Рішення № 110402664, 24.04.2023, Кіровоградський окружний адміністративний суд

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2023 року м. Кропивницький Справа № 340/311/23

Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Науменка В.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

до відповідача: Управління Служби безпеки України в Кіровоградській області (25006, вул. Театральна, 9, м. Кропивницький, ЄДРПОУ 20001585)

про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить:

1. Визнати протиправною бездіяльність Управління СБУ в Кіровоградській області щодо ненарахування та невиплати позивачу в день звільнення у повному обсязі грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2009 рік;

2. Стягнути з Управління СБУ в Кіровоградській області на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.04.2009 по 12.01.2023 у розмірі 1274974,30 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що проходив військову службу за контрактом в УСБУ в Кіровоградській області, з якої був звільнений 20.04.2009 року.

У день звільнення з позивачем не було проведено остаточного розрахунку, а саме не було виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні основної відпустки за 2009 рік.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 20.09.2022 у справі 340/5580/21 бездіяльність відповідача визнана протиправною та зобов`язано виплатити позивачу вищевказану грошову компенсацію у розмірі 19,08 грн. Вказане судове рішення виконане відповідачем 12.01.2023 року.

Вважаючи, що відповідачем у порушення вимог ст. ст. 116, 117 КЗпП України на день звільнення не проведено повного розрахунку та допущено затримку розрахунку при звільненні, просить суд стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.04.2009 по 12.01.2023 у розмірі 1274974,30 грн.

Ухвалою суду від 27.01.2023 позовну заяву залишено без руху (а.с. 22).

На виконання вимог ухвали суду та у встановлені судом строки позивачем 22.02.2023 надано уточнену позовну заяву (а.с. 26-31).

Ухвалою суду від 27.02.2023 року відкрито провадження у справі та вирішено проводити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (а.с. 32).

Від відповідача до суду 17.03.2023 надійшов відзив на адміністративний позов, відповідно до змісту якого відповідач позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. Зазначив, що розмір невиплаченої компенсації у сумі 19,08 грн., був встановлений судом лише у вересні 2022 року, а до суду позивач звернувся лише у 2021 році, тобто через 12 років після свого звільненні. Вважає зі свого боку відсутньою протиправну бездіяльність із вказаного питання. Наголосив, що правовий статус військовослужбовців не регулюється КЗпП України, оскільки такі особи не перебувають у трудових відносинах, а несуть військову службу. Зазначає, що вимоги ст. ст. 116, 117 КЗпП не можуть застосовуватись до даних правовідносин (а.с. 36-40).

Від позивача до суду 24.03.2023 надійшла відповідь на відзив, відповідно до якої позивач на задоволенні позову наполягає, а доводи, викладені у відзиві, вважає такими, що не спростовують позовних вимог. Вказує, що позиція відповідача щодо непоширення положень статей 116, 117 КЗпПУ на спірні правовідносини є помилковою та суперечить вимогам чинного законодавства та судової практики. Доводи відповідача щодо відсутності його вини у спірних правовідносинах вважає безпідставними через наявність судових рішень у справі 340/5580/21 (а.с.44-45).

Дослідивши надані сторонами матеріали та з`ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що позивач проходив військову службу за контрактом в Управлінні Служби безпеки України в Кіровоградській області, з якої був звільнений 20.04.2009 року. Вказані обставини сторонами не заперечуються.

Під час остаточного розрахунку з позивачем при звільненні, останньому було не у повному обсязі нараховано та виплачено грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки, що встановлено постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 20.09.2022 у справі 340/5580/21, якою відповідна бездіяльність відповідача визнана протиправною та стягнуто різницю між фактично сплаченою та належною до сплати сумою грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2009 рік у розмірі 19,08 грн. (а.с. 13-15).

Відповідачем на виконання зазначеного рішення суду 12.01.2023 виплачено позивачу належні суми у розмірі 19,08 грн. (а.с. 17).

Отже, остаточний розрахунок з позивачем при звільненні здійснено 12.01.2023 року, а не у день його звільнення.

Предметом спору у даній справі є нарахування та виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Суд, надаючи оцінку спірним правовідносинам, зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 КЗпП України, вказаний закон регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Згідно до частини першої статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Правове становище осіб, які проходять військову службу в органах Служби безпеки України, у тому числі, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці врегульовано спеціальним законодавством, зокрема Законами України «Про Службу безпеки України», «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України», «Про статут внутрішньої служби Збройних Сил України», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» від 17.07.1992 року №393, Положенням про проходження військової служби військовослужбовцями СБУ, затвердженим Указом Президента України від 27.12.2007 №1262.

Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року N 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України, до публічної служби відноситься, зокрема, військова служба.

Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Аналогічну позицію висловив Верховний Суд у постанові від 31.10.2019 у справі N2340/4192/18 (провадження №К/9901/24531/19); постанові від 31.01.2020 у справі №823/1477/16 (провадження №К/9901/16121/18); постанові від 30.01.2019 у справі №806/217/17 (провадження №К/9901/21688/18); постанові від 18.04.2019 у справі №806/889/17 (провадження №К/9901/34490/18).

Таким чином, доводи відповідача щодо відсутності підстав для застосування до спірних відносин норм Кодексу законів про працю України є помилковими.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" N 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, відповідно до мети цієї Конвенції термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Згідно з ч. 1 статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною другою статті 116 КЗпП України визначено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

У відповідності до вимог ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Оскільки відповідач не провів з позивачем при звільнені з військової служби остаточного розрахунку, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

З огляду на викладене, враховуючи зміст статті 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Доводи відповідача щодо відсутності з його боку протиправної бездіяльності щодо ненарахування та невиплати позивачу компенсації за невикористані дні відпустки, несвоєчасна виплата яких призвела до звернення позивача до суду з цим позовом, судом не приймаються до уваги, оскільки така протиправна бездіяльність відповідача встановлена постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 20.09.2022 у справі 340/5580/21, яка набрала законної сили.

Водночас, визначаючись з розміром суми середнього заробітку, який підлягає стягненню на користь позивача, суд виходить з наступного.

Як встановлено судом, сума несвоєчасно виплаченої позивачу компенсації за невикористані дні відпустки становить 19,08 грн., що підтверджується матеріалами справи.

У той же час, позивачем в уточненій позовній заяві наведено розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.04.2009 по 12.01.2023, який позивачем проведено відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 08.02.1995 №100, загальна сума такого середнього заробітку визначена у сумі 1274974,30 грн.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019, справа №761/9584/15-ц дійшла висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній справі вказує, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Застосовуючи вищевизначені критерії до обставин справи, суд перш за все наголошує, що розмір несвоєчасно виплачених позивачу сум складає 19,08 грн., в той час, як сума обрахованого позивачем середнього заробітку за час затримки у розрахунку складає 1274974,30 грн., що у 66822 рази більше, ніж розмір простроченої заборгованості роботодавця.

Суд зазначає, що розмір несвоєчасно виплачених позивачу сум встановлений судом у вересні 2022 року (справа 340/5580/21), відповідний позов про їх стягнення був ініційований позивачем лише у 2021 році, тобто через 12 років після свого звільнення.

При цьому суд враховує, що з 21.04.2009 по 29.12.2011 позивач утримувався під вартою (що не заперечується сторонами та встановлено судовими рішеннями у справі 340/5580/21), що значною мірою позбавляє можливості вільно розпоряджатись своїми правами та визнається судом поважною причиною невчинення позивачем активних дій, направлених на поновлення своїх порушених прав щодо отримання усіх належних виплат при звільненні.

Водночас, з моменту свого звільнення з-під варти до початку вчинення позивачем активних дій з метою захисту своїх порушених прав пройшло майже 10 років, при цьому позивачем жодним чином не аргументовано настільки тривале зволікання з початком проведення таких дій, у тому числі відповідним зверненням до суду, не надано будь-яких доказів неможливості своєчасного захисту своїх порушених прав.

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром несвоєчасно виплачених позивачу сум, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, тривалим, понад 10 років, зволіканням з боку позивача щодо вчинення активних дій, спрямованих на захист своїх порушених прав, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 5 000,00 грн.

Враховуючи викладене, позов підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Позивачем заявлено позовні вимоги на суму 1274974,30 грн., з яких судом задоволено на суму 5000,00 грн., що становить 0,39%.

При зверненні до суду позивачем понесено судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1073,60 грн. (а.с. 20).

Доказів понесення сторонами інших судових витрат до суду не надано.

Таким чином, на користь позивача підлягають стягненню документально підтверджені судові витрати пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у розмірі 4,19 грн. (1073,60 грн х 0,39%), за рахунок бюджетних асигнувань Управління Служби безпеки України в Кіровоградській області.

Керуючись статтями 139, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Управління Служби безпеки України в Кіровоградській області (вул. Театральна, 9, м. Кропивницький, 25006, ЄДРПОУ: 20001585) задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Кіровоградській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.04.2009 по 12.01.2023 включно.

Стягнути з Управління Служби безпеки України в Кіровоградській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.04.2009 по 12.01.2023 у розмірі 5000,00 грн.

В іншій частині позову відмовити.

Стягнути з Управління Служби безпеки України в Кіровоградській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у сумі 4,19 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду В.В. НАУМЕНКО