Рішення № 109455651, 09.02.2023, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 204/5652/21

Провадження № 2/204/86/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

09 лютого 2023 року м. Дніпро

Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, у складі:

головуючого – судді Приваліхіної А.І.,

за участю секретаря судового засідання – Лавриненко В.Д.,

прокурора Єрьоменко К.В., представника позивача Архипенка А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Західної окружної прокуратури міста Дніпра, в інтересах держави, в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа – Державний реєстратор прав на нерухоме майно Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Третяк Тетяна Василівна, про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та витребування майна, -

В С Т А Н О В И В:

29 липня 2021 року Західна окружна прокуратура міста Дніпра, в інтересах держави, в особі Дніпровської міської ради звернулася до суду із зазначеним позовом до відповідачки ОСОБА_1 , визначивши третьою особою Державного реєстратора прав на нерухоме майно Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Третяк Т.В., із вимогами про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та витребування майна (а. с. 1-14).

В обґрунтування заяви зазначено, що 31 липня 2018 року державним реєстратором Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Третяк Т.В. на підставі свідоцтва про право власності на житло від 23 серпня 2016 року, виданого Департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради, зареєстровано право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна -611999112101) за ОСОБА_1 . Водночас, відповідно до інформації КП «Дніпровське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради від 01 квітня 2021 року № 3659 в матеріалах інвентаризаційної справи відсутні відомості про реєстрацію права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 . Разом з цим, зазначено, що житловий будинок АДРЕСА_2 , в який увійшла квартира АДРЕСА_3 , зареєстрований за комунальним житлово-експлуатаційним підприємством «Південне» Дніпропетровської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 1549 від 19 червня 2003 року та рішення Дніпропетровської міської ради № 11/13 від 19 листопада 2003 року, про що зроблено запис в обліковій книзі № 43 ЖЮ

за реєстровим № 3457-147. Відповідно до інформації Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 26 лютого 2021 року № 3/12-921 квартиру АДРЕСА_1 прийнято у комунальну власність згідно рішенням виконавчого комітету міської ради від 27 липня 2006 року № 3067. За архівними даними приватизаційних справ Департаменту, відсутня інформація щодо передачі у власність ОСОБА_1 або будь-яким іншим особам, шляхом приватизації, квартири АДРЕСА_1 . Зазначено, що свідоцтво про право власності, що було використано у якості підстави для реєстрації права приватної власності за ОСОБА_1 має розбіжності з наявними в органі приватизації даними. Так, у книзі реєстрації свідоцтв про право власності під розпорядженням № 4/47-16 від 29 червня 2016 року зареєстроване свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_4 за ОСОБА_2 . При цьому, під реєстраційним № 47 И-16 зареєстровано передачу у власність ОСОБА_3 шляхом приватизації, квартири АДРЕСА_5 . Крім того, Департаментом додатково повідомлено, що розпорядження № 4/47-16 відповідає Амур-Нижньодніпровському району міста, а реєстраційний № 47 И-16 - Індустріальному району, в той час, як квартира АДРЕСА_1 . Також, згідно відповіді КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» № 3659 від 01 квітня 2021 року в матеріалах інвентаризаційної справи відсутні відомості про право власності на спірну квартиру. При цьому, бланк свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 органом приватизації не видавався. Вказано на те, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином. При цьому, свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняються. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб`єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності. Оскільки розпорядження органу приватизації, не приймалось, то у державного реєстратора були відсутні підстави для реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 також зазначено, що ОСОБА_1 , з урахуванням положень Житлового кодексу та Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», взагалі не мала права на приватизацію спірного житлового приміщення, оскільки не була наймачем постійним користувачем вказаного приміщення та взагалі не мала до нього жодного відношення. Таким чином, спірне нерухоме майно неправомірно вибуло із власності територіальної громади міста поза її волею в інший спосіб, а саме на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 42329237 від 01 серпня 2018 року державного реєстратора Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Третяк Т.В., яке прийняте за відсутності належних правових підстав, а тому підлягає скасуванню. Крім того, оскільки майно вибуло з власності Дніпровської міської ради поза волею власника, вказане свідчить про наявність підстав для витребування спірного майна у відповідача. Враховуючи обізнаність міської ради про встановлені обласною прокуратурою обставини незаконного набуття речових прав на нерухоме майно комунальної власності, достатнього часу для самостійного вжиття заходів, направлених на усунення виявлених порушень, вказане свідчить про бездіяльність Дніпровської міської ради, яка є органом уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, у зв`язку з чим прокурор звертається з даним позовом до суду в порядку, передбаченому чинним законодавством. Тому, прохає суд скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора прав на нерухоме майно Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Третяк Т.В., індексний номер 42329237 від 01 серпня 2018 року, про проведення державної реєстрації права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 з одночасним припиненням за нею права власності та, витребувати у останньої на користь територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради квартиру АДРЕСА_1 .

Ухвалою суду від 02 серпня 2021 року позовну заяву повернуто позивачу (а. с. 61-62).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 листопада 2021 року вищевказану ухвалу суду скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду (а. с. 116-119).

Ухвалою суду від 30 листопада 2021 року у справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання на 13 годину 00 хвилин 24 січня 2022 року (а. с. 125), копія якої надіслана учасникам справи 14 грудня 2021 року за вихідним № 27902/21-вих/2/204/2639/21 (а. с. 128). 20 січня 2022 року на адресу суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» повернуто конверт (а. с. 144), яким державному реєстратору прав на нерухоме майно Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Третяк Т.В. направлялись позовна заява з додатками та копія ухвали про відкриття провадження. 23 лютого 2022 року на адресу суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» повернуто конверт (а. с. 164), яким ОСОБА_1 направлялись позовна заява з додатками та копія ухвали про відкриття провадження.

У судовому засіданні представник Західної окружної прокуратури міста Дніпра – прокурор Єременко К.В. позовні вимоги підтримала в повному обсязі просила їх задовольнити, обґрунтування надала аналогічні тексту позовної заяви. Не заперечувала проти розгляду справи за відсутності відповідачки в заочному порядку.

У судовому засіданні представниця Дніпровської міської ради Архипенко А.О. позовну заяву підтримала в повному обсязі. Не заперечував проти розгляду справи за відсутності відповідачки в заочному порядку.

Відповідачка ОСОБА_1 , в судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином (а. с. 232), причини неявки суду не повідомила.

Третя особа Державний реєстратор прав на нерухоме майно Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Третяк Тетяна Василівна в судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином (а. с. 235), причини неявки суду не повідомила.

Дослідивши матеріали позовної заяви, заслухавши пояснення учасників процесу, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог та, спираючись на вимоги ст. ст. 223, 280 ЦПК України, ухвалив заочне рішення.

Судом встановлено, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (а. с. 18-19), 31 липня 2018 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Третяк Т.В. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 42329237 від 01 серпня 2018 року (а. с. 26) внесено запис про право власності 27295934 на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 , при цьому, підставою для державної реєстрації вказано свідоцтво про право власності, реєстровий № 47И-16, серія та номер НОМЕР_1 , виданий 23 серпня 2016 року Департаментом житлового господарства Дніпропетровської міської ради (а. с. 20).

З відповіді Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради № 3/12-921 від 26 лютого 2021 року (а. с. 15) вбачається. Що будинок АДРЕСА_2 на підставі рішення виконавчого комітету міської ради від 27 липня 206 року № 3067, прийнято до комунальної власності. За архівними даними приватизаційних справ Департаменту, відсутня інформація щодо передачі у власність ОСОБА_1 або будь-яким іншим особам, шляхом приватизації, квартири АДРЕСА_1 .

При цьому, зазначено, що у книзі реєстрації свідоцтв про право власності під розпорядженням № 4/47-16 від 29 червня 2016 року зареєстроване свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_4 за ОСОБА_2 , а під реєстраційним № 47И-16 зареєстровано передачу у власність ОСОБА_3 шляхом приватизації, квартиру АДРЕСА_5 .

Разом з цим зазначено про те, що розпорядження № 4/47-16 відповідає Амур-Нижньодніпровському району міста, а реєстраційний № 47И-16 - Індустріальному району, в той час, як квартира АДРЕСА_1 .

Крім того, вказано про те, що бланк свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 Департаментом не видавався.

З наданої КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» ДМР № 3659 від 01 квітня 2021 року (а. с. 16) вбачається, що станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі за адресою: АДРЕСА_6 відсутні відомості про право власності за будь-якою особою.

При цьому, зазначено, що на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 1549 від 19 червня 2003 року та рішення Дніпропетровської міської ради № 11/13 від 19 листопада 2003 року, житловий будинок АДРЕСА_2 , в який увійшла квартира АДРЕСА_3 , зареєстрована за КЖЕП «Південне» ДМР, про що зроблено запис № 3457-147 (а. с. 44) в обліковій книзі № 43 ЖЮ (а. с. 16).

19 липня 2021 року керівником Західної окружної прокуратури міста Дніпра Риженко О. за вихідним № 04/51-1781вих-21 направлено повідомлення до Дніпровської міської ради та Департаменту правового забезпечення Дніпровської міської ради щодо законності набуття права власності на об`єкти житлового фонду, що належить до комунальної власності територіальної громади м. Дніпра (а. с. 86-87).

29 липня 2021 року в. о. голови Дніпровської міської ради Підлубним Е.С. надано відповідь №7/11-1710 керівнику Західної окружної прокуратури міста Дніпра Риженку О.В. (а. с. 88), з якої вбачається, що станом на 25 липня 2021 року Дніпровська міська рада до суду з позовами, направленими на усунення перешкод у користуванні комунальним майном, витребування майна із чужого незаконного володіння квартири АДРЕСА_1 , не зверталася.

Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з вимогами п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 56 ЦПК України, у визначених законом випадках прокурор, зокрема, звертається до суду з позовною заявою.

Згідно з вимогами ст. ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Стаття 20 ЦК України встановлює, що право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права або інтереси позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав чи інтересів позивач звернувся до суду.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18) вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) вказано, що «належний спосіб або способи захисту обумовлюються змістом порушеного права та характером його порушення».

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Таким чином, належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права.

Проте, згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції.

Відповідно до вимог п. 1, 2, 3 ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому п. п. «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому п. п. «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми права у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судом першої та апеляційної інстанцій оскаржуваних судових рішень у справі), на відміну від положень ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, належними нині способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

Таким чином, з 16 січня 2020 року, тобто на час ухвалення оскаржуваних судових рішень, законодавець вже виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, а відтак суди попередніх інстанцій помилково зазначили про необхідність застосування позивачем способу судового захисту, який у практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачу відновлення порушеного права, а отже не спроможний надати особі ефективний захист її прав.

Таких правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 04 листопада 2020 року у справі № 910/7648/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19.

Приписами ст. 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Разом з тим, суд зазначає про те, що абз. 2 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі, якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Відповідно до вимог абз. 3 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

З огляду на викладене, враховуючи те, що рішення про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 , прийнято державним реєстратором прав на нерухоме майно Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Третяк Т.В. на підставі невідповідних документів, які, як встановлено судом, офіційним органом відносно ОСОБА_1 ніколи не видавалися та спірної квартири ніколи не стосувалися, суд дійшов переконливого висновку про те, що ця квартира вибула із власності територіальної громади міста поза її волею та у інший спосіб, зокрема на підставі рішення, яке прийняте за відсутності належних правових підстав, з порушенням встановленого чинним законодавством порядку проведення такої реєстрації, а відтак є протиправним, у зв`язку з чим рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора прав на нерухоме майно Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Третяк Т.В., індексний номер 42329237 від 01 серпня 2018 року, про проведення державної реєстрації права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 слід скасувати, через що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог про припинення права власності на спірну квартиру та витребування її з незаконного володіння, суд зазначає наступне.

Відповідно до вимог ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з вимогами ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Приписами ст. 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

При цьому, нормами ч. 2 ст. 328 ЦК України визначено, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до вимог ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовуються до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У пункті 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз`яснено, що відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про права людини встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Тлумачення цього положення як захисту права власності було здійснено Європейським судом з прав людини у справі «Маркс проти Бельгії», в рішенні якого суд зазначив: «Визнаючи, що кожен має право мирно володіти своїм майном, ст. 1 у своїй суті забезпечує право власності».

У своєму рішенні ЄСПЛ у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» нагадав, що втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватися з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав. Рішенням у справі «Прессос компанія Нав`єра А.О.» та інші проти Бельгії» Європейським судом встановлено, що має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності.

Так, ЦК України передбачено як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція.

Віндикація – це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника.

Віндикація – це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

При цьому, положеннями ст. 388 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц.

Таким чином, правова мета віндикаційного позову полягає у повернені певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне користування, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Статтею 391 ЦК України передбачене право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Приписами п. 1 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Згідно з вимогами ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18.

Крім того, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 346 ЦК України, право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до вимог п. 1-3 ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній з 16 січня 2020 року), відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

У пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом.

Отже, за змістом цієї правової норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19.

З огляду на викладене, позовні вимоги про припинення права власності на квартиру АДРЕСА_1 , та скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності номер 27295934 від 31 липня 2018 року за ОСОБА_1 на дану квартиру, не є належним способом захисту, а тому не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а відтак, вказані вимоги не підлягають задоволенню.

Згідно з п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року, рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції – на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, матиме найбільший ефект. Таким чином, метою ефективного способу захисту є забезпечення поновлення порушеного права, адекватність наявним обставинам.

У справі «East/West Alliance Limited» проти України» (№ 19336/04) Європейський суд з прав людини вказує, що дія статті 13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту у спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за Конвенцією «небезпідставної скарги» та відповідне відшкодування, хоча договірним державам надається певна свобода дій щодо вибору способу, в який вони виконуватимуть свої конвенційні зобов`язання за цим положенням. Межі обов`язків за статтею 13 різняться залежно від характеру скарги заявника відповідно до Конвенції.

Не зважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці (Kudla v. Polandа, № 30210/96).

ЄСПЛ, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року, вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ЕCHR 2002-II).

Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці, у рішеннях від 13 травня 1980 року в справі «Артіко проти Італії» (пункт 35), від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32) зазначає, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Однак, згідно із п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищевикладене, наявність рішення суду, яке набрало законної сили щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (в даному випадку рішення про витребування майна з чужого незаконного володіння), а також про скасування державної реєстрації права власності є достатньою підставою для внесення відповідного запису до реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

З огляду на викладене, з урахуванням того, що рішення про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 прийнято державним реєстратором прав на нерухоме майно Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Третяк Т.В. на підставі незгідних документів, які, як встановлено судом, офіційним органом відносно ОСОБА_1 ніколи не видавалися та спірної квартири ніколи не стосувалися, суд дійшов переконливого висновку про те, що ця квартира вибула із власності територіальної громади місті поза її волею та у інший спосіб, зокрема на підставі рішення, яке прийняте за відсутності належних правових підстав, з порушенням встановленого чинним законодавством порядку проведення такої реєстрації, тобто на підставі протиправного рішення, через що суд доходить висновку, що вказане нерухоме майно за вищенаведених обставин вибуло з володіння позивача незаконно, а відтак право позивача порушене та підлягає судовому захисту, тому суд вважає, що позовні вимоги про витребування на користь на користь територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради з незаконного володіння ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 підлягають задоволенню.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.

Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 268, 354 ЦПК України,

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги Західної окружної прокуратури міста Дніпра (49006, м. Дніпро, вул. Робоча, буд. 24-а), в інтересах держави, в особі: Дніпровської міської ради (49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, буд. 75; ЄДРПОУ 26510514) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_7 ; РНОКПП НОМЕР_2 ), третя особа – Державний реєстратор прав на нерухоме майно Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Третяк Тетяна Василівна, про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та витребування майна – задовольнити частково.

Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора прав на нерухоме майно Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Третяк Тетяни Василівни, індексний номер 42329237 від 01 серпня 2018 року, про проведення державної реєстрації права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ).

Витребувати від ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради (ЄДРПОУ 26510514) квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1611999112101).

В іншій частині позовних вимог – відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції протягом 30 днів зо дня його проголошення або протягом 30 днів зо дня отримання учасниками справи його копії.

Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його проголошення або протягом 30 днів зо дня отримання учасниками справи його копії, якщо не буде оскаржено у встановленому законом порядку.

Заочне рішення може бути переглянуте Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська за письмовою заявою відповідача протягом двадцяти днів зо дня отримання ним копії рішення.

Суддя А.І. Приваліхіна