Рішення № 108552042, 12.01.2023, Господарський суд Івано-Франківської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12.01.2023 м. Івано-ФранківськСправа № 909/476/22Господарський суд Івано-Франківської області у складі судді Кобецької С. М., секретар судового засідання Гарасимко О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Акціонерного товариства "Українська залізниця",

вул. Єжи Гедройця, 5, м. Київ, 03680;

в особі філії "Вокзальна компанія" акціонерного товариства

"Українська залізниця", Вокзальна площа, буд. 1, м. Київ,01032;

до відповідача: Фізичної особи-підприємця Богуш Уляни Володимирівни,

АДРЕСА_1 ;

про стягнення неустойки в сумі 413 857,25 грн.

за участю:

від відповідача: Тинів І.Д.

ВСТАНОВИВ:

Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі філії "Вокзальна компанія" акціонерного товариства "Українська залізниця" звернулося до Господарського суду Івано-Франківської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Богуш Уляни Володимирівни про стягнення неустойки в сумі 413 857,25 грн.

Ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 29.06.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі.

Представник позивача в судове засідання не з"явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений ухвалами суду від 15.12.2022, від 09.01.2023. Позовні вимоги обґрунтовані укладенням між сторонами договору оренди державного майна №10/13 від 04.06.2013, який закінчив свою дію 01.07.2018 та неповерненням відповідачем об"єкта з оренди у строк встановлений 11.9. договору, у зв"язку з чим, на підставі пункту 11.11. договору та статті 785 Цивільного кодексу України відповідачу нараховано неустойку у розмірі подвійної плати за весь час користування орендованим майном в сумі 413 857,25 грн. Просить суд захистити порушене відповідачем право позивача шляхом стягнення в судовому порядку 413 857,25 грн. Позовні вимоги обґрунтовані приписами статей 526, 611, 764, 785 Цивільного кодексу України, статей 193, 283, 284, 291 Господарського кодексу України.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти позову. Зазначає, що - відповідачу не було відомо про те, що строк дії договору оренди закінчився 30.06.2018, адже дія договору неодноразово продовжувалась, а підписання додаткової угоди про продовження строку дії договору, на думку відповідача, є лише формальністю; - жодний підписаний між сторонами акт прийому-передачі робіт (послуг) за липень 2018 - квітень 2021 не містив вказівки про нарахування неустойки за неповернення об"єкта оренди у зв"язку з закінченням строку дії договору; - в період з 17.03.2020 по 09.04.2021 через запровадженні постановою Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020 обмежувальні протиепідемічні заходи з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, відповідач не здійснював підприємницьку діяльність та не використовував орендоване майно за призначенням, про що позивача було належним чином повідомлено та надано в підтвердження довідки Івано-Франківської ТПП №Ф-369/06 від 02.06.2021, №Ф-406/06 від 11.06.2021, що згідно з частиною 6 статті 762 Цивільного кодексу України є підставою для звільнення від сплати орендної плати; - позивачем пропущено встановлений статтею 257 Цивільного кодексу України строк позовної давності для звернення до суду з позовною вимогою про стягнення неустойки за період з липня 2018 по червень 2021. Вважає позовні вимоги безпідставними та необґрунтованими, просить суд відмовити в позові в повному обсязі (письмові пояснення вх№14986/22 від 04.11.2022).

Беручи до уваги: - приписи статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, стосовно розгляду спору впродовж розумного строку; - норми частин 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, які вказують на те, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті і суд розглядає справу за відсутності такого учасника; - те, що позивач належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, а його явка не визнавалась судом обов"язковою; - те, що у суду є всі необхідні матеріали (докази) для вирішення спору по суті - спір вирішується у відсутності представника позивача за матеріалами справи.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши представника відповідача, всебічно та повно з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши в сукупності всі докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи вимоги чинного законодавства, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи вказують на те, що між Регіональним відділенням ФДМУ по Івано-Франківській області (орендодавець), Фізичною особою-підприємцем Богуш Уляною Володимирівною (орендар) та Відокремленим підрозділом "Вокзал станції Івано-Франківськ" ДТГО "Львівська залізниця" (балансоутримувач) укладено договір оренди державного майна №10/13 від 04.06.2013. За цим договором орендодавець, за участю балансоутримувача передає, а орендар приймає у строкове платне користування, з метою розміщення кіоску по виготовленню та продажу продовольчих товарів, державне майно - частину Привокзальної площі, загальною площею 10 кв.м., яка розташована за адресою: м.Івано-Франківськ, пл.Привокзальна 1 (пункт 1.1. договору).

Додатковим договором від 29.01.2016 встановлено, що орендодавцем майна, визначеного договором №10/13 від 04.06.2013, є Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця".

Згідно з пунктом 2.1.договору, вступ орендаря у користування майном настає одночасно з підписанням сторонами договору та акта приймання-передачі (пункт 2.1.договору).

Орендна плата, визначена за результатами конкурсу на право оренди майна та на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропозиції її розподілу, затвердженої постановою КМУ №786 від 04.10.1995, за базовий місяць листопад 2015 становить 8 019,17 грн без ПДВ. Орендна плата у розмірі 100% не пізніше 10 числа місяця наступного за звітним перераховується на розрахунковий рахунок орендодавця (пункти 3.1., 3.4. договору в редакції додаткового договору від 29.01.2016).

Орендна плата, за домовленістю сторін з 01.10.2016 року становить 8 479,00грн без ПДВ (пункт 3.1. договору в редакції додаткового договору від 17.11.2016), з 01.01.2018 року становить 10 174,80грн з ПДВ та за лютий 2018 року та до завершення дії договору визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць (пункт 3.1. договору в редакції додаткового договору від 30.01.2018).

Договір №10/13 діяв з 04.06.2013 до 31.12.2013 (пункт 11.1.договору).

Згідно з пунктом 11.6. договору, у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір підлягає продовженню на той самий термін і на тих самих умовах та при наявності дозволу уповноваженого органу управління. Зазначені дії оформляються додатковим договором, який є невід"ємною частиною договору оренди.

Договорами про внесення змін та доповнень №1 від 25.12.2013, №2 від 16.12.2014, №3 від 30.03.2015, №4 від 20.08.2015 до договору, додатковими договорами від 29.01.2016, від 01.04.2016, від 30.06.2016, від 01.08.2016, від 17.11.2016, від 07.04.2017, від 11.07.2017, від 30.01.2018, від 23.05.2018 строк дії договору неодноразово продовжувався до 31.12.2014, до 01.04.2015, до 01.08.2015, до 31.12.2015, до 31.03.2016, до 30.06.2016, до 31.07.2016, до 31.10.2016, до 31.03.2017, до 30.06.2017, до 31.12.2017, до 31.03.2018, до 30.06.2018 відповідно.

Пунктами 11.9., 11.10. договору сторони погодили, що у разі припинення або розірвання договору, майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем. Майно вважається повернутим з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі. Обов"язок щодо складання акта про повернення майна покладається на орендаря.

Якщо орендар не виконує обов"язку щодо повернення майна, орендодавець має право вимагати від орендаря сплати неустойки у розмірі подвійної орендної плати за користування майном за весь час прострочення (пункт 11.11. договору).

Виконуючи умови договору позивач передав, а відповідач прийняв у строкове платне користування нерухоме майно - частину Привокзальної площі вокзалу, за адресою: м.Івано-Франківськ, пл.Привокзальна 1, загальною площею 10 кв.м., що засвідчено у підписаному сторонами акті приймання - передачі в оренду нерухомого майна від 29.01.2016 (а.с.35).

Повідомленням №127 від 08.06.2018 орендодавець інформував орендаря про те, що строк дії договору оренди №10/13 спливає 30.06.2018 та в подальшому продовжуватись не буде. З листом - повідомленням відповідач ознайомилась 08.06.2018 (а.с.48).

Позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогами №264 від 07.12.2018, №274 від 13.12.2018, №281 від 17.12.2018, №8 від 08.01.2019, №51 від 11.02.2019, №102 від 15.03.2019, №316 від 11.11.2019, №74 від 18.02.2020, №87 від 21.01.2021 (а.с.52-57, 89-91,93, 96) про повернення орендованого майна та сплату неустойки.

Актом приймання-передавання нерухомого майна від 01.10.2021, підписаним сторонами без жодних зауважень, відповідачем повернено, а позивачем прийнято в задовільному стані нерухоме майно, загальною площею 10 кв.м. в м.Івано-Франківськ, площа Привокзальна 1 та одночасно підтверджено наявність станом на 01.10.2021 несплачених орендних платежів в розмірі 413 857,25грн (а.с.98). Доказів сплати відповідачем суду не подано.

Предметом судового розгляду є матеріально-правова вимога позивача до відповідача про стягнення неустойки у розмірі подвійної орендної плати за користування об"єктом оренди за період липень 2018 - вересень 2021 в розмірі 413 857,25грн

Із змісту статті 11 Цивільного кодексу України вбачається, що цивільні права та обов`язки виникають зокрема, з договору.

Згідно з приписами статей 626, 627, 628, 629 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов"язковим для виконання сторонами.

Договір оренди державного майна №10/13 від 04.06.2013 з додатковими договорами та угодами про внесення змін та доповнень до договору укладені між сторонами в межах чинного законодавства України - є правомірними, оскільки їх недійсність прямо не встановлена законом та вони не визнані судом недійсними (стаття 204 Цивільного кодексу України).

До правовідносин оренди (найму) застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей передбачених Господарським кодексом України.

Частинами 1, 3, 6 статті 283 Господарського кодексу України обумовлено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Об"єктом оренди можуть бути нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення).

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (частина 4 статті 291 Господарського кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Відповідно до частини 2 статті 795 Цивільного кодексу України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору.

Пунктами 11.9., 11.10. договору сторони погодили, що у разі припинення або розірвання договору, майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем. Майно вважається повернутим з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі. Обов"язок щодо складання акта про повернення майна покладається на орендаря.

Законодавство у сфері орендних правовідносин пов`язує припинення обов`язків орендаря з фактом поверненням об`єкта договору оренди, тобто з моментом підписання акта приймання-передачі. У разі невиконання такого обов`язку, спеціальною нормою цивільного законодавства - частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України передбачено право наймодавця вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Отже, в розумінні загальних та спеціальних норм права, санкція (неустойка), яка передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності, визначеною законодавцем за неправомірне користування майном після припинення договору. З огляду на те, що зазначена міра відповідальності застосовується до триваючого правопорушення (неповернення майна орендодавцю), санкція також має характер тривалості у часі (зобов`язання сплатити подвійну плату за користування річчю за весь час неправомірного користування майном). Така санкція розглядається, як законна неустойка і застосовується незалежно від її погодження сторонами у договорі найму (оренди). Така правова позиція дотримана у постанові Об"єднаної Палати Верховного Суду від 19.04.2021 у справі №910/11131/19.

Разом з тим, право орендодавця вимагати від орендаря сплати неустойки у розмірі подвійної орендної плати за користування майном за весь час прострочення, у разі невиконання обов"язку щодо повернення майна, обумовлено і умовами договору (пункт 11.11.).

За таких обставин, беручи до уваги те, що орендоване майно повернено відповідачем позивачу за актом приймання передачі - 01.10.2021 з порушенням строку визначеного пунктом 11.9. договору (триденний термін з дня припинення договору 01.07.2018), то правомірним визнається судом застосування до відповідача майнової відповідальності, обумовленої частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України у вигляді неустойки у розмірі подвійної плати за час неправомірного користування об"єктом оренди за період з липня 2018 до вересня 2021.

Водночас судом встановлено, що при розрахунку неустойки (а.с.14-16) позивачем включено ПДВ 20% в сумі 68 976,21грн, що не узгоджується з положеннями пункту 188.1 статті 188 Податкового кодексу України та правовою позицією, викладеною у постанові Об"єднаної Палати Верховного Суду від 20.11.2020 у справі №916/1319/19.

Так, правилами Податкового кодексу України, як спеціального нормативного акту, що визначає будь-які питання щодо оподаткування, елементи податку, підстави для надання податкових пільг та порядок їх застосування, не передбачено включення до бази оподаткування податком на додану вартість будь-яких заходів юридичної відповідальності за порушення господарських зобов`язань юридичною особою, а навпаки, прямо зазначено про те, що до складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені). При цьому, для цілей оподаткування законодавцем не передбачено виключень щодо спеціальної неустойки, передбаченої частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України.

Виходячи з системного аналізу пункту 9.1 статті 9, підпункту 14.1.179 пункту 14.1 статті 14, статті 180, статті 188 Податкового кодексу України, податок на додану вартість (ПДВ) - це загальнодержавний непрямий податок, який входить в ціну товарів (робіт, послуг) та сплачується покупцем (споживачем робіт, послуг), але його облік та перерахування до державного бюджету здійснює продавець (виробник, надавач послуг), тобто особа, що здійснює господарську діяльність (платник податку).

Основою для розрахунку ПДВ виступає додана вартість - знов створена вартість підприємством за рахунок його власних факторів виробництва (землі, капіталу, робочої сили, підприємництва тощо). Додана вартість (Value Added) це різниця між вартістю продукції, яку випускає підприємство, та вартістю засобів виробництва які ним використовуються; це вартість, яка додається в процесі виробництва товарів до вартості сировини, матеріалів, палива на кожній стадії руху товарів від виробника до споживача; це вартість послуги, яка надана юридичною особою до закупленої сировини та матеріалів своїми факторами виробництва; це чистий внесок фірми у створення товару.

Виходячи з правового аналізу частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення її повернення, враховуючи природу її виникнення, не генерує додану вартість, оскільки не є товаром або послугою, її виникнення не пов`язане з впливом дій виробника/надавача послуг, розмір такої неустойки не залежить від вартості використаних продавцем/надавачем послуг сировини, інших товарів та додаткових послуг. Така неустойка є спеціальною санкцією за порушення законодавства, вона не може бути об`єктом оподаткування податком на додану вартість в силу своєї правової природи як міри відповідальності.

Відтак при розрахунку розміру неустойки за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму до її складу не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном. Така ж правова позиція дотримана у постанові Об"єднаної Палати Верховного Суду від 20.11.2020 у справі №916/1319/19.

За таких обставин, з урахуванням вище сказаного правомірним визнається судом стягнення з відповідача неустойки у розмірі подвійної орендної плати за весь час неправомірного користування орендованим майном за період з липня 2018 до вересня 2021 в сумі 344 881, 04 грн. В частині стягнення 20% ПДВ в розмірі 68 976,21грн - слід відмовити.

Судом відхиляються заперечення представника відповідача, викладені у письмових поясненнях вх№14986/22 від 04.11.2022 тому, що: - в інформації №127 про закінчення строку дії договору 30.06.2018 відсутня згода позивача на його продовження на новий строк, з чим відповідач ознайомлена 08.06.2018; - укладення додаткової угоди про продовження строку дії договору оренди є обов"язком сторін, як згідно з вимогами закону, так і згідно з пунктом 11.6. договору, а не формальністю, як вважає представник відповідача; - нарахування неустойки є відповідальністю, визначеною законодавцем за неправомірне користування майном після припинення договору оренди, і для такого нарахування необхідним є фактичне неповернення об"єкта оренди в визначений договором строк.

Не заслуговують на увагу і аргументи представника відповідача про наявність правових підстав для звільнення орендаря від сплати орендної плати за період з 17.03.2020 по 09.04.2021 через існування форс-мажорних обставини, а саме запровадженого постановою КМУ №211 від 11.03.2020 карантину та обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, що засвідчені довідками Івано-Франківської ТПП №Ф-369/06 від 02.06.2021, №Ф-406/06 від 11.06.2021.

Так, правилами частини 6 статті 762 Цивільного кодексу України регламентовано, що

наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. Проте, в цьому спірному випадку, предметом судового розгляду є стягнення з відповідача спеціальної санкції - неустойки за неповернення орендованого майна з оренди після припинення дії договору - 01.07.20218, а не стягнення орендної плати під час правомірного користування майном. Представником відповідача не підтверджено перед судом жодними документальними доказами, яким чином наведені ним форс-мажорні обставини об`єктивно унеможливили своєчасне виконання зобов`язання з повернення орендованого майна. Більше того, як стверджує представник відповідача у письмових поясненнях вх№14986/22 від 04.11.2022 ФО-П Богуш У. В. в період з 17.03.2020 по 09.04.2021 не здійснювала підприємницьку діяльність та не використовувала орендоване майно за призначенням.

Суд не вбачає правових підстав і для застосування до позовної вимоги про стягнення неустойки за період з липня 2018 по червень 2021 строку позовної давності. Так, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Приписами статей 257, 261 Цивільного кодексу України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, а перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, судом враховано правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 20.09.2019 у справі №909/62/18, згідно з якою, застосовуючи приписи статті 785 Цивільного кодексу України, у розгляді справ зі спорів про стягнення неустойки за прострочення виконання зобов`язань з повернення об`єкта оренди, господарським судам слід звертати увагу на те, що неустойка, стягнення якої передбачено частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається як подвійна плата за користування річчю за час прострочення. Ця неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 Цивільного кодексу України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов`язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (пеня). Таким чином до неустойки, обумовленої частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України застосовується загальна, визначена статтею 257 Цивільного кодексу України, а не спеціальна позовна давність (стаття 258 цього Кодексу).

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 540-IX від 30.03.2020 (набрав чинності 02.04.2020) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: "під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема статтями 257, 258 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину."

Постановою Кабінету Міністрів України "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" № 211 від 11.03.2020 установлено з 12.03.2020 до 22.05.2020 на всій території України карантин, який рішеннями Уряду неодноразово продовжувався та триває станом на сьогоднішній день (до 30.04.2023).

За таких обставин, з урахуванням вище зазначених правових норм, правові підстави для застосування судом пропуску строку позовної давності - відсутні.

Як зазначає Європейський суд з прав людини у рішенні від 05.02.2009 у справі "Олюджіч проти Хорватії" навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення. Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення Європейського суду з прав людини від 03.07.2014 у справі "Мала проти України", від 07.10.2010 у справі "Богатова проти України"). Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов`язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи (рішення Європейського суду з прав людини від 03.07.2014 у справі "Мала проти України"). Водночас вимога пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітися як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами.

Виходячи з аналізу вище викладеного та правових норм, визначених Господарським процесуальним кодексом України, Конституцією України, рішення господарського суду повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального, процесуального права та фактичними обставинами справи, достовірно встановленими судом, і не може ґрунтуватись на припущеннях.

Слід сказати, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить, насамперед, від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування у справі, який може змінюватися в процесі її розгляду. Така ж правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №910/4994/18.

З огляду на вимоги частин 1,3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Обов`язок із доказування слід розуміти, як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 76, частиною 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування. Допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування (частина 1 статті 79 Господарського процесуального кодексу України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили (частини 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).

Враховуючи приписи статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покласти на сторін пропорційно задоволеним позовним вимогам.

Керуючись статтею 129-1 Конституції України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 73-79, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

позов Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Вокзальна компанія" АТ "Українська залізниця" до відповідача Фізичної особи-підприємця Богуш Уляни Володимирівни про стягнення неустойки в сумі 413 857,25 грн - задовольнити частково.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця Богуш Уляни Володимирівни, АДРЕСА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця", вул. Єжи Гедройця, 5, м. Київ, 03680 (ідентифікаційний код 40075815) 344 881, 04 грн - неустойки, 5 173,22 грн - судового збору.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

В частині стягнення 68 976,21грн - відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повне рішення складено 23.01.2023

Суддя С.Кобецька