення Республіки Казахстан про співпрацю в галузі пенсійного забезпечення від 21.09.1995), а також без дотриманням вимог частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Отже, дії відповідача, на думку суду, є протиправними.

Щодо стягнення моральної шкоди.

Згідно з ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом чи або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Частиною 1ст. 1166 ЦК України визначено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Статтею 1175 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Відповідно до положень даної статті, компенсація моральної шкоди здійснюється за наявності всіх загальних умов відповідальності за завдання шкоди, а саме: протиправної поведінки, моральної шкоди, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та завданою моральною шкодою та вини заподіювача.

Як роз`яснено у п. п. З, 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явиш, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від ЗО січня 2018 року у справі № 804/2252/14.

Згідно з п. 5 цієї Постанови, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (нємайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема,, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Отже, обов`язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що звертається до суду із таким позовом.

Суд, який розглядає справу, повинен з`ясувати всі доводи Позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, вираженості та справедливості.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Проте, всупереч вказаним положенням, Позивачем не доведено обставин і підстав, які зумовлюють наявність моральної шкоди.

Отже, відсутні правові підстави для задоволення позовної вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 10000 грн.

З врахуванням вищевикладеного, повно і всебічно з`ясувавши обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, оцінюючи наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні на предмет належності, допустимості та достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та взаємного зв`язку доказів у їх сукупності, як того вимагає процесуальне законодавство, проаналізувавши норми матеріального права, які належить застосувати до спірних правовідносини, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню.

Керуючись ст.ст. 243, 244, 245, 246 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо зменшення розміру пенсії по інвалідності 2 групи ОСОБА_1 .

Зобов`язати Головне Управління Пенсійного фонду України в Харківській області перерахувати розмір пенсії по інвалідності 2 групи ОСОБА_1 з компенсацією втрати частини доходу.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду у відповідності до ст. 295 цього Кодексу.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Суддя Зінченко А.В.