Ухвала суду № 108407329, 16.01.2023, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

"16" січня 2023 р. справа № 300/4520/22

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі: cудді Гомельчука С.В., розглянувши у письмовому провадженні клопотання про залишення позову без розгляду у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 ,в інтересах якого діє ОСОБА_2 , до військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) Державної прикордонної служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання до вчинення дій, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2 (далі представник позивача) в інтересах ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до суду із позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) Державної прикордонної служби України (далі відповідач), в якій просить визнати бездіяльність відповідача протиправною та зобов`язати нарахувати і виплатити військовослужбовцю ОСОБА_1 додаткову винагороду, встановлену постановою Кабінету Міністрів України № 168 від 28.02.2022 за період з 23.04.2022 по 31.05.2022, виходячи з розміру 100000 гривень з розрахунку за один місяць, але пропорційно усьому часу участі в бойових діях чи за здійснення заходів з національної безпеки і оборони для відсічі і стримування збройної агресії, тобто за час безпосереднього перебування в районах ведення бойових дій.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14.11.2022 відкрито провадження у адміністративній справі та вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, за наявними у справі матеріалами.

Відповідач скористався правом подання відзиву на позовну заяву, що надійшов на адресу суду 19.12.2022. Проти позову заперечує. Разом з відзивом відповідач подав клопотання про залишення позову без розгляду. На переконання відповідача, позивач пропустив строк звернення до суду, який передбачений статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Зазначає, що у позивача право на виплату додаткової винагороди, збільшеної до 100000 гривень в розрахунку на місяць, встановленої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (далі - Постанова №168), у разі підтвердження, виникло у травні за квітень та у червні за травень. Ввказує, що позивач звернувся до суду 07.11.2022, не обгрунтувавши поважності причин пропуску місячного строку у проміжку між 19.08.2022 до моменту звернення до суду.

Головуючий у справі суддя Гомельчук С.В. у період з 02.01.2023 по 06.01.2023 перебував у відпустці.

Розглянувши подане відповідачем клопотання, суд зазначає про таке.

Пунктом 5 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства Українивстановлено, що суддя після одержання позовної заяви, серед іншого, з`ясовує, чи позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).

Згідно з частиною 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим кодексом або іншими законами.

Частиною 3 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини 5 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Відтак Кодексом адміністративного судочинства України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо проходження публічної служби встановлюється місячний строк.

Стосовно дотримання позивачем строку на звернення до суду з цим позовом, суд зазначає таке.

Представник позивача у заяві вказав, що спеціальним законодавством щодо виплати грошового забезпечення позивачу є Кодекс законів про працю України. Зазначає, що норми частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України визначають: у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення йому заробітної плати без обмеження будь-яким яким строком. Таким чином, позивач вважає, що має право звернутися до суду з цим позовом без обмеження будь-яким строком.

Зі змісту адміністративного позову слідує, що позивач просить визнати бездіяльність військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) Державної прикордонної служби України протиправною та зобов`язати її нарахувати і виплатити військовослужбовцю ОСОБА_1 додаткову винагороду, встановлену постановою Кабінету Міністрів України № 168 від 28.02.2022 за період з 23.04.2022 по 31.05.2022, виходячи з розміру 100000 гривень з розрахунку за один місяць, але пропорційно усьому часу участі в бойових діях чи за здійснення заходів з національної безпеки і оборони для відсічі і стримування збройної агресії, тобто за час безпосереднього перебування в районах ведення бойових дій.

Суд зазначає, що у спірному випадку для захисту прав позивач обрав спосіб, визначений пунктом 4 частини 1 статті 5 КАС України, зокрема, визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

У цій категорії справ процесуальний закон визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Відповідно до позиції Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав, викладеної у постанові від 31.03.2021 у справі № 240/12017/19, для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.

Окрім цього, при вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття дізнався та повинен був дізнатись.

Відтак, під поняттям дізнався необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.

Поняття повинен був дізнатися необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020 №340/1019/19).

Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

Згідно із частиною 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (ратифіковано Україною 17.07.1997 р.) визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Водночас, як зазначив Європейський Суд з прав людини в ухвалі щодо прийнятності заяви від 30.08.2006 (справа "Каменівська проти України"), "право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду не є абсолютним, воно може бути обмеженим. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані".

Отже, за практикою Європейського Суду з прав людини, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа "Стаббігс на інші проти Великобританії", справа "Девеер проти Бельгії").

Відлік місячного строку на звернення до суду з вимогою щодо виплати додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168 за квітень 2022 року, розпочався з 01.05.2022 і закінчився 31.05.2022, за травень розпочався 01.06.2022 і закінчився 30.06.2022.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 233 КЗпП України у редакції, яка діяла до 18.07.2022 (включно), передбачалося, що "працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком".

Однак пунктом 18 частини 1 розділу І Закону України ''Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин'' від 01.07.2022 за №2352-IX (далі - Закон №2352-IX), який набрав чинності 19.07.2022, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:

"Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".

Враховуючи наведене, починаючи з 19.07.2022, у КЗпП України відсутня норма, яка передбачає право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, у разі порушення законодавства про оплату праці, без обмеження будь-яким строком.

Водночас, суд зазначає, що єдиною процесуальною нормою, яка встановлювала строки звернення працівника з позовом про стягнення належної йому заробітної плати до суду, до моменту внесення змін у частини першу та другу статті 233 КЗпП України пунктом 18 частини 1 розділу І Закону України ''Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин'' від 01.07.2022 за №2352-IX (далі - Закон №2352-IX), який набрав чинності 19.07.2022, в аспекті виниклого спору, була саме частина 2 статті 233 КЗпП України, яка таке право працівника не обмежувала будь-яким строком.

У подальшому, після внесення вищезазначених змін, тобто включно, починаючи з 19.07.2022 та по цей час, конструкція норми статті 233 КЗпП України містить таке положення: «…Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті».

Отже, до 19.07.2022, з огляду на норму статті 233 КЗпП України (в попередній редакції до 19.07.2022) та усталену судову практику, в позивача були підстави для висновку про те, що його право на звернення до суду щодо невиплати грошового забезпечення, не обмежені строком. Натомість, з 19.07.2022 такі позови до суду обмежені строками звернення: загальним - трьохмісячним строком, встановленим частиною 1 статті 233 КЗпП України та спеціальним - місячним строком, передбаченим частиною 5 статті 122 КАС України. Тобто, після набрання чинності Законом № 2352-ІХ від 01.07.2022, позивачу необхідно було визначитися: норма якого з цих двох законів підлягає застосуванню при зверненні до суду з позовом щодо невиплати йому додаткової грошової винагороди.

Таким чином, з огляду на попередню судову практику, зміни в законодавстві та одночасну дію двох законів, які встановлюють строки звернення до суду щодо відповідних спорів, суд вважає, що таке фактичне та юридичне становище щодо цих правовідносин ускладнювало для позивача можливість правильно встановити строк звернення до суду: місячний чи трьохмісячний та початок його перебігу.

Ураховуючи зміни в законодавстві, суд вважає, що з метою забезпечення права позивача на доступ до правосуддя щодо захисту права на оплату праці в умовах воєнного стану, за встановлених судом процесуальних обставин, буде справедливим, що звернення до суду осіб з такими позовами в межах трьохмісячного строку, починаючи з 19.07.2022 (тобто до 19.10.2022) є прийнятними, з огляду на те, що такий строк в зазначений перехідний період надає більш сприятливу можливість для звернення до суду.

Водночас, суд зазначає, що у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/202 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Указом Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб.

Указом Президента України від 18 квітня 2022 року № 2593/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб.

Указом Президента України від 17.05.2022 № 341/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 22.05.2022 № 2263-ІХ, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб.

Указом Президента України від 12.08.2022 року №573/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 15 серпня 2022 року №2500-ІХ, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб.

Указом Президента України від 07.11.2022 року №757/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 16 листопада 2022 року №2738-ІХ, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 21 листопада 2022 року строком на 90 діб.

Сам факт запровадження воєнного стану в Україні, без обґрунтування неможливості звернення до суду саме позивачем у встановлені строки, у зв`язку із запровадження такого, не може безумовно вважатись поважною причиною для безумовного поновлення цих строків.

Водночас, позивач є військовослужбовцем та відповідно до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" зарахований до списків особового складу Карпатського загону, де і перебуває по теперішній час.

Вказана обставина може свідчити про пропуск строку звернення позивача до суду за захистом його прав з поважних причин та є підставою для поновлення судом строків, встановлених частиною другою статті 122 КАС України. Аналогічний підхід було застосовано Верховним Судом під час вирішення питання про поновлення процесуальних строків в ухвалах від 2 червня 2022 року у справі № 757/30991/18-а, від 14 липня 2022 року у справі № 380/10696/21, від 27 липня 2022 року у справі № 380/13558/21, від 27 липня 2022 року у справі № 380/12913/21, від 4 серпня 2022 року у справі № 420/2429/20, від 12 серпня 2022 року у справі № 400/3957/21 та від 21 вересня 2022 у справі № 360/4969/21.

Суд зазначає, що при застосуванні процесуальних норм слід уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відтак, зауваження на пропущення строку з 19.10.2022 по 07.11.2022 можна вважати надмірним формалізмом, ураховуючи статус позивача - військовослужбовець.

Зазначений підхід неодноразово був застосований Верховним Судом, зокрема у постановах від 21 травня 2021 року у справі № 1.380.2019.006107, від 22 липня 2021 року у справі № 340/141/21, від 16 вересня 2021 року у справі № 240/10995/20 та від 12 вересня 2022 року у справі №120/16601/21-а та зокрема і у справі № 500/1912/22.

Конституційний Суд України у Рішенні № 9-зп від 25 грудня 1997 року зазначив, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене. Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 6-зп від 25 листопада 1997 року Головним обов`язком держави, згідно зі статтею 3 Конституції України, є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8 Конституції України).

Крім того, відповідно до абзацу другого підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року № 4-р/2019, утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, частини першої статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні ефективного механізму такого захисту.

У свою чергу, в абзаці п`ятому підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 зазначено, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей у їхніх правах і свободах означає потребу забезпечення їм рівних юридичних можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод; у правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 2-р(II)/2022 від 6 квітня 2022 року гарантована Конституцією України рівність усіх людей у їхніх правах і свободах означає конечність забезпечення їм рівних юридичних можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У державі, керованій правовладдям, звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а додержання загальних принципів рівності громадян перед законом та заборони дискримінації, що їх визначено приписами частин першої, другої статті 24 Конституції України, є неодмінним складником реалізації права на судовий захист.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Так, у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom, заява №4451/70, пункти 28-36) Європейським судом з прав людини було визначено, що право на доступ до суду є одним з аспектів права на суд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. У цій справі Суд визнав право на доступ до суду як невід`ємний аспект гарантій, закріплених у статті 6, пославшись на принципи верховенства права та недопущення свавілля, покладені в основу більшості положень Конвенції. Разом з тим, право на доступ до суду повинно бути "практичним та ефективним", а не "теоретичним чи ілюзорним" (рішення у справі "Беллє проти Франції" (Bellet v. France), заява № 13343/87, пункт 36). Це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд (рішення у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany ), [ВП] заява № 42527/98, пункт 45 та рішення у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії", (Lupeni Greek Catholic Parish and others v. Romania), [ВП] заява № 76943/11, пункти 84, 86).

Також, у рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» (Miragall Escolano and оthers v. Spain, заяви №№38366/97, 38688/97, 40777/98, 40843/98, 41015/98, 41400/98, 41446/98, 41484/98, 41487/98 and 41509/98, пункт 51) та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada. Cavanilles v. Spain, заява № 28090/95, пункт 45) Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ЄСПЛ також у справі «Корня проти Республіки Молдова» (Cornea v. the Republic of Moldova, заява № 22735/07, п.п. 21-26; констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції) зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар`єр, який перешкоджає особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення у справі «Цалкізіс проти Греції» (Tsalkitzis v. Greece, заява № 11801/04, пункт 44).

Виходячи з аналізу вказаної практики Європейського суду з прав людини та враховуючи обставини вказаної справи, суд зазначає, що надмірно формальне тлумачення строків звернення до суду може позбавити позивача гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції права доступу до суду.

Окрім того, Верховний Суд у постанові від 29.09.2022 у справі № 500/1912/22 вказав, що протягом усього періоду дії воєнного стану, запровадженого на території України у зв`язку із збройною агресією російської федерації, суворе застосування адміністративними судами процесуальних строків стосовно звернення до суду із позовними заявами, апеляційними і касаційними скаргами, іншими процесуальними документами може мати ознаки невиправданого обмеження доступу до суду, гарантованого статтями 55, 124, 129 Конституції України, статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З урахуванням викладеного, суд вважає, що позивачу необхідно забезпечити право на справедливий суд, яке передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, у клопотанні відповідача про залишення позову без розгляду слід відмовити.

Враховуючи наведене, керуючись статтями 241, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

У задоволенні клопотання військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) Державної прикордонної служби України про залишення позову без розгляду у адміністративній справі №300/4520/22 слід відмовити.

Ухвала, окремо від рішення суду, не оскаржується. Заперечення проти такої ухвали може бути включено до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за результатами розгляду справи.

Відповідно до статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Суддя Гомельчук С.В.