Рішення № 109158807, 23.02.2023, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 лютого 2023 року м. Київ№ 320/2508/22

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Головенко О.Д., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення втраченого заробітку,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області та з урахуванням заяви про уточнення просить суд:

визнати протиправним та скасувати наказ віл 08.11.2021 № 659-о про відсторонення від роботи з 08.11.2021 на час відсутності щеплення проти COVID - 19 без збереження заробітної плати;

поновити на роботі на посаді головного спеціаліста відділу перерахунків пенсії № 3 управління пенсійного забезпечення;

стягнути частину втраченого заробітку в сумі 43 614,75 грн;

допустити негайне виконання судового рішення.

Ухвалою Київської окружного адміністративного суду від 26.05.2022 провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що її відсторонено від роботи у зв`язку з не проведенням профілактичних щеплень проти COVID-19, оскільки Законом України Про державну службу, який щодо спірних відносин є спеціальним, не передбачено у вичерпному переліку умов та підстав для відсторонення державного службовця такої підстави для відсторонення як відмова чи ухилення від здійснення обов`язкового щеплення.

Також, позивач наголошує на відсутності у спірному наказі належних законодавчо визначених підстав для відсторонення позивача від роботи. Крім того, позивачем зазначено про протиправність втручання відповідача в його право на працю через примушування до щеплення, через що позивача позбавлено можливості заробляти собі на життя власною працею, у зв`язку з чим, порушені права позивача підлягають захисту та відновленню.

Відповідачем позовні вимоги заперечуються з посиланням на вимоги Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України 04.10.2021 № 2153, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07.10.2021 за № 1306/36928 (далі - Перелік № 2153).

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення учасників справи, оглянувши письмові докази, які були надані, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що відповідно до наказу від 16.12.2019 № 558-о ОСОБА_1 було зараховано на посаду головного спеціаліста відділу з питань перерахунків пенсій № 6 управління застосування пенсійного законодавства.

19.10.2020 позивачку було переведено на посаду головного спеціаліста відділу перерахунку пенсії № 3 управління пенсійного забезпечення

Наказом від 08.11.2021 № 659 - о ОСОБА_1 було відсторонено від роботи як таку, що відмовляється або ухиляється від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 до усунення причин, що зумовили таке відсторонення, без збереження заробітної плати.

Не погоджуючись зі спірним наказом про відсторонення та вважаючи його протиправним позивач звернувся з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

Відповідно до положень ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до ч. 4 ст. 43 Конституції України, кожен має право, крім іншого, на належні, безпечні і здорові умови праці, що стосується не тільки позивача, а й співробітників та осіб, які її оточують.

Відповідно до положень ст. 49 Конституції України, кожен має право, зокрема, на охорону здоров`я, медичну допомогу, що зумовлює позитивний обов`язок Держави .

Аналізуючи положення ст. 3, 43, 45, 49 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на працю.

Відповідно, інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я його громадян, тим більше, що позивач обіймає посаду державної/публічної служби та здійснює сервісну/делеговану функцію державного органу у забезпеченні великої кількості людей відповідними послугами.

З урахуванням наведеного, слід звернути увагу на відомий підхід «права та свободи однієї людини не є безмежними і закінчуються там, де починаються права та свободи іншої людини», що застосовано і у даному випадку, коли заявленим у позові правам позивачки кореспондуються права інших осіб, співробітників позивача, які її оточують, на їх безпечне існування, на захист здоров`я, на безпечні і здорові умови праці осіб, які на службі оточують позивача.

Такі права людини також завжди кореспондуються з обов`язком держави в їх ефективному захисті, що безпосередньо реалізується іншими громадянами України, які є державними службовцями.

Права людини і громадянина в Україні можуть обмежувати тільки у випадках, прямо передбачених Конституцією і з метою, зокрема, забезпечення охорони здоров`я, захисту прав і свобод інших людей.

У даному випадку індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, інших людей, які провели вакцинацію задля забезпечення загального благополуччя, епідемічної безпеки у суспільстві, зокрема, на державній службі.

Внаслідок встановлення справедливого балансу інтересів досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано ст. 3, 27 та 49 Конституції України.

У рішенні від 28.04.2021 (у справі Vavшiиka and Others v. the Czech Republic) ЄСПЛ підкреслив, що, на загальну думку, вакцинація є одним із найбільш успішніших та ефективних з точки зору витрат заходів у сфері охорони здоров`я і що кожна держава має намагатися досягати максимально можливого рівня вакцинації серед свого населення. Конвенція та інші міжнародні документи покладають позитивне зобов`язання на Договірні Держави зі вжиття належних заходів із захисту життя і здоров`я осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією. У світлі цих аргументів ЄСПЛ дійшов висновку, що обов`язок проходження вакцинації є відповіддю національних органів влади на нагальну соціальну потребу в захисті здоров`я окремої особи та суспільства в цілому від відповідних хвороб та недопущенні будь-якої тенденції зменшення рівня вакцинації. Суд дійшов висновку, що оскаржувані заходи можуть вважатись такими, що були «необхідними у демократичному суспільстві», а тому не вбачав порушення статті 8 Конвенції.

І хоча останнє стосувалося вакцинації дітей від дев`яти хвороб, включаючи дифтерію, коклюш, правець, поліомієліт, гепатит В, кір і краснуху («відомі» хвороби), висновки Суду у вказаній справі застосовні і до даної справи, оскільки стосується оцінки справедливого балансу інтересів, необхідності таких заходів у демократичному суспільстві, тобто висновки у вказаній справі застосовні з точки зору базових принципів та підходів ЄСПЛ до питання вакцинації.

У свою чергу, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Соломахін проти України», ЄСПЛ в контексті вакцинації дійшов висновків, що втручання у фізичну цілісність заявника можна вважати виправданим міркуваннями охорони здоров`я та необхідністю контролювати поширення інфекційних захворювань у регіоні.

З урахуванням викладеного, слід зазначити, що у даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави - тобто було виправданим.

На національному рівні питання проведення обов`язкових профілактичних щеплень врегульоване нормами Основ законодавства України про охорону здоров`я від 19.11.1992 № 2801-ХІІ, Законом України від 06.04.2000 № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645), Законом України від 24.02.1994 № 4004-ХІІ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі по тексту - Закон № 4004).

Так, відповідно до ст.. 30 Основ законодавства про охорону здоров`я, щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

У свою чергу, абзацом 2 ст. 12 Закону № 1645 передбачено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб (інших порівняно з такими хворобами як дифтерія, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, обов`язковість щеплень проти яких визначена абзацом 1 цієї статті). У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до абзаців 2, 3 ст. 27 Закону № 4004 обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до ст. 10 Основ законодавства України про охорону здоров`я та ст. 12 Закону № 1645 Міністерством охорони здоров`я України видано наказ від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07.10.2021 за № 1306/36928), яким визначений такий перелік. Згідно з цим Переліком, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS- CoV-2, підлягають працівники, зокрема, центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів.

На момент виникнення спірних правовідносин, відповідно до ст. 29 Закону № 1645, на території України було установлено карантин, який діє до теперішнього часу.

Так, ст. 29 Закону № 1645 визначено, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України. Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з урахуванням змін, внесених постановами Кабінету Міністрів України (далі по тексту - постанова Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236), карантин продовжено до 31.12.2022.

Слід зауважити, що до зазначеної постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09.12.2020 постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 № 1096 внесені зміни, відповідно до яких текст постанови № 1236 доповнено п. 41-6, що передбачає обов`язок керівників державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити: відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до ст. 46 Кодексу законів про працю України, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ч. 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я (п.п. 2 п. 416); взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням ч. 1 ст. 94 Кодексу законів про працю України, ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці» та ч. 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили

Наведене свідчить про те, що п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09.12.2020 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 № 1096) встановлено порядок відсторонення від роботи, який визначає умови та підстави відсторонення, час відсторонення та його документальне оформлення певним чином.

Суд наголошує на тому, що у даному випадку відсторонення не пов`язано із дисциплінарним порушенням чи провадженням, а пов`язано з іншими законодавчими підставами, що вказує на помилковість правових позицій позивача у наведеному аспекті.

Так, до спірних відносин підлягає застосуванню ст. 46 КЗпП України, відповідно до якої відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі, в тому числі, в інших випадках, передбачених законодавством.

Як відомо, термін «законодавство» має широке значення, включає в себе, у тому числі спектр урядових рішень та інших підзаконних актів.

Так, законодавством передбачено, зокрема ст. 12 Закону 1645 та постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 (зі змінами внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 № 1096), відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень.

Разом з тим, суд наголошує, що тимчасове увільнення від виконання службових обов`язків у порядку відсторонення від роботи, в даному випадку, не є звільненням зі служби, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків. Належність позивача за посадою (напрямком діяльності) до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щеплення, сторонами не спростовано.

Відтак, оскаржуваний позивачкою наказ в частині її відсторонення від виконання службових обов`язків у зв`язку з відмовою (ухиленням) від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, без надання довідки закладу охорони здоров`я про наявність протипоказань до вакцинації (тимчасових або постійних) є правомірним.

Крім того, суд зауважує, що п.п. 2 п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09.12.2020 встановлює імперативний припис керівникам державних органів забезпечити відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до ст. 46 Кодексу законів про працю України, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ч. 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Як вже було зазначено судом, абзацом 2 ст. 12 Закону № 1645 передбачено, що у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Стосовно посилань на обмеження конституційного права на працю, суд зазначає, що у постанові від 18.11.2019 у справі № 480/4871/18 Верховний Суд вказав на необґрунтованість доводів скаржника щодо неврахування положення ст. 43 Конституції України, під час застосування до останнього заходу у вигляді відсторонення від посади.

У даному випадку, відповідач діяв на підставі вимог чинного законодавства України, забезпечуючи баланс між приватним інтересом позивача та суспільним інтересом щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Суд приходить до висновку, що заходи, вжиті Урядом щодо вакцинації та відповідачем на виконання законодавства, реалізація яких, до того ж, і не супроводжувалась щепленням позивачки, були чітко передбачені законом і переслідували законну мету захисту здоров`я, зумовлювались життєвою важливою необхідністю контролювати поширення інфекційного захворювання, є такими, що були «необхідними у демократичному суспільстві», а тому відсутні підстави для висновку про порушення ст. 8 Конвенції.

Крім того, слід звернути увагу, що наказом від 01.03.2022 № 1-о ОСОБА_2 допущено до роботи з 01.03.2022, з тих підстав, що наказом Міністерства охорони здоров`я від 25.02.2022 № 380, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26.02.2022 за № 256/37592, зупинено дію наказу Міністерства охорони здоров`я від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», до завершення воєнного стану в Україні.

Щодо оплати праці за період відсторонення від роботи, слід зазначити, що за змістом ст. 1 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці», ст. 50 Закону України від 10.12.2015 № 889-VIII Про державну службу, оплата праці здійснюється за виконання роботи, для державних службовців - за виконання посадових обов`язків.

Оскільки при відстороненні від роботи державним службовцем посадові обов`язки ним не виконуються, відсутні підстави для виплати заробітної плати за період відсторонення.

Аналогічна правова позиція висвітлена у постановах Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 820/5784/17 та від 18.11.2019 № 480/4871/18.

Тобто, оскільки при відстороненні від роботи, у зв`язку з відмовою від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, посадові обов`язки позивачем не виконувались, відсутні підстави для виплати грошового забезпечення за цей період.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги те, що видання спірного наказу є прямим наслідком вибору самої позивачки - відмовитися (ухилитися) виконувати законний обов`язок, метою якого є захист здоров`я, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання незаконним оскаржуваного наказу про відсторонення її від виконання службових обов`язків до усунення причин, що стали підставою для такого відсторонення. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я її громадян.

Враховуючи, що позовні вимоги про виплату заробітної плати є похідними від скасування оскаржуваного наказу, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Крім того, слід звернути увагу, що згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 09.12.1994, ст. 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Частиною 2 ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частинами 1, 4 ст. 73 КАС України регламентовано, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених

ст. 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач, як суб`єкт владних повноважень, довів суду правомірність своїх дій.

За наведених обставин суд вважає позовні вимоги необґрунтованими і такими, що непідлягають задоволенню.

Щодо клопотань відповідача про закриття провадження в частині вимог про скасування наказу від 08.11.2021 № 659 та залишення без розгляду позов в частині стягнення суми середнього заробітку, суд вважає за можливе відмовити у їх задоволенні, оскільки вказані клопотання є не обґрунтованими та письмово не підтверджені.

Керуючись ст. 90, 139, 143, 241- 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Головенко О.Д.