Рішення № 109227835, 10.02.2023, Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/52772/21-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 лютого 2023 року Печерський районний суд м. Києва у складі

головуючого судді Бусик О. Л.

при секретарі судових засідань Рябошапко М.О.

за участю:

представника позивача: ОСОБА_1

представника відповідача - ОСОБА_2 - Шеремет М.О.

представника відповідача - Акціонерного товариства «Правекс банк» - Мазура В.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_4 до Акціонерного товариства «Правекс банк», ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння та відшкодування збитків,-

в с т а н о в и в:

У вересні 2021 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Правекс банк» (далі - АТ «Правекс банк»), ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовні вимоги обгрунтовано тим, що йому на праві власності належали квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

20 липня 2006 року між ним та АКБ «Правекс банк», правонаступником якого стало ПАТ «КБ «Правекс банк», правонаступником якого є АТ «Правекс Банк», було укладено договір про відкриття кредитної лінії № 575-006/06Ф, згідно із яким та з урахуванням Договору про внесення змін та доповнень до нього № 5-017/08Ф від 05 серпня 2008 року банк відкрив позивачу кредитну лінію в іноземній валюті на споживчі цілі в межах ліміту кредитування в сумі 250 000,00 Євро зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами та кінцевим терміном їх повернення до 20 липня 2016 року включно.

21 липня 2006 року на забезпечення виконання умов кредитного договору від 20 липня 2006 року між ним та АТ «Правекс банк» було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки № 575/006/06Ф, за яким з урахуванням договору про внесення змін та доповнень до нього, позивач передав банку в іпотеку належні йому на праві власності вищевказані квартири.

11 червня 2012 року приватним нотаріусом КМНО Сергєєвим О. О. було вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за № 580, згідно з яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 400 591 Євро, що еквівалентно 5 416 371,81 грн, звернено стягнення на передані в іпотеку об`єкти нерухомого майна.

Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГУЮ в м. Києві від 23 квітня 2013 року на виконання вищевказаного виконавчого напису звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 , які належали на праві приватної власності позивачу.

На підставі актів державного виконавця 28 березня 2013 року про реалізацію предметів іпотеки 29 серпня 2013 року приватним нотаріусом КМНО Клименко С. Ю. видані АТ «Правекс банк» свідоцтва про придбання на прилюдних торгах вищевказаного нерухомого майна.

У подальшому рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2017 року вищезазначений виконавчий напис нотаріуса від 11 червня 2012 року визнано таким, що не підлягає виконанню.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_4 вважає, що оскільки виконавчий напис № 580 від 11 червня 2012 року, який було визнано таким, що не підлягає виконанню з моменту вчинення, як правова підстава набуття банком права власності на належні йому квартири відпала, тому починаючи з 25 травня 2017 року банк безпідставно зберігав за собою нерухоме майно позивача.

11 березня 2021 року він дізнався, що за рішення приватного нотаріуса КМНО Кірюхової Н. С. від 10 вересня 2018 року було проведено державну реєстрацію припинення права власності АТ «Правекс банк» на спірні квартири, та реєстрацію права власності на них ОСОБА_2 , яка набула право власності на майно на підставі договорів купівлі-продажу від 10 вересня 2018 року.

Вважає, що банк не мав права відчужувати нерухоме майно на користь ОСОБА_2 , ураховуючи судове рішення, яке набрало законної сили, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, та у свою чергу на підставі якого із власності позивача вибуло спірне нерухоме майно. У свою чергу ОСОБА_2 придбававши у АТ «Правекс банк» на підставі договорів купівлі-продажу від 10 вересня 2018 року квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 не вжила усіх заходів та не виявила обережності й обачності для з`ясування правомочностей банку на відчуження цих об`єктів нерухомого майна.

З урахуванням наведених обставин, позивач вважає, що квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 вибули з власності поза його волею, у зв`язку із чим просить суд витребувати їх із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 як недобросовісного набувача цих об`єктів.

Також позивач просив суд стягнути з відповідачів на свою користь упущену вигоду, яка складається з доходів (сум орендної плати) від здачі в оренду належних йому на праві власності квартир в найм (оренду), які ОСОБА_2 та АТ «Правекс банк» могли отримувати.

Ухвалою суду від 01 жовтня 2021 року відкрито провадження у справі для розгляду в порядку загального позовного провадження.

У листопаді 2021 року ОСОБА_2 , через свого адвоката - Шеремет М. О., подала до суду відзив на позов, у якому посилаючись на безпідставність та необґрунтованість поданого позову, а також на пропуск позивачем строку позовної давності, просить відмовити в задоволенні позову ОСОБА_4 .

У листопаді 2021 року АТ «Правекс банк» подало до суду відзив на позов, у якому просить відмовити в задоволенні позову ОСОБА_4 . Зазначає, що оскільки прилюдні торги з реалізації арештованого майна - квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 на користь банку не були визнані недійсними, тому відсутні підстави для витребування майна від добросовісного набувача відповідно до статті 388 ЦК України. Також указує на пропуск позивачем строку позовної давності.

Ухвалою суду від 07 грудня 2022 року підготовче провадження у справі закінчено та призначено справу до судового розгляду.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав та просив задовольнити з викладених у ньому підстав.

Представник відповідача - АТ «Правекс банк» - Мазур В.О. в судовому засіданні заперечував проти позову, просив відмовити з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Представник відповідача - ОСОБА_2 - Шеремет М.О. в судовому засіданні заперечувала проти позову, просила відмовити у задоволенні позову з викладених у відзиві на позовну заяву підстав.

Суд, у порядку загального позовного провадження, заслухавши думку сторін, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини справи та дійшов до наступних висновків.

Судом установлено, що 20 липня 2006 року між банком та ОСОБА_4 було укладено договір про відкриття кредитної лінії № 575-006/06Ф, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитну лінію в іноземній валюті на споживчі цілі, а також з метою оплати страхових платежів по договорам страхування заставного майна, в межах ліміту кредитування на суму 182 000,00 дол. США.

Згідно пункту 1.2 договору про відкриття кредитної лінії № 575-006/06Ф, кредитні кошти надавалися на строк з 20 липня 2006 року по 20 липня 2011 року зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в розмірі 16% річних.

З метою забезпечення виконання договору про відкриття кредитної лінії № 575-006/06Ф, 21 липня 2006 року між банком та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки № 575-006/06Ф, відповідно до умов якого позивачем було передано в іпотеку банку належне йому на праві власності нерухоме майно: квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

05 серпня 2008 року між банком та позивачем було укладено договір про внесення змін і доповнень до договору про відкриття кредитної лінії № 575-006/06Ф, в якому змінено номер кредитного договору з № 575-006/06Ф на №5-017/08Ф, змінено розмір максимального ліміту кредитування до 250 000,00 Євро. Кінцевий строк повернення кредитних коштів встановлено до 20 липня 2016 року. З 05 серпня 2008 року ставка відсотків за користування кредитними коштами визначена в розмірі 14,49% річних.

14 серпня 2008 року між банком та позивачем було укладено договір про внесення змін і доповнень до договору іпотеки № 575-006/06Ф, відповідно до умов якого визначено новий обсяг основного зобов`язання, а саме: повернення кредиту в розмірі 250 000,00 Євро до 20 липня 2016 року та сплата відсотків за користування кредитними коштами.

11 червня 2012 року приватним нотаріусом КМНО Сергєєвим О. О. було вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 580, за яким, в рахунок погашення вимог банку про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 400 591,00 Євро. Звернено стягнення на передані в іпотеку об`єкти нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГУЮ в м. Києві від 13 листопада 2012 року відкрито виконавче провадження № 35112353 з виконання виконавчого напису № 580 від 11 червня 2012 року про стягнення з позивача на користь банку заборгованості в розмірі 5 416 371,81 грн та витрат по оплаті послуг нотаріуса шляхом звернення стягнення на іпотечне майно.

Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГУЮ в м. Києві від 23 квітня 2013 року виконавче провадження № 35112353 з виконання виконавчого напису № 580 від 11 червня 2012 року про стягнення з позивача на користь банку заборгованості в розмірі 5 416 371,81 грн та витрат по оплаті послуг нотаріуса в розмірі 9 500 грн шляхом звернення стягнення на іпотечне майно було закінчено на підставі пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження». Згідно постанови, залишок недостягнутого боргу за виконавчим документом після реалізації іпотечного майна склав 3 432 497,81 грн.

На підставі актів державного виконавця 28 березня 2013 року про реалізацію предметів іпотеки 29 серпня 2013 року приватним нотаріусом КМНО Клименко С. Ю. видані банку свідоцтва про придбання на прилюдних торгах нерухомого майна - квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2017 року в справі №757/13313/13-ц виконавчий напис нотаріуса №580 від 11 червня 2012 року визнано таким, що не підлягає виконанню. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 06 квітня 2017 року про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації арештованого майна залишено без змін.

10 вересня 2018 року банк продав належні йому на праві квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 - ОСОБА_2 .

У статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.

Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Матеріали справи свідчать про те, що спірні квартири вибули з володіння ОСОБА_4 , як власника квартир, поза його волею, ОСОБА_2 , є особою, яка є останнім набувачем вказаного нерухомого майна.

Встановивши відсутність волевиявлення ОСОБА_4 на відчуження спірного нерухомого майна, суд приходить до висновку про обгрунтованість позовних вимог про його витребування від ОСОБА_2 на користь позивача.

Суд приходить до висновку про те, що спірне нерухоме майно підлягає витребуванню, проте до спірних правовідносин потрібно застосувати позовну давність.

В оцінці наявності підстав для застосування позовної давності суд врахував таке.

На віндикаційні позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

На підставі частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, зроблено висновок, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, зазначено, що початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття майна з її власності у володіння іншої особи. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Отже, за загальним правилом цивільного законодавства, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Суд установив, що початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування позивачем майна в порядку статті 388 ЦК України розпочався 25 квітня 2017 року, з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. З даним позовом ОСОБА_4 звернувся до суду у вересні 2021 року, тобто з пропуском визначеного статтею 257 ЦК України строку позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в позові.

Ураховуючи зазначене, суд приходить до висновку про відмову в позові про витребування майна з чужого незаконного володіння з підстав пропуску позовної давності.

Позовні вимоги про стягнення упущеної вигоди є похідними від вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, тому також не підлягають до задоволення.

Керуючись ст. ст. 192, 193, 524, 526, 530, 545, 625, 1046-1050 ЦК України, ст. 12, 13, 19, 81, 141, 263-265, 267, 273, 280, 354, 355 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_4 до Акціонерного товариства «Правекс банк», ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння та відшкодування збитків - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складено 20 лютого 2023 року.

Суддя О. Л. Бусик