Рішення № 109353477, 08.02.2023, Богунський районний суд м. Житомира

Справа №295/9217/22

Категорія 43

2/295/522/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.02.2023 року м. Житомир

Богунський районний суд м. Житомира в складі:

Головуючої судді Стрілецької О.В.

за участі секретарясудового засідання Виговської Д.Ю.

позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в загальному позовному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ

20.09.2022 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі 1000000,00 грн.

В обґрунтуванням позовних вимог вказано, що ОСОБА_1 згідно вироку Військового суду Військово-морських Сил України від 22.12.1998 року засуджений до смертної кари - розстрілу, вказаний вирок Військовою колегією Верховного Суду України від 06.04.1999 р. залишений без змін.

06.06.2020 р. Військовим судом Військово-морських Сил України замінено покарання на довічне позбавлення волі.

Позивач вважає, що покарання у вигляді довічного позбавлення волі є незаконним, неконституційним та таким, що принижує людську гідність, завдає страждань та суперечить нормам міжнародного права.

ОСОБА_1 зауважує, що 28.06.1996 р. була прийнята Конституція України, а відтак норма ст. 24 Кримінального кодексу України в редакції від 1960 року, яка діяла на час ухвалення вироку стосовно нього і яка передбачала застосування смертної кари, не відповідала основному закону держави.

В позовній заяві ОСОБА_1 посилається на практику Європейського суду з прав людини, якою встановлено, що довічне позбавлення волі в Україні порушує норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема, у справах «Лапата та інші проти України», «Петухов проти України».

Позивач звертає увагу, що 29.12.1999 р. Рішенням Конституційного Суду України у справі №11рп/99 положення КК України в редакції від 1960 року, що передбачали призначення покарання у вигляді смертної кари, втратили чинність з моменту прийняття 28.06.1996 року Верховної Радою України Конституції України .

ОСОБА_1 вважає, що вирок стосовно нього про засудження до смертної кари є протиправним, таким, що порушує права засудженого, гарантовані державною та Конституцією України.

Крім того, зазначає, що певний час перебував в камері для смертників, вважає це тортурами та порушенням прав людини, приниженням людської гідності.

Вважає, що такими діями йому завдано моральну шкоду, яку він оцінює в розмірі 1000000,00 грн, на думку позивача, вказана сума є достатньої, щоб компенсувати завдані йому душевні страждання, пригніченість та нелюдське поводження у місцях виконання покарань.

ІІ. ПРОЦЕДУРА ТА ПОЗИЦІЇ СТОРІН

Ухвалою суду від 22.09.2022 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження з повідомленням сторін.

Відповідно доухвали судувід 25.10.2022 р.ухвалено етапуватизасудженого ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,з ДУ"Житомирськаустанова виконанняпокарань (№8)" до Слідчого ізолятора ДУ"Житомирська установа виконання покарань (№8)" для забезпечення його участі в судовому процесі; зобов`язаноначальника Слідчого ізолятора ДУ "Житомирськаустанова виконанняпокарань (№8)" забезпечити участь та доставити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до залу 4Б6 Богунського районного суду м. Житомира для забезпечення його участі в підготовчому судовому засіданні.

Ухвалою суду від 10.01.2023 року, яка постановлена у судовому засіданні без виходу до нарадчої кімнати і занесена до протоколу судового засідання, в якому позивач брав участь особисто, задоволено клопотання позивача, витребувано з ДУ «Житомирська установа виконання покарань (№8)» належним чином засвідчені копії паспорту, реєстраційного номера облікової картки платника податків та довідку з особової справи засудженого ОСОБА_1 ; закрито підготовче судове засідання, призначено розгляд справи по суті.

06.02.2023р.на виконаннявимог ухвалисуду від10.01.2023р.ДУ «Житомирська установа виконання покарань (№8)» направила копії документів, витребувані судом (а.с. 50-56).

В судовому засіданні 08.02.2023 р., в якому позиивач брав участь в режимі відеоконференції, ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав в повному обсязі з підстав, зазначених в позові. Зазначив, що засудження до довічного позбавлення волі фактично позбавляє його будь-якої надії, що він матиме можливість вийти на свободу і повернутись до звичайного життя. Вважає, таке покарання саме по собі є тортурами. Пояснив, що під час його перебування в камері для смертників знаходився в нелюдських умовах. Вважає, що протягом тривалого перебування в місцях відбування покарання його здоров`ю нанесена велика шкода. Розмір моральної шкоди ґрунтується на його відчуттях.

Представник відповідача в судові засідання 25.10.2022 р., 29.11.2022 р. 10.01.2023 р. та 08.02.2023 р. не з`являвся, про час, дату та місце розгляду справи повідомлявся належним чином (а.с. 34,47), причини неявки не повідомив.

Відзив на позовну заяву до суду не надходив, інші заяви по суті справи не надходили також.

Відповідно до ч. 3 ст. 211, ч. 1 ст. 223 ЦПК України суд вважає за можливе провести судове засідання у відсутності представника відповідача.

ІІІ. ЗАКОНОДАВСТВО, ЩО ПІДЛЯГАЄ ЗАСТОСУВАННЮ

Згідно з ч. 1ст. 4 Цивільного процесуального кодексу Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно дост. 15 Цивільного кодексу Україникожна особа має право на захист свого цивільного права уразі його порушення, невизнання або оспорювання.Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Стаття 56 Конституції Українипередбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Приписамистатті 23 ЦК Українипередбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно зістаттею 1167 ЦК Україниморальна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

За приписами ч. 1 ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

ІV. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ДОКАЗИ НА ЇХ ПІДТВЕРДЖЕННЯ та ОЦІНКА СУДУ

Зі змісту довідки з особової справи засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 55), вбачається, що Вироком Військового суду Військово-Морських Сил України від 22.12.1998 р. ОСОБА_1 визнано винним у вчинені злочинів, передбачених ч. 1 ст. 222; п, «а» ст. 241; ч. 1 ст. 223; п.п. «в», «г», «з», «ж» ст. 93; ст. 42 КК України (в редакції від 1960 року) та засуджено до смертної кари - розстрілу.

Згідно фабули злочину у травні-червні 1998 року під час проходження військової служби на 10-ій прикордонній заставі військової частини НОМЕР_1 , будучи незадоволеним вимогливістю начальника застави ОСОБА_2 та його заступника ОСОБА_3 , ОСОБА_1 вирішив їх вбити. 25.06.1998 року у складі добового наряду застави обманним шляхом заволодів зброєю військовослужбовця ОСОБА_4 , після чого ОСОБА_1 вбив його, зробивши декілька пострілів з автомату. Таким же способом вбив ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Залишаючи приміщення військової частини, ОСОБА_1 застрелив чергового ОСОБА_5 . Після скоєного злочину самовільно залишив військову частину з викраденим автоматом і боєприпасами до нього.

Ухвалою Військової колегії Верховного Суду України від 06.04.1999 р. вирок військового суду Військово-Морських Сил України від 22.12.1998 р. залишений без змін.

Ухвалою Військового суду Військово-Морських Сил України від 06.06.2000 р. покарання стосовно ОСОБА_1 у вигляді смертної кари замінено на довічне позбавлення волі.

Дослідивши позовну заяву, додані до неї письмові докази, заслухавши пояснення позивача, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що заявляючи вимоги про відшкодування моральної шкоди у сумі 1000000,00 гривень позивач посилався на незаконність судових рішень, відповідно до яких він був засуджений до смертної кари, яка в подальшому була замінена на довічне позбавлення волі, що також вважає неправомірним, у зв`язку з чим йому завдані моральні страждання.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 був засуджений за вчинення декількох злочинів, в тому числі особливо тяжкого, зокрема, за п.п. «в», «г», «з», «ж» ст. 93 КК України (в редакції 1960 року), - за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах декількох осіб, яка передбачала покарання у вигляді смертної кари, до якої і був засуджений позивач.

Вирок стосовно ОСОБА_1 підлягав виконанню після його перегляду Військовою колегією Верховного Суду України 06.04.1999 року, як касаційною інстанцією.

В Україні смертна кара існувала як виняткова міра покарання за вчинення особливо тяжких, жорстоких, особливо небезпечних злочинів проти держави, проти життя, правосуддя, за воєнні злочини (в умовах воєнного стану чи бойової обстановки). Разом з тим, у зв`язку із вступом України до Ради Європи 09.11.1995 року держава Україна взяла на себе зобов`язання з дотримання європейських стандартів щодо безумовного гарантування прав і свобод людини, серед яких, зокрема, і заборону на застосування смертної кари, а тому з 1997 року остаточно в Україні був введений мораторій на виконання вироків у вигляді смертної кари, останній вирок був приведений до виконання в серпні 1996 року.

В подальшому Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачали смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними); положення Кримінального кодексу України, визнані неконституційними, втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

На виконання рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року Верховна Рада України прийняла Закон Українивід 22лютого 2000року «Провнесення зміндо Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України», згідно якого покарання у виді смертної кари було замінено на довічне позбавлення волі.

У зв`язку з прийняттям зазначених змін 06.06.2000 р. ОСОБА_1 з дотриманням вимог чинного на той час законодавства замінено покарання зі смертної кари на довічне позбавлення волі, яке є менш суворим видом покарання порівняно зі смертною карою.

Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях визнавав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, не є порушенням ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення у справі «Ткачов проти України» від 13 грудня 2007 року, заява № 39458/02).

За правилами ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Виходячи з викладеного, є неспроможними та безпідставними доводи позивача, що ухвалені стосовно нього судові рішення і призначені покарання є незаконними, оскільки зазначені судові рішення були ухвалені компетентними судовими органами України різних інстанцій, в тому числі касаційною, на підставі норм матеріального і процесуального права, чинних на час їх ухвалення, набули законної сили і підлягали обов`язкому виконанню, а відтак апріорі не можуть бути поставлені під сумнів.

Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу, що ініціюючи таке провадження, позивач фактично ставить під сумнів ухвалені щодо нього судові рішення, домагається їх перегляду, що є неприпустимим, а також не передбаченим в такий спосіб.

Не заслуговують на увагу доводи позивача, що у зв`язку з визнанням неконституційними положень КК України, які передбачали міру покарання у вигляді смертної кари, згідно з рішенням Конституційного Суду України 29.12.1999 року, вони є такими, що втратили чинність з дати ухвалення Конституції України - 28.06.1996 року, оскільки вони суперечать змісту самого рішення Конституційного Суду України, в якому зазначено, що відповідні положення втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Щодо посилання позивача на порушення норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі за текстом - Конвенція)

Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі за текстом ЄСПЛ) № 3477-IV від 23 лютого 2006 року (далі Закон № 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

За приписами статті 2 Закону України № 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.

Положеннями глави 3 Закону України № 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Петухов проти України №2» від 12 березня 2019 року (заява №41216/13), яке набуло статусу остаточного 09 вересня 2019 року, на яке посилається позивач, констатовано порушення Україною вимог статті 3 Конвенції у зв`язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити.

При цьому розглядаючи твердження заявника, що його покарання у виді довічного позбавлення волі було таким, яке неможливо скоротити, ЄСПЛ звернув увагу на загальні принципи, сформульовані у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства (VinterAnd Othersv The UnitedKingdom), пункти 103-122).

Згідно вказаних принципів Конвенцією не заборонено застосування покарання у виді довічного позбавлення волі до осіб, яких було визнано винними у вчиненні особливо тяжких злочинів. Однак, щоб таке покарання відповідало вимогам статті 3 Конвенції, воно має бути dejure ide facto, таким, яке може бути скороченим, що означає як наявність у засудженого перспективи звільнення, так і можливості перегляду. Такий перегляд повинен охоплювати оцінку наявності законних підстав пенологічного характеру для подальшого тримання засудженого під вартою. До цих підстав належить покарання, стримування, захист суспільства та реабілітація.

Тому закріплені у національному законодавстві критерії та умови перегляду повинні бути достатньо чіткими та визначеними, а також відображати відповідну практику Суду. Визначеність у цьому питанні є не тільки загальною вимогою принципу верховенства права, а й лежить в основі процесу реабілітації, який може ускладнитися, якщо порядок перегляду покарання та перспективи звільнення є неясними або невизначеними. Отже, засуджені, яким було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, мають право від самого початку знати, що вони повинні зробити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов (пункт 168 Рішення).

Як убачається з рішення Суду, міжнародні стандарти вимагають, щоб у осіб, котрих засуджено до довічного позбавлення волі, існувала реалістична перспектива звільнення від такого покарання. Такі засуджені мають право знати, коли та на яких підставах може бути розглянуте питання про їхнє дострокове звільнення.

ЄСПЛ указав, що в Україні для засуджених до довічного позбавлення волі немає реального механізму перегляду призначеного покарання за вироком суду, оскільки процедура помилування, котра передбачена статтею 87 Кримінального кодексу України, є невизначеною, має винятковий характер та застосовується стосовно індивідуально визначеної особи.

Судом встановлено, що існуючий в Україні режим для засуджених до довічного позбавлення волі є несумісним з метою реабілітації.

Міжнародна судова установа констатувала в цій справі, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, що свідчить про наявність системної проблеми, для вирішення якої вимагається вжиття заходів загального характеру.

Суд зазначив, що характер встановленого за статтею 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави відповідача вимагається впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі.

Таким чином, у справі «Петухов проти України №2» ЄСПЛ установлено системну проблему в Українському законодавстві, яку можна подолати заходами загального характеру, спрямованими на усунення її першопричини, шляхом внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування.

А тому є безпідставними та хибними доводи позивача, що згідно з рішенням «Петухов проти України №2» ЄСПЛ констатовано порушення прав заявника на призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Позивач допускає невірне тлумачення змісту даного рішення.

За правилами ст. 13 Закону України № 3477-IV заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді.

Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в Рішенні системної проблеми та її першопричини, зокрема: а) внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; б) внесення змін до адміністративної практики; в) забезпечення юридичної експертизи законопроектів; г) забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики Суду прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов`язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи; д) інші заходи, які визначаються - за умови нагляду з боку Комітету міністрів Ради Європи - державою-відповідачем відповідно до Рішення з метою забезпечення усунення недоліків системного характеру, припинення спричинених цими недоліками порушень Конвенції та забезпечення максимального відшкодування наслідків цих порушень.

Рішенням Конституційного Суду України від 16.09.2021 року № 6-р(II)/2021 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), частину першу статті 81, частину першу статті 82 Кримінального кодексу України в тім, що вони унеможливлюють їх застосування до осіб, яких засуджено до відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі; зобов`язано Верховну Раду України невідкладно привести нормативне регулювання, установлене статтями 81, 82 Кримінального кодексу України, у відповідність до Конституції України та цього Рішення.

В подальшому 18.10.2022 року Верховною Радою України прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини" № 2689-IX та Закон України "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини" № 2690-IX, які набули чинності 06.11.2022 року, відповідно до яких на законодавчому рівні врегульовано питання та запроваджено механізм і порядок щодо можливості перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі.

Зі змісту довідки з особової справи засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 від 03.02.2023 року вбачається, що згідно з ч. 7 ст. 151 КВК України засудженим може бути подано клопотання про помилування після відбуття ним не менше 15 років призначеного покарання, тобто із переррахунком після 18.07.2011 року, засуджений подав клопотання 30.11.2022, станом на 08.12.2022 відповідь з Офісу Президента не надходила. Відповідно до ст. 82 КК України покарання у виді довічного позбавлення волі стосовно засудженого ОСОБА_1 може бути замінене покаранням у виді позбавленням волі строком від 15 до 20 років, після відбуття 15 років, тобто після 2011. Станом на 08.12.2022 року заохочувальна норма не розглядалась (а.с. 55).

Таким чином, на день ухвалення даного судового рішення до чинного законодавства України внесені зміни, згідно з якими позивач має право очікувати на можливість перегляду вироку, ухваленого щодо нього, та на заміну покарання на більш м`яке, а відтак суд вважає, що право позивача підлягає захисту шляхом реалізації можливості перегляду ухваленого щодо нього вироку згідно з процедурою, встановленою законом.

У Рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 зазначено, що окремим виявом справедливості є відповідність покарання вчиненому злочину, адже покарання за злочин повинно бути домірним злочину.

Таким чином, застосування державою найтяжчого виду покарання довічного позбавлення волі обумовлюється принципом соціальної доцільності, а також принципом співмірності відповідальності вчиненому злочину.

У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово зазначав, що саме по собі покарання у виді довічного позбавлення волі не може вважатись нелюдським покаранням чи покаранням, що принижує гідність особи. Зокрема, в рішенні у справі Sawoniuk v. United Kingdom(№ 63716/00) (Савонюк проти Сполученого Королівства) від 29 травня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що питання про відповідність строку позбавлення волі тяжкості злочину виходить поза межі сфери дії Конвенції.

І лише непом`якшуване довічне позбавлення волі являє собою порушення статті 3 ЄСПЛ. Так, поясненням цьому є те, що особа не може бути ізольована, якщо немає обгрунтованих пенологічних підстав для цієї ізоляції, включаючи кару, стримування, забезпечення громадської безпеки та виправлення, баланс між якими необов`язково є статичним і може змінитися в ході відбування покарання. Відповідно, лише шляхом проведення перегляду обгрунтованості продовження ізоляції у відповідний момент відбування покарання ці фактори або зміни можуть бути належним чином оцінені «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства».

В Постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.07.2020 року № 2-42/2004 зроблені такі висновки: а) довічне позбавлення волі як пропорційний та справедливий вид покарання за скоєння найтяжчих злочинів не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі ЄСПЛ, та не являє собою порушення її статті 3; б) лише нескорочуване довічне позбавлення волі є порушенням статті 3 ЄСПЛ; в) відсутнє порушення статті 3 ЄСПЛ в тому випадку, коли існує нормативно визначений на національному рівні та практично ефективний механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі; г) механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі дозволяє національним органам оцінити зміни поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваюче утримання в ізоляції.

Таким чином, на підставі вимог чинного законодавства і судової практики суд констатує, що саме по собі призначення стосовно позивача покарання у вигляді смертної кари, яке в подальшому згідно із законом замінено на довічне позбавлення волі, не є порушенням закону, не може вважатись порушенням людської гідності, а відтак факт відбування такого покарання не є підставою вважати, що позивачу були заподіяні страждання, належною сатисфакцією за які може бути відшкодування моральної шкоди, отже вимоги позивача є безпідставними.

На підставі досліджених доказів судом не встановлено порушень прав позивача та вимог Конвенції в результаті застосування щодо нього покарання у вигляді довічного позбавлення волі, які могли б бути підставою для стягнення з держави моральної шкоди.

Суд також вважає за необхідне звернути увагу, що згідно рішення у справі «Петухов проти України №2» заявнику відмовлено у відшкодуванні моральної шкоди в цій частині, зазначено, що встановлення порушення становить достатню справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник у зв`язку з його скаргою на те, що його покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити.

Суд відхиляє доводи позивача про те, що його права були порушені, а людська гідність принижена у зв`язку з тим, що він перебував в камері смертників, оскільки такі доводи не підтверджені жодними доказами. Водночас, суд зауважує, що на момент набрання вироком відносно ОСОБА_1 законної сили, який підлягав виконанню після його перегляду судом касаційної інстанції 06.04.1999 року, вже діяв мораторій на виконання смертної кари, що було загальновідомою обставиною, а відтак цілком очевидно, що позивач мав правомірні очікування на те, що його вирок у вигляді смертної кари не буде виконаний. Відсутні будь-які докази, які б свідчили про те, що позивач очікував саме на виконання вироку. При цьому, минув зовсім незначний проміжок часу до того як 29.12.1999 року положення КК України (в редакції 1960 року) щодо можливості застосування як виду покарання смертної кари були визнані неконституційними, що також виключало можливість виконання ухваленого вироку, а 06.06.2000 року вирок був замінений на довічне позбавлення волі.

Також суд відхиляє посилання позивача на рішення ЄСПЛ у справі "Сорінг проти Сполученого Королівства", оскільки воно є нерелевантним до спірних правовідносин, а обставини, які досліджувались в тій справі, суттєво відрізняються від обставин даного судового провадження.

У пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначено,що відповідно до загальних підстав цивільно-правовоївідповідальності обов`язковомуз`ясуваннюпри вирішенніспору провідшкодування моральної(немайнової)шкоди підлягають: наявністьтакої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявністьпричинного зв`язкуміж шкодоюі протиправним діянням заподіювачата вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повиненз`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Беручи до уваги встановлені під час розгляду даної справи обставини, судом не встановлено вчинення неправомірних дій та/або прийняття незаконних рішень з боку органів держави Україна, які призвели до заподіяння позивачу моральних страждань, тобто, не встановлено наявність правових підстав, передбачених ст.ст. 22, 23, 1167, 1173 ЦК України, для відшкодування моральної шкоди позивачу, а тому суд відмовляє в задоволенні позову в повному обсязі.

V. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, оскільки позивач при подачі позову звільнений від сплати судового збору на підставі п. ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, судові витрати відносяться на рахунок держави.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 141, 259, 263-265, 268, 273,353, 354 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Житомирського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце відбування покарання: Державна установа "Житомирська установа виконання покарань (№8)" м. Житомир, проспект Незалежності, 172.

Відповідач: Держава Україна в особі Державної казначейської служби України, місце знаходження: м. Київ, вул. Бастіонна, 6, ЄДРПОУ 37567646.

Суддя О.В. Стрілецька