Рішення № 108352799, 07.12.2022, Конотопський міськрайонний суд Сумської області

Справа № 577/1434/22

Провадження № 2/577/483/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 грудня 2022 року Конотопський міськрайонний суд Сумської області

в складі:

головуючого судді Буток Т.А.

за участю секретаря Кузнєцової О.Л.

представників ОСОБА_1 , ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в місті Конотоп цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа: виконавчий комітет Конотопської міської ради про зобов`язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та знести побудований вольєр для собак з накриттям між земельними ділянками,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_3 звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просить ОСОБА_4 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , та знести за власний рахунок побудований вольєр для собак з накриттям між даними земельними ділянками. Свої вимоги обґрунтовує тим, що 17.10.1977 року на підставі договору дарування вона є власницею житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 . 20.06.2017 року відділом у Конотопському районі ГУ Держгеокадастру у Сумській області проведено державну реєстрацію земельної ділянки під даним будинком, кадастровий номер 5910400000:05:116:0037. Єдиним власником на дану земельну ділянку з житловим будинком є вона, ОСОБА_3 . Поруч з її будинком за адресою: АДРЕСА_2 проживає ОСОБА_4 зі своєю сім`єю. У своєму господарстві ОСОБА_4 утримує собак великих порід: середньоазіатська вівчарка, алабай та собаку (дворнягу). Собаки поводяться агресивно, плигають на паркан, що спричиняє гуркіт. Оскільки, вольєр знаходиться біля вікна в її будинку, не можливо відчинити вікно для провітрювання, бо від собак великий шум та сморід. Окрім того, вона не може нормально обслуговувати свою територію земельної ділянки, відкривати вікно з надворі, бо собаки кидаються на паркан, майже переплигуючи через нього, що створює для неї небезпеку для життя та здоров`я. На її прохання перенести вольєр в інше місце, ОСОБА_4 не реагує. Навпаки, вольєр який був побудований на відстані 1,20 м від її будинку, перенесено на відстань 0,81 м до її будинку. В жовтні 2007 року ДЗ «Конотопська лінійна санітарно-епідеміологічна станція на ПЗЗ» склала припис № 3245/02-01 від 26.10.2007 року, відповідно до якого зобов`язано ОСОБА_5 усунути недоліки, а саме: перенести вольєр та вигрібну яму від її паркану. Але даний припис відповідачем виконаний не був і її постійні звернення до різних органів влади не дали позитивних результатів. В вересні 2021 року вона звернулася до ГУ НП в Сумській області з приводу порушення ОСОБА_6 утримання собак, але їй було рекомендовано звернутися в суд з цивільним позовом.

Позивач ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_1 , кожен окремо, в судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просять задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_2 , кожен окремо, проти позовних вимог заперечують, при ухваленні рішення просять врахувати відзив на позовну заяву та відмовити позивачу у задоволенні позову в повному обсязі.

Третя особа виконавчий комітет Конотопської міської ради Сумської області в судове засідання не з`явилася, надала заяву, в якій просить розглядати справу без участі представника, при ухваленні рішення покладаються на розсуд суду (а.с. 45-47).

Суд, заслухавши пояснення сторін, представників, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є невід`ємною частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. У п. 35 рішення від 12 березня 2009 року в справі «Плахтєєва та Плахтєєв проти України» (заява № 20347/03) Європейський суд з прав людини вкотре наголосив на гарантованому кожній особі праві на звернення до суду з позовом щодо її прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 2, 3 ст.12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Ст. 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено статтею 16 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Ст. 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права або обмежений у його здійсненні, право власності є непорушним.

Згідно ст. 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин даної справи. Сторони зобов`язані визначити коло фактів, на які вони можуть посилатися як на підставу своїх вимог і заперечень, і довести обставини, якими вони обґрунтовують ці вимоги й заперечення (ч. 1 ст. 81 ЦПК України), крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пленум Верховного Суду України у п. 11 постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, котрі мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку усіх доказів.

В судовому засіданні встановлено, що згідно копії договору дарування, посвідченого 17.10.1977 року державним нотаріусом Конотопської державної нотаріальної контори Сумської області Савченко Л.П., дарувальник ОСОБА_7 подарував ОСОБА_8 належне йому майно а саме: житловий будинок з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 3, 4).

ОСОБА_8 після реєстрації шлюбу 15.02.1986 року змінила прізвище на ОСОБА_9 (а.с. 5).

Згідно копії технічного паспорту № 2607 від 08.04.2019 року КП «Конотопське МБТІ» житловий будинок з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_3 (ас. 6 - 9).

З копії витягу з державного земельного кадастру про земельну ділянку та копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,600 га, кадастровий номер 5910400000:05:116:0037, розташована в АДРЕСА_1 , на праві приватної власності належить ОСОБА_3 (а.с. 10 - 13).

Згідно рішення Конотопської міської ради від 25.02.2021 року ОСОБА_10 надано у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 , площею 0,0612 га, кадастровий номер 5910400000:05:116:0004 (а.с. 39).

Судом встановлено, що між сторонами протягом тривалого часу наявний конфлікт щодо розміщення ОСОБА_4 на своїй земельній ділянці вольєра та утримання у ньому собаки.

При цьому судом встановлено, що власником згаданої собаки породи «середньоазійська вівчарка» по кличці ОСОБА_11 є відповідач ОСОБА_4 , собака має міжнародний ветеринарний паспорт, який свідчить про наявність всіх належних щеплень та оглядів.

Також судом встановлено, що наявний між сторонами конфлікт за заявою ОСОБА_3 був предметом розгляду на комісії при виконавчому комітеті Конотопської міської ради та Конотопського РВП ГУ НП в Сумській області (а.с. 18-20, 23,24).

Ч. 3 ст.13 Конституції України встановлено, що власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Згідно зі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ст. 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).

Ст. 96 ЗК України передбачено, що землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.

Згідно зі ст. 104 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров`я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше.

Відповідно до ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Як роз`яснено в п. 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року, застосовуючи положення статті 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень ст. 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки. Позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об`єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача.

При цьому, підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення його прав і об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

Так, дослідженими в судовому засіданні обставинами справи встановлено наявність між сторонами спору щодо розміщенням відповідачем на сусідній з позивачем земельній ділянці вольєра та утримання в ньому собаки, з приводу чого позивач зверталась як до органів виконавчої влади, так і до органів місцевого самоврядування з метою належного реагування та фіксації порушення її прав та забезпечення їх відновлення.

Свідки ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , допитані в судовому засіданні, кожен окремо, підтвердили утримання ОСОБА_4 у власному господарстві собаки.

При цьому доказів порушень відповідачем ОСОБА_4 вимог ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування і забудова територій», чи вимог санітарних норм та пожежних вимог ДСП 173-96, ДБН В.1.1-7, у тому числі для житлових та громадських будинків на суміжних земельних ділянках, позивачем та її представником не наведено, а судом не здобуто.

Крім того, не заслуговують на увагу суду пояснення позивачаи на нестерпний запах та гучний шум, спричинений собакою, оскільки нею не надано, а судом не здобуто доказів перевищення в атмосферному повітрі на території домоволодіння гранично допустимої концентрації хімічних і біологічних чинників в атмосферному повітрі населених місць, а також доказів того, що виміряні значення еквівалентного рівня звуку перевищують гранично допустимі рівні (ГДР) в порушення вимог СН № 3077-84.

Більше того, будучи наділеними процесуальним правом заявляти клопотання про призначення відповідних експертиз, позивач та її представник таким не скористалися.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що Європейська конвенція про захист домашніх тварин визначає, що будь-яка особа, яка утримує домашню тварину або яка дала згоду доглядати за нею, несе відповідальність за її здоров`я та благополуччя.

При цьому, відповідно до ст. 7, 9 Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження» місце утримання тварин повинно бути оснащено таким чином, щоб забезпечити необхідні простір, температурно-вологісний режим, природне освітлення, вентиляцію та можливість контакту тварин із природним для них середовищем.

Правила утримання домашніх тварин встановлюються органами місцевого самоврядування.

Таким чином, доводи позивача про порушення її прав, свобод чи інтересів є абстрактними, не містять жодного обґрунтування негативного впливу в результаті розміщення відповідачем вольєра з собакою на належній їй земельній ділянці на її конкретні, реальні, індивідуально виражені права, свободи чи інтереси та свідчать про незгоду позивача з реалізацією відповідачем своїх прав, що не є тотожним порушенню права, свободи чи інтересу.

Відповідно до ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Приймаючи рішення суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

П. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі«Руїс Торіха проти Іспанії»(Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі«Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v.Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v.Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Зважаючи на викладене, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача є безпідставними, оскільки судом не встановлено факту порушення її прав та об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні нею цих прав, а тому в задоволенні таких слід відмовити в повному обсязі.

Крім того, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Положеннями ст. 59 Конституції України встановлено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Ч. 1 ст. 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Відповідно до положень ч. 1, п. 1, 4 ч. 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ч. 1 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Ч. 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

На підтвердження витрат за надання правничої допомоги представником відповідача подано докази, а саме: ордер на надання правничої (правової) допомоги, договір про надання правничої (правової) допомоги від 16.06.2022 року; додатковий договір до договору про надання правничої (правової) допомоги від 16.06.2022 року, акт виконаних робіт (наданих послуг) від 02.12.2022 року, згідно якого вартість надання послуг визначена у розмірі 7500 грн., прибутковий касовий ордер про сплату ОСОБА_4 7500 грн.

При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд враховує критерій реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Як вбачається з рішення ЄСПЛ від 23.01.2014 року у справі "East/West Alliance Limited проти України", заява №19336/04, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим; за рішенням ЄСПЛ від 28.11.2002 року у справі «Лавентс проти Латвії», заява № 58442/00, відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Але, як вбачається з Постанови ОП КГС ВС від 03.10.2019 року у справі № 922/445/19, у розумінні положень частини п`ятої статті 141 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, є можливим лише на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим адвокатом на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Верховний Суд у постановах від 24.01.2019 року у справі № 910/15944/17, від 19.02.2019 року у справі № 917/1071/18 зазначив, що якщо суд під час розгляду клопотання про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу (заперечень щодо розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу) визначить, що заявлені витрати є неспівмірними зі складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, витраченим ним часом на надання таких послуг, не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їх розміру та їх стягнення становить надмірний тягар для іншої сторони, що суперечить принципу розподілу таких витрат, суд має дійти висновку про зменшення заявлених до стягнення з іншої сторони судових витрат на професійну правничу допомогу.

З огляду на те, що позивач та її представник не заявляли клопотання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, понесених відповідачем, враховуючи характер виконаної адвокатом роботи (складання та оформлення відзиву на позовну заяву, участі в судових засіданнях), принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності подання пояснень та участі в судових засіданнях та значимості таких дій у справі, суд дійшов висновку про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 7500 грн.

Керуючись ст. 386, 391 ЦК України, ст. 12, 76-81, 89, 259, 263-265, 315 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про зобов`язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та знести побудований вольєр для собак з накриттям між земельними ділянками відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , мешканка АДРЕСА_1 , паспорт серія НОМЕР_1 виданий 11 червня 2002 року Конотопським МРВ УМВС України в Сумській області, ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , мешканка АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ) 7500 (сім тисяч п`ятсот) грн. витрат на професійну правничу допомогу.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сумського апеляційного суду через Конотопський міськрайонний суд Сумської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Буток Т. А.