Рішення № 108587561, 24.01.2023, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2023 року Справа № 160/17968/22 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі судді Дєєва М.В. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)»

про визнання протиправною бездіяльності, стягнення грошового забезпечення за період проходження військової служби, стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

10.11.2022 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)», в якому позивач просить:

- визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за період проходження військової служби, а саме: з 01.09.2021 року по 18.07.2022 року;

- стягнути з Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» на користь ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за період проходження військової служби, а саме: з 01.09.2021 року по 18.07.2022 року у розмірі 77 278 (сімдесят сім тисяч двісті сімдесят вісім) гривень 63 копійки;

- стягнути з Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» на користь ОСОБА_1 відшкодування за завдану моральну шкоду у розмірі 100 000 (сто тисяч) гривень.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач 30.09.2015 року на підставі наказу від 30.09.2015 року № 39/ОС був прийнятий на службу в Дніпропетровську виправну колонію управління Державної пенітенціарної служби України у Дніпропетровській області (№89) на посаду молодшого інспектора відділу нагляду і безпеки. 24.04.2019 року був призваний на проходження військової служби у Збройних Силах України та з 24.04.2019 року перебував на строковій військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 Центрального оперативного територіального об`єднання Національної гвардії України. 24.04.2019 року на підставі наказу від 24.04.2019 року № 74/ОС-19 ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89) відповідно до ст. 39 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» позивача було увільнено від виконання службових обов`язків на час проходження строкової військової служби під час особливого періоду. 24.07.2019 року між Міністерством внутрішніх справ України в особі командира військової частини НОМЕР_1 Центрального оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України полковника ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , солдатом, помічником гранатометника 2-го відділення 2 -го взводу оперативного призначення роти оперативного призначення (на бронеавтомобілях) батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_1 був укладений контракт про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу. Також, позивач зазначає, що Державна установа «Дніпровська виправна колонія (№89)» з 01.05.2019 року по теперішній час не здійснює йому нарахування та виплату середньомісячного грошового забезпечення, як того вимагає ч.2 ст. 39 ЗУ « Про військовий обов`язок і військову службу» та ч. 4 ст. 119 КЗпП України. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.12.2021 року по справі №160/15347/21 було зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток (грошове забезпечення відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України за період з 01.05.2019 року по 31.08.2021 року. Позивач вважає протиправною бездіяльність Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)» щодо не нарахування та не виплати йому середнього заробітку (грошового забезпечення) за період проходження військової служби, а саме: з 01.09.2021 року по 18.07.2022 року. Посилався на висновки Верховного Суду, викладених: у постанові від 12.12.2018 року по справі № 818/437/17; у постанові від 19.11.2019 року по справі № 812/452/17; у постанові від 16.01.2020 року по справі № 814/1905/17. Порушення відповідачем прав позивача, завдає йому психологічних страждань, розчарувань та незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування, тобто завдає позивачу моральну шкоду. З травня 2019 року життя позивача стало перенасичене негативними емоціями через беззаконня та несправедливість, перенасичене психічними переживаннями. Позивач був вимушений шукати шляхи для поновлення своїх прав, що супроводжувалось втратою часу, моральним виснаженням, втратами. Держава в особі ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89)» не виконує свій обов`язок щодо забезпечення гарантій позивача передбачених ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» та ст. 119 КЗпП України. З огляду на вказане позивач просив задовольнити позовні вимоги.

16.11.2022 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду відкрито спрощене позовне провадження без виклику (повідомлення) сторін.

01.12.2022 року від Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» надійшов відзив на позовну заяву відповідно до якого вказано, що позивач проходить службу в Державній кримінально виконавчій службі з 1 жовтня 2015 року на посаді молодшого інспектора відділу нагляду і безпеки Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)». 23 квітня 2019 року з рапортом на ім`я начальника установи звернувся молодший інспектор відділу нагляду і безпеки ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89)» в якому просив увільнити його від виконання посадових обов`язків у зв`язку із призовом на строкову військову службу з 24 квітня 2019 року, та долучив до рапорту повістку Магдалинівського районного військового комісаріату Дніпропетровської області в якій зазначено про призов на військову службу та зарахування в команду. На підставі зазначеного установою виданий наказ від 24.04.2019 року за № 74/ОС-19 про увільнення від службових обов`язків позивача відповідно до статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 № 2232-ХІІ (зі змінами). Відповідач вказує, що питання проходження служби особами рядового і начальницького складу та виплата грошового забезпечення регулюються окремим законодавством і на них не поширюються норми трудового законодавства, дана позиція також підтримується Міністерством соціальної політики у роз`ясненнях №16055/45001-61-19 від 25.04.2019 року. Порядок виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу ДКВС України №925/5 визначає механізм виплати грошового забезпечення та не передбачає збереження та виплату грошового забезпечення на період проходження строкової військової служби. Враховуючи зазначене, відповідач вважає що вимоги зазначені в позовній заяві є не обгрунтованими та безпідставними, та в свою чергу не підлягають задоволенню. Щодо відшкодування за завдану моральну шкоду, вказує, що в додатках до позовної заяви, та у самій позовній заяві відсутні будь-які докази на підтвердження чи факту спричинення моральної шкоди, чи причинно-наслідкового зв`язку між діями державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)» та спричиненням моральної шкоди, а також не надано жодних доказів завдання позивачу фізичного болю, душевних страждань або приниження репутації фізичної особи (виписки з історії хвороби, дані медичного обстеження, докази втрати репутації), а тому необхідно відмовити суду в задоволенні позовних вимог.

Згідно положень ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що наказом начальника установи Дніпропетровської виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України у Дніпропетровській області (№89) № 39/ОС від 30 вересня 2015 року «Про особовий склад» ОСОБА_1 призначено із випробувальним терміном 6 місяців, на посаду молодшого інспектора відділу нагляду і безпеки, закріпивши за ним наставника лейтенанта внутрішньої служби ОСОБА_3 (Д-009580), чергового помічника начальника установи, терміном 1 рік, з 01 жовтня 2015 року.

Наказом начальника Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» від 24 квітня 2019 року № 74/ОС-19 керуючись, ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХІІ (зі змінами), старшого сержанта внутрішньої служби ОСОБА_1 , молодшого інспектора відділу нагляду і безпеки, увільнено від виконання службових обов`язків на час проходження строкової військової служби під час особливого періоду, з 24 квітня 2019 року, що підтверджується копією відповідного наказу, наявною у даній адміністративній справі.

24.07.2019 року між Міністерством внутрішніх справ України в особі командира військової частини НОМЕР_1 Центрального оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України полковника ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , солдатом, помічником гранатометника 2-го відділення 2 -го взводу оперативного призначення роти оперативного призначення (на бронеавтомобілях) батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_1 був укладений контракт про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу.

Факт призову позивача на строкову військову службу та проходження військової служби підтверджується також копією військового квитка серії НОМЕР_2 виданого 24 квітня 2019 року Магдалинівським військовим комісаріатом Дніпропетровської області та контрактом про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу, та відповідачем не заперечується.

Грошове забезпечення (середній заробіток) ОСОБА_1 , під час проходження позивачем строкової військової служби, з 01.09.2021 року по 18.07.2022 року не нараховувалось.

Вказаний спір виник у зв`язку з незгодою позивача з бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві відповідно до ч.2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) за період проходження військової служби з 01.09.2021 року по 18.07.2022 року, у зв`язку з чим позивач просить відновити його права шляхом визнання такої бездіяльності протиправною та стягнути з відповідача на користь позивача грошове забезпечення за період проходження військової служби з 01.09.2021 року по 18.07.2022 року у розмірі 77278,63 грн.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст.3 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 року №2713-IV (далі - Закон №2713) визначено, що правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України.

Статтею 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначено, що до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби).

Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

Частиною 8 статті 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» встановлено, що трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).

Відповідно до ч.2 ст.21 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що громадяни України для виконання обов`язків, пов`язаних із взяттям на військовий облік, призовом або прийняттям на військову службу, а також особи, які направляються районними (міськими) військовими комісаріатами на медичний огляд (медичне обстеження в амбулаторних чи стаціонарних умовах), лікування, звільняються від роботи на час, необхідний для виконання зазначених обов`язків та перебування в лікувальному закладі охорони здоров`я, із збереженням за ними місця роботи, займаної посади і середньої заробітної плати.

Частиною 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».

Статтею 119 Кодексу законів про працю України закріплені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків.

Відповідно до частин 1-3 та 5 зазначеної статті, на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу», «;Про альтернативну (невійськову) службу», «;Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, в частині збереження місця роботи, посади не поширюються на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився.

У рішенні від 12 вересня 2019 року у справі №537/430/18 Верховний Суд вказав, що зі змісту цієї правової норми вбачається, що для вирішення питання про наявність права на гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни початку та завершення мобілізації, демобілізації та час дії особливого періоду.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Згідно частини 6 цієї статті визначено види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу та інші.

Статтею 1 Закону України «Про оборону України» визначено, що особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Згідно зі ст. ст. 1, 10 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Статтею 11 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що Президент України, відповідно до повноважень, визначених Конституцією України, зокрема, приймає рішення про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію та про демобілізацію із внесенням їх на затвердження Верховною Радою України.

Так, відповідно до Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» № 303/2014 від 17.03.2014 року, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17.03.2014 року № 1126-VІІ, оголошено та проведено часткову мобілізацію.

При цьому, особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу. Рішень про закінчення такого періоду на час розгляду справи Президентом України не приймалось.

Крім того, рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 01.03.2014 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України», яке введене в дію Указом Президента України від 02.03.2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Перший Указ Президента України від 17.03.2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію» затверджено Законом від 17.03.2014 року й з того часу в Україні діє особливий період.

Також, Велика палата Верховного Суду у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17 зазначила, що «відповідно до статті 1 Закону України від 6 грудня 1991 року №1932-XII «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Вирішуючи питання щодо часових меж дії особливого періоду в розумінні Закону №3543-XII, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом наведених визначень, навіть за не введення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов`язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи. Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу. Такої ж позиції дотримувалось й Міністерство оборони України у листі від 01 жовтня 2015 року №322/2/8417, у якому зазначено, що особливий період в Україні настав з 17 березня 2014 року на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року №303/2014 «Про часткову мобілізацію» та триває дотепер, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації обстановки на Сході України.»

Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 був призваний на строкову військову службу з 24.04.2019 року, тобто у період дії особливого періоду, що підтверджується копіями: Контракту про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу, наказу начальника ДУ «Дніпровська виправна колонія (№89)» № 74/ОС-19 від 24 квітня 2019 року, військового квитка серії НОМЕР_2 .

З огляду на вказане, проаналізувавши вищенаведені норми законодавства та встановлені обставини у їх сукупності, суд дійшов висновку, що до позивача розповсюджуються гарантії, передбачені ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України, тобто, збереження місця роботи, посади, і середнього заробітку в установі, в якій він працював на час призову, а тому бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку (грошового забезпечення) за період проходження строкової служби, з 01.09.2021 року по 18.07.2022 року, в особливий період, є протиправною.

Зазначена правова позиція щодо аналогічного спору викладена в постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2020 року в справі №120/1630/19-а (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/92252845).

При цьому, відповідачем не було надано суду жодних належних і допустимих доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) у період з 01.09.2021 року по 18.07.2022 року, з урахуванням вищенаведених норм законодавства та обставин справи, встановлених судом.

Окрім того, судом враховується і те, що ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» прямо розповсюджені гарантії щодо, зокрема, збереження середнього заробітку на осіб, призваних на строкову військову службу на особливий період, які передбачені ч.3 та ч.4 ст.119 КЗпП України, та вказані норми спростовують аргументи відповідача про те, що на позивача не розповсюджуються норми трудового законодавства.

Разом з цим, зі змісту копії наказу начальника Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» від 24 квітня 2019 року № 74/ОС-19 вбачається, що під час увільнення позивача від виконання своїх службових обов`язків з 24.04.2019 року на час проходження строкової військової служби під час особливого періоду, відповідач керувався, статтею 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», яка передбачає гарантії, щодо, зокрема, збереження середнього заробітку на осіб, призваних на строкову військову службу на особливий період.

Також, суд не приймає до уваги посилання відповідача на лист Мінсоцполітики від 25.04.2019 року № 16056/45001-61-19, згідно якого на позивача не розповсюджуються гарантії щодо збереження заробітної плати, з огляду на те, що вказаний лист не є нормативно-правовим актом та не встановлює правових норм, не припиняє дії існуючих правових норм, а носить лише інформаційний характер та не є обов`язковим для виконання.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вимог ч. 2 ст. 2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з дати увільнення від роботи, суд дійшов висновку, що відповідач, вчинивши наведену бездіяльність, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, судом встановлено, що своєю бездіяльністю щодо не нарахування та не виплати позивачеві відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України середнього заробітку (грошового забезпечення) з 01.09.2021 року по 18.07.2022 року за період проходження військової служби, відповідач порушив права та інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання такої бездіяльності протиправною, у зв`язку з чим позовні вимоги у вказаній частині підлягають задоволенню.

Щодо вимог в частині стягнення з Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» на користь ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за період проходження військової служби, а саме: з 01.09.2021 року по 18.07.2022 року у розмірі 77 278 (сімдесят сім тисяч двісті сімдесят вісім) гривень 63 копійки, суд зазначає наступне.

Суд зазначає, що оскільки відповідач свій обов`язок не виконував, виплату середнього заробітку своєму працівнику не здійснював, відмова відповідача у виплаті позивачу середнього заробітку свідчить про протиправність дій суб`єкта владних повноважень, у зв`язку з чим належний спосіб захисту порушеного права позивача шляхом стягнення відповідних коштів у судовому порядку.

Так, обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно вимог Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок №100).

Пунктом 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Так, згідно довідки «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» № 193 від 27.10.2021 року грошове забезпечення позивача за березень 2019 року складало 6909,97 грн. та квітень 2019 року 6936,07 грн., отже середньоденний розмір грошового забезпечення позивача розраховується наступним чином: (6909,97 грн. + 6936,07 грн.) / 26 (кількість відпрацьованих позивачем днів у квітні та березні 2019 року) = 532,54 грн.

Таким чином, сума середньомісячного заробітку позивача за прострочений період складає 76153,22 грн., виходячи із наступного розрахунку (532,54 грн. (середньоденний розмір грошового забезпечення) * 143 (кількість днів затримки з 01.09.2021 року по 18.07.2022)).

Таким чином, в даному випадку підлягає стягненню з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені у сумі 76153,22 грн. без утримання податків та інших обов`язкових платежів.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача відшкодування за завдану моральну шкоду у розмірі 100 000 грн., суд вважає за потрібне зазначити наступне.

Частиною 3 статті 23 Цивільного кодексу України визначено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

З аналізу зазначених норм вбачається, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Частиною 1 та 2 статті 1167 Цивільного кодексу України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до вимог ст. 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини (ст. 1190 Цивільного кодексу України).

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Обґрунтовуючи вимоги про стягнення моральної шкоди позивач зазначає, що порушення відповідачем прав позивача, завдало йому психологічних страждань, розчарувань та незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування. З травня 2019 року життя позивача стало перенасичене негативними емоціями через беззаконня та несправедливість, перенасичене психічними переживаннями. Позивач був вимушений шукати шляхи для поновлення своїх прав, що супроводжувалось втратою часу, моральним виснаженням, втратами.

Однак, певних доказів на підтвердження вказаних обставин, зазначених позивачем в обґрунтування таких позовних вимог (медичних виписок про стан здоров`я, звернення до фахівців у сфері психічного здоров`я, відвідування курсу психологічної реабілітації, тощо), суду не надано, тому вимоги в частині відшкодування завданої моральної шкоди суд вважає такими, що не підлягають задоволенню за необґрунтованістю.

Щодо позовної вимоги зобов`язати відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, суд повідомляє наступне.

Відповідно до частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Отже, встановлення судового контролю за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень - відповідачем у справі - шляхом зобов`язання його подати у встановлений судом строк звіт про його виконання є правом суду, який ухвалив судове рішення, а не його обов`язком та не може бути обрано позивачем одним із способів захисту порушеного права.

В даному ж випадку, суд не вбачає підстав для окремого встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, наголошуючи при цьому, що, відповідно до частин 2-3 статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

При цьому, у суду не має достатніх підстав вважати, що відповідач буде перешкоджати його виконанню після набрання ним законної сили.

Частиною першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Виходячи з меж, підстав та предмету позову, аналізу викладених положень законодавства, та оцінки наявних у матеріалах справи доказів у сукупності, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково вищевикладених підстав.

Відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позивач є звільненим від сплати судового збору відповідно до п.13 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», розподіл судових витрат в частині судового збору не здійснювався.

Щодо витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.

У відзиві на позовну заяву відповідач вказав, що заявлений розмір витрат є неспівмірним зі складністю справи також, вказав, що до адміністративного позову доданий договір про надання правової допомоги ОСОБА_4 , яка не має відношення до цієї справи.

Відповідно до ч.1 ст.132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з п.1 ч.3 ст.132 Кодексу адміністративного судочинства України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За правилами ч.2 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно абз.1 ч.3 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Відповідно до ч.4 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, згідно ч.5 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з ч.9 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Згідно з п.1-2 ч.1ст.19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності є, зокрема:

- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

Так, позивач в позовній заяві вказав, що між його дружиною ОСОБА_4 , яка в інтересах позивача та адвокатом Гагарським Артемом Павловичем був укладений договір про надання правової допомоги від 28.10.2021 року № 1 та додаткова угода до даного договору від 28.10.2022 року № 1.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивач надав суду Договір про надання правової допомоги № 1 від 28.10.2022 року та Додаткову угоду № 1 від 28.10.2022 року до Договору про надання правової допомоги № 1 від 28.10.2022 року, Акт виконаних робіт (наданих послуг) № 1 від 03.11.2022 року, квитанцію до прибуткового касового ордера № 1 від 28.10.2022 року.

Відповідно до змісту договору про надання правової допомоги № 1 від 28.10.2022 року та додаткової угоди № 1 від 28.10.2022 року до Договору про надання правової допомоги № 1 від 28.10.2022 року та акту виконаних робіт (наданих послуг) № 1 від 03.11.2022 року встановлено, що їх укладено між адвокатом Гагарським Артемом Павловичем та Шороховою Оксаною Сергіївною, яка діє в інтересах ОСОБА_1 .

Згідно п. 1.2 договору про надання правової допомоги від 28.10.2022 року, перелік юридичних послуг (правової допомоги), які зобов`язується надати Адвокат та розмір гонорару (винагороди) за надану правову допомогу (юридичну послугу), розмір фактичних витрат на її надання погоджується Сторонами в додаткових угодах до даного Договору.

Пунктом 5.1 договору про надання правової допомоги від 28.10.2022 року визначено, факт наданих послуг підтверджується актом виконаних робіт (наданих послуг).

У пункті 2 Додаткової угоди № 1 від 28.10.2022 року до договору про надання правової допомоги № 1 від 28.10.2022 року вказується, що сторони за цією додатковою угодою домовились, що вартість послуг (гонорар) Адвоката за договором про надання правової допомоги є фіксованою і становить 2500,00 грн.

Актом виконаних робіт (наданих послуг) № 1 від 03.11.2022 року визначено перелік наданих юридичних послуг: 1) аналіз законодавчої бази та судової практики стосовно суті спору (3години); 2) юридична консультація щодо суті спору (1 година); 3) складання позовної заяви до ДУ «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» про визнання протиправною бездіяльності щодо не нарахування та не виплати середньомісячного грошового забезпечення за період проходження військової служби, стягнення середньомісячного грошового забезпечення за період проходження військової служби, а саме: з 01.09.2021 року по 18.07.2022 року, стягнення моральної шкоди (8 годин).

Позивачем здійснено оплату отриманих послуг, що підтверджується відповідною копією квитанції до прибуткового касового ордеру № 1 від 28.10.2022 року на суму 2500,00 грн., із зазначенням підстава: Договір про надання правової допомоги № 1 від 28.10.2022 року, додаткової угоди № 1 від 28.10.2022 року.

Також позивачем надано товарний чек №209 від 07.11.2022 року про послуги друку на суму 207,00 грн.

Згідно частин 2, 3, ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Нормами Кодексу адміністративного судочинства України передбачено співмірність гонорару адвоката, тобто заявлена адвокатом ціна своїх послуг повинна відповідати складності спору та об`єму робіт, часу, витраченому адвокатом на виконання відповідних робіт.

Згідно висновку Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії», відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. «Суд висловлює сумнів щодо існування об`єктивної необхідності здійснення деяких витрат, зазначених у цих рахунках-фактурах». Згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Данілов проти України», заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.

При цьому, відповідачем належними та допустимими доказами не спростовано заявлені позивачем вимоги про стягнення витрат на оплату правничої допомоги.

За таких обставин, враховуючи предмет позову, складність справи, часткове задоволення позовних вимог, суд дійшов висновку, про стягнення з відповідача на користь позивача понесені витрати на правничу допомогу у розмірі 1500,00 грн.

Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)» (49102, м.Дніпро, вул.Данили Галицького, буд.1, код ЄДРПОУ 08562909) про визнання протиправною бездіяльності, стягнення грошового забезпечення за період проходження військової служби, стягнення моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за період проходження військової служби, а саме: з 01.09.2021 року по 18.07.2022 року.

Стягнути з Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» на користь ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за період проходження військової служби, а саме: з 01.09.2021 року по 18.07.2022 року у сумі 76153,22 грн. (сімдесят шість тисяч сто п`ятдесят три гривні двадцять дві копійки).

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) витрати на правничу допомогу у розмірі 1500,00 грн. (одна тисяча п`ятсот гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)».

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено в порядку та у строки, встановлені ст. ст.295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя М.В. Дєєв