Рішення № 110058564, 06.04.2023, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

06 квітня 2023 р. Справа № 240/3144/23

Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Житомирського окружного адміністративного суду про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Житомирського окружного адміністративного суду про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю дій відповідача щодо зупинення нарахування йому суддівської винагороди з 02.01.2023 року, у зв`язку із застосуванням стосовно нього Закону України від 01.07.2022 року №2352-ІХ. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин". Позивач аргументуючи свою позицію, посилається на приписи ст. 130 Конституції України, відповідно до якої питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентується виключно ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що виключає можливість застосування до правовідносин стосовно суддівської винагороди норм інших законів.

Відповідач скористався своїм правом на подання відзиву, у якому заперечив проти задоволення позовних вимог з огляду на те, що позивач увільнений від роботи у зв`язку із перебуванням на військовій службі зі збереженням місця роботи, посади і середньої заробітної плати на період проходження військової служби. Відповідач зазначив, що Законом України від 01.07.2022 №2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" внесено зміни до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, якими передбачається припинення нарахування середнього заробітку у період проходження військової служби за призовом під час мобілізації та регламентовано, що працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Відтак відповідач вважає, що діяв відповідно до вимог чинного законодавства та в межах наданих повноважень.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, оцінивши докази, які мають значення для вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Указом Президента України № 843/2008 від 19.09.2008 року "Про призначення суддів" Черноліхова С.В. призначено на посаду судді Житомирського окружного адміністративного суду строком на п`ять років.

Надалі, відповідно до постанови Верховної Ради України № 446-VII від 05.09.2013 року, позивача обрано суддею Житомирського окружного адміністративного суду безстроково.

16.12.2013 року позивача вперше було призначено на посаду голови Житомирського окружного адміністративного суду.

21.03.2022 року ОСОБА_1 призвано на військову службу за призовом із залученням до виконання бойових завдань.

Так, на підставі наказу Житомирського окружного адміністративного суду від 21.03.2022 року № 01-08/а-ос позивача було увільнено від роботи зі збереженням місця роботи, займаної посади та середньої заробітної плати на період проходження військової служби.

Натомість, позивач зазначає, що за січень 2023 року суддівську винагороду він не отримував. Даний факт не заперечується відповідачем.

З метою з`ясувати підстави припинення виплати суддівської винагороди, позивач звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з листом.

Відповідачем надано відповідь, у якій він посилається на прийняття наказу в.о. голови Житомирського окружного адміністративного суду від 01.01.2023 року № 01-04-ос про зупинення нарахування середнього заробітку судді ОСОБА_1 , яким на відділ фінансово-економічної діяльності та господарського забезпечення покладено обов`язок з 02.01.2023 року припинити здійснювати нарахування та виплату середньої заробітної плати на період проходження ним військової служби (а.с. 25).

Вважаючи вказані дії відповідача такими, що суперечить положенням ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд виходить з наступного.

Частиною 1 статті 126 Конституції України регламентовано, що незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Відповідно до ст. 130 Основго Закону визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

У преамбулі Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року № 1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII) зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та Законом.

Суд акцентує увагу, що відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону № 1402-VIII, встановлено, що зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Положеннями даної статті також встановлено відсотковий розрахунок розміру посадового окладу та доплат.

Частиною 9 статті 135 Закону №1402-VIII визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

Судом встановлено, що незалежність суддів, гарантована ст. 126 Конституції України, забезпечується, зокрема окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом та належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді, відповідно пунктів 7, 8 частини 5 статті 48 Закону №1402-VIII.

Аналізуючи вищезазначені правові норми у сукупності, суд дійшов до висновку, що виплата та розмір суддівської винагороди встановлюється виключно Законом України №1402-VIII , що узгоджується з гарантованим Конституцією принципом незалежності судді.

Разом з тим, 19.07.2022 року набрав чинності Закон України від 01.07.2022 р. № 2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" , яким у ч. 3 ст. 119 КЗпП слова зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток замінено словами зберігаються місце роботи і посада.

Тобто у статтю 119 КЗпП України внесено зміни у частині виключення норми щодо збереження роботодавцем середнього заробітку працівникам, призваним на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення.

Отже, середній заробіток як соціальна гарантія для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків, перестав існувати в національному законодавстві.

Принагідно суд зазначає, що Верховною Радою України було прийнято закон від 15.03.2022 року № 2136-IX "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (із змінами, внесеними згідно із Законом № 2352-IX від 01.07.2022 року) (далі - Закон № 2136-IX) метою якого є врегулювання окремих питань трудових відносин між працівником та роботодавцем в умовах воєнного часу, враховуючи необхідність забезпечення збалансованості між скороченням видатків роботодавців та забезпеченням мінімально необхідних прав та гарантій працівників.

Статтею 1 цього Закону регламентовано дію норм законодавства про працю в умовах воєнного стану.

Відтак, цей Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України (ч. 2 ст. 1 Закону № 2136-IX).

Також зазначено, що у період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю, законів України "Про державну службу", "Про службу в органах місцевого самоврядування", інших законодавчих актів, що регулюють діяльність державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, врегульованих цим Законом (ч. 3 ст. 1 Закону № 2136-IX).

Суд зазначає, що зі змісту даних положень не передбачено обмеження такого гарантованого Конституцією України права, як незалежність суддів (ст. 126 Основного Закону), яка, зокрема полягає у окремому порядку фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів.

Окремо суд акцентує увагу на тому, що у ч. 3 ст. 1 Закону № 2136-IX не міститься застереження щодо застосування Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Відтак суд приходить до висновку, що дані норми не стосуються суддівської винагороди, оскільки дана виплата регулюється не законодавством про працю, а особливим статусом судді, що підлягає регулюванню спеціальним законодавством.

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01.02.2021 року у справі № 560/2146/19 зазначено, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться в спеціальному законі.

Також суд враховує позицію Конституційного Суду України від 03.06.2013 року №3-рп/2013 щодо того, що визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

У рішенні від 08.04.2016 року №4-рп/2016 Конституційний Суд України зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід`ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов`язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені.

Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

Конституційний Суд України у рішенні від 04.12.2018 року №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) також вказав, що обов`язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов`язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.

Така позиція Конституційного Суду України збігається з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність.

У рішенні від 11.03.2020 року №4-р/2020 у справі №1-304/2019 (7155/19) Конституційний Суд України висловив позицію, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.

Суд наголошує на тому, що Закон №1402-VIII передбачає вичерпний перелік обмежень у виплаті суддівської винагороди і перебування на військовій службі не є таким випадком.

Так, ч. 10 ст. 135 Закону №1402-VIII встановлює, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.11.2022 року у справі №990/4/22 (провадження №11-105заі22) сформувала висновок, що під час здійснення правосуддя існують випадки, коли за певних умов суддя не може здійснювати правосуддя. Такі випадки поділяються на дві категорії. До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді, зокрема відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, при проведенні кваліфікаційного оцінювання та застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя. Друга категорія охоплює випадки, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою. Наприклад, припинення роботи суду у зв`язку з військовими діями, стихійним лихом, нездійснення суддею правосуддя у разі ліквідації, реорганізації суду, перебуванням судді у відряджені, тимчасова непрацездатність, перебування у різного роду відпустках (основна, додаткова, соціальна), у зв`язку з мобілізацією відповідно до вимог Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію.

Невід`ємним елементом статусу суддів, зокрема, є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення. У більшості випадків, коли суддя не здійснює правосуддя (окрім випадків застосування до судді дисциплінарного стягнення), йому (судді) виплачується суддівська винагорода. Отримання від держави матеріального забезпечення, зокрема суддівської винагороди, нерозривно пов`язує цю особу з її статусом судді.

У рішенні Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 вказано, що якщо позбавлення судді права на отримання доплат до посадового окладу може бути визнане доцільним та виправданим, зокрема, у випадку притягнення його до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, наслідком якого є відсторонення судді від посади чи від здійснення правосуддя, то позбавлення судді цього права, коли він не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою є несправедливим, невиправданим та необґрунтованим.

Суд зауважує, що Закон України № 2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми.

Тобто у національному законодавчому полі існує не просто колізія положень двох законів, а законодавче упущення, наявність якого є порушенням Конституції України. Проте воно долається застосувавши загальний принцип права «спеціальний закон скасовує дію загального закону» (Lex specialis derogate generali).

Таким чином, питання обрахунку розміру та виплати суддівської винагороди унормовується виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що виключає можливість застосування до спірних правовідносин вимог Закону України від 01.07.2022 р. № 2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин".

Принагідно суд зазначає що невиплата суддівської винагороди суддям, які боронять Україну, може призвести до подальшої невизначеності у питаннях обрахунку суддівського стажу при виході судді у відставку, зарахування страхового стажу. Адже відсутність відрахувань до Пенсійного фонду із суддівської винагороди під час перебування суддів на війні може поставити під сумнів наявність саме суддівського стажу у зазначений період часу.

Приймаючи рішення у справі, суд також враховує позицію Вищої ради правосуддя, яка викладена 28 грудня 2022 року, та відповідно до якої Вища рада правосуддя вважає, що суддям, тимчасово увільненим від виконання обов`язків з відправлення правосуддя у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації, суддівська винагорода має виплачуватися у повному обсязі.

Зважаючи на те, що суддя Житомирського окружного адміністративного суду Черноліхов С.В. не здійснює правосуддя внаслідок проходженням військової служби у Збройних Силах України, разом з тим виконує конституційний обов`язок із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, беручи до уваги конституційні гарантії незалежності суддів, пріоритетності норм Конституції України та Закону України "Про судоустрій і статус суддів" над іншими нормами законодавства України, суд дійшов висновку, що позивачу підлягає виплаті суддівська винагорода у повному обсязі.

Таким чином, відповідач безпідставно не нарахував та не виплачує позивачу суддівську винагороду з 02.01.2023 року, що є протиправною бездіяльністю.

З огляду на висновок суду про протиправну бездіяльність відповідача, відповідно до ч.2 ст.9 КАС України, з метою ефективного захисту прав позивача, суд вважає за необхідне зобов`язати Житомирський окружний адміністративний суд нарахувати та виплатити суддівську винагороду з 02.01.2023 року.

Суд зазначає, що згідно п. 2 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Проте у даній справі судом не вирішувалися вимоги про присудження конкретних сум суддівської винагороди та не визначався розмір такого стягнення, тому підстави для допущення рішення суду до негайного виконання відсутні. Рішення суду в частині зобов`язання відповідача виплатити позивачу суддівську винагороду не може бути допущено до негайного виконання, оскільки це зобов`язання відповідача є похідним від виконання ним рішення суду про здійснення нарахування суддівської винагороди.

Відтак позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Підстави для розподілу судових витрат відповідно до ст. 139 КАС України відсутні.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідент.код НОМЕР_1 ) до Житомирського окружного адміністративного суду (вул. Мала Бердичівська, 23, м. Житомир, ЄДРПОУ 34854954) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Житомирського окружного адміністративного суду щодо ненарахування та невиплаті з 02.01.2023 року ОСОБА_1 суддівської винагороди, передбаченої статтею 135 Закону України "Про судоустрій та статус суддів".

Зобовязати Житомирський окружний адміністративний суд нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду з 02.01.2023 року, передбачену статтею 135 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", з відрахуванням обов`язкових податків і зборів.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

СуддяАльчук Максим Петрович