Рішення № 109806111, 03.03.2023, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

03.03.2023Справа № 910/10253/22

Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г., за участю секретаря судового засідання Бенчук О.О., розглянув у відкритому судовому засіданні

справу № 910/10253/22

за позовом Приватного акціонерного товариства «Завод Супутник»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ювелірний завод «Діамант-13»

про стягнення 478 461,01 грн

за зустрічним

позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ювелірний завод "Діамант-13"

до Приватного акціонерного товариства "Завод Супутник"

про визнання додаткової угоди від 01.01.2022 № 1 до договору від 16.01.2017 № 701 недійсною

За участю представників:

позивача (відповідача за зустрічним позовом) Опалюк С.В.;

відповідача (позивач за первісним позовом) Гера Р.Ю.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство «Завод Супутник» (далі - позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом, Завод) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ювелірний завод «Діамант-13» (далі - відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним позовом, Товариство) про стягнення 478 461,01 грн (382 127,44 грн заборгованості, 56 498,34 грн пені, 4 508,32 грн 3% річних і 35 326,91 грн втрат від інфляції).

Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором оренди від 16.01.2017 № 701 (далі - Договір) в частині внесення орендних платежів та компенсації комунальних послуг у встановлений Договором строк.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.10.2022 відкрито провадження у справі № 910/10253/22, постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання), а також встановлено строки для вчинення учасниками справи процесуальних дій.

04.11.2022 від відповідача за первісним позовом надійшов відзив на позовну заяву, зустрічна позовна заява, клопотання про залишення позовної заяви за первісним позовом без руху, клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, а також заяви з запереченнями проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. Вказані документи здані до відправлення відділенню зв`язку 01.11.2022.

В обґрунтування позовних вимог зустрічного позову Товариства до Заводу про визнання додаткової угоди від 01.01.2022 № 1 до Договору Товариство посилається на припинення між сторонами орендних відносин за Договором.

Ухвалою суду від 15.11.2022 у даній справі вказану зустрічну позовну заяви прийнято до розгляду, вирішено здійснювати розгляд справи за первісним та зустрічним позовами в порядку загального позовного провадження, вимоги за зустрічним позовом об`єднано в одне провадження з первісним позовом, призначено проведення підготовчого засідання на 12.12.2022, а також встановлено сторонам строки для вчинення процесуальних дій.

22.11.2022 від позивача за первісним позовом надійшла відповідь на відзив.

05.12.2022 від позивача за первісним позовом надійшов відзив на зустрічну позовну заяву.

Ухвалою суду від 12.12.2022, яка занесена до протоколу судового засідання, оголошено перерву до 12.01.2023.

28.12.2022 від Товариства надійшли заперечення на відповідь на відзив.

03.01.2023 від відповідача за первісним позовом надійшло клопотання про зупинення провадження у даній справі до набрання законної сили рішенням суду у справі № 910/12395/22.

09.01.2023 від позивача за первісним позовом надійшла заява про долучення доказів понесення судових витрат.

Ухвалою суду від 12.01.2023, яка занесена до протоколу судового засідання, відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у даній справі, крім того, в судовому засіданні представники позивача та відповідача не заперечували проти закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.01.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 02.02.2023.

У судовому засіданні 02.02.2023 було оголошено перерву до 16.02.2023.

14.02.2023 позивач за первісним позовом подав суду заяву про поновлення строку для подання доказів та їх приєднання до матеріалів справи.

Суд протокольною ухвалою 16.02.2023 поновив строк на подання доказів і долучив вказане вище клопотання до матеріалів справи.

У судовому засіданні 16.02.2023 було оголошено перерву до 27.02.2023.

У судовому засіданні 27.02.2023 було оголошено перерву до 02.03.2023.

У судових засіданнях суд, заслухавши вступне слово представників сторін, з`ясувавши обставини, дослідив в порядку статей 209-210 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) докази у справі.

Після закінчення з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами суд перейшов до судових дебатів.

У судовому засіданні 02.03.2023 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення відповідно до статті 233 ГПК України.

Судом, відповідно до вимог статей 222-223 ГПК України, здійснювалося повне фіксування судового засідання технічними засобами та секретарем судового засідання велися протоколи судових засідань, які долучені до матеріалів справи.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується первісний і зустрічний позови, відзиви, відповіді, заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

16.01.2017 між Заводом (орендодавець) і Товариством (орендар) укладено Договір, відповідно до умов якого:

- орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування без права передання в суборенду та без права викупу наступне приміщення, назване у подальшому "приміщення, що орендується": Адреса: м. Київ, 04080, вул. Межигірська, 82-А, загальною площею 777 м. кв. під офіс/виробництво та 91 м. кв. під склад, корпус № 3, поверх 2, 3 та підвальне приміщення;

- орендар вступає в строкове платне користування приміщенням у термін, указаний в договорі, але не раніше дати підписання сторонами Договору та Акта приймання-передачі приміщення, що орендується (пункт 3.1 Договору);

- передача приміщення в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на приміщення. Власником залишається орендодавець, а орендар користується приміщенням протягом строку оренди (пункт 3.2 Договору);

- орендну плату орендар незалежно від наслідків його господарської діяльності сплачує в безготівковому порядку на розрахунковий рахунок орендодавця наперед, не пізніше 05 числа місяця в розмірі відповідно до Додатків № 1 до Договору. Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством України (пункт 5.1 Договору).

Відповідно до статті 759 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до статті 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Предметом договору найму можуть бути майнові права.

Згідно зі статтею 283 Господарського кодексу України (далі - ГК України) за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

Отже, укладений Договір за своєю правовою природою є договором оренди нерухомого майна.

01.02.2017 сторонами підписано Акт приймання-передачі приміщення, що орендується, відповідно до якого позивач за первісним позовом передав, а відповідач за первісним позовом прийняв в оренду майно за Договором.

01.08.2017, 01.03.2018 та 29.10.2018 сторони підписали Додаткові угоди про зміну і доповнення Договору, а саме пунктів 1.2 Договору в частині зміни загальної площі приміщення.

У грудні 2019 року сторонами укладено Додаткову угоду до Договору, відповідно до умов якої погоджено продовжити строк дії Договору оренди з 01.01.2020 по 01.10.2022.

У Додатковій угоді від 01.01.2022 № 1 до Договору сторони внесли зміни до розрахунків платежів оренди та комунальних послуг та виклали їх у такій редакції: на період з 01.01.2022 по 31.01.2022 відповідно до пункту 5.4 Договору розмір орендної плати переглядається у разі змін цін і тарифів, передбачених чинним законодавством України. 203 кв. м. - офіс виробництво 2-ий поверх - Корпус № 3, Літера "Г"; плата за опалення за загальну площу оренди 23 351,09 грн, плата за електроенергію (за показниками лічильника) та оренда паркомісця (погодинна парковка), строк оплати (попередня оплата) з 01 по 05 щомісяця.

Згідно зі статтею 173 ГК України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Стаття 193 ГК України встановлює, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Частинами першою та четвертою статті 286 ГК України визначено що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтями 525, 615 ЦК України одностороння відмова від виконання зобов`язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Як стверджує позивач за первісним позовом, сторони фактично дійшли згоди про пролонгацію Договору, а відповідач продовжував користуватися об`єктом оренди.

Спір у справі за первісним позовом виник у зв`язку з тим, що, на переконання позивача за первісним позовом, у порушення взятих на себе зобов`язань відповідач за первісним позовом несвоєчасно сплачував орендні платежі, відшкодування комунальних та експлуатаційних витрат, внаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 382 127,44 грн.

Заперечуючи проти первісного позову, Товариство посилалося, зокрема, на те, що дія Договору припинена 01.01.2022, а подальші взаємовідносини сторін не були врегульовані їх письмовою згодою на умовах, передбачених Договором.

У свою чергу, спір у справі за зустрічним позовом, як вказує позивач за зустрічним позовом, виник через те, що у Договорі відсутні положення, які передбачають автоматичну пролонгацію, а Додаткова угода від грудня 2019 року складена без зазначення дати її підписання та після припинення основного договору.

Позивач за зустрічним позовом також наголошує, що внесення змін до Договору, зобов`язання за яким вже припинилися, не може бути спрямоване на реальне настання правових наслідків, оскільки припинення зобов`язання має остаточний характер, а чинне законодавство не передбачає можливості відновлення вже припиненого зобов`язання.

З матеріалів справи вбачається, що сторони неодноразово укладали додаткові угоди до Договору. Надані до суду копії додаткових угод містять підписи та печатки сторін, жодних зауважень, крім внесення змін до договору, вони не містять.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Так, в силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується.

Таким чином, заявляючи позов про визнання недійсним договору (його частини), позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що договори можуть бути визнані недійсними лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом, а тому в справі про визнання договорів недійсними суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання їх недійсними і настання певних юридичних наслідків.

Так, підстави заявленого зустрічного позову про визнання Додаткової угоди за грудень 2019 року недійсною фактично зводяться до того, що вказаний правочин є таким, що вчинений після закінчення строку основного договору, який не міг бути пролонгований автоматично, не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Крім того, позивач за зустрічним позовом вказує, що у випадку пролонгації на наступний період договір мав бути нотаріально посвідчений на підставі статті 793 ЦК України.

Відповідно до частини першої та другої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Згідно зі статтею 252 ЦК України, строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

У пункті 4.1 Договору сторони погодили, що договір набирає чинності з моменту підписання сторонами Акту приймання-передачі приміщення та діє з 01.02.2017 до 01.01.2020.

Водночас в пункті 1 Додаткової угоди від грудня 2019 року до Договору сторони чітко погодили продовжити строк дії Договору на термін з 01.01.2020 по 01.01.2022 (пункт 1).

Пунктом 8.1 Договору встановлено, що після закінчення строку оренди орендар зобов`язаний передати орендодавцю приміщення, що орендується, протягом 10 днів з моменту закінчення строку оренди за актом передачі.

Протягом строку, визначеного в пункті 8.1 Договору, орендар зобов`язаний звільнити приміщення, що орендується, і підготувати його до передачі орендодавцю (пункт 8.2 Договору).

Позивач за первісним позовом стверджує (і вказані твердження не спростовані відповідачем за первісним позовом), що жодних повідомлень про намір розірвати Договір ним отримано не було, орендоване приміщення до повернення орендодавцю не готувалося, акти про повернення майна між сторонами підписані не були.

Крім того, факт користування орендованим приміщенням підтверджується здійсненими Товариством платежами за користування об`єктом оренди у 2020 та 2021 роках, що підтверджується банківськими виписками.

Відповідно до частини четвертої статті 284 ГК України строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Згідно зі статтею 764 ЦК України якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Таким чином, з огляду на наведене, наявними у матеріалах справи доказами підтверджується факт користування Товариством орендованим приміщенням відповідно до Договору та додаткових угод до нього.

Жодних актів про повернення орендованого майна орендодавцю сторонами підписано не було, а позивач за зустрічним позовом письмово не заперечував проти продовження строку дії Договору; доказів протилежного суду не подано.

Підстави вважати, що Додаткова угода від грудня 2019 року не спрямована на реальне настання правових наслідків, обумовлених нею, відсутні, оскільки позивач за зустрічним позовом продовжує займати орендоване приміщення, а доказів протилежного суду Товариством не надано.

Що ж до доводів позивача за зустрічним позовом про виникнення необхідності нотаріального посвідчення основного договору в порядку статті 793 ЦК України, то слід зазначити таке.

Відповідно до положень статті 205 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Договір сторони спочатку уклали строком на 2 роки 11 місяців, а тому нотаріальне посвідчення такого правочину в момент його вчинення на виконання статті 793 ЦК України не вимагалося, а Договір відповідав вимогам чинного на той час законодавства.

Разом з тим, якщо із закінченням строку договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) його дію було продовжено і наведене призвело до збільшення загального строку користування орендованим майном, який складає понад 3 роки, це не може бути підставою для визнання такого договору нікчемним у зв`язку з відсутністю його нотаріального посвідчення та державної реєстрації, якщо на момент укладення такого договору він, відповідно до частини другої статті 215 ЦК України відповідав вимогам частини другої статті 793 та статті 794 ЦК України.

З огляду на наведені вище обставини, суд дійшов висновку, що Товариством не доведено та не надано суду належних доказів для визнання спірної Додаткової угоди від грудня 2019 року недійсною, а тому у задоволенні зустрічного позову суд відмовляє повністю.

Що ж до первісних позовних вимог, то слід зазначити таке.

Судом встановлено, що відповідач за первісним позовом продовжує користуватися орендованим приміщенням, а підстав вважати, що Договір припинив свою дію немає.

Договір в силу приписів статті 629 ЦК України є обов`язковим для виконання сторонами.

Позивач за первісним позовом стверджує, що відповідач не дотримався своїх зобов`язань в частині своєчасної оплати орендних платежів та компенсації витрат на комунальні послуги та з березня по вересень 2022 року взагалі припинив оплату.

Завод просить суд стягнути з Товариства не лише заборгованість з оренди, але і відшкодування експлуатаційних і комунальних послуг за вказаний період.

Водночас суду не подано погоджених актів зі сторони орендаря, а також доказів фактичного понесення таких витрат орендодавцем.

Крім того, позивачем за первісним позовом не надсилалися відповідачу за первісним позовом відповідні рахунки на оплату експлуатаційних та комунальних витрат, доказів протилежного суду не подано.

Жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували розмір, вартість та обсяг спожитих комунальних послуг за вказаний вище період суду не надано, що підтвердив представник позивача за первісним позовом під час розгляду справи по суті. За відсутності документів про погодження сторонами суми відшкодування за комунальні послуги за період березень-вересень 2022 року, а також первинних документів про понесення позивачем за первісним позовом відповідних витрат за опалення, електроенергію тощо, у суду відсутня можливість перевірити дані, зазначені в рахунках позивача, які не направлялись орендарю, а також можливість здійснити підрахунок самостійно. З огляду на те, що в цій частині вимог суд відмовляє в позові з мотивів недоведеності, позивач матиме право звернутися за захистом своїх прав за умови надання належних, допустимих та достатніх доказів.

За розрахунком суду за період з березня по вересень 2022 року заборгованість з орендної плати складає 338 688,00 грн.

Що ж до тверджень відповідача за первісним позовом про те, що він не отримував рахунки, то останні не беруться судом до уваги в частині, яка стосується сплати орендних платежів, оскільки сторонами було узгоджено як розмір орендної плати, так і порядок її оплати: внесення передоплати по 05 числа кожного місяця без прив`язки до виставлення рахунків позивачем за первісним позовом.

Наявність обов`язку відповідача за первісним позовом щодо сплати заборгованості у розмірі 338 688 грн підтверджується матеріалами справи та не була ним спростована, зокрема, останнім не надано суду доказів оплати на вказану суму, у зв`язку з чим первісний позов в частині стягнення основного боргу у розмірі 338 688 грн підлягає задоволенню.

Крім основного боргу позивачем за первісним позовом заявлено до стягнення 56 498,34 грн пені, 35 326,91 грн інфляційних втрат і 4 508,32 грн 3% річних.

Відповідно до вимог статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За приписами статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором) в порядку статті 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина перша статті 230 ГК України).

Відповідно до норм частини першої статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Стаття 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" передбачає, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відповідно до частини шостої статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Пунктом 7.13 Договору сторонами узгоджено, що орендар зобов`язаний у випадку прострочення сплати орендних платежів сплачувати пеню в розмірі 1,5% від суми боргу за кожен день прострочення.

Так, перевіривши здійснені позивачем розрахунки, Господарський суд міста Києва дійшов висновку, що вони виконані невірно.

Так, за розрахунком суду з урахуванням задоволення вимог в частині стягнення орендної плати (без експлуатаційних і комунальних платежів) та приписів норм права, вказаних вище, з відповідача за первісним позовом підлягає до стягнення на користь позивача за первісним позовом 36 739,38 грн пені, 3 778,56 грн 3% річних і 24 234,19 грн втрат від інфляції.

Разом з тим, суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні ЄСПЛ «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N303-A, п. 29).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

При цьому, суд зазначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже вони не спростовують встановлених судом обставин та не впливають на результат прийнятого рішення.

Відповідно до статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно із статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За таких обставин, враховуючи подані учасниками справи докази, які оцінені судом у порядку статті 86 ГПК України, первісний позов підлягає частковому задоволенню, а у задоволенні зустрічного позову слід відмовити повністю.

За приписами статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору за подання первісного позову слід покласти на відповідача за первісним позовом у розмірі 6 052,95 грн.

Водночас відповідно до статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору за подання зустрічного позову та витрати на правничу допомогу, понесені позивачем за зустрічним позовом покладаються на Товариство.

Що ж до витрат на правничу допомогу, які понесені Заводом, то слід зазначити таке.

Заводом як позивачем за первісним позовом (відповідачем за зустрічним позовом) заявлено до стягнення з відповідача за первісним позовом витрати на правничу допомогу в розмірі 70 000 грн (50 000,00 + 10 000,00 грн + 10 000,00).

Відповідно до частини першої та третьої статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частиною другою статті 126 ГПК України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною третьою статті 126 ГПК України передбачено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На підтвердження факту понесення вказаних витрат Заводом до матеріалів справи додані такі документи:

- копія договору на правове обслуговування юридичної особи від 01.04.2019 № 0104/19;

- копія додаткової угоди від 22.07.2022 № 13 до вказаного вище договору;

- копія додаткової угоди від 23.11.2022 № 22 до договору на правове обслуговування юридичної особи від 01.04.2019 № 0104/19;

- копія додаткової угоди № 20 від 14.11.2022 до вказаного вище договору;

- копія акту здачі-приймання наданих юридичних послуг від 22.09.2022;

- копія акту здачі-приймання наданих юридичних послуг від 23.11.2022;

- копія акту здачі-приймання наданих юридичних послуг від 14.11.2022;

- копія ордеру від 24.09.2022 №1021404 серія СВ;

- копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 30.07.2021 № 001077 серія ЧН.

Частиною п`ятою статті 129 ГПК України передбачено, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Згідно з частиною четвертою статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Водночас, відповідно до частини п`ятої статті 126 ГПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідачем за первісним позовом подано клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу та заявлено про необґрунтованість, нерозумність та неспівмірність таких вимог.

Враховуючи предмет та підстави позову, виходячи з встановлених обставин, характеру спірних правовідносин та обсягів матеріалів справи, беручи до уваги розгляд цієї справи в порядку загального позовного провадження, наявність обґрунтованих заперечень відповідача за первісним позовом щодо співмірності заявленої суми компенсації, а також зважаючи на принципи співмірності та розумності судових витрат, суд вважає за необхідне покласти на Товариство витрати позивача за первісним позовом (відповідача за зустрічним позовом) на правничу допомогу в розмірі 30 000 грн.

Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Первісний позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ювелірний завод «Діамант-13» (04080, м. Київ, вул. Межигірська, 82-А, ідентифікаційний код 21651747) на користь Приватного акціонерного товариства «Завод Супутник» (04080, м. Київ, вул. Межигірська, 82-А, ідентифікаційний код 02970300) 338 688 (триста тридцять вісім тисяч шістсот вісімдесят вісім) грн заборгованості, 36 739 (тридцять шість тисяч сімсот тридцять дев`ять) грн 38 коп. пені, 3 778 (три тисячі сімсот сімдесят вісім) грн 56 коп. 3% річних, 24 234 (двадцять чотири тисячі двісті тридцять чотири) грн 19 коп. втрат від інфляції, 6 052 (шість тисяч п`ятдесят дві) грн 95 коп. судового збору, 30 000 (тридцять тисяч) грн витрат на правничу допомогу.

3. В іншій частині первісного позову відмовити.

4. У задоволенні зустрічного позову відмовити повістю.

5. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складано 27.03.2023.

Суддя О.Г. Удалова