Рішення № 110019969, 04.04.2023, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.04.2023Справа № 910/606/23Господарський суд міста Києва у складі судді Андреїшиної І.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аграрно-хімічна компанія" (03040, м. Київ, вул. Стельмаха, 6-А, код ЄДРПОУ 41694117)

до Фізичної особи-підприємця Білоуса Сергія Миколайовича ( АДРЕСА_1 , код РНОКПП НОМЕР_1 )

про стягнення 426 795,42 грн,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Аграрно-хімічна компанія» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Білоуса Сергія Миколайовича про стягнення заборгованості за договором поставки № 7/245 від 12.04.2021 у розмірі 426 795,42 грн, з яких 209 612,05 грн основного боргу, 69 541,83 грн суму курсових різниць, 84 757,92 грн пені та 62 883,62 грн штрафу.

Розглянувши матеріали позовної заяви, господарський суд визнав їх достатніми для прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі.

У позовній заяві позивач заявив клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.01.2023 відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

На адресу суду від відповідача відзив на позов не надходив.

Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

За таких обставин, приймаючи до уваги, що відповідач так і не скористався наданими йому процесуальними правами, а за висновками суду у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

12.04.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Аграрно-хімічна компанія» (продавець) та Фізичною особою-підприємцем Білоусом Сергієм Миколайовичем (покупець) укладено договір поставки № 7/245 (надалі - договір), за умовами п. 1.1. якого продавець зобов`язується передати у власність покупцю у встановлений строк товар, а покупець зобов`язується прийняти цей товар та своєчасно здійснити його оплату на умовах, визначених цим договором.

Предметом постачання по договору є засоби захисту рослин (надалі - товар), кількість, асортимент, ціна та вартість яких закріплюється в додатках до цього договору, що є його невід`ємною частиною (п. 1.2. договору).

Відповідно до п. 5.1. договору товар постачається продавцем у строки, закріплені відповідним додатком до договору, після отримання від покупця попередньої оплати за товар у розмірі і порядку, як це передбачено відповідним додатком до договору, окрім випадків коли сплата попередньої оплати сторонами не передбачається.

Згідно з п. 6.1., 6.2. договору ціна і вартість товару, а також порядок та строки розрахунків за товар, визначається сторонами в кожному окремому додатку до цього договору. Загальна вартість товару, що постачається за цим договором, становитиме сукупну вартість товару, фактично поставленого в рамках цього договору, що визначається на підставі накладних/видаткових накладних.

В подальшому між сторонами були підписані додатки до договору поставки №7/245 від 12.04.2021 та специфікації до них, зокрема:

- додаток № 1 від 12.04.2021 та специфікація від 12.04.2021 на суму 76 760,39 грн;

- додаток № 2 від 12.04.2021 та специфікація від 12.04.2021 на суму 6 394,86 грн;

- додаток № 3 від 12.04.2021 та специфікація від 12.04.2021 на суму 22 050,72 грн;

- додаток № 4 від 20.04.2021 та специфікація від 20.04.2021 на суму 22 305,70 грн;

- додаток № 5 від 21.04.2021 та специфікація від 21.04.2021 на суму 9 029,76 грн;

- додаток № 6 від 29.04.2021 та специфікація від 29.04.2021 на суму 9 504,36 грн;

- додаток № 7 від 12.05.2021 та специфікація від 12.05.2021 на суму 21 995,11 грн;

- додаток № 8 від 27.05.2021 та специфікація від 27.05.2021 на суму 9 429,12 грн;

- додаток № 9 від 31.05.2021 та специфікація від 31.05.2021 на суму 12 496,93 грн;

- додаток № 10 від 07.06.2021 та специфікація від 07.06.2021 на суму 11 303,28 грн;

- додаток № 11 від 25.06.2021 та специфікація від 25.06.2021 на суму 9 425,52 грн;

- додаток № 12 від 22.07.2021 та специфікація від 22.07.2021 на суму 9 376,32 грн;

- додаток № 13 від 22.07.2021 та специфікація від 22.07.2021 на суму 7 482,24 грн.

Відповідно до п. 3 зазначених додатків до договору покупець розуміє та погоджується, що ціна і вартість товару в гривні, вказані в цих додатках, є орієнтовними та підлягають зміні (коригуванню) продавцем в односторонньому порядку (без згоди покупця) за курсом продажу долара США до гривні на міжбанківському валютному ринку України на банківський день, що передує відповідному дню, а саме: (1) дню виписки накладної на товар, за умови зміни такого курсу по відношенню до курсу, вказаного вище в п. 2. цих додатків та (2) дню розрахунку за товар, за наявності умов та у порядку, вказаних в п. 5. цих додатків.

Крім того, умовами додатків до договору встановлено, що якщо покупець не розрахувався з продавцем за товар, в термін та/або порядку, вказаних в п. 5 цих додатків, продавець, за зростання курсу, вправі перерахувати прострочену частину вартості товару за курсом продажу долара США до гривні, що встановився на міжбанківському валютному ринку України на день попередній до дня такого перерахунку (дня подачі претензії/вимоги, дня звернення з позовом до суду тощо), по формулі:

S1 = (A1/A0)*S, де:

S1 - прострочена частина вартості товару в гривнях, що підлягає сплаті покупцем після перерахунку;

А1 - курс продажу долара США до гривні на міжбанківському валютному ринку України на банківський день, що передує дню перерахунку;

А0 - курс продажу долара США до гривні на міжбанківському валютному ринку України на банківський день, що передує дню виписки рахунку або накладної на товар (у випадку, коли сплата попередньої оплати не передбачається) або курс продажу долара США до гривні, вказаний в п.2 цього додатку (у випадку, якщо коригування вартості товару під час виписки рахунку/накладної не проводилося);

S - прострочена частина вартості товару в гривнях до перерахунку.

Згідно з п. 10.3. договору у випадку прострочення покупцем розрахунків за товар, продавець має право вимагати від покупця сплатити пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період за який нараховується пеня, від вартості неоплаченого товару за кожен день прострочки.

Цей Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами, скріплення печатками сторін та діє до 31.12.2021, проте у будь-якому випадку до моменту повного виконання сторонами взятих на себе обов`язків по цьому договору (п. 9.1. договору).

Позивачем до матеріалів справи долучені накладні №7/245 від 16.04.2021, №7/245-1 від 21.04.2021, №7/262 від 26.04.2021, №7/266 від 07.05.2021, №7/271 від 17.05.2021, №7/277 від 04.06.2021, №7/285 від 11.06.2021, №7/298 від 29.06.2021, № 7/306 від 26.05.2021.

Позивач у позовній заяві зазначає, що останнім умови договору поставки виконано повністю і поставлено відповідачу товар загальною вартістю 227 554,31 грн, що підтверджується зазначеними накладними.

Натомість, як зазначає позивач, відповідачем сплачено позивачу лише попередню оплату за договором поставки в сумі 17 942,26 грн.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначає, що відповідачем не виконано своїх зобов`язань за договором поставки № 7/245 від 12.04.2021 , що стало підставою для звернення до суду з даним позовом про стягнення з відповідача на користь позивача суму основного боргу у розмірі 209 612,05 грн, суми курсових різниць - 69 541,83 грн, пені - 84 757,92 грн та 62 883,62 грн штрафу за несвоєчасне виконання зобов`язань.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, з наступних підстав.

Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 ст. 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Судом встановлено, що укладений між сторонами Договір за своєю правовою природою є договором поставки.

Відповідно до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 265 Господарського кодексу України передбачено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму; до відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

Приписами ст. 663 Цивільного кодексу України встановлено, що продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень ст. 530 цього Кодексу.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Частиною 1 ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України).

Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Як встановлено судом із матеріалів справи, на виконання умов договору позивачем поставлено відповідачу товар на загальну суму 227 554,31 грн з ПДВ, що підтверджується накладними №7/245 від 16.04.2021, №7/245-1 від 21.04.2021, №7/262 від 26.04.2021, №7/266 від 07.05.2021, №7/271 від 17.05.2021, №7/277 від 04.06.2021, №7/285 від 11.06.2021, №7/298 від 29.06.2021, № 7/306 від 26.05.2021, підписаними та скріпленими печатками сторін.

Позивачем до матеріалів позовної заяви долучено виписку по рахунку Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрно-хімічна компанія» за період з 01.01.2021 по 01.01.2023, з якої вбачається, що за Договором № 7/2465 від 12.04.2021 відповідачем було здійснено лише попередню оплату у загальному розмірі 17 942,26 грн.

Однак, матеріали справи не містять доказів на підтвердження здійснення відповідачем оплати залишку вартості товару на суму 209 612,05 грн.

Таким чином, судом встановлено, що відповідач в порушення умов Договору та норм чинного законодавства не виконав взяті на себе зобов`язання щодо повної та своєчасної оплати поставленого позивачем товару, у зв`язку з чим в останнього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 209 612,05 грн, що також не було спростовано відповідачем.

Крім того, судом встановлено, що положеннями всіх додатків до договору поставки закріплено право продавця на коригування простроченої частини вартості товару виходячи з відповідного курсу гривні до долара США на день звернення до суду, тобто стягнення курсової різниці у зв`язку зі зростанням курсу.

Перевіривши наявний в матеріалах справи розрахунок суми курсових різниць, судом встановлено, що даний розрахунок є арифметично вірним, а тому з відповідача підлягає стягненню на користь позивача сума курсових різниць у розмірі 69 541,83 грн.

Щодо заявлених позивачем вимог про стягнення з відповідача 84 757,92 грн пені та 62 883,62 грн штрафу, то суд зазначає наступне.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст. 610 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 ст. 611 Цивільного кодексу України визначено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно з приписами ст. ст. 216 - 218 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються в установленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Одним із видів господарських санкцій згідно з ч. 2 ст. 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України).

Щодо одночасного стягнення з відповідача пені та штрафу суд зазначає, що такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір встановлено ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України, ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України та ст. ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань», а право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України. При цьому в інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою ст. 627 Цивільного кодексу України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить ст. 61 Конституції України, оскільки згідно зі ст. 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.04.2019 у справі №917/194/18, від 25.05.2018 у справі №922/1720/17, від 09.02.2018 у справі №911/2813/17, від 22.03.2018 у справі №911/1351/17).

Розмір штрафних санкцій відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Статтею 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Наведеною нормою передбачено період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається із дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконано, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 902/959/19.

Так, згідно з п. 10.3. договору у випадку прострочення покупцем розрахунків за товар, продавець має право вимагати від покупця сплатити пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період за який нараховується пеня, від вартості неоплаченого товару за кожен день прострочки.

Абзацом третім п. 10.4. договору передбачено, що в разі прострочення виконання грошового зобов`язання покупцем за цим договором та відповідними додатками до нього понад десять календарних днів, але не більше двадцяти календарних днів, окрім пені, передбаченої п. 10.3. цього договору, покупець, на вимогу продавця, зобов`язаний сплатити продавцю штраф у розмірі 30 % від вартості неоплаченого товару.

При цьому, за умовами п. 10.6. договору сторони домовилися, що відповідно до ст. 259 Цивільного кодексу України строк позовної давності щодо стягнення штрафних санкцій за цим договором складає 3 роки. Крім цього, сторони відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, домовилися про те, що строк нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання за цим договором збільшується до трьох років від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Таким чином, суд зазначає, що умовами п. 10.6. договору сторони встановили інший період нарахування пені, ніж той, що визначений у ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За таких обставин, суд перевіряє обґрунтованість заявленої суми пені, виходячи з зазначеного позивачем періоду, який не суперечить законодавству.

Перевіривши здійснений позивачем розрахунок пені за загальний період прострочки виконання боржником його грошового зобов`язання з 11.11.2021 по 05.01.2023 у розмірі 84 757,92 грн, суд дійшов висновку, що дане нарахування не суперечить вимогам чинного законодавства України, здійснено позивачем арифметично вірно, а тому позовні вимоги в частині стягнення пені підлягають задоволенню у заявленій позивачем сумі.

Крім того, перевіривши розрахунок штрафу за порушення відповідачем умов договору щодо своєчасного виконання зобов`язання із оплати поставленого позивачем товару, суд встановив, що заявлений позивачем до стягнення з відповідача штраф у розмірі 62 883,62 грн на підставі п. 10.4. договору є обґрунтованим, а тому позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.

Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Відповідач не подав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували доводи позивача.

Отже, позовні вимоги є обґрунтованими, документально підтвердженими та такими, що підлягають задоволенню.

За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі справи слід покласти на відповідача.

Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця Білоуса Сергія Миколайовича ( АДРЕСА_1 , код РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Аграрно-хімічна компанія" (03040, м. Київ, вул. Стельмаха, 6-А, код ЄДРПОУ 41694117) 209 612 (двісті дев`ять тисяч шістсот дванадцять) грн 05 коп. основного боргу, 69 541 (дев`ять тисяч п`ятсот вісімдесят дев`ять) грн 83 коп. суми курсових різниць, 84 757 (вісімдесят чотири тисячі сімсот п`ятдесят сім) грн 92 коп. пені, 62 883 (шістдесят дві тисячі вісімсот вісімдесят три) грн 62 коп. штрафу та 6 401 (шість тисяч чотириста одна) грн 93 коп. витрат на сплату судового збору.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 04.04.2023

Суддя І.О. Андреїшина