Рішення № 108427433, 17.01.2023, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2023 року м. Мукачево Справа №303/2318/18

2/303/465/21

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого судді Кость В.В.

секретар судового засідання Немеш Г.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в м. Мукачево цивільну справу

за позовом ОСОБА_1

до відповідача ОСОБА_2

про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася досуду зпозовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 (надалі - Будинок), шляхом їх виселення.

Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про те, що вона є одноосібним власником Будинку, в якому проживає та зареєстрований відповідач. Проживання відповідача у Будинку створює їй перешкоди у вільному користуванні та розпорядженні майном. Також наголошує на тому, що вона є новим власником спірного домоволодіння та не надавала згоди на вселення відповідача. Також вона не перебуває у договірних відносинах з відповідачем відносно спірного майна, і він не є членом її сім`ї, тому є всі підстави для виселення відповідача.

Нормативно правовою підставою для задоволення позовних вимог зазначені положення ст.ст. 317, 319, 321, 391 Цивільного кодексу України.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, у якому ним висловлено незгоду із заявленими позовними вимогами, оскільки право його проживання в будинку є похідним від права колишнього власника майна. Також зазначає, що він проживає в літній кухні, яка не є об`єктом права власності позивача. Іншого житла він не має, а можливість оренди житла у нього відсутня. Крім того, визначені Житловим кодексом УРСР підстави для виселення його з Будинку також є відсутніми.

Від позивача надійшло письмове пояснення на відзив, у якому наголошено на тому, що вона є одноосібним власником Будинку, іншого житла вона не має, тому звернення до суду з вказаним позовом має на меті захистити її право приватної власності та не порушить (не обмежить) право відповідача на житло.

Позивач та його представник в судове засідання не з`явилися, натомість від представника позивача надійшла заява про розгляд справи без їх участі, позовні вимоги підтримують в повному обсязі, просять задоволити.

Відповідач та його представник в судове засідання, призначене на 17.01.2023, не з`явилися, натомість представник відповідача надіслала чергове клопотання про відкладення судового засідання.

Вказане клопотання судом відхиляються з огляду на наступне.

Відповідно до § 23 рішення ЄСПЛ від 06 вересня 2007 року (заява №3572/03 у справі «Цихановський проти України») національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Учасники судового процесу та їхні представники, як зазначено у частині першій статті 44 Цивільного процесуального кодексу України, повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

На учасників судового процесу та їх представників покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.

Зважаючи на подання представником відповідача повторної заяви про відкладення судового засідання, підстави для перенесення розгляду справи відсутні, оскільки суд відкладає розгляд справи лише через першу неявку учасника справи, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними, а в разі повторної неявки такого учасника справи (його представника), належним чином повідомленого про судове засідання, суд розглядає справу за його відсутності незалежно від причин його неявки.

Суд зауважує, що процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки учасника процесу до суду.

Такі положення пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.

Аналогічна правова позиція була неодноразово викладена Верховним Судом, зокрема, й у Постанові від 22 травня 2019 року по справі №310/12817/13.

Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки представника відповідача в судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи. Зазначена норма дисциплінує сторін, стимулює їх належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12Цивільного процесуального кодексу України).

Подання повторної заяви про відкладення судового засідання розцінюється судом як затягування судового розгляду справи.

Також по відношенню до ситуації, що склалася суд зазначає, що приймаючи доручення про надання професійної правничої (правової) допомоги, адвокат повинен зважити на свої можливості щодо його виконання.

Адвокат не повинен вчиняти дій, спрямованих на невиправдане затягування судового розгляду справи (частина друга ст. 17, частина друга ст. 44 Правил адвокатської етики).

З урахуванням строку перебування справи в провадженні суду, положень частин першої та третьої статі 223 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності таких учасників справи.

Така позиція суду співпадає із необхідністю дотримання судом розумних строків розгляду справи, що є вимогою статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.

Крім того, відповідачем висловлена позиція щодо суті спору у поданому суду відзиві на позов, який підлягає врахуванню судом.

На підставі ухвали суду від 23 лютого 2021 року провадження в справі зупинено, а на підставі ухвали суду від 11 листопада 2022 року відновлено.

8 грудня 2022 року судом постановлено ухвалу про закриття провадження по справі в частині позовних вимог, які стосуються ОСОБА_3 .

Дослідивши подані по справі доказові матеріали, суд констатує наступне.

1. Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з того, що згідно із частиною першою ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільногосудочинства єсправедливий,неупереджений тасвоєчасний розгляді вирішенняцивільних справз метоюефективного захиступорушених,невизнаних абооспорюваних прав,свобод чиінтересів фізичних осіб,прав таінтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способом захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається уст. 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст.20Цивільного кодексуУкраїни право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Однією з основоположних засад цивільного судочинства є диспозитивність цивільного процесу, детермінація якого наведена у ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України.

Розкриваючи зміст поняття диспозитивності цивільного судочинства законодавець зазначає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Отже, диспозитивність полягає в наданій учасникам судового процесу можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб`єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

В загальному, враховуючи принцип диспозитивності, суд не повинен виходити за межі вимог сторін та тих підстав позову, які ними вільно зазначені.

Поряд з цим, основою, для судового розгляду у цивільному судочинстві, серед іншого, є переданий на розгляд суду позов, який визначається як письмово оформлена та адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).

В свою чергу, структурними елементами позову є предмет, підстава та зміст.

Вказані складові частини мають бути зазначені у позові для можливості втілення права особи на порушення цивільної справи у суді і можливості практичної реалізації судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

У розумінні цивільно-процесуального закону предмет позову це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

В свою чергу, підставою позову є фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Передаючи на розгляд суду позов, який є предметом даного судового розгляду, позивач зазначив у ньому вимогу про усунення перешкод в користуванні Будинком, шляхом виселення відповідача, як члена сім`ї колишнього власника.

Отже, суд, реалізуючи завдання цивільного судочинства, закріплені у ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України повинен надати правову оцінку саме цим конкретним підставам, оскільки з урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

Суд оцінює правовідносини, факти та обставини, які вже відбулися в минулому та надає їм правову оцінку в процесі судового розгляду конкретної справи, який обмежується предметом і підставами позову.

У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.

Матеріали справи свідчать про те, що предметом судового розгляду справи є аналіз спірних правовідносин щодо встановлення фактичної наявності підстав та умов для виселення відповідача з Будинку та застосування у зв`язку з цим правових механізмів захисту та відновлення порушеного права у контексті із вимогами за предметом позову.

2. Не оспорюється учасниками справи той факт, що матеріально-правовим об`єктом, з привиду якого виникло конфліктне правовідношення між сторонами справи є нерухоме майно, а саме Будинок.

В контексті хронології існуванням спірних правовідносин пов`язаних з Будинком суд наводить наступні обставини справи.

Наявні у справі доказові матеріали (свідоцтво про право на спадщину за законом від 27 травня 2015 року, Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05.04.2018 №119835925) свідчать про те, що Будинок належить на праві приватної власності позивачу.

Разом з тим, згідно з даними свідоцтва про право на спадщину за законом від 27 травня 2015 року самовільно побудована літня кухня під літ. Д, що вказанав технічному паспорті, виданому ТОВ «Мукачівське РБТІ та ЕО» 21 січня 2011 року, до складу спадкового майна не входить.

Відповідач зареєстрований у Будинку, що підтверджується даними довідки Верхньовизницької сільської ради від 20 квітня 2018 року № 425 та повідомленням виконкому Верхньовизницької сільської ради від 04.03.2018 №135.

3. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, у контексті з доводами та запереченнями учасників справи, суд враховує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Так статтею 41Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Положеннямистатті 47 Конституції Українипередбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четвертастатті 9 Житлового кодексу УРСР).

З огляду на вказане, право власності кожної фізичної і юридичної особи, неурядової організації й групи приватних осіб, повинне поважитися.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Згідно з приписами частини першої та другої ст. 321 Цивільного кодексу України, якими, зокрема передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Приписами частини першої ст. 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зіст.317та частиноюпершою ст.318Цивільного кодексуУкраїни власникволодіє,користується,розпоряджається своїммайном навласний розсуд. власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 Цивільного кодексу України).

Передаючи на розгляд суду позов, який є предметом даного судового розгляду, позивач зазначив у ньому вимогу про усунення перешкод в користуванні Будинком, шляхом виселення відповідача, як члена сім`ї колишнього власника.

Відповідно достатті 156Житлового кодексуУкраїни члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Так, частиною першою статті 405 Цивільного кодексу України передбачено, що члени сім`ївласника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Згідно зістаттею 109 Житлового кодексу Українивиселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

Підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення передбачені статтею 114 Житлового кодексу України.

Так, з наданням іншого жилого приміщення може бути виселено:

- робітників і службовців (разом з проживаючими з ними особами), що припинили трудові відносини з підприємствами, установами, організаціями найважливіших галузей економіки України, які надали жиле приміщення, у зв`язку із звільненням за власним бажанням без поважних причин, або за порушення трудової дисципліни, або за вчинення злочину. Відповідно до законодавства України списки таких підприємств, установ, організацій затверджуються Кабінетом Міністрів України;

- громадяни, які одержали жилі приміщення в будинках колгоспів, якщо вони виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням;

- громадян, позбавлених батьківських прав, якщо вони проживають спільно з дітьми, відносно яких позбавлені батьківських прав.

В свою чергу, згідно з частинами першою та третьоюстатті 116Житлового кодексуУкраїни якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення;осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Фактичний аналіз наявних в матеріалах справи доказів, свідчить про те, що відповідач набув право користування спірним житлом згідно із законом, оскільки вселилися до нього за згодою колишнього власника майна, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном.

Так, з даних довідки виконкому Верхньовизницької сільської ради від 20.09.2013 №781 вбачається, що на день смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в Будинку був зареєстрований, в тому числі і відповідач.

Таким чином, судом встановлено та не заперечується учасниками справи факт того, що відповідач ОСОБА_2 щонайменше з травня 2013 року зареєстрований та проживає у спірному Будинку.

Враховуючи викладене, відсутні підстави вважати, що відповідач самовільно без будь-яких підстав зайняв житлове приміщення (Будинок).

При розгляді справи по суті слід зважити також на баланс інтересів сторін спору.

Відповідно достатті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»суди застосовують при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції»будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20жовтня 2011 року(заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Враховуючи наведені вище висновки ЄСПЛ,виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється не тільки згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі та воно є пропорційним у демократичному суспільстві.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.

Позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

У справі «Дахус проти України» Європейський суд з прав людини зазначив що незважаючи на те, що виселення відповідачки є законним, однак суди не надали оцінки пропорційності такого виселення, а саме тривалості зв`язків відповідачів з житлом, відсутності іншого житла, неможливості оренди іншого житла тощо.

Відтак, вирішуючи спори щодо виселення та, дійшовши до висновку про наявність законних підстав для виселення, суди повинні мотивувати пропорційність такого заходу, надавши оцінку усім обставинам що можуть перешкоджати виселенню відповідачів зі спірного приміщення.

У справі, що розглядається, виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло.

В справі, що розглядається спір з приводу користування жилим приміщенням (Будинком) виник між ОСОБА_1 , як власником житла, та ОСОБА_2 , який вселився до цього приміщення як член сім`ї власника та стверджує про наявність у нього законних підстав для подальшого користування житлом, що унеможливлює користування жилим приміщенням його нинішнім власником (позивачем).

Судам установлено та не заперечувалося учасниками справи те, що ОСОБА_1 є власником Будинку.

Попереднім власником цього майна був ОСОБА_3 , зі згоди якого ОСОБА_2 (син ОСОБА_3 ) вселився до спірного Будинку як член його сім`ї, провів реєстрацію свого місця проживання в Будинку, що свідчить про набуття відповідачем у встановленому законом порядку права користування вказаним Будинком.

Наведені обставини обґрунтовано свідчать, що ОСОБА_2 ставиться до спірного жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, не втратив бажання користуватися ним у подальшому, і дії відповідача не свідчать про втрату з його боку інтересу до спірного житла.

Таким чином, судом встановлено існування достатніх і тривалих зв`язків відповідача з конкретним місцем проживання Будинком, що у розумінні статті 8 Конвенції охоплюється поняттям «житло».

Також, суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів наявності у відповідача на праві власності іншого житла та/або наявність у ОСОБА_2 будь-якого речового права на інше житло.

В свою чергу, позивачем не підтверджено належними та достатніми доказами вчинення відповідачем перешкод у користуванні останнім Будинком, як і не заявлено позову про вселення до Будинку.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц).

Крім того, у позові місцем проживання позивач вказав іншу адресу: АДРЕСА_2 (та за якою отримує він всю судову кореспонденцію). Також у справі відсутні докази відносно того, що спірний Будинок є єдиним житлом позивача.

Вирішуючи питання про баланс інтересів сторін та пропорційність між виселенням відповідача та захистом права власності позивача, дотримуючись балансу між захистом права власності і права особи на житло, суд враховує наявність тривалих та достатніх зв`язків відповідача з Будинком, відсутність в останнього іншого житла, факт проживання позивача за іншою адресою, недоведеність позивачем реального наміру використання спірного Будинку для проживання в ньому, а також непередбачену нормами Цивільного кодексу України та Житлового кодексу України можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення.

При вирішенні справи за наявності передбачених законом підстав для виселення особи, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Ураховуючи встановлені судом обставини та викладені норми права, суд не вбачає «нагальної суспільної необхідності» для втручання у право ОСОБА_2 на житло, шляхом його виселення із спірного Будинку без надання іншого житла.

Інших підстав, передбачених Житловим кодексом України, для виселення відповідача без надання іншого жилого приміщення позивачем не зазначено.

Враховуючи викладене, позивачем, належними та допустимими доказами не доведено, а судом не встановлено підстави, передбачені нормами Цивільного кодексу України, для виселення відповідача із займаного Будинку.

Не підлягає задовленню також і клопотання відповідача від 05.06.2019 про необхідність застосування строків позовної давності до вимог позивача, оскільки за результатами судового розгляду справи суд відмовляє у задоволенні позову саме за безпідставністю позовних вимог.

Також суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 8, 41, 124, 1291 Конституції України, ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 76-81, , 263-265, 273, 279, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

УХВАЛИВ:

1. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

2. Рішеннясуду набирає законноїсили післязакінчення строкуподання апеляційноїскарги всімаучасниками справи,якщо апеляційнускаргу небуло подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

4. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Представник позивача: ОСОБА_5 ( АДРЕСА_3 ).

Відповідач: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , АДРЕСА_1 ).

Представник відповідача: ОСОБА_6 ( АДРЕСА_4 ).

Суддя В.В. Кость