Рішення № 108972184, 14.02.2023, Придніпровський районний суд м. Черкас

Придніпровський районний суд м.Черкаси

Справа № 711/8515/21

Провадження № 2/711/468/23

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2023 року Придніпровський районний суд м. Черкаси в складі:

головуючого-судді Скляренко В.М.,

при секретарі Копаєвій Є.В.

за участі:

представника позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси справу за позовом Черкаської міської ради до ОСОБА_2 , державного реєстратора виконавчого комітету Рацівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області Цьопа Богдана Анатолійовича про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно та припинення права власності на нерухоме майно, -

в с т а н о в и в:

Черкаська міська рада звернулась до суду з позовом, в якому просила скасувати рішення державного реєстратора виконавчого комітету Рацівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області Цьопи Б.А. від 29.01.2018р. (індексний номер: № 39391099) про державну реєстрацію за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) права власності на нежитлову будівлю, літ А-1 (додаткові відомості поверх І, нежитлове приміщення площею 36,9 кв. м.), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1471124071101) з одночасним припиненням цим рішенням речового права, а саме: права власності ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна нежитлову будівлю, літ А-1 (додаткові відомості поверх І, нежитлове приміщення площею 36,9 кв. м.), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог в позові зазначено, що державним реєстратором всупереч вимог закону неправомірно проведено державну реєстрацію права власності на спірний об`єкт за ОСОБА_2 , оскільки для проведення державної реєстрації не було подано всіх необхідних документів, а спірний об`єкт не є нерухомим майном, оскільки є тимчасовою спорудою, яка не відноситься до будівель і не є нерухомістю. Проведення державної реєстрації такого об`єкту порушує законні права та інтереси територіальної громади м. Черкаси, як власника земельних ділянок, оскільки дає право власнику спірного об`єкту набувати право користування земельною ділянкою, що знаходиться у комунальній власності, поза конкурсом. Оскільки ОСОБА_2 незаконно набуто право власності на нежитлове спірне приміщення, то відповідне рішення про державну реєстрацію прав на таке майно підлягає скасуванню в судовому порядку, внаслідок чого позивач звернувся до суду.

Від відповідачів заперечень проти позову не надходило.

18.01.2022р. судом відкрито провадження у справі з визначенням здійснення розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

В судове засідання відповідачі не з`явилися, про час і місце розгляду справи повідомлялись шляхом направлення судової повістки за зареєстрованою адресою місця проживання та шляхом розміщення повідомлення про виклик до суду через веб-портал суду, про причини неявки не повідомили.

На підставі ч. 4 ст. 223, ст. 280 ЦПК України судом ухвалено рішення про заочний розгляд справи.

В судовому засіданні представник позивача Кирман В.О., який діє на підставі довіреності від 02.01.2023р., підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити в повному обсязі з підстав, викладених у позові.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши наявні в матеріалах справи докази та оцінивши їх у сукупності, судом встановлені наступні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 29.01.2018р. державним реєстратором виконавчого комітету Рацівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області Цьопою Б.А. прийняте рішення від 29.01.2018р. (індексний номер: № 39391099) та здійснено державну реєстрацію за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) права власності на об`єкт нерухомого майна - нежитлова будівля, літ А-1 (додаткові відомості поверх 1, нежитлове приміщення площею 36,9кв.м), розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1471124071101). Підставою виникнення права власності на об`єкт зазначено наступні документи: договір на участь у ярмарку б/н від 05.05.2017р., посвідчений сторонами; технічний паспорт на нежитлову будівлю №7-18 від 23.01.2018р., виданий ФОП ОСОБА_3 /а.с. 9/.

Згідно акту від 16.03.2020р., складеного спеціалістом відділу інспектування управління інспектування Черкаської міської ради Овсієнком А.С. за результатами перевірки щодо законності розміщення тимчасової споруди за адресою: АДРЕСА_2 , було виявлено розміщення тимчасової споруди сірого кольору, власником якої є ОСОБА_2 , щодо якої Управлінням планування та архітектури департаменту архітектури та містобудування Черкаської міської ради не видавався паспорт прив`язки на розміщення даної тимчасової споруди /а.с. 10-12/.

Згідно листа Департаменту архітектури та містобудування Черкаської міської ради від 09.01.2023р. за вих. №68 встановлено, що за реєстрацією вхідних/вихідних документів впродовж з 2013 року по теперішній час не надходило клопотань та відсутня інформація щодо видачі наказу про присвоєння адреси на нежитлове приміщення, яке зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , та надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки за цією адресою /а.с. 113/.

За таких обставин позивач стверджує, що спірний об`єкт не є нерухомим майном, оскільки є тимчасовою спорудою, яка не відноситься до будівель і не є нерухомістю, а проведення державної реєстрації такого об`єкту порушує законні права та інтереси територіальної громади м. Черкаси, як власника земельних ділянок, внаслідок чого позивач вважає, що рішення про державну реєстрацію прав на таке майно підлягає скасуванню в судовому порядку з одночасним припиненням права власності ОСОБА_2 на такий об`єкт, як об`єкт нерухомості. Тож посилаючись на положення ст.ст. 2, 3, 5, 10, 11, 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», п.п. 6, 41, 43, 44, 45 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015р. №1127, ст. 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст. 181 Цивільного кодексу України позивач звернувся до суду з даним позовом.

Таким чином, між сторонами існує спір щодо права власності на майно та порядку державної реєстрації речових прав, який регулюється нормами Цивільного кодексу України (далі ЦК), Закону України від 01.07.2004р. №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі Закон №1952) тощо.

Надаючи оцінку наданим суду доказам та обставинам спірних правовідносин суд виходить з наступного.

Згідно ст. 2 Закону №1952 державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Статтею 5 Закону №1952 передбачено що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Стаття 14 Конституції України передбачає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ст. 79 Земельного кодексу України земельна ділянка це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Аналогічне визначення міститься у ч. 3 ст. 373 ЦК, Законі України «Про оцінку земель», Національному стандарті № 2 «Оцінка нерухомого майна», затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004р. №1442.

Державним класифікатором будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженим і введеним в дію наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000р. №507, передбачено, що будівлі це споруди, що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несуче-огороджувальних) конструкцій, які утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення устаткування, тварин, рослин, а також предметів.

До будівель відносяться: житлові будинки, гуртожитки, готелі, ресторани, торговельні будівлі, промислові будівлі, вокзали, будівлі для публічних виступів, для медичних закладів та закладів освіти та т. ін.

Не підлягають державній реєстрації речові права на малі архітектурні форми (ч. 4 ст. 5 Закону №1952).

Відповідно до ст. 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до Закону України «Про благоустрій населених пунктів».

Не підлягають державній реєстрації речові права тимчасові споруди, що розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є можливим без їх знецінення та зміни призначення.

Суд звертає увагу, що відповідачами не представлено належних, допустимих та достатніх доказів (зокрема, висновку будівельно-технічної експертизи) на підтвердження того факту, що спірне нежитлове приміщення як об`єкт (результат виконання робіт) є нерухомим майном. В той же час оглядом спеціаліста інспектування встановлено, що відповідна споруда за своїми зовнішніми ознаками є тимчасовою спорудою, стосовно якої не видавався паспорт прив`язки об`єкта тимчасової споруди та ненадались містобудівніумови таобмеження забудовиземельної ділянки,на якійтакий об`єктзнаходиться.Отже судприходить довисновку,що спірнийоб`єкт неє нерухомиммайном,а відтак, спірне рішення державного реєстратора щодо проведення державної реєстрації прав на зазначений об`єкт як на об`єкт нежитлової нерухомості є передчасним та підлягає скасуванню.

Суд також наголошує, що аналіз норм Закону №1952 дає підстави для висновку про те, що державна реєстрація речового права - це акт офіційного визнання і підтвердження державою відповідного факту, але в дійсності - запис, фіксація явищ, обставин, фактів, які вже відбулися, з метою надання їм юридичної сили. Відсутність державної реєстрації речового права безпосередньо не впливає на юридичну чинність підстави, за якою воно було набуте особою, хоча й позбавляє таку особу можливості використовувати увесь комплекс відповідних правомочностей власності чи його частину. Законодавство нашої держави свідчить про те, що в Україні сам по собі факт державної реєстрації речового права не підтверджує абсолютність і цілковиту непорушність зареєстрованого права. Запис про проведену реєстрацію можна визнати дією, похідною від підстави виникнення в особи речового права, тому юридична чинність державної реєстрації не може вважатися безумовною, оскільки залежить від законності підстави, за якою в особи виникло право власності, що зареєстроване. Аналогічну правову позицію висловлено в постанові Верховного Суду від 09.02.2018р. у справі №906/538/16, згідно з якою, в силу положень наведеного Закону суть державної реєстрації прав - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами. Всі реєстраційні дії, рішення та записи, які здійснюються чи приймаються державними реєстраторами, по суті носять технічний характер, направлений на виконання встановленого Законом та іншими нормативно-правовими актами порядку здійснення такої державної реєстрації, проте, не носять самостійного правовстановлюючого характеру та здійснюються на підставі саме наданих державному реєстратору відповідних правовстановлюючих документів.

Кабінет Міністрів України Постановою №1127 від 25.12.2015 року затвердив Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Відповідно до пункту 41 Порядку для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються: 1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; 2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; 3) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси; 4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність); 5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності).

Згідно з частинами 1, 2, 3 статті 376 ЦК житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Крім того, суд звертає увагу, що відповідно до п. 44 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання, зокрема, щодо встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 34 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» правила благоустрою території населеного пункту - нормативно-правовий акт, яким установлюються вимоги щодо благоустрою території населеного пункту.

Правила розробляються на підставі Типових правил благоустрою території населеного пункту для всіх сіл, селищ, міст і затверджуються відповідними органами місцевого самоврядування.

Типові правила розробляються та затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства.

У разі якщо відповідною сільською, селищною, міською радою не прийнято рішення про затвердження Правил, застосовуються Типові правила.

Правила не можуть передбачати обов`язок фізичних і юридичних осіб щодо отримання будь-яких дозволів, погоджень або інших документів дозвільного характеру, а також повноважень органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, підприємств, установ, організацій, утворених такими органами, видавати зазначені документи.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 40 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» самоврядний контроль у сфері благоустрою населених пунктів здійснюється сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами.

Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 року №244 визначено механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

Зокрема, відповідно до пункту 2.1 Порядку № 244 підставою для розміщення тимчасової споруди є паспорт прив`язки тимчасової споруди.

Розміщення тимчасових споруд самовільно забороняється.

Частиною 5 статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у редакції, чинній на час прийняття рішення держреєстратора) встановлено, що проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

Зі змісту наведених норм вбачається, що розміщення тимчасової споруди після 2011 року має здійснюватися виключно на підставі оформленого у встановленому порядку паспорта прив`язки. При цьому тимчасові споруди, що були розміщені до набуття чинності Порядком №244, мали бути приведені у відповідність до вимог цього Порядку.

Відповідно до пунктів 3, 4 частини 1 статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.

Як встановлено судом та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, долученими представником Черкаської міської ради, щодо спірного об`єкту тимчасова споруда Управлінням планування та архітектури департаменту архітектури та містобудування Черкаської міської ради не видавався паспорт прив`язки на розміщення даної тимчасової споруди, відсутня інформація щодо видачі наказу про присвоєння адреси на таке нежитлове приміщення та надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки за цією адресою. До того ж в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутня будь-яка інформація щодо належного правовстановлюючого документу, на підставі якого у ОСОБА_2 виникло право власності на спірний об`єкт.

На цій підставі суд приходить до висновку про те, що розміщення та експлуатація спірної споруди є самочинним, а відтак набуто у протиправний спосіб.

Суд також зазначає, що скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності з одночасним припиненням права приватної власності ОСОБА_2 на спірний об`єкт припиняє право власності на такий об`єкт нерухомості, проте не припиняє права приватної власності на саму конструкцію, як об`єкт матеріального світу.

Відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 року, верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. При цьому справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Таким чином, ця юридична позиція Конституційного Суду України поширюється і на необхідність врегулювання органами публічної влади «правової процедури», яка визначає критерії справедливого ставлення органів публічної влади до особи.

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року №5-р/2019, Конституція України містить низку фундаментальних положень щодо здійснення державної влади, передбачених статтями 3, 5, 6, 8, 19 Основного Закону. Названі конституційні приписи перебувають у взаємозв`язку, відображають фундаментальне положення конституціоналізму щодо необхідності обмеження державної влади з метою забезпечення прав і свобод людини та зобов`язують наділених державною владою суб`єктів діяти виключно відповідно до усталених Конституцією України цілей їх утворення.

Тому, коли йдеться про вчинення дискреції суб`єктом владних повноважень, такі суб`єкти зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій проведення такої перевірки із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.

Встановлена правова процедура як складова принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.

Ця правова процедура спрямована на забезпечення загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі №826/13000/18.

Суд наголошує, що відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання; усі суб`єкти права власності рівні перед законом; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій її території; обов`язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства (частина четверта статті 13, частина перша статті 55, частина п`ята статті 124, пункт 9 частини третьої статті 129 Конституції України).

Суд також враховує, що відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Sporrong and Lonnroth v. Sweden», заяви № 7151/75, № 7152/75; «James and others v. the United Kingdom», заява № 8793/79; «Щокін проти України», заяви № 23759/03 та № 37943/06; «Сєрков проти України», заява № 39766/05; «Трегубенко проти України», заява № 61333/00; «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04, «Борисов проти України», заява № 2371/11) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій «законності» означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні у право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У рішенні у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ вказав на те, що принцип «належного урядування», зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків (заява № 29979/04, пункт 70).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74).

У пункті 102 рішення у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (заяви № 846/16 та № 1075/16) при оцінці дотримання статті 1 Першого протоколу до Конвенції констатовано, що суд повинен здійснити загальний розгляд різних інтересів, які є предметом спору, пам`ятаючи, що метою Конвенції є гарантування прав, які є «практичними та ефективними». Суд поза межами очевидного повинен дослідити реалії оскаржуваної ситуації. Така оцінка може стосуватись не лише відповідних умов компенсації, якщо ситуація схожа з тією, коли позбавляють майна, але також і поведінки сторін, у тому числі вжитих державою заходів та їх реалізації. У цьому контексті слід наголосити, що невизначеність - законодавча, адміністративна або така, що виникає із застосовної органами влади практики, - є фактором, який слід враховувати при оцінці поведінки держави (рішення у справі «Броньовський проти Польщі» («Broniowski v. Poland»), заява N 31443/96, пункт 115).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Крім того, у пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy), заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (див. рішення у справі «Ван де Хурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. Netherlands), заява № 16034/90, пункт 59).

Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

Таким чином, з`ясувавши характер спірних правовідносин (предмет та підставу позову), можливості порушення права позивача та його захисту в обраний ним спосіб; чи є відновлення становища, що існувало до можливого порушення права, тим правовим способом, що не лише ефективно захистить цивільний інтерес позивача, а й буде адекватним та пропорційно збалансованим з негативними наслідками для відповідачів й інших осіб, з`ясувавши характер, суть та підстави заявлених позивачем вимог, норми права, якими вони регулюються, давши належну правову оцінку долученим доказам у їх сукупності, суд приходить до переконання про обґрунтованість пред`явлених позовних вимог, а відтак, про необхідність їх задоволення.

В той же час слід звернути увагу, що в даному випадку спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право щодо того ж нерухомого майна (п. 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018р. у справі № 823/2042/16). Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь у такому спорі реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні своїх прав) не змінює приватноправового характеру спору. За таких обставин належним відповідачем у справі є саме ОСОБА_2 , оскільки обраний позивачем спосіб захисту направлений саме на обмеження прав ОСОБА_2 . За таких обставин позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, оскільки державний реєстратор у приватно-правовому спорі є неналежним відповідачем.

При цьому варто звернути увагу, що відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, внаслідок чого кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Всупереч вимог ст.ст. 12, 81 ЦПК України відповідачкою не надано суду будь-яких заперечень проти позовних вимог та не повідомлено про обставини, які б спростували правомірність заявлених позивачем вимог та встановлені судом обставин спірних правовідносин.

За таких обставин позовні вимоги підлягають до задоволення частково.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд виходить з того, що судові витрати по справі складаються з судового збору, сплаченого позивачем при зверненні до суду в сумі 2270 грн. /а.с. 1/, які відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦПК України підлягають відшкодуванню за рахунок ОСОБА_2 .

На підставі вищевикладеного і керуючись ст.ст.7, 9, 11-13, 81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 273, 280, 282 Цивільного процесуального кодексу України, суд

в и р і ш и в:

Позовну заяву Черкаської міської ради до ОСОБА_2 , державного реєстратора виконавчого комітету Рацівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області Цьопа Богдана Анатолійовича про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно та припинення права власності на нерухоме майно задовольнити частково.

Скасувати рішення державного реєстратора виконавчого комітету Рацівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області Цьопи Богдана Анатолійовича від 29.01.2018 року (індексний номер: № 39391099) про державну реєстрацію за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) права власності на нежитлову будівлю, літ А-1 (додаткові відомості поверх І, нежитлове приміщення площею 36,9 кв. м.), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1471124071101) з одночасним припиненням цим рішенням речового права, а саме: права власності ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на об`єкт нерухомого майна на нежитлову будівлю, літ А-1 (додаткові відомості поверх І, нежитлове приміщення площею 36,9 кв. м.), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути із ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_3 ) на користь Управління інспектування Черкаської міської ради (код 40955685) судовий збір в сумі 2270 грн.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення може бути оскаржене в загальному порядку до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, а відповідачем - в той же строк з дня залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Повний текст судового рішення складений 14 лютого 2023 року.

Головуючий: В.М. Скляренко